Справа № 646/2726/25 Головуючий суддя І інстанції: ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/818/719/26 Суддя доповідач: ОСОБА_2
Категорія: ч. 4 ст. 402 КК України
Іменем України
25 лютого 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Харківського апеляційного суду у складі:
головуючого - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю секретаря - ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Харкові апеляційну скаргу захисника на ухвалу Індустріального районного суду м.Харкова від 13.01.2026 року про продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою із заставою стосовно ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , -
встановила:
Ухвалою Індустріального районного суду м.Харкова від 13.01.2026 року клопотання прокурора задоволено та продовжено ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , обвинуваченому за ч.4 ст.402 КК України, строку запобіжного заходу у виді тримання під вартою до 13 березня 2026 включно з можливістю внесення застави у розмірі визначеному в ухвалі слідчого судді Московського районного суду м. Харкова від 11.03.2025, а саме у розмірі 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 60560,00 грн.
У разі внесення застави на ОСОБА_6 покласти обов'язки визначені в ухвалі слідчого судді Московського районного суду м. Харкова від 11.03.2025.
Термін дії обов'язків, покладених судом, у разі внесення застави, визначено до 13 березня 2026 включно.
Роз'яснено обвинуваченому, або заставодавцю, що в разі внесення застави у визначеному в ухвалі розмірі, оригінал документу з відміткою банку, який підтверджує внесення на депозитний рахунок коштів має бути наданий уповноваженій службовій особі державній установі «Харківський слідчий ізолятор».
У разі внесення застави та з моменту звільнення обвинуваченого з-під варти внаслідок внесення застави, визначеної в ухвалі слідчого судді Московського районного суду м. Харкова від 11.03.2025 року, обвинувачений зобов'язаний виконувати покладені на нього обов'язки, пов'язані із застосуванням запобіжного заходу у вигляді застави.
З моменту звільнення з-під варти у зв'язку з внесенням застави обвинувачений ОСОБА_6 необхідно вважати таким, до якого застосовано запобіжний захід у вигляді застави.
В задоволенні клопотання захисника обвинуваченого - адвоката ОСОБА_7 про застосування запобіжного заходу до обвинуваченого у вигляді домашнього арешту відмовлено.
На вищевказану ухвалу захисник ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, якою просить скасувати ухвалу Індустріального районного суду м.Харкова від 13.01.2026 року та постановити нову ухвалу, якою змінити запобіжний захід обвинуваченому ОСОБА_6 на домашній арешт, або визначити розмір застави, що відповідає майнову стану обвинуваченому.
В обґрунтування скарги захисник вказує, що стороною обвинувачення не було доведено наявність ризиків, вказаних у клопотанні прокурора, ступінь тяжкості правопорушення не може бути підставою застосування найсуворішого запобіжного заходу, судом першої інстанції проігноровано наявність у обвинуваченого міцних соціальних зав'язків. Крім того сторона захисту вважає, що судом було обрано непомірну заставу, не враховано сімейний та майновий стан.
До початку судового засідання захисник ОСОБА_7 подав заяву, якою просить розглянути апеляційну скаргу за відсутності сторін по справі, вимоги скарги підтримує в повному обсязі.
До початку судового засідання прокурор в провадженні подав заяву, якою просить розглянути скаргу сторони захисту за його відсутності, заперечує проти задоволення апеляційної скарги.
Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши представлені матеріали кримінального провадження, заслухавши учасників по даній справі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Відповідно до положень ст.177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам: 1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь - яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо продовження існування ризиків, передбачених п.1, 3 ч.1 ст.177 КПК України, оскільки ризиком у контексті кримінального провадження є певна ступінь ймовірності того, що особа вдасться до вчинків, які будуть перешкоджати судовому розгляду або ж створять загрозу суспільству.
Відповідно до положень ст.183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу.
Колегія суддів вважає оскаржуване судове рішення обґрунтованим та вмотивованим, мотиви прийнятого рішення є такими, що відповідають вимогам статей 193-194, 196, 199 КПК України, пунктів 3, 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини та практиці Європейського суду з прав людини, згідно з якими обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою.
Колегія суддів, надаючи оцінку можливості обвинуваченого переховуватися від суду, вчинити інше кримінальне правопорушення бере до уваги, що існує певна ймовірність того, що останній з метою уникнення покарання, передбаченого за вчинення кримінального правопорушення, може вдатися до відповідних дій.
Зокрема, ризик втечі має оцінюватись у контексті чинників, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейним зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню («Бекчиєв проти Молдови»). Серйозність покарання є ревалентною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти («Гарицьки проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»). Надаючи оцінку можливості обвинуваченого переховуватися від суду, колегія суддів бере до уваги те, що існує певна ймовірність того, що останній з метою уникнення покарання, передбаченого за вчинення інкримінованого йому кримінального правопорушення, може вдатися до відповідних дій.
Обвинувачений ОСОБА_6 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України, яке відноситься до категорії тяжких злочинів та передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк до десяти років. Характер та спосіб інкримінованого діяння, вчиненого в умовах особливого періоду, об'єктивно підвищують ступінь суспільної небезпечності та обґрунтовують ризик переховування від суду з метою уникнення кримінальної відповідальності.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність ризику, передбаченого п. 1 ч. 1 ст. 177 КПК України, оскільки тяжкість можливого покарання у сукупності з обставинами кримінального правопорушення створює реальну ймовірність того, що обвинувачений може ухилятися від суду. Посилання сторони захисту на наявність у ОСОБА_6 соціальних зв'язків саме по собі не спростовує існування зазначеного ризику, оскільки такі обставини були відомі суду першої інстанції та враховані при постановленні ухвали, однак не визнані достатніми для застосування більш м'якого запобіжного заходу.
Також обґрунтованим є висновок щодо наявності ризику, передбаченого п. 3 ч. 1 ст. 177 КПК України, з огляду на те, що судовий розгляд триває, не всі докази досліджені, а отже існує ймовірність незаконного впливу на свідків чи інших учасників кримінального провадження. Доводи апеляційної скарги про відсутність доказів таких ризиків є безпідставними, оскільки на стадії продовження запобіжного заходу достатньо встановлення обґрунтованої ймовірності їх існування, а не доведення факту їх реалізації.
Щодо можливості застосування домашнього арешту, колегія суддів зазначає, що стороною захисту не наведено переконливих аргументів, які б свідчили про те, що зазначений більш м'який запобіжний захід здатний у повному обсязі нейтралізувати встановлені ризики. Відповідно до вимог ст. 183 КПК України саме тримання під вартою є допустимим, якщо жоден із більш м'яких заходів не може запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК України, що й було належним чином мотивовано судом першої інстанції.
Доводи захисту щодо непомірності визначеного розміру застави також не заслуговують на увагу. Розмір застави у сумі 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб (60560 грн) не виходить за межі, встановлені законом для даної категорії злочинів, є співмірним із тяжкістю інкримінованого правопорушення та спрямований на забезпечення належної процесуальної поведінки обвинуваченого. Посилання на майновий стан та сімейні обставини не підтверджені належними доказами у такому обсязі, який би свідчив про очевидну непомірність визначеної застави.
У розумінні практики Європейського суду з прав людини тяжкість обвинувачення не є самостійною підставою для утримання особи під вартою проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту. У справі «Ілійков проти Болгарії» №33977/96 від 26 липня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів».
Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що наявність підстав для тримання особи під вартою має оцінюватись в кожному кримінальному провадженні з урахуванням його конкретних обставин.
Згідно зі сформованою практикою Європейського суду з прав людини тримання особи під вартою може бути виправдане, якщо існують реальні ознаки наявності справжнього суспільного інтересу, який незважаючи на презумпцію невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи. Застосовуючи запобіжний захід у виді тримання під вартою, необхідно виходити із того, що судове рішення повинно забезпечити не тільки права підозрюваного та обвинуваченого, а й високі стандарти охорони прав і інтересів як суспільства, так і потерпілого. Визначення таких прав, як підкреслює Європейський суд з прав людини, вимагає від суспільства більшої суворості в оцінці цінностей суспільства («Летельє проти Франції»).
Крім того, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини право людини на свободу є основоположним, але не абсолютним та може бути обмежено з огляду на суспільний інтерес. Крім цього, у рішенні ЄСПЛ у справі «Феррарі-Браво проти Італії» №9627/81 від 14 березня 1984 року суд зазначив, що «питання про те, що арешт або тримання під вартою до суду є виправданими тільки тоді, коли доведено факт вчинення та характер інкримінованих правопорушень, ставити не можна, оскільки це є завданням попереднього розслідування, сприяти якому має й тримання під вартою»; у справі «Мюррей проти Сполученого Королівства» №14310/88 від 23 жовтня 1994 року «факти, які є причиною виникнення підозрі не повинні бути такими ж переконливими, як ті, що є необхідними для обґрунтування вирок) чи й просто висунення обвинувачення, черга якого надходить на наступній стадії процес) кримінального розслідування».
Щодо інших доводів апеляційної скарги, які є підставами для скасування ухвали суду, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану в справах «Салов проти України» від 06 вересня 2005 року (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року (заява №4909/04; пункт 58), відповідно до якої: принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Враховуючи викладене, на думку колегії суддів, в апеляційній скарзі не наведено беззаперечних та достатніх доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції щодо необхідності скасування або зміні запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_6 .
З урахуванням зазначеного, колегія суддів дійшла висновку про законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та відсутності підстав для зміни чи скасування рішення за доводами поданої апеляційної скарги.
Істотних порушень кримінального процесуального закону при розгляді питання про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою щодо обвинуваченогопід час апеляційного розгляду не встановлено.
Керуючись ч.6 ст.9, ст.7, ст.ст. 176-206, ст.ст. 392, 393, 404, 405, ч.1 ст.407, 418, 419, 423, 424-426 КПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу захисника, - залишити без задоволення.
Ухвалу Індустріального районного суду м.Харкова від 13.01.2026 року про продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою із заставою стосовно ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,, - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий -
Судді: