ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
02.03.2026Справа № 910/14252/25
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Літвінової М.Є.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні матеріали справи
За позовом Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
до Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд"
За участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:
1. ОСОБА_1
2. ОСОБА_2
про стягнення 45 274, 82 грн
Без повідомлення (виклику) представників учасників справи.
Департамент будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд" (далі - відповідач) про стягнення штрафних санкцій у розмірі 45 274, 82 грн.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач зазначає, що відповідачем порушено умови Договору № 274/1249р від 10.12.2020 в частині строків передачі об'єкту нерухомості, у зв'язку з чим позивачем нараховано пеню у вказаному вище розмірі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.11.2025 позовну заяву Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) залишено без руху, встановлено строк та спосіб усунення недоліків.
28.11.2025 через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.12.2025 відкрито провадження у справі № 910/14252/25, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, на підставі статті 50 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі у справі третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву, позивачу строк для подачі відповіді на відзив, третім особам встановлено строк для подання письмових пояснень по суті спору.
З метою повідомлення третіх осіб про розгляд даної справи та про їх право подати пояснення по суті спору, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, судом рекомендованими листами з повідомленнями про вручення на адресу реєстрації, зазначену в Єдиному державному демографічному реєстрі направлялась ухвала суду від 02.12.2025 року.
Треті особи 1, 2, згідно рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення №067051203078 та № 067051203051 від 02.12.2025 про відкриття провадження у справі не отримали, у зв'язку з чим конверти було повернуто до Господарського суду міста Києва з відміткою «за закінченням терміну зберігання».
Відтак, в силу положення пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України день складення підприємством поштового зв'язку повідомлення з відбитком календарного штемпелю про повернення поштового відправлення вважається днем вручення відповідачу ухвал суду.
У даному випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що треті особи 1, 2 не були позбавлені права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 910/14252/25 в Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
22.12.2025 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній заперечив проти задоволення заявлених позовних вимог та зазначив, що штраф і пеня є видами неустойки, і їх нарахування можливе лише у випадках, коли сторони прямо передбачили це в договорі або у виключних випадках, коли це встановлено спеціальним законом. Неустойка має договірний (добровільний) характер, що встановлюється за ініціативою сторін, або імперативний характер (встановлений спеціальним законом). Крім того, пеня чи штраф стягується тільки у випадку настання відповідних обставин, обумовлених договором і лише у випадках, коли умовами договору чітко прописано вид, розмір, база та період нарахування. Проте, в даних правовідносинах виконання умов договору не забезпечувалося, право позивача на неустойку умовами договору не передбачалося взагалі. Позивач, як на підставу стягнення неустойки, посилається на п. 7.1 Договору, згідно з яким, у випадках невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за цим договором, сторони несуть відповідальність у порядку, передбаченому законодавством України. Проте, цей пункт договору є загальним та не встановлює конкретного виду відповідальності, а тим більше не є умовою про забезпечення виконання зобов'язань відповідача неустойкою, бо не містить відповідних формулювань. Так само відсутній і спеціальний закон для стягнення неустойки з відповідача у даному спорі, тож позов не підлягає задоволенню. Також, відповідач зазначає, що незрозумілим є який саме вид неустойки - штраф чи пеню позивач просить стягнути з відповідача. За змістом позовних вимог та наведеного розрахунку вбачається, що позивач нараховує саме пеню, а в прохальній частині позовної заяви просить стягнути штраф.
Крім того, відповідачем у відзиві на позовну заяву заявлено про застосування наслідків спливу строків позовної давності.
29.12.2025 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якій представник позивача заперечив проти доводів відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву та зазначив, що відповідальність може наставати не лише з договору, а й безпосередньо із закону, а відсутність детального механізму у договорі не звільняє відповідача від відповідальності за прострочення виконання зобов'язань.
У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
10.12.2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (далі - сторона 1) та Комунальним підприємством з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд" (далі - сторона 2) та Департаментом будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - сторона 3, позивач) відповідно до Порядку використання коштів, передбачених у бюджеті міста Києва на придбання житла для окремих категорій населення відповідно до законодавства, затвердженого розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської держаної адміністрації) від 12.07.2019 № 1249 (зі змінами), укладено Договір № 274/1249р (далі - Договір), предметом якого є об'єкт нерухомості, майнові права на який придбаваються для сторони 1 у спільну часткову власність, а саме: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на умовах співфінансування у порядку, передбаченому цим Договором.
Згідно з п. 1.1 Договору об'єктом будівництва є житловий будинок за будівельною адресою: 5 секція житлового будинку, перетин вулиць Мілютенка та АДРЕСА_1 .
Сторони домовились, що об'єктом нерухомості, майнові права на який передаються стороною 2 за даним Договором стороні 1, є квартира у об'єкті будівництва з наступними характеристиками: номер квартири - 432; поверх розташування - 12; кількість кімнат - 1; загальна площа - 44, 99 кв.м.; житлова площа - 25, 28 кв.м. (п. 2.2 Договору).
У пункті 2.4 Договору сторона 2 підтвердила, що запланований термін прийняття в експлуатацію об'єкта будівництва - ІІІ квартал 2022 року.
Відповідно до п. 3.1 Договору об'єкт нерухомості за цим Договором передається стороною 2 стороні 1 після прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію шляхом підписання Акту прийому-передачі майнових прав на об'єкт нерухомості, протягом 20 робочих днів після проведення остаточних розрахунків, визначених п. 4.9 цього Договору.
Ціна Договору, згідно з п. 4.1 Договору, складає 970 209, 35 грн.
У відповідності до пунктів 4.4 та 4.5 Договору сторона 1 протягом 10 робочих днів з моменту укладення цього Договору сплачує стороні 2 частину вартості об'єкта нерухомості 679 146, 55 грн.
Сторона 3 протягом 10 робочих днів з моменту отримання письмового повідомлення сторони 1 та сторони 2 про повну сплату стороною 1 коштів відповідно до п. 4.4 цього Договору сплачує стороні 2 частину вартості об'єкта нерухомості 291 062, 80 грн.
Остаточні розрахунки, згідно з п. 4.9 Договору, проводяться сторонами після прийняття в експлуатацію об'єкта будівництва та отримання стороною 2 технічного паспорту на об'єкт нерухомості.
Пунктом 5.5 Договору узгоджено, що сторона 3 має право: вимагати від сторони 1 та сторони 2 особисто або через належним чином уповноважену особу надати та заповнити всі необхідні документи, пов'язані з оформлення цього Договору; отримувати від сторони 2 інформацію про хід будівництва об'єкта нерухомості; отримати від сторони 2 довідку про закріплення за стороною 1 об'єкта нерухомості в порядку та на умовах, визначених цим Договором.
Згідно з п. 7.1 Договору у випадках невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за цим Договором сторони несуть відповідальність у порядку, передбаченому законодавством України.
Договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до 31.12.2020, але у будь-якому разі до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань.
На виконання умов Договору, відповідач Листом № 24/529 від 11.12.2020 повідомив позивача про сплату стороною 1 частини вартості об'єкта нерухомості у сумі 679 146, 56 грн.
Позивачем у свою чергу, сплачено частину вартості об'єкта нерухомості у сумі 91 062, 80 грн, згідно платіжного доручення № 869 від 14.12.2020.
У зв'язку з тим, що умови Договору щодо ведення в експлуатацію вищезазначеного об'єкта будівництва відповідачем не виконані, позивач звернувся до відповідача із претензією № 056- 6906 від 09.10.2025 про сплату штрафних санкцій.
Зважаючи на дію воєнного стану на території України та беручи до уваги інші обставини, які не залежать від волі Комунального підприємства "Спецжитлофонд", відповідач листом №056/02-1618 від 20.10.2025 повідомив позивача про неможливість виконати умови Договору №274/1249р від 10.12.2020 у визначені терміни та проханням про укладення додаткових угод про продовження термінів будівництва та дії договору до І кварталу 2027 року.
Департамент будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) розглянув лист відповідача №056/02-1618 від 20.10.2025 повідомивши, що за відсутності відповідного сертифікату ТПП для можливого звільнення Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд" від відповідальності за порушення граничних строків виконання зобов'язання щодо здачі об'єкту будівництва в експлуатацію, необхідно звернутися до Торгово-промислової палати України та отримати сертифікат про наявність форс-мажорних обставин із зазначенням періоду дії таких обставин.
Звертаючись з позовом до суду, позивач зазначає, що відповідач порушив взяті на себе зобов'язання за Договором, у зв'язку з чим, на підставі п. 7.1 та ст. 549 ЦК України позивачем нараховано та заявлено до стягнення штраф у розмірі 45 274, 82 грн, який позивачем розраховано за період 01.04.2025 - 30.09.2025 у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми сплачених позивачем на виконання умов Договору коштів у розмірі 291 062,80 грн.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частина 1 статті 626 ЦК України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до положень статей 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Між сторонами у справі виникли права і обов'язки на підставі укладеного Договору №274/1249р від 10.12.2020 на придбання майнових прав на об'єкт нерухомості на умовах співфінансування.
Положення частини першої статті 509 ЦК України визначають, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до частин 1, 2 статті 193 ГК України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Зазначене також кореспондується з нормами статей 525, 526 ЦК України.
Частиною 1 ст. 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
У пункті 2.4 Договору сторона 2 підтвердила, що запланований термін прийняття в експлуатацію об'єкта будівництва - ІІІ квартал 2022 року.
Проте, будь-яких доказів які б підтверджували факт виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором щодо введення в експлуатацію будинку в строки, обумовлені сторонами у договорі, суду надано не було і матеріали справи їх не містять.
Статтею 599 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Порушенням зобов'язання, у відповідності до ст. 610 ЦК України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Стаття 611 ЦК України передбачає правові наслідки порушення зобов'язання, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Частиною 1 статті 612 ЦК України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлене договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Відповідно до статей 216, 218 ГК України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) порушення зобов'язання є підставою для застосування господарських санкцій в порядку, передбаченому законодавством та договором.
Штрафними санкціями у Господарському кодексі України (чинному на час виникнення спірних правовідносин) визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).
У відповідності до норм частини 1 статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Суд зазначає, що за порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України (чинним на час виникнення спірних правовідносин), іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 ГК України).
Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.
Згідно з ч. 2 ст. 549 ЦК України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
В свою чергу, такий вид забезпечення виконання зобов'язання (та одночасно вид відповідальності за неналежне виконання/невиконання зобов'язання) як пеня та механізм її нарахування встановлено частиною третьою статті 549 ЦК України, частиною шостою статті 231 ГК України та частиною шостою статті 232 ГК України (чинного на час виникнення спірних правовідносин).
Поняття пені визначає ч. 3 ст. 549 ЦК України, відповідно до якої, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (частина 1 статті 550 ЦК України).
За приписами частин 1, 2 статті 551 ЦК України предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов'язань поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов'язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір (подібний висновок міститься у п. 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18 та постанови Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 910/14591/21).
Згідно з п. 7.1 Договору у випадках невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за цим Договором сторони несуть відповідальність у порядку, передбаченому законодавством України.
Отже, умовами Договору сторонами не узгоджено нарахування штрафних санкцій, зокрема як пені, так і штрафу за порушення відповідачем взятих на себе зобов'язань за Договором.
У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Отже, у випадку, якщо сторони не погодили розмір штрафних санкцій за порушення виконання грошового зобов'язання у договорі, а лише зазначили про їх нарахування відповідно до частини 6 статті 231 Господарського кодексу України, штрафні санкції стягненню не підлягають (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18).
Таким чином, оскільки у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування як пені, так і штрафу не визначено, неустойку може бути нараховано відповідно до чинного законодавства лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
Так, нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу передбачено статтею 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", статтею 36 Закону України "Про телекомунікації", статтею 1 Закону України "Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій". У таких випадках нарахування пені здійснюється не за Законом України "Про відповідальність за невиконання грошових зобов'язань", а на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини.
Крім того, у постанові від 05.09.2019 у справі № 908/1501/18, Верховний Суд виснував, що за змістом частини 2 статті 217 Господарського кодексу України вбачається, що одним із видів господарських санкцій у сфері господарювання є штрафні санкції, які в силу частини 1 статті 230 Господарського кодексу України визначаються у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Розмір штрафних санкцій відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. Отже, законодавець пов'язує можливість застосування штрафних санкцій за порушення строків виконання зобов'язань саме з умовами їх встановлення за договором за відсутності законодавчого врегулювання розміру таких санкцій.
Відтак, оскільки ані спеціальним нормативним актом, який регулює правовідносини сторін за Договором, ані умовами Договору не передбачено нарахування як пені, так і штрафу за порушення відповідачем взятих на себе зобов'язань, вимога про стягнення штрафу у розмірі 45 274, 82грн, розрахованого як пеня, задоволенню не підлягає.
Суд також враховує заяву відповідача про застосування наслідків спливу строків позовної давності, в зв'язку з чим зазначає, наступне.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно зі ст. 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до абз. 1 ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Згідно статті 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
Водночас, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, заявлених позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
Аналогічна позиція міститься також в постанові 14.08.2018 Верховного Суду у справі № 922/1425/17.
З урахуванням наведеного, з огляду на недоведеність заявлених позовних вимог, а саме наявності правових підстав для застосування до відповідача за порушення взятих на себе зобов'язань за Договором відповідальності як у вигляді пені, так і штрафу, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні даного спору - застосуванню не підлягає.
Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Частиною 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Саме на позивачеві лежить процесуальний тягар доведення суду першої інстанції підстав, розміру, строку обчислення боргу шляхом надання суду деталізованого розрахунку усіх заявлених позивачем сум. Водночас, відповідач вправі надати відповідні заперечення щодо позовних вимог та здійснити контррозрахунок таких сум. Як розрахунок позивача, так і контррозрахунок відповідача повинні бути аргументованими, щоби суд, аналізуючи відповідні докази та аргументи учасників справи, виконував функцію здійснення правосуддя, а не змушений би був, в іншому випадку, виконувати обчислення, тобто здійснювати дії, покладені законом на учасників справи.
Аналогічна правова позиція викладені у постанові Верховного Суду від 21.11.2019 у справі №910/1265/17.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, з покладенням судового збору на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. В задоволенні позовних вимог Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення "Спецжитлофонд" про стягнення штрафних санкцій у розмірі 45 274, 82 грн. відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 02.03.2026 року.
Суддя М.Є. Літвінова