11 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 757/9503/19-ц
провадження № 61-4589св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - держава Україна в особі Міністерства юстиції України,
треті особи: Київська спеціалізована прокуратура у сфері оборони Центрального регіону, Державна казначейська служба України,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 червня 2024 року у складі судді Ільєвої Т. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року у складі колегії суддів Голуб С. А., Слюсар Т. А., Таргоній Д. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Міністерства юстиції України, треті особи: Київська спеціалізована прокуратура у сфері оборони Центрального регіону, Державна казначейська служба України, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Військової прокуратури Київського гарнізону про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що держава Україна, діючи в особі Військової прокуратури Київського гарнізону, не забезпечила поновлення його житлових прав як військовослужбовця Національної гвардії України, що полягало, зокрема, в ухиленні від виконання обов'язку щодо організації та проведення ефективного розслідування, яке мало б привести до виявлення та притягнення до відповідальності службових осіб, винних у порушенні його житлових прав.
На захист зазначених прав було ухвалено постанову Франківського районного суду міста Львова від 22 травня 2007 року у справі № 2а-164/07 та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 квітня 2009 року у справі № 2/44.
Проте, на переконання позивача, невиконання вказаних судових рішень та відсутність належного реагування з боку державних органів призвели до завдання йому як матеріальної, так і моральної шкоди, зумовленої тривалим обмеженням права на ефективний засіб правового захисту.
Позивач вважав, що його сім'я як сім'я військовослужбовця, яка перебуває на обліку громадян, що потребують поліпшення житлових умов, а також як сім'я особи, звільненої з військової служби в запас, має право на отримання грошової компенсації за належне для отримання житло в місті Києві у розмірі 1 889 176,00 грн, що, на його думку, становить завдану йому майнову шкоду (збитки).
Розмір моральної шкоди, заподіяної перенесеними душевними стражданнями, які, за твердженням позивача, перебувають у причинному зв'язку з протиправною поведінкою щодо нього, він визначив, виходячи з установленого розміру мінімальної заробітної плати за кожен місяць, починаючи з дня відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_4, у сумі 275 418,00 грн.
У зв'язку з наведеним позивач просив суд:
- визнати факт завдання йому моральної та матеріальної шкоди внаслідок протиправної бездіяльності Військової прокуратури Київського гарнізону щодо невиконання обов'язку забезпечити проведення ретельного та ефективного розслідування, яке мало б призвести до виявлення та притягнення до відповідальності службових осіб, винних у порушенні його житлових прав, на захист яких ухвалено постанову Франківського районного суду міста Львова від 22 травня 2007 року у справі № 2а-164/07 та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 квітня 2009 року у справі № 2/44;
- стягнути з Державного бюджету України компенсацію за завдану йому моральну та матеріальну шкоду шляхом покладення на Державну казначейську службу України обов'язку перерахувати на банківський рахунок (р/р НОМЕР_1 , Головне управління по місту Києву та Київській області, МФО 322669) грошові кошти у загальному розмірі 2 164 594,00 грн.
03 грудня 2019 року позивач подав до суду першої інстанції позовну заяву до держави Україна в особі Міністерства юстиції України, яка і стала предметом судового розгляду з наведеними вище вимогами та їх обґрунтуванням.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Печерський районний суд міста Києва ухвалою від 03 грудня 2019 року залучив до участі у справі Міністерство юстиції України як співвідповідача.
Печерський районний суд міста Києва ухвалою від 17 квітня 2024 року виключив з кола відповідачів Військову прокуратуру Київського гарнізону та Державну казначейську службу України, яких залучив до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
Печерський районний суд міста Києва рішенням від 10 червня 2024 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач не довів факту заподіяння йому моральної та матеріальної шкоди, а також наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями (бездіяльністю) посадових осіб і наслідками, на які він посилався у позовній заяві. За таких обставин сам собою факт існування судового рішення про визнання дій правоохоронних органів неправомірними, за відсутності належних і допустимих доказів наведених вище елементів цивільно-правової відповідальності, не є достатньою підставою для висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача моральної шкоди.
Крім того, визначаючи Міністерство юстиції України відповідачем у цій справі, позивач посилався на підпункт 4 пункту 3 Положення про Міністерство юстиції України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228, відповідно до якого до завдань Мін'юсту належить забезпечення представництва інтересів держави в судах України. Однак, на думку суду, така правова позиція позивача є помилковою.
Міністерство юстиції України наділене повноваженнями брати участь у справах та діяти в судах України від імені та в інтересах держави лише у випадках, прямо передбачених законом. При цьому безумовне залучення Міністерства юстиції України як представника держави у судах у всіх без винятку випадках є необґрунтованим.
Як убачається з позовної заяви, позивач пов'язує завдання йому матеріальної та моральної шкоди з діями службових осіб військової частини НОМЕР_2 , органів прокуратури та органів досудового розслідування.
Водночас Міністерство юстиції України не наділене повноваженнями будь-яким чином впливати на діяльність органів прокуратури чи органів досудового розслідування під час здійснення ними процесуальних дій у межах досудового розслідування у кримінальному провадженні. З огляду на це Мін'юст не має повноважень та компетенції представляти інтереси держави у цій справі та у справах аналогічної категорії, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, пред'явленого до неналежного відповідача.
Формальне залучення Міністерства юстиції України як представника держави у цій категорії справ призводить до порушення принципу змагальності сторін, оскільки Мін'юст позбавлений об'єктивної можливості надавати пояснення по суті спору та подавати докази на спростування доводів позивача, зважаючи на те, що він не є суб'єктом спірних матеріальних правовідносин.
Крім того, суд надав позивачу можливість уточнити позовні вимоги, однак останній подав заяву про розгляд справи за його відсутності, що свідчить про відсутність у нього наміру належним чином конкретизувати вимоги, обставини, на які він посилається, обраний спосіб захисту та коло учасників процесу. За таких умов суд досліджував обставини справи в межах, визначених позивачем у поданій позовній заяві.
Київський апеляційний суд постановою від 27 лютого 2025 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 червня 2024 року змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
У решті рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 червня 2024 року залишив без змін.
У задоволенні клопотань ОСОБА_1 про постановлення окремих ухвал щодо порушення суддею Печерського районного суду міста Києва Ільєвою Т. Г. вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів», щодо порушення невстановленими особами вимог Закону України «Про доступ до судових рішень» та щодо порушення Печерським районним судом міста Києва вимог Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в частині направлення до суду апеляційної інстанції витребуваних матеріалів цивільної справи відмовив.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що у деліктних правовідносинах щодо відшкодування шкоди неправильно розмежовувати відповідальність держави як боржника та відповідальність окремого органу державної влади, який представляє державу у спірних правовідносинах.
Той факт, що позивач у цій справі зазначив відповідачем за вимогами про стягнення шкоди, завданої державою, конкретний орган державної влади - Міністерство юстиції України, не означає, що суб'єктом відповідальності у спірних правовідносинах є не держава, а саме цей орган. У таких правовідносинах орган державної влади виступає представником інтересів держави у справах про відшкодування завданої нею шкоди, а не суб'єктом владних повноважень, який здійснює щодо позивача публічно-владні управлінські функції.
Пред'являючи позов до держави Україна відповідно до вимог статті 48 ЦПК України, позивач зазначив Міністерство юстиції України як центральний орган виконавчої влади, що представляє державу у спірних правовідносинах, при цьому не посилався на незаконність його дій чи бездіяльності.
Водночас Військову прокуратуру Київського гарнізону (нині - Київська спеціалізована прокуратура у сфері оборони Центрального регіону) та Державну казначейську службу України було залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, отже, вони мали можливість реалізовувати процесуальні права, передбачені ЦПК України.
Суд першої інстанції на зазначені обставини уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав неналежності Міністерства юстиції України як відповідача, керуючись тим, що цей орган не є органом державної влади, який завдав позивачу шкоди, а тому його залучення відповідачем є безпідставним.
Разом із тим, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, колегія суддів зазначила, що визначальним у справах цієї категорії є доведення усіх елементів деліктної відповідальності, а саме: факту заподіяння шкоди, протиправності поведінки відповідача, причинно-наслідкового зв'язку між такою поведінкою та завданою шкодою, а також вини.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, встановивши обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню у зв'язку з їх недоведеністю, оскільки позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту заподіяння йому шкоди та наявності причинно-наслідкового зв'язку між протиправними діями (бездіяльністю) відповідача і заявленими негативними наслідками.
Сам собою факт постановлення ухвал слідчими суддями, якими за результатами розгляду скарг позивача зобов'язано посадових осіб Військової прокуратури Київського гарнізону внести відомості про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, а також скасовано постанови слідчого про відмову у визнанні потерпілим та про закриття кримінального провадження від 15 травня 2017 року № 42017110350000102, не тягне автоматичних наслідків цивільно-правового характеру та не є доказом того, що дії чи бездіяльність відповідача заподіяли позивачу моральну шкоду.
Зафіксований в ухвалі слідчого судді факт неефективності досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42017110350000102 сам собою не створює цивільно-правових наслідків та не може бути доказом того, що діями чи бездіяльністю держави Україна позивачу заподіяно моральну шкоду, оскільки продовження досудового розслідування не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідача та притягнення його до цивільно-правової відповідальності.
Крім того, питання надання житла позивачу не належить до компетенції Київської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону, а держава не несе майнової відповідальності перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими, що узгоджується з правовим висновком, викладеним у пункті 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17.
З огляду на викладене колегія суддів погодилася з висновками суду першої інстанції про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами факту заподіяння йому моральних страждань чи немайнових втрат, а також розміру моральної шкоди, який жодним чином не обґрунтований. Так само позивач не довів наявності майнової шкоди, її розміру та причинно-наслідкового зв'язку між заявленими правопорушеннями і шкодою, що є його процесуальним обов'язком.
Посилання позивача в апеляційній скарзі на порушення його прав, які, на його думку, полягали у невиконанні структурним підрозділом Міністерства юстиції України - Відділом примусового виконання рішень у місті Києві - постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 березня 2021 року у справі № 640/4097/20, є безпідставними, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин та звернення позивача до суду з цим позовом такого судового рішення не існувало.
Колегія суддів також відхилила доводи апеляційної скарги про те, що підставою пред'явленого ОСОБА_1 позову є невиконання прокурором Київської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону, який здійснював процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 42017110300000102, додаткової постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 квітня 2009 року в адміністративній справі № 2/44.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що ані позовна заява від 25 лютого 2019 року, ані позовна заява від 03 грудня 2019 року не були обґрунтовані обставинами завдання позивачу шкоди саме внаслідок тривалого невиконання судового рішення, яке набрало законної сили. Вимоги позову ґрунтувалися на положеннях статті 56 Конституції України та статей 1173, 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Водночас подані позивачем до суду першої інстанції додаткові письмові пояснення від 06 травня 2024 року не можуть розцінюватися як зміна предмета та/або підстав позову про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У квітні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням уточнень просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 червня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 19 листопада 2023 року у справі № 990/131/22 та у постановах Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17, від 29 січня 2025 року у справі № 753/11302/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, в ухваленні оскаржуваних судових рішень брали участь судді, яким було заявлено відвід, суди не дослідили зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилили клопотання про витребування доказів та інші клопотання, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 2 частини першої, пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що суди попередніх інстанцій неповно встановили фактичні обставини справи та не врахували практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Права, які належать до предмета спору у цій справі, були обумовлені законним інтересом позивача у забезпеченні житловим приміщенням із державного житлового фонду, на захист якого ухвалено постанову Франківського районного суду міста Львова від 22 липня 2007 року в адміністративній справі № 2а-164/07, а також правом на ефективний юридичний захист від умисного порушення житлових прав з боку службових осіб військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України, що стало підставою для ухвалення Окружним адміністративним судом міста Києва постанови від 24 квітня 2009 року в адміністративній справі № 2/44.
На думку позивача, з незалежних від нього причин, пов'язаних із прогалинами у нормах чинного кримінального процесуального законодавства та фактичною відмовою прокурора підтримувати державне обвинувачення у кримінальному провадженні № 42017110350000102, він був обмежений у доступі до судової процедури розгляду його цивільного позову в межах кримінального провадження.
Також позивач стверджує, що процесуальні обов'язки відповідача полягають не лише у пасивній участі у справі, а й у вчиненні активних процесуальних дій, наведенні доводів та поданні доказів, спрямованих на спростування існування цивільного права позивача.
При цьому, на переконання позивача, роз'яснення сторонам їх обов'язку щодо доказування є складовою функції суду у межах юрисдикційної процедури, а завданням суду є організація дійсно змагального судового процесу.
Невиконання або перешкоджання виконанню судових рішень, які набрали законної сили, службовими особами органів державної влади, повноваження яких поширювалися на правовідносини з ним та безпосередньо стосувалися його прав, на захист яких ці рішення ухвалені, є самостійною підставою для юридичної відповідальності держави.
Крім того, у разі якщо умисне невиконання або перешкоджання виконанню судового рішення, яке набрало законної сили, вчинене службовою особою органу державної влади, а державні правоохоронні органи виявилися неспроможними забезпечити ефективне кримінальне провадження за ознаками злочину, передбаченого статтею 382 Кримінального кодексу України (далі - КК України), то, на думку позивача, норми статей 1, 13, 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» у сукупності з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), зокрема статей 1 Першого протоколу, 6 та 13 Конвенції, можуть слугувати правовою підставою для застосування національними судами норм частини третьої статті 127 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), частини другої статті 1177 ЦК України та, відповідно, для стягнення на користь потерпілого компенсації за шкоду, завдану кримінальним правопорушенням, за рахунок Державного бюджету України в порядку, передбаченому статтями 1173, 1174 ЦК України.
Тривале та неефективне досудове розслідування спричинило позивачеві моральну шкоду, що проявилася у відчуттях несправедливості, безпорадності, приниження, розчарування, а також інших негативних емоційних переживаннях.
Суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив клопотання позивача про залучення до матеріалів справи протоколу його допиту як свідка щодо обставин, пов'язаних із пережитими ним особистими душевними стражданнями, а також клопотання про залучення до участі у справі третіх осіб, права та обов'язки яких, на думку позивача, стосуються спірних правовідносин.
Крім того, в ухваленні оскаржуваних судових рішень брали участь судді, яким позивач заявив обґрунтований відвід.
Аргументи інших учасників справи
У травні 2025 року Київська спеціалізована прокуратура у сфері оборони Центрального регіону та Міністерство юстиції України подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
У травні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відповідь на відзив Міністерства юстиції України на касаційну скаргу, в якій просив відхилити цей відзив у зв'язку з його необґрунтованістю.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 05 травня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Печерського районного суду міста Києва.
04 червня 2025 року матеріали справи № 757/9503/19-ц надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 30 червня 2025 року доповнення і зміни до касаційної скарги ОСОБА_1 повернув заявнику без розгляду.
Верховний Суд ухвалою від 02 лютого 2026 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
З 2007 року ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 Національної гвардії України, яка дислокується у АДРЕСА_1 .
Військова частина НОМЕР_2 визначила черговість позивача на квартирному обліку з 06 липня 1999 року на загальних підставах, а з 06 липня 2010 року - у списках осіб, які мають право на позачергове отримання житла, не врахувавши при цьому десять років його перебування на квартирному обліку у військовій частині НОМЕР_3 .
Вважаючи такі дії неправомірними, позивач звернувся зі скаргою до Військової прокуратури Київського гарнізону, а в подальшому - з адміністративним позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва. Постановою цього суду від 04 грудня 2007 року у справі № 2/44 бездіяльність Військової прокуратури Київського гарнізону визнано протиправною.
Додатковою постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 квітня 2009 року у справі № 2/44, яка набрала законної сили 15 липня 2015 року після перегляду справи в касаційному порядку, Військову прокуратуру Київського гарнізону зобов'язано вжити заходів для поновлення порушених прав позивача у порядку, визначеному Законом України «Про прокуратуру».
На виконання зазначеної додаткової постанови 15 жовтня 2015 року Окружний адміністративний суд міста Києва видав виконавчий лист у справі № 2/44. 18 квітня 2016 року державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві на підставі цього виконавчого листа відкрив виконавче провадження № НОМЕР_4.
У зв'язку з невиконанням судового рішення без поважних причин постановою державного виконавця від 24 квітня 2017 року до боржника застосовано штрафну санкцію у розмірі 5 100,00 грн.
Не погоджуючись із зазначеним, боржник звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва, який рішенням від 26 жовтня 2017 року у справі № 826/6243/17, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2018 року, відмовив у задоволенні позовних вимог Військової прокуратури Київського гарнізону.
27 березня 2018 року державний виконавець направив Військовій прокуратурі Київського гарнізону вимогу про надання інформації щодо стану виконання додаткової постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 квітня 2009 року у справі № 2/44.
У відповідь на зазначену вимогу боржник надіслав лист від 04 квітня 2018 року, в якому повідомив, що за заявою ОСОБА_1 від 15 травня 2017 року щодо посадових осіб військової частини НОМЕР_2 прокуратура гарнізону внесла відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42017110350000102 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 357 КК України, а також 12 вересня 2017 року - за № 42017110350000186 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 КК України.
Також у листі зазначено, що з метою постановки ОСОБА_1 на квартирний облік та вжиття відповідних заходів військовою частиною НОМЕР_2 прокуратура гарнізону направляла відповідні звернення. Згідно з наданою інформацією позивач перебуває на квартирному обліку з 06 липня 1999 року на загальних підставах та у списках на позачергове отримання житла з 11 серпня 2010 року.
Із постанови державного виконавця від 18 вересня 2018 року про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_4 вбачається, що підставою для його закінчення став лист Військової прокуратури Київського гарнізону від 04 квітня 2018 року № 10/3959, яким державного виконавця повідомлено про вжиття всіх можливих заходів щодо поновлення порушених прав ОСОБА_1 , передбачених Законом України «Про прокуратуру», на підтвердження чого надано відповідні матеріали. Виконання судового рішення здійснювалося у спосіб та порядку, визначених виконавчим документом і Законом України «Про виконавче провадження», та було виконано боржником у межах його примусового виконання.
Водночас Окружний адміністративний суд міста Києва не погодився з такою позицією прокуратури та державного виконавця і у рішенні від 07 листопада 2018 року зазначив, що спір виник щодо незабезпечення житлових прав позивача під час перебування на квартирному обліку з 1989 року, як це встановлено рішенням Франківського районного суду міста Львова від 22 травня 2007 року, а не з 1999 року, як стверджувала військова частина НОМЕР_2 .
Додатковою постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 квітня 2009 року у справі № 2/44 Військову прокуратуру Київського гарнізону було зобов'язано вжити заходів для поновлення порушених прав позивача саме у цьому обсязі та у порядку, визначеному Законом України «Про прокуратуру».
При цьому у постанові Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 грудня 2007 року у справі № 2/44, якою задоволено позов ОСОБА_1 та визнано протиправною бездіяльність Військової прокуратури Київського гарнізону, наведено мотиви, обґрунтування та визначено алгоритм дій, які відповідач мав вчинити відповідно до Закону України «Про прокуратуру».
З урахуванням наведеного Окружний адміністративний суд міста Києва, задовольняючи позов ОСОБА_1 рішенням від 07 листопада 2018 року у справі № 826/16567/18, дійшов висновку, що житлові права позивача, за захистом яких він звертався до суду з огляду на перебування на квартирному обліку з 1989 року, залишилися незахищеними боржником (том 1, а. с. 11-13).
Суди також з'ясували, що Військова прокуратура Київського гарнізону здійснює досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42017110350000102, розпочатому 15 травня 2017 року, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 357 та статтею 356 КК України.
У матеріалах справи містяться копії ухвал слідчих суддів Печерського районного суду міста Києва, а саме:
- від 13 травня 2017 року та 27 грудня 2017 року, якими зобов'язано Військову прокуратуру Київського гарнізону внести відомості про вчинення кримінального правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (том 1, а. с. 14, 16);
- від 20 листопада 2017 року у справі № 757/65175/17-к, якою скасовано постанову слідчого від 24 липня 2017 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 потерпілим у кримінальному провадженні № 42017110350000102 (том 1, а. с. 15);
- від 15 лютого 2019 року у справі № 757/49823/18-к, якою скасовано постанову слідчого першого відділу Військової прокуратури Київського гарнізону від 23 травня 2018 року про закриття кримінального провадження № 42017110350000102 та повернуто матеріали цього кримінального провадження до Військової прокуратури Київського гарнізону для продовження досудового розслідування (том 1, а. с. 17).
Крім того, 30 жовтня 2018 року начальник ІНФОРМАЦІЯ_1 направив позивачу лист № 1/36-2084 про зняття його з квартирного обліку у військовій частині НОМЕР_2 (том 1, а. с. 19, 20).
Зі змісту зазначеного листа вбачається, що підставою для зняття позивача з квартирного обліку було ненадання ним усіх документів, необхідних для оновлення облікової справи.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статей 55, 56 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.
За змістом частини другої статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна.
Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).
Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу (постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 34), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 37) та інших).
Згідно з частиною другою статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Тлумачення змісту частини другої статті 48 ЦПК України дає змогу зробити висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяної органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай орган, діями якого заподіяну шкоду.
Із урахуванням того, що саме на державу покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (постанови Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 761/7165/17 (провадження № 61-20203св19), від 16 червня 2021 року у справі № 303/6572/19 (провадження № 61-16768св20)).
У справах про відшкодування шкоди державою остання бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого заподіяно шкоду. Хоча наявність такого органу для того, щоб заявити відповідний позов до держави України, не є обов'язковою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 30)).
У частині першій статті 6 Конвенції, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Однак цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків або відшкодування моральної шкоди.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про відшкодування шкоди на підставі 1173 ЦК України.
Зазначений правовий висновок Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18).
Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт завдання цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування» (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).
Статті 1173, 1174 ЦК України визначають спеціальні умови притягнення суб'єктів публічного права до цивільно-правової відповідальності.
Щодо відшкодування моральної шкоди
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 , серед іншого, просив стягнути з Державного бюджету України 275 418,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок тривалого та неефективного ведення досудового розслідування кримінального провадження, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 1174 ЦК України.
У частинах першій та другій статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Отже, моральну шкоду розуміють як втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має керуватися засадами розумності, виваженості та справедливості.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню під час вирішення спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з'ясувати, зокрема, чим підтверджується факт завдання позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони завдані, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює завдану йому шкоду та чим він при цьому керується, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
ЄСПЛ зазначає, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (рішення від 12 липня 2007 року у справі «Stankov v. Bulgaria» («Станков проти Болгарії»), заява № 68490/01).
Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.
Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року у справі «Smith and Grady v. The UK» («Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства»), від 18 грудня 1996 року у справі «Aksoy v. Turkey» («Аксой проти Туреччини»)). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв'язку з порушенням.
ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв'язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ указав, що вирішальним питанням під час оцінювання ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чиможе заявник податицю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (рішення від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України»). Суд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися.
Розумність тривалості провадження повинна визначатися у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов'язаних зі справою (рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Pelissier and Sassi v. France» («Пелісьє і Сассі проти Франції»), від 27 червня 1997 року у справі «Philis v. Greece» («Філіс проти Греції»)). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) зазначила, що надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.
Висновки про відшкодування моральної шкоди, завданої особі надмірною тривалістю досудового розслідування, викладені також у постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 585/724/19 (провадження № 61-18673св19), від 16 вересня 2020 року у справі № 638/6363/19 (провадження № 61-9220св20), від 21 липня 2021 року у справі № 646/7015/19 (провадження № 61-1452св21), від 12 квітня 2023 року у справі №174/207/22 (провадження № 61-1119св23), від 06 березня 2024 року у справі № 398/3747/22 (провадження № 61-16552св23), від 11 квітня 2024 року у справі № 335/12338/19 (провадження № 61-7930св23), від 22 травня 2024 року у справі № 757/30529/22 (провадження № 61-14820св23), від 31 липня 2024 року у справі № 183/960/23 (провадження № 61-2810св24), від 30 вересня 2024 року у справі № 201/227/23 (провадження № 61-698св24), від 02 жовтня 2024 року у справі № 554/2588/23 (провадження № 61-3629св24), від 31 жовтня 2024 року у справі № 463/1700/21 (провадження № 61-250св24) та інших.
У справі № 638/6363/19 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, керувався тим, що позивач довів тривалу протиправну бездіяльність посадових осіб прокуратури щодо проведення необхідної перевірки заяви позивача про злочин, надмірну тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні за його заявою, неодноразове прийняття слідчими прокуратури постанов про закриття кримінального провадження у спосіб, який демонструє заявнику ігнорування його доводів. Указані обставини свідчать про заподіяння позивачу моральної шкоди, суди визначили її розмір (5 000,00 грн) відповідно до характеру та розміру душевних страждань позивача, керуючись вимогами розумності, виваженості і справедливості.
У справі № 646/7015/19 Верховний Суд, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, зазначив, що надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо. Ураховуючи викладене, Верховний Суд вважав, що суд першої інстанції, встановивши доведеними факти тривалої протиправної бездіяльності посадових осіб відповідача щодо проведення необхідної перевірки заяви позивача про злочин, надмірну тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні за її заявою, неодноразове прийняття слідчими прокуратури рішень про закриття кримінального провадження у спосіб, який для заявника демонструє ігнорування її доводів, дійшов обґрунтованого висновку про заподіяння позивачу моральної шкоди, визначивши її розмір (7 000,00 грн) відповідно до характеру та розміру душевних страждань, з урахуванням вимог виваженості, розумності і справедливості.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що позивач не надав достатніх та допустимих доказів на підтвердження доводів про завдання йому моральної шкоди, а оскарження процесуальних рішень органів досудового слідства в порядку кримінального судочинства є формою судового контролю та не створює безумовних підстав для відшкодування моральної шкоди, оскільки не є порушенням прав позивача.
Верховний Суд зауважує, що у Рішенні від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001 у справі № 1-22/2001 (справа про відповідальність юридичних осіб) Конституційний Суд України зазначив таке: «Конституція України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначенні обов'язків держави (статті 3, 16, 22). Така відповідальність не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності держави та її органів за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків».
Згідно з матеріалами справи з 15 травня 2017 року триває досудове розслідування кримінального провадження № 42017110350000102 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 357 та статтею 356 КК України, яке не завершено.
У матеріалах справи містяться копії ухвал слідчих суддів Печерського районного суду міста Києва, а саме:
- від 13 травня 2017 року та 27 грудня 2017 року, якими зобов'язано Військову прокуратуру Київського гарнізону внести відомості про вчинення кримінального правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (том 1, а. с. 14, 16);
- від 20 листопада 2017 року у справі № 757/65175/17-к, якою скасовано постанову слідчого від 24 липня 2017 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 потерпілим у кримінальному провадженні № 42017110350000102 (том 1, а. с. 15);
- від 15 лютого 2019 року у справі № 757/49823/18-к, якою скасовано постанову слідчого першого відділу Військової прокуратури Київського гарнізону від 23 травня 2018 року про закриття кримінального провадження № 42017110350000102 та повернуто матеріали цього кримінального провадження до Військової прокуратури Київського гарнізону для продовження досудового розслідування (том 1, а. с. 17).
Відповідно до частин першої, другої статті 28 КПК України у редакції, чинній на час відкриття кримінального провадження, під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, що є об'єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не можуть перевищувати передбачені цим Кодексом строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень. Проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження - суд.
Згідно з частинами першою, другою статті 219 КПК України у редакції, чинній на час відкриття кримінального провадження, строк досудового розслідування обчислюється з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності або до дня ухвалення рішення про закриття кримінального провадження. Строк досудового розслідування з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня повідомлення особі про підозру становить: 1) шість місяців - у кримінальному провадженні щодо кримінального проступку; 2) дванадцять місяців - у кримінальному провадженні щодо злочину невеликої або середньої тяжкості; 3) вісімнадцять місяців - у кримінальному провадженні щодо тяжкого або особливо тяжкого злочину.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42017110350000102 істотно перевищує максимальні загальні строки, встановлені для досудового розслідування, та не відповідає критерію розумності.
Верховний Суд не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскарження процесуальних рішень слідчого та прокурора є виключно реалізацією позивачем свого процесуального права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого під час досудового розслідування та саме собою не може бути підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки підставою заявленого позову є не сам факт оскарження ОСОБА_1 процесуальних рішень слідчого чи прокурора, а бездіяльність (неефективність) органів досудового розслідування та надмірна тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42017110350000102, що встановлено в ухвалі слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 15 лютого 2019 року.
Враховуючи наведені обставини, Верховний Суд дійшов висновку, що позивач довів факт тривалої протиправної бездіяльності посадових осіб правоохоронних органів щодо проведення необхідної перевірки за його заявою про вчинення злочину, надмірну тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні, а також прийняття слідчим прокуратури рішення про закриття кримінального провадження у спосіб, який для заявника свідчив про ігнорування його доводів. Такі дії та бездіяльністьпризвели до моральних страждань позивача та є підставою для відшкодування завданої йому моральної шкоди.
Верховний Суд, з урахуванням доводів касаційної скарги, тривалості порушення прав позивача, важливості для нього питань, з якими він звертався до правоохоронних органів для їх вирішення, а також керуючись принципами розумності, справедливості, загальнолюдськими принципами та суспільною мораллю, дійшов висновку, що обґрунтований розмір моральної шкоди у цій справі становить 10 000,00 грн.
Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).
Згідно зі статтею 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Отже, кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номера чи види рахунку, з якого має бути здійснено стягнення / списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своє суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не в резолютивній частині рішення.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18).
З огляду на викладене та з урахуванням доводів касаційної скарги Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій, відмовивши у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди, неправильно застосували норми матеріального права, зокрема статтю 56 Конституції України та частину шосту статті 1176 ЦК України, у зв'язку з чим моральна шкода підлягає відшкодуванню у розмірі 10 000,00 грн за рахунок держави на користь позивача.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи в частині вирішення позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення в означеній частині підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про часткове задоволення позову.
Щодо відшкодування майнової шкоди
Зобов'язання про відшкодування шкоди - це правовідношення, в силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов'язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
Підставою виникнення зобов'язання про відшкодування шкоди є завдання майнової шкоди іншій особі.
Майнова шкода, як свідчить зміст статті 1166 ЦК України, завдається порушенням належних саме особі особистих немайнових прав та/або майнових прав.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині відшкодування майнової шкоди, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що позивач її не довів, а також порушення, які були допущені під час проведення слідчих дій, зокрема неефективне розслідування кримінального провадження, не є підставою для відшкодування державою майнової шкоди, завданої злочином.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суди попередніх інстанцій обґрунтовано зазначили, що під час вирішення спору про відшкодування майнової шкоди за статтями 1166, 1167, 1174 ЦК України доказуванню підлягає факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативними наслідками.
Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.
У матеріалах справи відсутні докази причинного зв'язку між завданою позивачу майновою шкодою та діями правоохоронних органів.
Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що порушення, допущені під час проведення слідчих дій, зокрема неефективне розслідування кримінального провадження, не є підставою для відшкодування державою майнової шкоди на користь ОСОБА_1 , завданої злочином.
Подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 січня 2022 року у справі № 554/7862/20 (провадження № 61-6816св21), від 09 листопада 2022 року у справі № 552/3929/20 (провадження № 61-1383св21).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформулювала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України.
Доводи касаційної скарги про наявність підстав для відшкодування майнової шкоди, не заслуговують на увагу, оскільки сам собою факт порушень, допущених під час проведення слідчих дій, зокрема неефективність досудового розслідування у кримінальному провадженні, не є достатньою правовою підставою для покладення на державу обов'язку з відшкодування майнової шкоди, завданої злочином, за відсутності доказів причинного зв'язку між такими порушеннями та реальною майновою шкодою, на яку посилається позивач.
Як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що заявлена позивачем майнова шкода настала саме внаслідок дій чи бездіяльності правоохоронних органів або що така шкода перебуває у прямому причинному зв'язку з неефективністю досудового розслідування.
Аргументи касаційної скарги про те, що невиконання або перешкоджання виконанню судових рішень, які набрали законної сили, є самостійною підставою для цивільно-правової відповідальності держави, не можуть бути прийняті судом касаційної інстанції, оскільки у цій справі позивач не довів, що саме такі обставини перебували у прямому причинному зв'язку із заподіянням йому майнової шкоди.
Саме собою посилання на нібито неоднакове застосування положень ЦК України щодо відшкодування майнової шкоди у різних справах, навіть за наявності подібних правовідносин, але за відмінних установлених судами фактичних обставин, не має правового значення для справи, що переглядається, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення судами попередніх інстанцій норм матеріального права.
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи в частині відшкодування майнової шкоди, колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які посилався заявник у касаційній скарзі.
Водночас доводи касаційної скарги про те, що в ухваленні оскаржуваних судових рішень брали участь судді, яким позивач заявляв обґрунтований відвід, не заслуговують на увагу, оскільки заявлені позивачем відводи судді Печерського районного суду міста Києва Ільєвій Т. Г., а також колегії суддів Київського апеляційного суду у складі Голуб С. А., Слюсар Т. А., Таргоній Д. О., фактично зводилися до незгоди позивача з процесуальними рішеннями суду та результатами розгляду його клопотань, поданих під час судового провадження у цій справі.
Однак відповідно до положень частини четвертої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями суду не може бути підставою для відводу чи самовідводу судді.
Верховний Суд звертає увагу, що учасники справи не вправі використовувати інститут відводу судді з метою впливу на суд або схилення його до ухвалення бажаного для них процесуального рішення. Необґрунтоване усунення судді від участі у розгляді справи є таким самим порушенням права на справедливий суд, як і відмова у задоволенні обґрунтованої заяви про відвід (самовідвід).
Метою інституту відводу є забезпечення безсторонності суду, а сумніви щодо упередженості судді (суддів) мають ґрунтуватися на об'єктивних, підтверджених фактичних обставинах, а не на припущеннях чи суб'єктивній оцінці сторони.
З огляду на викладене колегія суддів не вбачає обов'язкових підстав для скасування оскаржуваних судових рішень за пунктом 2 частини першої статті 411 ЦПК України.
Колегія суддів звертає увагу заявника, що у разі, якщо військовослужбовця або особу, звільнену з військової служби в запас, безпідставно знято з квартирного обліку, порушеним є первинне житлове право на перебування на такому обліку. За цих обставин належним способом захисту є оскарження рішення житлової (квартирної) комісії та відновлення порушеного житлового права, а саме визнання незаконним і скасування рішення про зняття з обліку та зобов'язання поновити позивача і членів його сім'ї на квартирному обліку із збереженням первісної дати постановки. Належним відповідачем у такому спорі є військова частина, яка веде квартирний облік та приймає відповідні рішення.
Водночас, якщо позивач законно перебуває на квартирному обліку, його статус як військовослужбовця або особи, звільненої з військової служби в запас, не заперечується, а встановлений законом порядок звернення за грошовою компенсацією дотримано, проте уповноважений орган безпідставно відмовив у її наданні або ухилився від прийняття рішення, належним способом захисту є позов про зобов'язання уповноваженого органу здійснити виплату грошової компенсації. У такому випадку відповідачем є орган, який відповідно до законодавства наділений повноваженнями щодо прийняття рішення про виплату компенсації та розпорядження відповідними бюджетними коштами.
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Отже, оскаржувані судові рішення суду першої інстанції (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про відшкодування майнової шкоди відповідають вимогам закону й підстав для їх скасування немає.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
З огляду на викладене колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне:
касаційну скаргу задовольнити частково;
рішення суду першої інстанції (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та постанову апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про відшкодування майнової шкоди за рахунок держави Україна залишити без змініз підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України;
рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди за рахунок держави Україна скасувати з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України, і ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову та стягнення за рахунок держави Україна грошової компенсації моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн.
Щодо клопотання про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
У касаційній скарзі ОСОБА_1 також просив передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на наявність, на його думку, виключної правової проблеми, яка потребує формування єдиної правозастосовної практики у питаннях забезпечення права потерпілого у кримінальному провадженні на доступ до суду кримінальної юрисдикції з метою підтримання приватного обвинувачення та розгляду компетентним судом вимог його цивільного позову.
Колегія суддів не вбачає підстав для передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.
Підстави для передання справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду передбачені статтею 403 ЦПК України.
Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача є необхідною для забезпечення розвитку права і формування єдиної правозастосовної практики.
Аналіз змісту частини п'ятої статті 403 ЦПК України свідчить, що клопотання про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду має містити належне обґрунтування необхідності такого передання, зокрема із зазначенням виключної правової проблеми та причин, з яких її вирішення виходить за межі повноважень відповідної судової палати.
Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного критеріїв. Кількісний критерій свідчить про наявність такої проблеми не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які вже існують або можуть виникнути, з огляду на правове питання, щодо якого постає проблема правової невизначеності. Якісний критерій виключності правової проблеми підтверджується, зокрема, відсутністю сталої судової практики щодо відповідного питання; наявністю невизначеності на нормативному рівні; необхідністю застосування аналогії закону або аналогії права; а також потребою у вирішенні правової проблеми для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
Наведені заявником аргументи на обґрунтування передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у розумінні приписів частини п'ятої статті 403 ЦПК України не свідчать про наявність у цій справі виключної правової проблеми.
Заявник не навів переконливих доводів щодо того, у чому саме полягає виключна правова проблема у цій справі. Аналіз судової практики з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду не підтверджує існування протилежних або взаємовиключних судових рішень чи глибоких і тривалих розбіжностей у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про відсутність передбачених статтею 403 ЦПК України підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, у зв'язку з чим у задоволенні відповідного клопотання ОСОБА_1 слід відмовити.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 червня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до держави Україна про відшкодування моральної шкоди скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 10 000 (десять тисяч) гривень 00 копійок на відшкодування моральної шкоди.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 червня 2024 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення компенсації майнової шкоди за рахунок держави Україна залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк