11лютого 2026 року
м. Київ
справа № 367/4050/20
провадження № 61-6295св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - Бучанська окружна прокуратура Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації та Державного підприємства «Спеціалізоване лісогосподарське підприємство «Київоблагроліс»,
відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року у складі колегії суддів Гаращенка Д. Р., Євграфової Є. П., Писаної Т. О. у справі за позовом Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації та Державного підприємства «Спеціалізоване лісогосподарське підприємство «Київоблагроліс» до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року Бучанська окружна прокуратура в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА) та Державного підприємства «Спеціалізоване лісогосподарське підприємство «Київоблагроліс» (далі - ДП «СЛП «Київоблагроліс») звернулася до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Київській області), ОСОБА_1 , в якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просила:
- усунути перешкоди у здійсненні Київською ОДА права користування та розпорядження земельною ділянкою лісового фонду з кадастровим номером 3210945900:02:003:0010, площею 0,0600 га, що розташована на території Гостомельської селищної ради Київської області, шляхом визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру у Київській області від 05 жовтня 2016 року № 10-20613/15-16-сг про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 зазначеної земельної ділянки для індивідуального садівництва із земель сільськогосподарського призначення;
- усунути перешкоди у здійсненні Київською ОДА права користування та розпорядження земельною ділянкою лісового фонду з кадастровим номером 3210945900:02:003:0010, площею 0,0600 га, що розташована на території Гостомельської селищної ради Київської області, шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 25 жовтня 2016 року з індексним номером 32022138 з одночасним припиненням права приватної власності ОСОБА_1 на зазначену земельну ділянку;
- усунути перешкоди у здійсненні Київською ОДА права користування та розпорядження земельною ділянкою лісового фонду з кадастровим номером 3210945900:02:003:0010 шляхом її повернення на користь держави в особі Київської ОДА з незаконного володіння ОСОБА_1 .
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що органи прокуратури здійснюють процесуальне керівництво досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні від 13 лютого 2020 року № 42020111200000088 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 Кримінального кодексу України, за фактом самовільного, всупереч встановленому законом порядку, відведення із земель лісового фонду земельної ділянки з кадастровим номером 3210945900:02:003:0010 без попереднього її вилучення з постійного користування ДП «СЛП «Київоблагроліс» у межах кварталу 2, виділу 16 Києво-Святошинського державного агролісництва, чим завдано істотної шкоди інтересам власника земель.
Наказом ГУ Держгеокадастру у Київській області від 05 жовтня 2016 року № 10-20613/15-16-сг затверджено проєкт землеустрою щодо відведення у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0600 га (кадастровий номер 3210945900:02:003:0010) для ведення індивідуального садівництва із земель сільськогосподарського призначення, розташованої на території Гостомельської селищної ради Київської області.
На підставі зазначеного наказу та розробленої документації із землеустрою ОСОБА_1 зареєстрував право приватної власності на вказану земельну ділянку, що підтверджується рішенням державного реєстратора Комунального підприємства «Центр розвитку та інвестицій Васильківського району» Олішкевича К. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 25 жовтня 2016 року за індексним номером 32022138 (номер запису про право власності - 17065728, дата державної реєстрації - 18 жовтня 2016 року).
Водночас спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення та розташована в межах земель, що перебувають у постійному користуванні ДП «СЛП «Київоблагроліс», що підтверджується матеріалами лісовпорядкування та схемою її розташування.
Всупереч вимогам земельного та лісового законодавства, ГУ Держгеокадастру у Київській області без погодження зміни цільового призначення земель лісогосподарського призначення та без отримання дозволу на їх вилучення, на підставі оспорюваного наказу передало спірну земельну ділянку у приватну власність фізичній особі для ведення індивідуального садівництва, тобто для нелісогосподарських потреб.
Отже, наказ ГУ Держгеокадастру у Київській області та рішення про державну реєстрацію речових прав підлягають визнанню недійсними та скасуванню, оскільки спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду державної власності, у зв'язку з чим порушено інтереси держави шляхом протиправного вибуття земель лісового фонду.
У справах цієї категорії належним способом захисту порушеного права є пред'явлення негаторного позову з метою усунення перешкод у користуванні та розпорядженні землями лісового фонду.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ірпінський міський суд Київської області у складі судді Одарюка М. П. заочним рішенням від 04 вересня 2023 року позовні вимоги задовольнив.
Усунув перешкоди у здійсненні Київською ОДА права користування та розпорядження земельною ділянкою лісового фонду з кадастровим номером 3210945900:02:003:0010, площею 0,0600 га, що розташована на території Гостомельської селищної ради Київської області, шляхом визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру у Київській області від 05 жовтня 2016 року № 10-20613/15-16-сг про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 зазначеної земельної ділянки для індивідуального садівництва із земель сільськогосподарського призначення.
Усунув перешкоди у здійсненні Київською ОДА права користування та розпорядження земельною ділянкою лісового фонду з кадастровим номером 3210945900:02:003:0010, площею 0,0600 га, що розташована на території Гостомельської селищної ради Київської області, шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 25 жовтня 2016 року за індексним номером 32022138 з одночасним припиненням речових прав ОСОБА_1 на зазначену земельну ділянку.
Усунув перешкоди у здійсненні Київською ОДА права користування та розпорядження земельною ділянкою лісового фонду з кадастровим номером 3210945900:02:003:0010 шляхом її повернення на користь держави в особі Київської ОДА з незаконного володіння ОСОБА_1 .
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ГУ Держгеокадастру у Київській області не мало правових підстав для передання спірної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 , оскільки ця земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення та перебувала у постійному користуванні ДП «СЛП «Київоблагроліс». При цьому рішення про її вилучення з постійного користування зазначеного підприємства та про зміну цільового призначення земельної ділянки уповноважені органи не приймали.
Суд зазначив, що зайняття земельної ділянки слід розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, у зв'язку з чим у таких правовідносинах ефективним способом захисту порушеного права є усунення перешкод у користуванні належним майном.
Таким чином, суд дійшов висновку, що, оскільки спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення та перебувала у постійному користуванні ДП «СЛП «Київоблагроліс», прокурор звернувся до суду з належною та ефективною вимогою, а саме з негаторним позовом, який може бути заявлений упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця земельної ділянки, а отже, позовна давність до спірних правовідносин не застосовується.
Звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності під час вирішення суспільно значущого питання повернення земельних ділянок у державну власність, що беззаперечно становить суспільний інтерес.
Отже, позовні вимоги про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою є обґрунтованими, а втручання держави у право приватної власності є виправданим, оскільки порушення загальновідомого, чітко визначеного законодавством порядку надання земельних ділянок порушує суспільний інтерес у законному обігу землі як національного багатства та суперечить положенням законодавства України, якими на органи державної влади покладено обов'язок діяти в межах своїх повноважень та у спосіб, передбачений законом.
Одночасно підлягають задоволенню вимоги про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 , оскільки відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення державний реєстратор проводить державну реєстрацію набуття, зміни або припинення речових прав у порядку, визначеному цим Законом.
Київський апеляційний суд постановою від 02 квітня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив.
Заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 04 вересня 2023 року скасував і ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння держави поза її волею, а право власності на неї зареєстровано за відповідачем, заявлений прокурором негаторний позов не спрямований на ефективне відновлення порушеного права держави на спірну земельну ділянку.
У контексті обставин цієї справи належним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, з огляду на те, що держава була позбавлена володіння спірною земельною ділянкою.
Колегія суддів не взяла до уваги посилання позивача на відповідні правові висновки Верховного Суду, у яких зазначено, що зайняття земельних ділянок, зокрема шляхом часткового накладення, слід розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням власника володіння цими ділянками. При цьому суд зазначив, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, надаючи тлумачення такого висновку, вказала, що у ньому йдеться не про державну реєстрацію права власності за порушником, яка розглядається як фактичне заволодіння, а про вчинення фізичних дій щодо земельної ділянки - її зайняття, яке не є заволодінням, у зв'язку з чим у таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (негаторний позов).
Натомість у справі, що переглядається, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд установили, що спірна земельна ділянка належить на праві власності відповідачу. За таких обставин належним способом захисту порушених прав є звернення до суду саме з віндикаційним позовом про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою на праві власності зареєстровано спірне майно.
Колегія суддів також зазначила, що застосування судами принципу jura novit curia («суд знає закони») не є безмежним, оскільки перекваліфікація позовних вимог з ініціативи суду може призвести до порушення права на справедливий суд як відповідача, так і позивача. За таких обставин, на думку апеляційного суду, слід виходити з дотримання принципів змагальності та рівності сторін.
У цьому зв'язку колегія суддів зауважила, що витребування земельної ділянки у власність держави потребує оцінки добросовісності дій її фактичного та реєстраційного володільця, а також пропорційності втручання у право власності відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У травні 2025 року заступник керівника Київської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року, а заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 04 вересня 2023 року залишити в силі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених:
- у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19, відповідно до яких оскарження в судовому порядку правовстановлюючого акта органу державної влади чи місцевого самоврядування у сфері земельних відносин спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє; такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення), а тому його можна оскаржити упродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу;
- у постановахВеликої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18, відповідно до яких право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам;
- у постановахВеликої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, відповідно до яких заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісового та водного фонду (перехід до них володіння цими землями), стосовно яких діє чітка заборона на вилучення, зміну цільового призначення та надання у користування, є неможливим;
- у постановах Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 363/2877/18, від 16 лютого 2022 року у справі № 363/669/17, від 18 січня 2023 року у справі № 369/10847/19, від 23 грудня 2023 року у справі № 916/1517/22, відповідно до яких зайняття земельних ділянок, зокрема шляхом їх часткового накладення на землі лісового фонду, треба розглядати як таке, що не пов'язане із позбавленням власника його володіння цими ділянками, у зв'язку з чим у цьому випадку ефективним способом захисту порушеного права є усунення перешкод у користуванні належним йому майном (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу заявник обґрунтовував тим, що протиправне зайняття земельної ділянки державного лісового фонду або державна реєстрація права власності на таку ділянку за приватною особою підлягають оцінці як порушення, не пов'язані з позбавленням держави чи відповідної територіальної громади володіння цією земельною ділянкою. За таких обставин порушене право підлягає захисту не шляхом пред'явлення віндикаційного позову, а шляхом заявлення негаторного позову.
Заявник зазначав, що згідно з фрагментом Публічної кадастрової карти України з нанесеними межами кварталів № 1 та № 2 Києво-Святошинського державного агролісництва за матеріалами лісовпорядкування 2007 року спірна земельна ділянка лише частково накладається на землі лісогосподарського призначення. Водночас зайняття земельних ділянок шляхом їх часткового накладення слід розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням власника володіння майном. У такому випадку ефективним способом захисту порушеного права є усунення перешкод у користуванні належним власнику майном.
Крім того, заявник наголошував, що у разі, коли незаконно сформована земельна ділянка частково накладається на землі державного лісового фонду, лише частина спірної земельної ділянки належить державі, тоді як інша її частина перебуває у приватній власності відповідача. За таких обставин витребування всієї земельної ділянки у власність держави призвело б до порушення права власності особи на іншу її частину, а часткове повернення є неможливим з огляду на сформованість земельної ділянки як єдиного об'єкта цивільних прав.
Відповідно, зобов'язання відповідача повернути незаконно сформовану земельну ділянку у власність держави за таких умов є неправомірним, оскільки поділ такої земельної ділянки в межах заявлених вимог здійснити неможливо. Отже, у цьому випадку ефективним способом захисту порушеного права є саме усунення перешкод у користуванні належним власнику майном.
Вимога про скасування державної реєстрації права власності як складова негаторного позову у цій справі є ефективним способом захисту, оскільки спрямована на скасування реєстрації права ОСОБА_1 на земельну ділянку, власником якої він не є та, з огляду на імперативну законодавчу заборону, не може бути, як на землю державної власності лісогосподарського призначення. Тому в цьому випадку ефективним способом захисту порушеного права, який відновлює становище, що існувало до порушення, є також визнання недійсним відповідного наказу та скасування державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку.
Аргументи інших учасників справи
У липні 2025 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухваленою відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 26 травня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Ірпінського міського суду Київської області.
10 липня 2025 року матеріали справи № 367/4050/20 надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 26 січня 2026 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
Наказом ГУ Держгеокадастру у Київській області від 05 жовтня 2016 року № 10-20613/15-16-сг затверджено проєкт землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки та надано громадянину ОСОБА_1 у приватну власність земельну ділянку площею 0,0600 га (кадастровий номер 3210945900:02:003:0010) із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення індивідуального садівництва, розташовану на території Гостомельської селищної ради Київської області (том 1, а. с. 28).
На підставі вказаного наказу 18 жовтня 2016 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 1064011532109 зареєстровано право приватної власності на зазначену земельну ділянку за ОСОБА_1 , що підтверджується рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 32022138.
Згідно з копією листа ДП «СЛП «Київоблагроліс» від 25 травня 2020 року № 186 земельні ділянки, серед яких і спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3210945900:02:003:0010, накладаються на землі лісового фонду, що перебувають у постійному користуванні ДП «СЛП «Київоблагроліс» та розташовані у кварталі 2, виділах 8 і 16 , а також у кварталі 1, виділі 1 Києво-Святошинського агролісництва. При цьому ДП «СЛП «Київоблагроліс» не надавало погодження на вилучення чи зміну цільового призначення земельної ділянки лісогосподарського призначення з кадастровим номером 3210945900:02:003:0010 (том 1, а. с. 32-34).
Крім того, Департамент екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації також не погоджував вилучення та зміну цільового призначення спірної земельної ділянки, про що зазначено у листі від 13 березня 2020 року № 05.1-02.2-08/200/2234 (том 1, а. с. 35).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо позовних вимог Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі ДП «СЛП «Київоблагроліс»
Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 56 ЦПК України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, що підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб. У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою-третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Отже, за змістом неведеної норми прокурор наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді лише двох суб'єктів права - громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) та держави, і не наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді інших суб'єктів права.
За висновками Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти росії» («Menchinskaya v. Russia», заява № 42454/02, § 35)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18, пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (провадження № 12-245гс18, пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 26), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункт 8.5) та інші).
Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (провадження № 14-36цс19, пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 27)). Тому, зокрема, наявність чи відсутність у органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21, пункти 8.10, 8.12).
При цьому міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи відповідно до статті 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» наділені повноваженням звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень (пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21)). Отже, незалежно від того, хто саме звернувся до суду - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор, у судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб'єкта процесуальних правовідносин. Таким чином, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор.
На відміну від прокурора та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб'єкти права - учасники правовідносин. Конституцією України та законом не передбачена можливість прокурора здійснювати процесуальні та інші дії, спрямовані на захист інтересів юридичних осіб. Зокрема, до повноважень прокурора не належить здійснення представництва в суді державних підприємств. При цьому інтереси юридичної особи можуть не збігатися з інтересами її учасників (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19, пункт 62)). Тому інтереси державного підприємства можуть не збігатися з інтересами держави, яка має статус засновника (вищого органу) такого підприємства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 71)).
Відповідно до статті 170 ЦК України держава у цивільних відносинах діє через органи державної влади, а не через державні підприємства.
Позов у цій справі прокурор подав в інтересах держави, зокрема в особі ДП «СЛП «Київоблагроліс», яке не є органом державної влади і не є суб'єктом владних повноважень.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зробила висновок про те, що позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ в частині таких вимог.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.
Наведене дає змогу дійти висновку про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів ДП «СЛП «Київоблагроліс», що свідчить про необхідність залишення позову, поданого прокурором в інтересах держави в особі такого державного підприємства, без розгляду.
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
Отже, судові рішення підлягають скасуванню в частині вирішення позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі ДП «СЛП «Київоблагроліс» із залишенням позову в означеній частині без розгляду.
Щодо позовних вимог Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначила, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18).
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (пункт 14)).
Згідно з частиною другою статті 1 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.
В Україні ліси та землі лісогосподарського призначення є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.
Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина третя статті 1 ЛК України).
До одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування (пункт 5 розділу VІІІ «Прикінцеві положення» ЛК України).
Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що земельна ділянка з кадастровим номером 3210945900:02:003:0010 розташована в межах земель, що перебувають у постійному користуванні ДП «СЛП «Київоблагроліс». При цьому зазначене підприємство не надавало погоджень (дозволів) на вилучення спірної земельної ділянки із земель лісогосподарського призначення, а проєкти землеустрою щодо відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінювалося, не погоджувалися.
Водночас у 2016 році зазначену земельну ділянку було передано у приватну власність ОСОБА_1 для ведення індивідуального садівництва, а право приватної власності на неї зареєстровано за відповідачем 18 жовтня 2016 року.
Відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.
Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб'єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.
Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.
Можливість набуття права приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення передбачена також положеннями статей 56, 57 ЗК України.
На зазначене також вказувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 53 зазначеної постанови).
Звертаючись до суду з позовом у справі, що переглядається, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду, які перебувають у державній власності, а її передання у приватну власність фізичній особі здійснена з порушенням вимог земельного та лісового законодавства. З огляду на це прокурор зазначав про наявність підстав для усунення державі перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру у Київській області від 05 жовтня 2016 року № 10-20613/15-16-сг, скасування державної реєстрації права приватної власності та зобов'язання повернути земельну ділянку лісогосподарського призначення, що, на його переконання, відповідає негаторному позову як належному способу захисту порушеного права.
Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14 (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (провадження № 14-364цс19), на які посилався заявник у касаційній скарзі).
Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16 (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67)).
Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70, 71)).
Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема неправомірного) земельною ділянкою.
З урахуванням наведеного визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14 (провадження № 14-256цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13 (провадження № 14-452цс18) зазначила, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника - позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) у порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності (постанови від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).
Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (провадження № 14-651цс18)).
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність / відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний позивачем спосіб.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.
Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та всупереч принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
У рішенні ЄСПЛ «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) було констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж унаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливості цивільного провадження, принципу змагальності судового процесу.
Отже, застосування принципу jura novit curia не є безмежним, оскільки, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін.
Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України). Тому права держави підлягають захисту шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевого набувача. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку.
Таким чином, встановивши, що за відповідачем зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку, яка, на думку прокурора, є ділянкою лісогосподарського призначення та перебувала у власності держави, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що заявлений прокурором негаторний позов про повернення спірної земельної ділянки, у контексті зазначених обставин справи, не спрямований на ефективне відновлення права держави на спірну земельну ділянку лісового фонду.
У цьому контексті колегія суддів зауважує, що витребування земельної ділянки у власність держави потребує оцінки добросовісності дій її фактичного реєстраційного володільця, а також пропорційності втручання у його право власності відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, та дійшов обґрунтованих висновків, що обраний прокурором спосіб захисту є неефективним. У контексті обставин цієї справи належним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, ураховуючи, що держава позбавлена права володіння земельною ділянкою.
Наведене відповідає висновку, викладеному у постановах Верховного Суду від 01 травня 2024 року у справі № 369/2869/22 (провадження № 61-15246св23), від 11 червня 2024 року у справі № 370/600/22 (провадження № 61-781св24), від 09 жовтня 2024 року у справі № 369/13968/21 (провадження № 61-9356св24), від 11 листопада 2024 року у справі № 369/6894/22 (провадження № 61-2657св24), від 05 червня 2025 року у справі № 369/12433/21 (провадження № 61-7332св24), від 21 січня 2026 року у справі № 686/27522/22 (провадження № 61-14235св24).
Посилання заявника на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 19 січня 2022 року у справі № 363/2877/18, від 16 лютого 2022 року у справі № 363/669/17, від 18 січня 2023 року у справі № 369/10847/19, від 23 грудня 2023 року у справі № 916/1517/22, відповідно до яких зайняття земельних ділянок, зокрема шляхом їх часткового накладення на землі лісового фонду, треба розглядати як таке, що не пов'язане із позбавленням власника його володіння цими ділянками, у зв'язку з чим у цьому випадку ефективним способом захисту порушеного права є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, не заслуговують на увагу, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, надаючи тлумачення такого висновку, вказала, що у ньому йдеться не про державну реєстрацію права власності за порушником, яка розглядається як фактичне заволодіння, а про вчинення фізичних дій щодо земельної ділянки - її зайняття, яке не є заволодінням, у зв'язку з чим у таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (негаторний позов).
Натомість у справі, що переглядається, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд установили, що спірна земельна ділянка належить на праві власності відповідачу. За таких обставин належним способом захисту порушених прав є звернення до суду саме з віндикаційним позовом про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою на праві власності зареєстровано спірне майно.
Доводи касаційної скарги про те, що спірна земельна ділянка лише частково накладається на землі лісогосподарського призначення, а тому її зайняття внаслідок часткового накладення не пов'язане з позбавленням власника володіння майном і в такому випадку належним способом захисту є усунення перешкод у користуванні майном, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) зазначила, що витребування як належний спосіб захисту не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, а така вимога може розглядатися виключно стосовно тієї частини земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці. Для вирішення подібних спорів земельна ділянка, щодо якої наявні підстави для витребування (тобто така, що накладається на смугу відведення залізниці), має бути належним чином ідентифікована, зокрема шляхом визначення координат поворотних точок меж та даних щодо прив'язки цих поворотних точок до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). У контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, яка належить позивачу на праві постійного користування та накладається на земельну ділянку, що перебуває у власності відповідача.
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Інакше кажучи, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що відповідач буде позбавлений права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку позивача, а й на ту частину земельної ділянки, що не є предметом спору та правомірність набуття якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним.
Верховний Суд у постанові від 05 листопада 2025 року у справі № 370/1339/19 (провадження № 61-8601св24)) зазначив, що, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності на частину земельної ділянки зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві власності позивачу та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності відповідача. Натомість вимоги про припинення права власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації земельної ділянки не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тому позовні вимоги про припинення права власності відповідача на земельну ділянку та визнання незаконною та скасування державної реєстрації земельної ділянки не є належним способом захисту порушеного права. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Оцінка доводам позивача щодо порушення його права (інтересу) (вирішення спору по суті) має надаватися лише за належною вимогою. За таких обставин в задоволенні позовних вимог слід було відмовити з огляду на обрання позивачем неналежного способу захисту.
Верховний Суд у постанові від 14 січня 2026 року у справі № 305/28/24 (провадження № 61-9390св25) також зазначив, що не може вважатися належним і правомірним такий спосіб захисту, який спричиняє втручання у право власності на майно, щодо якого відсутній спір. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу державної влади та повернення сторін у попередній стан призводить до позбавлення відповідача права власності не лише на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку лісогосподарського призначення, а й на ту її частину, яка не є спірною та правомірність набуття у власність якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним. Витребування земельної ділянки у власність держави потребує оцінки добросовісності дій фактичного володільця, який набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі рішення органу державної влади, а також оцінки пропорційності втручання у його право власності відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. За таких обставин належним способом захисту порушеного права позивача є віндикаційний позов, а саме позов про витребування тієї частини земельної ділянки, яка фактично накладається.
Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка, підстави для витребування якої наявні (тобто така, що накладається на суміжну земельну ділянку), має бути ідентифікована, зокрема шляхом визначення координат поворотних точок меж та даних про їх прив'язку до пунктів державної геодезичної мережі.
Таким чином, у спорах цієї категорії належним (правомірним) способом захисту є віндикаційний позов за умови доведення факту накладення земельних ділянок, протиправності вибуття майна та ідентифікації спірної частини земельної ділянки. У разі задоволення таких вимог спірна земельна ділянка лісового фонду підлягає поверненню у власність особи, яка довела порушення свого права.
Щодо земельних ділянок лісового фонду Велика Палата Верховного Суду визначила ефективним способом захисту порушеного права власності саме віндикаційний позов, оскільки за вимогами законодавства землі лісового фонду за певних обставин можуть перебувати у приватній власності. Отже, саме вимоги про витребування земельної ділянки, а не про усунення перешкод у здійсненні права власності (як помилково визначив прокурор), сприятимуть дійсному захисту прав власника щодо земель лісового фонду.
Отже, посилання заявника на те, що задоволення заявлених вимог забезпечило б реальне та ефективне вирішення спору, є помилковим, оскільки обраний спосіб захисту не відповідає характеру спірних правовідносин та не забезпечує поновлення порушеного права власності держави.
Таким чином, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що обраний прокурором спосіб захисту є неефективним. У контексті обставин цієї справи належним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки або її частини із чужого незаконного володіння за умови доведення факту накладення земельних ділянок, з урахуванням того, що держава була позбавлена права володіння відповідною земельною ділянкою.
У цілому доводи касаційної скарги не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та висновків, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваної постанови апеляційного суду, по суті спору зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, які були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення в частині позовних вимог прокуратури в інтересах держави в особі Київської ОДА відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать правовим позиціям, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які посилається заявник у касаційній скарзі, та узгоджуються з актуальною практикою Верховного Суду у подібних правовідносинах.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Отже, оскаржувана постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог прокуратури в інтересах держави в особі Київської ОДА про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою відповідає вимогам закону й підстав для її скасування немає.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
З огляду на викладене колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне:
касаційну скаргу задовольнити частково;
рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог прокуратури, заявлених в інтересах держави в особі ДП «СЛП «Київоблагроліс», скасувати і залишити позов у цій частині без розгляду з підстав, передбачених статтею 414 ЦПК України;
постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог прокуратури, заявлених в інтересах держави в особі Київської ОДА, залишити без змініз підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні позову в інтересах держави в особі Київської ОДА відмовлено, а позов в інтересах ДП «СЛП «Київоблагроліс» залишено без розгляду з підстав відсутності у прокурора повноважень на ведення справи, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 255, 400, 409, 410, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково.
Заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 04 вересня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року в частині позовних вимог Бучанської окружної прокуратури Київської області, заявлених в інтересах держави в особі Державного підприємства «Спеціалізоване лісогосподарське підприємство «Київоблагроліс», скасувати і залишити позов у цій частині без розгляду.
Постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року в частині вирішення позовних вимог Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк