Справа № 643/14097/25
Провадження № 2/643/1090/26
24.02.2026 м. Харків
Салтівський районний суд міста Харкова у складі:
головуючого - Поліщук Т.В.,
за участю секретаря судового засідання Костенюк А.В.,
позивача - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 душ ОСОБА_3 про визнання дій протиправними щодо збирання, розголошення, зберігання, незаконне отримання медичних та персональних даних, стягнення матеріальної, моральної шкоди, -
ОСОБА_1 звернувся до Салтівського районного суду міста Харкова з позовом до ОСОБА_2 душ ОСОБА_3 , в якому просить: визнати дії відповідачки ОСОБА_2 душ ОСОБА_3 протиправними та такими, що порушили ЗУ «Про захист персональних даних» протягом 2013-2025 щодо збирання, зберігання, розголошення, передачу стороннім особам його медичних персональних даних; стягнути з відповідачки на користь позивача моральну шкоду у розмірі 80000 грн. 00 коп.; стягнути з відповідачки на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 70000 грн. 00 коп.; постановити окрему ухвалу щодо вчинення кримінального правопорушення за умисне розголошення лікарської таємниці протягом 2013-2025 років, що спричинило тяжкі наслідки; постановити окрему ухвалу щодо вчинення адміністративного правопорушення за порушення законодавства у сфері персональних даних протягом 2013-2025 років, що спричинило тяжкі наслідки; встановити осіб, місце отримання відповідачкою постанови військово-лікарської комісії, протокол № 8 від 11.04.2012, свідоцтва про хворобу № 55 від 29.03.2012 підполковника ОСОБА_1 після завершення служби; заборонити відповідачці використовувати, розповсюджувати дані свідоцтва № НОМЕР_1 про хворобу на території України.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є особою з інвалідністю 2 групи безтерміново, звільнений з військової служби на підставі свідоцтва про хворобу № 55 від 29.03.2012 військово-лікарської комісії госпіталю ГУМВС України в Харківській області за розпорядженням ВКПС ПМ ДПА в Харківські області, наказ № 85 МВС України від 06.02.2001. За сукупністю захворювань непридатний до військової служби із зняттям з військового обліку. Після звільнення з військової служби його особова справа Державною податковою службою України була повернута до ІНФОРМАЦІЯ_1 в 2012 році. Зазначені медичні документи не надаються після проходження служби особі, а були направлені за місцем проходження служби Управління внутрішньої безпеки ДПС України. Під час розгляду справи № 643/10429/24 в Салтівському районному суді м. Харкова з порушенням строків на подання відзиву відповідачкою ОСОБА_2 душ ОСОБА_3 через електронний суд було надано відзив на позовну заяву від 24.06.2025 до якого було долучено постанову військово-лікарської комісії, протокол № 8 від 11.04.2012 Свідоцтво про хворобу № 55 від 29.03.2012 підполковника ОСОБА_1 . Відповідачка неправомірно заволоділа медичними документами, розголошує його персональні дані протягом 2013-2015 років, з метою шкодити йому. Такі дії відповідачки є неправомірними, мета їх обробки не була виправданою, враховуючи, що він не давав згоду на використання його медичних, персональних даних, а саме постанови постанову військово-лікарської комісії, протокол № 8 від 11.04.2012 Свідоцтво про хворобу № 55 від 29.03.2012 підполковника ОСОБА_1 після завершення служби, що не стосується нецільового використання аліментів у зазначеній справі. Діями відповідачки щодо розголошення, зберігання та використання його медичних та персональних даних йому завдано моральна шкода, яка полягає у фізичному болю та стражданнях, приниженні честі і гідності протягом 2013-2025 років, які він зазнав у зв'язку із суттєвим погіршенням стану здоров'я, в результаті чого неодноразово перебував на стаціонарному лікуванні, що в свою чергу зумовило витрати грошових коштів на лікування, чим завдано матеріальної шкоди.
Ухвалою Салтівського районного суду міста Харкова від 28.08.2025 задоволено самовідвід головуючого судді Майстренка О.М., цивільну справу передано передано до канцелярії суду для повторного авторозподілу відповідно до вимог ч. 3 ст. 14 та ст. 33 ЦПК України.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.08.2025 визначено головуючого суддю Поліщук Т.В.
Ухвалою суду від 01.09.2025 провадження у справі відкрито, і справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.
15.10.2025 задоволено клопотання позивача про витребування доказів, витребувати у ГУ ДМС в Харківській області відомості щодо місця реєстрації ОСОБА_2 душ ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .
Ухвалою суду від 11.12.2025 відзив відповідачки ОСОБА_2 душ ОСОБА_3 по цивільній справі повернуто відповідачці без розгляду.
21.01.2026 ухвалами суду відмовлено позивачу у задоволенні клопотання про витребування доказів, підготовче провадження по справі закрито і справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою суду від 24.02.2026 у задоволенні клопотання відповідачки ОСОБА_2 душ ОСОБА_3 про визнання зловживання процесуальними правами позивачем відмовлено.
Позивач ОСОБА_1 в судовому засідання позовні вимоги підтримав повністю з підстав наведених у позовній заяві, прохав позов задовольнити повністю. Зазначив, що постанову ВЛК в інших справах та відповідачці він не надавав. Цю довіку відповідачка незаконно отримала коли хотіла позбавити його батьківських прав. Отримати довідку під час спільного проживання відповідачка не могла, оскільки на час складання свідоцтва про хворобу вони разом вже не мешкали. Відповідачка надає недостовірну інформацію щодо місця своєї реєстрації, чим вводить суд в оману.
Відповідачка ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилась, на адресу суду заяву, в якій прохала розглядати справу без її участі (т. 1 а.с. 206, т. 2 а.с. 42).
Від відповідачки 18.09.2025 та 15.10.2025 надійшли письмові поясненням, в яких остання зазначила, що позовні вимоги є безпідставними, а позов таким, що не підлягає задоволенню, посилаючись на те, що довідку про стан свого здоров'я позивач надав в одній із численних ініційованих ним справ намагаючись звинуватити її у його нібито погіршенні стану його здоров'я та лікуватись за її рахунок. У судових справах № 643/10429/24, № 643/12128/25, № 643/11567/25, у яких ОСОБА_1 є позивачем, а вона відповідачем, останній намагається звинуватити її у нібито погіршенні стану свого здоров'я і лікуватись за її рахунок. Вона мала довідку, яка спростовує його твердження і містить інформацію про те, що ОСОБА_1 став особою з інвалідністю другої групи у зв'язку із проходженням служби в органах податкової міліції. З цією довідкою вона ознайомилась і отримала її копію в одній з численних цивільних і кримінальних справ, яких вони мали за ці 12 років. Подання зазначеної довідки до суду відбулося виключно в межах реалізації її права на захист та підтвердження власних правових позицій у судовому процесі. Зазначений документ подавався виключно до суду як доказ з метою спростування безпідставних тверджень позивача щодо стану його здоров'я та вимог матеріального характеру. Довідка не публікувалася, не передавалася іншим особам та не розповсюджувалася в будь-який інший спосіб. Разом з тим, вона не є медичним працівником, тому не може бути суб'єктом відповідальності за розголошення лікарської таємниці.
Суд, вислухавши позивача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, застосувавши до спірних правовідносин відповідні норми матеріального та процесуального права, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 2 групи, інвалідність армії, довічно, що підтверджується пенсійним посвідченням № НОМЕР_3 серії НОМЕР_4 (т. 1 а.с. 23).
Відповідно до свідоцтва про хворобу № 55 від 29.03.2012 військово-лікарської комісії госпіталю ГУМ України в Харківській області за розпорядженням ВКПС ПМ УП ДПА у Харківській області Голубка Г.Г., 1968 року народження, за сукупністю захворювань непридатний до військової служби із зняттям з військового обліку. Підлягає звільненню від виконання службових обов'язків за станом здоров'я на строк, необхідний для оформлення звільнення, але не більше 30 діб (т. 1 а.с. 26, т. 2 а.с. 77-78).
ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні у неврологічному відділенні госпіталю ДУ «ТМО МВС України» в Харківській області у зв'язку із погіршенням стану здоров'я з 23.02.2015 по 11.03.2015, з 16.09.2015 по 30.09.2015, з 03.03.2017 по 20.03.2017. з 21.09.2017 по 11.10.2017, що підтверджується довідкою начальника госпіталю ДУ «ТМО МВС України» в Харківській області (т. 1 а.с. 41). Також, позивачем надані виписки із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого № 230, № 14928 (т. 1 а.с. 200), виписку із медичної карти стаціонарного хворого № 250 неврологічного відділення, у відповідності до якої ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні у 2019 році (т. 1 а.с.205).
Згідно супровідного листа Салтівського районного суду міста Харкова від 05.08.2025за вих. № 01-36/520/2025 в матеріалах справи № 643/10429/24 міститься відзив ОСОБА_2 душ ОСОБА_3 на позовну заяву за вх. № 32440/25 від 25.06.2025, у якому серед інших додатків, міститься свідоцтво про хворобу № 55 від 25.03.2012 (т. 1 а.с.25).
На підтвердження понесеної матеріальної шкоди позивачем надані фіскальні чеки (т. 1 а.с.11-37).
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 03.03.2015 позовні вимоги задоволені: визнано спільною сумісною власністю подружжя автомобіль марки TOYOTA CAMRY (номерний знак НОМЕР_5 ) 2008 р. випуску та розділено між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 зазначений автомобіль; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 грошову компенсацію за належну їй частку в майні, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, в розмірі 117 526 грн. 33 коп.; автомобіль залишено у власності та користуванні ОСОБА_1 . Вирішене питання щодо розподілу судових витрат (т. 2 а.с. 62-63).
Додатковим рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11.06.2015 було встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу однією родиною з жовтня 2006 року до 21.01.2012 (т. 2 а.с. 64).
Ріщенням апеляційного суду Харківської області від 06.08.2015 рішення Московського районного суду м. Харкова від 03.03.2015 скасовано, додаткове рішення Московського районного суду м. Харкова від 11.06.2015 змінено. Позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково, встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 як чоловіка та жінки без шлюбу в період з жовтня 2006 по грудень 2007 років. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено (т. 2 а.с. 85-70).
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12.05.2016 касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення апеляційного суду Харківської області від 06.08.2015 залишено без змін (т. 2 а.с. 71-73).
З наданого позивачем копії службової записки від 06.03.2013 Управління податків і зборів з фізичних осіб ГУ ДВС у Харківській області вбачається, що згідно листів від 23.09.2016 № 8896/8/20-31-13-03-17 та від 21.11.2016 № 11383/8/20-31-13-03-17 Київською ОДПІ за даними адресно-довідкового бюро ОСОБА_2 душ ОСОБА_3 у м. Харкові та області не зареєстрована. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. Власником квартири за адресою АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 душ ОСОБА_3 ( ОСОБА_5 ) (т. 1 а.с.31).
Відповідно до наданої на виконання ухвали суду від 15.10.2025 першим заступником начальника ГУ ДМС у Харківскій області ОСОБА_6 інформації станом на 16.09.2025 за відомчою інформаційною системою ДМС місце проживання ОСОБА_2 душ ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване з 11.04.2012 за адресою: АДРЕСА_1 , за паспортом громадянина України серії НОМЕР_6 , оформленим 06.11.2015 Московським РВ у м. Харкові ГУ ДМС України в Харківській області (т. 2 а.с.20).
Відповідно до листа начальника Державної прикордонної служби України Власова Є.В. від 25.09.2025 за вих. № 19/А-23597/25903 ОСОБА_2 з 11.03.2018 періодично виїжджала з України та поверталась, в останнє виїхала з України 19.04.2022 (т.2 а.с. 46).
З довідки про проживання та склад сім'ї Радою населеного пункту Марінья Гранде ОСОБА_2 душ ОСОБА_3 , заміжня, домогосподарка, проживає за адресою: АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , ОСОБА_7 , населений пункт І округу Марінья Гранде. Довідка видана 19.02.2016 (т. 2 а.с. 107).
З метою підтвердження обґрунтованості позовних вимог позивачем до матеріалів справи долучено документи, які характеризують особу відповідачки а саме: лист головного лікаря МКЛ № 2 м. Харкова від 30.10.2013 № 1272; лист про розгляд звернення голови Державної фіскальної служби України Білоус І.О. від 2014 за вих. № 3328/11/99-53-08-02-01-14 стосовно ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 30); лист начальника УВБ ГУ Міндоходів у Харківській області Потоцького О.О. від 25.12.2013 за вих. № 2705/Г/20-40-08-14 (т. 1 а.с. 28); лист про надання відповіді ОСОБА_1 начальника Головного управління Міндоходів у Харківській області від 25.12.2013 за вих. № 3884/2/2040-04-02-23 (т. 1 а.с. 29).
У частині 1 ст. 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 20.01.2012р. №2-рп/2012 інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім'ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім'ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 11 Закону України «Про інформацію» інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 14Закону України «Про захист персональних даних» поширення персональних даних передбачає дії щодо передачі відомостей про фізичну особу за згодою суб'єкта персональних даних. Поширення персональних даних без згоди суб'єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
У постанові від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17 у подібних правовідносинах Верховний Суд України сформулював висновок, що відповідно до положень статей 31, 32 Конституції України, статей 270, 306 ЦК України кожному гарантується право на недоторканість особистого життя, право на таємницю телефонних розмов; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Згідно з частиною другою статті 276 ЦК України якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Зобов'язання про відшкодування шкоди це правовідношення, в силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов'язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі.
Відповідно до ч.ч. 1-3, ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.
Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другої цієї статті (ч. 1 ст. 1167 ЦК України).
Тобто ч. 1 ст.1167 ЦК України визначає: по-перше, особу, відповідальну за моральну шкоду, а саме, особу, яка її завдала; та по-друге, загальні умови відшкодування моральної шкоди, зокрема наявність вини заподіювача, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Зобов'язання з відшкодування шкоди як майнової, так і моральної є безпосереднім наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб'єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин.
Складовими для настання відповідальності за завдання шкоди є: наявність шкоди; протиправна поведінка заподіювача шкоди; причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою заподіювача; вина. Перераховані підстави для деліктних зобов'язань є обов'язковими. Відсутність хоча б одного елементу виключає відповідальність за завдану шкоду.
У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 році в справі № 197/1330/14 (провадження № 61-21956св19) вказано, що причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов'язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв'язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин.
Згідно з частинами 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У ст. 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
За нормами ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).
Позивач звернувся за захистом своїх прав, порушених незаконним збиранням, розголошенням, зберіганням, отриманням свідоцтва про хворобу № 55 від 29.03.2012, посилаючись на те, що відповідачка не могла отримати зазначений медичний документ від нього та взагалі законним шляхом, оскільки на час отримання зазначеного документа вони разом не проживали, ймовірно остання отримала відомості про його стан здоров'я від своєї матері, яка на той час працювала в медичній установі.
В свою чергу відповідачка заперечує такі твердження позивача та вказує на те, що у зв'язку із численними справами ініційованих позивачем, які перебували та на теперішній час перебувають на розгляді в судах, вона надавала зазначену довідку суду як доказ з метою спростування безпідставних тверджень позивача щодо стану його здоров'я та вимог матеріального характеру в межах реалізації її права на захист та підтвердження власних правових позицій у судовому процесі, яка була надана самим позивачем у одній зі справи, що розглядались у судах за 12 років.
Суд звертає увагу, що сторонами у справі були подані інші позовні заяви, однак у їхніх додатках відсутній деталізований перелік документів, які фактично долучалися сторонами. Це унеможливлює достовірне встановлення обставин отримання відповідачкою зазначеної медичної довідки.
Водночас, жодних належних і допустимих доказів того, що відповідачка отримала медичну інформацію про позивача незаконним шляхом, матеріали справи не містять. Позивач не надав підтверджень факту неправомірного доступу до медичних документів чи використання будь-яких незаконних способів їх отримання, не підтвердив причинно-наслідковий зв'язок між діянням відповідачки та заподіянням шкоди, що шкода є наслідком саме протиправного діяння відповідачки, а не якихось інших обставин.
Так само відсутні докази поширення відповідачкою відомостей про стан здоров'я позивача у будь-яких джерелах поза межами цієї судової справи, учасниками якої є сам позивач та відповідач. Жодних підтверджень розголошення чи передачі такої інформації третім особам суду не надано.
Таким чином, твердження про незаконне отримання та поширення медичної інформації залишаються недоведеними, оскільки відповідні докази стороною позивача не подані.
Позивач, звертаючись до суду із вимогами про стягнення з відповідачки матеріальної та моральної шкоди, такі вимоги пов'язує із порушенням, на його думку, права на приватність, отже, враховуючи, що у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання дій протиправними щодо збирання, розголошення, зберігання, незаконне отримання медичних та персональних даних, тому відсутні підстави для задоволення вимог позивача в цій частині.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень та норми чинного законодавства України в сукупності із правовими висновками Верховного Суду, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно ч. 6 ст. 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Приймаючи до уваги те, що позивач є особою з інвалідністю 2-ї групи та звільнений від сплати судового збору в усіх судових інстанціях відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», у задоволенні позовних вимог відмовлено, судові витрати необхідно компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 141, 247 ч. 2, 263-265, 274-279 ЦПК України, суд,-
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 душ ОСОБА_3 про визнання дій протиправними щодо збирання, розголошення, зберігання, незаконне отримання медичних та персональних даних, стягнення матеріальної, моральної шкоди - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення, безпосередньо до суду апеляційної інстанції
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 03.03.2026.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_4 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 .
Суддя Т.В.Поліщук