Справа № 953/5635/25 Головуючий суддя І інстанції Глос М. Л.
Провадження № 33/818/723/26 Суддя доповідач Шабельніков С.К.
Категорія: Керування транспортними засобами або суднами особами, які перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції
20 лютого 2026 року м. Харків
Суддя Харківського апеляційного суду Шабельніков С.К.,
за участю секретаря - Вакули Н.С.,
особи, яка притягається до адміністративної відповідальності - ОСОБА_1 ,
захисника - Попп З.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові справу за апеляційною скаргою захисника Попп З.А. на постанову судді Київського районного суду м. Харкова від 26 листопада 2025 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП, -
Цією постановою
ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення та застосовано адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17 000 (сімнадцять тисяч) гривень, з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 1 (один) рік.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 605,60 грн.
Постановою встановлено, що 01.06.2025 року о 01 год. 01 хв. у м. Харкові по вулиці Данилівській, 16 водій ОСОБА_1 керував транспортним засобом Volkswagen Transporter, державний номерний знак НОМЕР_1 , з ознаками наркотичного сп'яніння: звужені зіниці, які не реагують на світло, порушення мови, виражене тремтіння пальців рук. Всупереч вимогам п. 2.5 Правил дорожнього руху, водій відмовився від проходження огляду на стан наркотичного сп'яніння у закладі охорони здоров'я КНП ХОР ОНКЛ.
Не погодившись з судовим рішенням захисником Попп З.А. на постанову суду першої інстанції було подано апеляційну скаргу.
Свої апеляційні вимоги апелянт обґрунтовує тим, що суд першої інстанції порушив право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності на захист, а також на справедливий розгляд його справи, оскільки не повідомив ОСОБА_1 про судовий розгляд його справи незважаючи на те, що сторона захисту цікавилась ходом розгляду її справи. Крім того, сторона захисту вважає, що позбавлення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності у цій справі позбавить ОСОБА_1 можливості виконувати свої службові обов'язки, як військовослужбовця.
Під час апеляційного розгляду ОСОБА_1 та його захисник підтримали подану апеляційну скаргу та просила її задовольнити. Окрім, зазначеним в апеляційній скарзі доводах, ОСОБА_1 надавав пояснення по суті справи, звертаючи увагу суду апеляційної інстанції на вимушеність відмови від проведення огляду, у зв'язку із необхідністю надання допомоги своїй дружині за зазначених у протоколі обставин.
Дослідивши доводи апеляційної скарги та відомості, що є наявними у матеріалах справи про адміністративне правопорушення, апеляційний суд дійшов висновку, що подана апеляційна скарга захисника Попп З.А. не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Згідно вимог ст.ст. 245, 251, 252, 280 КУпАП, суд повинен повно, всебічно та об'єктивно з'ясувати всі обставини справи, дати належну оцінку зібраним доказам. Зокрема, суд повинен з'ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи є винною особа в його вчиненні.
Як вбачається з матеріалів цієї справи, суд дотримався всіх вказаних вимог закону, встановивши обставини, які мають значення для правильного розгляду справи і вирішення питання винності ОСОБА_1 у порушенні Правил дорожнього руху, передбачених п. 2.5, а саме: на вимогу поліцейського пройти в установленому порядку медичний огляд з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції відмовився.
Під час апеляційного перегляду оскаржуваної постанови, апеляційним судом не встановлено об'єктивних відомостей, які можуть спростувати висновки суду щодо винуватості ОСОБА_1 у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 130 КУпАП.
Натомість, вина ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП підтверджуються наявними у справі відомостями, а саме: відомостями з протоколу про адміністративне правопорушення серії ЕПР1№347722 від 01.06.2025 року, в якому зазначено факт керування ОСОБА_1 01.06.2025 року о 01 год. 01 хв. у м. Харкові по вулиці Данилівській, 16 водій транспортним засобом Volkswagen Transporter, державний номерний знак НОМЕР_1 , з ознаками наркотичного сп'яніння: звужені зіниці, які не реагують на світло, порушення мови, виражене тремтіння пальців рук. Всупереч вимогам п. 2.5 Правил дорожнього руху, водій відмовився від проходження огляду на стан наркотичного сп'яніння у закладі охорони здоров'я КНП ХОР ОНКЛ.
У графі «пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, по суті порушення зазначено «підпис особи, яка притягається до адміністративної відповідальності» (а.с.1), що свідчить про те, що ОСОБА_1 було ознайомлено із відомостями протоколу про адміністративне правопорушення, однак він пояснень по суті правопорушення працівникам поліції не надав.
Відомостями довідки інспектора ВАП УПП в Харківській області В. Демченка встановлено, що ОСОБА_1 отримував посвідчення водія НОМЕР_2 , а тому не виконання водієм вимог Правил дорожнього руху в частині обов'язків водія є свідомими діями ОСОБА_1 .
Відомостями направлення на огляд водія транспортного засобу з метою встановлення стану сп'яніння встановлено, що медичний огляд ОСОБА_1 не проводився у зв'язку із його відмовою (а.с. 4).
З відомостей рапорту іннспектора поліції М. Євсєєва вбачається, що 01.06.2025 під час патрулювання було зупинено транспортний засіб Volkswagen Transporter, державний номерний знак НОМЕР_1 згідно вимог ст. 35 Закону України «Про Національну поліцію», яким керував ОСОБА_1 . Під час проведення процесуальних дій у водія було виявлено ознаки наркотичного сп'яніння. Від виконання законної вимоги поліцейського пройти огляд на стан сп'яніння ОСОБА_1 відмовився.
Відомостями відеозапису фіксації обставин правопорушення, доданого до протоколу встановлено, що транспортний засіб під керуванням ОСОБА_1 було зупинено під час дії на території м. Харкова комендантської години. Під час проведення процесуальних дій у водія було виявлено ознаки наркотичного сп'яніння, зокрема зіниці очей, які не реагують на світло. Зазначена ознака перевірялась працівниками поліції за допомогою ліхтарика. Від виконання законної вимоги працівника поліції пройти огляд на стан сп'яніння у встановленому законом порядку ОСОБА_1 відмовився про що повідомив поліцейських. Свою відмову водій пояснив тим, що прямує додому до дружини.
При цьому, апеляційний суд встановив, що протокол про адміністративне правопорушення та інші процесуальні документи складені уповноваженою державою особою. ОСОБА_1 та його захисник не скористалися процесуальною можливістю та не зверталися із скаргами на дії працівників поліції до їх безпосереднього керівництва з метою ініціювання службової перевірки або притягнення до дисциплінарної відповідальності посадових осіб, якими були складені відповідні процесуальні документи у цій справі (ст. 267 КУпАП). Разом з тим, стороною захисту не надано відомостей про звернення до суду в порядку, передбаченому ст. 5, 20, 286 КАС України щодо оскарження дій або бездіяльності відповідних посадових осіб. Цих відомостей не надано суду і під час апеляційного розгляду.
Отже, суд встановив, що сторона захисту не скористалась своїм правом та не надала до суду доказів на підтвердження версії щодо незаконності дій працівників поліції або їх упередженості під час проведення ними дій та складання матеріалів про адміністративне правопорушення за відмову ОСОБА_1 від проведення огляду на стан сп'яніння, а матеріали справи не містять відповідних відомостей, що обумовлюють невинуватість особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відомості, які зафіксовані в письмових доказах, що долучені до матеріалів справи, відповідають дійсності.
Натомість, саме відмова від проходження огляду водія є процесуально визначальним фактом у цій справі, адже адміністративна відповідальність, встановлена ч.1 ст. 130 КУпАП, що настає в цьому випадку, саме за відмову водія у проходженні огляду на стан сп'яніння у встановленому законом порядку, що знайшло своє підтвердження у неспростованих відомостях протоколу про адміністративне правопорушення, доданих до нього доказах та інших відомостях, наявних у матеріалах справи.
Разом з цим суд апеляційної інстанції вважає належним зазначити, що приписи статей 130 та 266 КУпАП в їх невід'ємному взаємозв'язку встановлюють відповідальність за відмову від проходження огляду, яка настає у випадку відмови водія від будь-якого, визначеного законом порядку, та запропонованого (в разі наявності підстав) огляду, а недійсним є безпосередньо огляд, проведений з порушенням проведення його порядку. Відомостей про порушення проведення порядку огляду на стан сп'яніння матеріали справи не містять. Не надано таких відомостей і суду апеляційної інстанції.
Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 23.12.2005 року «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» у її релевантному зв'язку із нормами Закону чинними на момент вчинення правопорушення, при розгляді справ про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 130 КУпАП, судам слід враховувати, що стан сп'яніння встановлюють шляхом огляду правопорушника відповідно до встановленого Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння. Якщо водій ухиляється від огляду, то відповідні його дії та ознаки сп'яніння необхідно зафіксувати в протоколі про адміністративне правопорушення, складеному у присутності двох свідків або зафіксованому технічними пристроями відеозапису, що є підставою для притягнення порушника до адміністративної відповідальності.
Приписами абз. 4 п. 27 згаданої Постанови Пленуму Верховного Суду в їх релевантному зв'язку із вимогами ч.1 ст. 130 КУпАП в редакції, чинній на момент скоєння правопорушення, встановлено, що для притягнення до відповідальності за ст. 130 КУпАП не має значення, протягом якого часу особа, яка перебуває у стані сп'яніння чи під впливом лікарських препаратів, що знижують її увагу та швидкість реакції, керувала транспортним засобом.
Правопорушення вважається закінченим з моменту відмови водія транспортного засобу від проходження огляду для визначення стану алкогольного сп'яніння, впливу наркотичних чи токсичних речовин. А тому, у працівників поліції виникають законні підстави для складання матеріалів про адміністративну відповідальність з моменту фіксування відмови водія від проходження огляду на стан сп'яніння в порядку встановленому законом незалежно від причин та способу надання водієм такої відмови.
За таких обставин, враховуючи зміст пункту 2.5 Правил дорожнього руху, необхідно вважати, що водій, стосовно якого є підозри про перебування його у стані сп'яніння, саме зобов'язаний пройти огляд у встановленому законом порядку. Вказаний обов'язок водія спрямований на безпеку руху, тому факт відмови від проходження такого огляду законодавство кваліфікує як окреме правопорушення з правовими наслідками, як для перебування його у стані сп'яніння. Таке належить вважати цілком виправданим та логічним, оскільки в протилежному випадку, водії, відмовляючись від такого огляду, мали б можливість приховувати свій стан, і як наслідок - уникати юридичної відповідальності.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, (наприклад «Функе проти Франції», «Драган Петрович проти Сербії» (Dragan Petroviж v. Serbia) від 14.04.2020 (скарга № 75229/10), S та Марпер проти Сполученого Королівства) не можливо здійснювати по відношенню до особи будь - якого примусу з метою надання цією особою біологічних зразків, оскільки це в розумінні положень пункту 1 статті 8 Конвенції порушує право особи на повагу до її приватного життя.
З відомостей відеозапису, вбачається, що ОСОБА_1 фактично відмовився від проведення огляду на стан сп'яніння у встановленому законом порядку, повідомивши про це працівників поліції. За таких обставин, наявність неспростованих під час апеляційного перегляду відомостей протоколу та долучених до нього доказів, поза розумним сумнівом, дають підстави стверджувати, що ОСОБА_1 порушив вимоги пункту 2.5 Правил дорожнього руху, відмовившись від виконання законної вимоги поліцейського про проведення медичного огляду водія на стан сп'яніння у встановленому законом порядку.
Доводи апеляційної скарги про порушення права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності на захист, а також права на справедливий розгляд незалежним та компетентним судом у цій справі належить вважати суб'єктивним з огляду на наступне.
Згідно ч. 1 ст. 268 КУпАП, справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
У своїх правових висновках Конституційний Суд України (Рішення Конституційного Суду України від 18 липня 2024 року № 8-р(II)/2024 у справі за конституційними скаргами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ) зазначає, що право бути заслуханим (почутим) як складова права на судовий захист підлягає реалізації до моменту вжиття державою, її органами чи посадовими особами будь-яких заходів, які можуть негативно вплинути на особу, її права і свободи. Це право випливає з основоположних засад судочинства, що, зокрема, expressis verbis викладені у приписах частини другої статті 129 Конституції України (рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, забезпечення обвинуваченому права на захист), і реалізація цього права не залежить від його встановлення та/чи детальної регламентації у спеціальному законодавстві. Тільки за умови дотримання права особи бути заслуханою у суді суд може виконати свій конституційний обов'язок - незалежно і неупереджено, ураховуючи точку зору заінтересованої особи, розглянути всі конкретні аспекти у справі та на підставі цього видати обґрунтоване (умотивоване) рішення суду.
Таким чином суди, мають забезпечувати належний та якісний розгляд справ, а також забезпечувати необхідний баланс між дотриманням прав сторони і розглядом справи протягом встановленого законом або розумного строку.
Разом з тим, право бути почутим є одним з ключових принципів процесуальної справедливості, яка передбачена статтею 129 Конституції України та статтею 6 Конвенції. Можливість захистити свою позицію сприяє дотриманню принципу змагальності через право особи бути почутою та прийняттю обґрунтованого і справедливого рішення чи то суду, чи то будь-якого іншого державного органу.
Безпосередньо право бути почутим (право бути вислуханим) ілюструє наявність прямого, а не опосередкованого зв'язку особи з органом державної влади - суб'єктом владних повноважень, який уповноважений приймати рішення, що можуть стосуватись або стосуються прав особи.
Зазначене право є ключовим принципом "належного врядування" в демократичній державі. У зв'язку із цим доступ до офіційної інформації має важливе значення для надання особам можливості робити відповідні та ефективні подання та пропозиції щодо ухвалення рішень, які зачіпають або будуть зачіпати їхні права чи інтереси.
Особи, на яких впливають чи можуть впливати рішення, які будуть ухвалені компетентним органом або судом, повинні без дискримінації мати можливість брати участь і реалізовувати своє право бути почутими в межах відповідної адміністративної процедури, яка провадиться, зокрема і під час оскарження відповідних рішень.
При цьому, на думку суду апеляційної інстанції, право бути вислуханим («бути почутим») є одним з ключових компонентів права на справедливий? судовий? розгляд. Право бути вислуханим переслідує подвіи?ну мету. По-перше, воно слугує розгляду справи та встановленню фактів якомога точніше і справедливіше, а по-друге, дозволяє забезпечити ефективний? захист відповідної? особи. Мета права бути вислуханим полягає, перш за все, в тому, щоб гарантувати, що остаточне рішення, яке негативно впливає на правову позицію, приймається з повним розумінням обставин справи. Рішення, що ухвалюється з повним знанням обставин справи, має на меті, зокрема, надати можливість компетентному органу виправити помилку або зацікавленій особі викласти такі факти, що стосуються і?і? особистої ситуації, які можуть слугувати підставою того, чи буде ухвалено нове рішення або остаточне рішення матиме такии? чи іншии? зміст.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що право особи «бути почутою» порушується, якщо цій особі взагалі не було надано можливості висловити своі? погляди у корисний та ефективний спосіб під час адміністративної процедури до прийняття остаточного рішення, яке може негативно вплинути на і?і? інтереси.
Правові гарантії, передбачені ст. 294 КУпАП надають право особам, яких суд першої інстанції притягнув до адміністративної відповідальності звернутися до суду вищої інстанції з обґрунтованою апеляційною скаргою в якій ця особа чи її захисник може викласти доводи по суті правопорушення з якими сторона захисту не погоджується.
Відповідно до вимог ст. 221 КУпАП судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема і ст. 130 КУпАП. Частиною 4, 10 ст. 294 КУпАП встановлено, що апеляційний перегляд здійснюється суддею апеляційного суду протягом двадцяти днів з дня надходження справи до суду. Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Враховуючи правовий аналіз норм передбачених ст. 294 КУпАП встановлено, що у цій категорії справ про адміністративні правопорушення у разі подання апеляційної скарги остаточне рішення ухвалюється судом апеляційної інстанції. Учасники справи, які вважають свої права порушеними, зокрема і ОСОБА_1 мають право звернутися до суду апеляційної інстанції із доводами своєї незгоди із прийнятим судовим рішенням, зазначивши пояснення по суті справи, зокрема і щодо оспорюваної події правопорушення.
У зв'язку з чим, постанова судді першої інстанції, на думку суду апеляційної інстанції, не підлягає безумовному скасуванню, оскільки під час реалізації права апеляційного оскарження, права особи, пов'язані із доступом до правосуддя, а також право «бути почутим» поновлюються автоматично.
З відомостей матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 через свого захисника скористався своїм правом на оскарження судового рішення суду першої інстанції. Сторона захисту приймала особисту участь під час апеляційного перегляду постанови судді суду першої інстанції. При цьому ОСОБА_1 скористався своїм правом, надавши пояснення по суті правопорушення.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності була почутою незалежним і компетентним судом, а право доступу до правосуддя у цій справі належить вважати дотриманим.
Стосовно фактичних обставин справи на які посилався ОСОБА_1 під час апеляційного розгляду, які суд апеляційної інстанції сприймає, як вчинення зазначених в оспорюваному протоколі про адміністративне правопорушення дій в стані крайньої необхідності, належить зазначити наступне.
Відповідно до ст. 18 КУпАП не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.
Відповідно до постанови Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 грудня 2018 року в справі № 686/5225/17 у разі вчинення особою діяння у стані крайньої необхідності така особа не лише звільняється від адміністративної відповідальності, а такі дії взагалі не розглядаються як адміністративне правопорушення, оскільки в діянні немає ознаки вини.
Норми Закону щодо крайньої необхідності покликані сприяти підвищенню соціальної активності учасників суспільних відносин, є гарантією правового захисту людини, що бере участь у запобіганні шкоди правам громадян, інтересам держави й суспільства.
Стан крайньої необхідності виникає, коли є дійсна, реальна, а не уявна загроза зазначеним інтересам.
Однією з найважливіших умов правомірності стану крайньої необхідності є те, що за таких обставин небезпека не може бути усунута іншими засобами, тобто засобами, не пов'язаними із заподіянням шкоди іншим охоронюваним законом інтересам.
Спосіб збереження охоронюваного законом інтересу за рахунок іншого повинен бути саме крайнім. Якщо для запобігання небезпеки, що загрожує, в особи є шлях, не пов'язаний із заподіянням шкоди, вона повинна обрати саме цей шлях. Інакше посилання на стан крайньої необхідності виключається. Шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, повинна бути менш значною, ніж відвернена шкода. Заподіяння шкоди, рівної тій, що могла бути спричинена, або шкоди більшої, не може бути виправдана станом крайньої необхідності. Зокрема не можна рятувати одне благо за рахунок заподіяння шкоди рівноцінному благу. Питання про те, яку шкоду вважати більш значною, а яку менш, є питанням факту й вирішується в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин справи. В основу оцінки шкоди заподіяної й шкоди відверненої повинні бути покладені як об'єктивний, так і суб'єктивний критерії, проте визначальним має бути об'єктивний критерій.
Приписами цієї статті законодавець визначає, що за обставин крайньої необхідності небезпека не може бути усунута іншими засобами, тобто засобами, не пов'язаними із заподіянням шкоди іншим охоронюваним законом інтересів.
Відповідно до постулатів, передбачених ч. 3 ст. 49 Конституції України держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
На підставі цих положень Конституції України та Закону України «Про екстрену медичну допомогу» в Україні реалізовано інститут швидкої (екстреної) допомоги до якого у будь-який момент безкоштовно може звернутись громадяни України та будь-які особи за наданням відповідної екстреної допомоги.
Таким чином, обставини крайньої необхідності виникають лише у разі об'єктивної неможливості скористатись будь-яким із встановлених законом способів для відвернення небезпеки, що загрожує.
Відомості матеріалів справи, не містять доказів про відмову служби охорони здоров'я у наданні екстреної (швидкої) допомоги дружині особи, що притягається до адміністративної відповідальності яка її в той час потребувала, а також позитивних результатів оскарження до керівних органів державних чи комунальних закладів охорони здоров'я за наслідками розгляду відповідних скарг.
Доводи ОСОБА_1 про те, що йому було необхідно терміново доставити ліки дружині не свідчать про крайню необхідність, оскільки не було використано усіх встановлених законом способів відвернення небезпеки. Більш того, матеріали справи не містять відомостей щодо наявності такої небезпеки взагалі. Разом з тим, суд апеляційної інстанції вважає, що неможливо надавати кваліфіковану медичну допомогу особою, яка не має медичного фаху, оскільки надання ліків такою особою може призвести до шкідливих наслідків особі, якій ці ліки надаються. Під час апеляційного розгляду ОСОБА_1 повідомив суд про те, що не має медичного фаху, що свідчить про те, що він об'єктивно не міг надати кваліфікованої медичної допомоги своїй дружині, а відсутність відомостей про звернення до служби екстеренної (швидкої) допомоги свідчать про відсутність невідкладних та непереборних обставин за яких ОСОБА_1 міг би правомірно відмовитись від виконання законної вимоги поліцейського
За таких обставин, враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не може вважати дії ОСОБА_1 такими, що вчинені в стані крайньої необхідності, у зв'язку з чим доводи апелянта в цій частині належить вважати необґрунтованими та розцінювати їх, як обраний спосіб захисту у цій справі про адміністративне правопорушення.
Щодо доводів апеляційної скарги про можливість залишити ОСОБА_1 посвідчення водія, застосувавши аналогію закону належить зазначити наступне.
Відповідно до приписів ч. 3 ст. 65 ЗУ «Про правотворчу діяльність» суд для подолання правової прогалини може застосовувати у випадках, передбачених законом , зокрема, аналогію закону - шляхом застосування до неврегульованих суспільних відносин положень закону, який регулює подібні суспільні відносини;
Відповідно до ч. 1 ст. 130 КУпАП керування транспортними засобами особами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також передача керування транспортним засобом особі, яка перебуває в стані такого сп'яніння чи під впливом таких лікарських препаратів, а так само відмова особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції тягне за собою накладення штрафу на водіїв у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права керування транспортними засобами на строк один рік і на інших осіб - накладення штрафу в розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Тобто санкція цієї статті є безальтернативною.
Вимогами ч. 4 ст. 30 КУпАП встановлено, що позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються цими засобами в зв'язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також у разі невиконання вимоги поліцейського про зупинку транспортного засобу, залишення на порушення вимог встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції.
Крім того, відповідно до вимог Примітки до ст. 22 КУпАП не звільняються від адміністративної відповідальності особи за вчинення ними правопорушення відповідальність за яке, передбачена, зокрема ст. 130 цього Кодексу.
Таким чином, правовим аналізом зазначених норм, встановлено, що чинний КУпАП чітко регулює правовідносини, пов'язані із накладенням адміністративного стягнення за правопорушення, передбачені ст. 130 КУпАП.
При цьому, дана категорія правопорушень вчиняється водіями тільки навмисно, вчинене відносить до грубого порушення, а водій не може не розуміти загрози для оточуючих внаслідок власної поведінки, зокрема і для осіб, яким надає допомогу з огляду на свої службові обов'язки.
У даному конкретному випадку, з огляду на положення ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суди застосовують рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зокрема, у рішенні по справі «О'Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» від 29 червня 2007 року Європейський Суд з прав людини зазначив, що будь-яка особа, яка володіє чи користується автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізує своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов'язки у правовому полі.
Вчинення діянь, які кваліфікуються в національному законодавстві за ст.130 КУпАП, є найбільш тяжким порушенням у сфері безпеки дорожнього руху.
Тяжкість стягнення обумовлена саме високим ступенем суспільної шкоди, яка завдається такими діяннями.
Таким чином, визнаючи особу винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 130 КУпАП, суди позбавлені процесуальної можливості призначити інше покарання, ніж передбачене санкцією, або ж перейти до іншого виду стягнення чи звільнити від стягнення, оскільки Законом України встановлена пряма заборона застосування пом'якшення стягнення чи звільнення від стягнення.
При цьому нормами цього Кодексу не передбачено можливості накладення адміністративного стягнення нижче від найнижчої межі, визначеної в санкції ч. 1 ст. 130 КУпАП, а також можливості накладення іншого виду стягнень, передбаченого КУпАП. Посилання сторони захисту щодо можливості застосування аналогії закону, а саме ст. 69 КК України, при накладенні адміністративного стягнення за ст. 130 суперечать правовим нормам чинного законодавства, оскільки правові приписи закону про кримінальну відповідальність, відповідно до ч.4 ст.3 КК України, розповсюджують свою дію виключно на кримінальні правопорушення. Застосування правових норм, визначених КК України в інших галузях права суворо заборонено.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції вважає, що предмет справ про адміністративну відповідальність за ч. 1 ст. 130 КУпАП стосується порушення правил дорожнього руху, що не карається позбавленням волі та належить до категорій правопорушень до яких не застосовуються з усією суворістю кримінально-правові гарантії статті 6 Конвенції, що констатовано рішенням ЄСПЛ (п. 42 справи Фігурка проти України).
Крім того, застосування аналогії при накладенні адміністративного стягнення свідчить про порушення принципу законності, на якому ґрунтуються норми КУпАП, також принципу правової визначеності, як складової принципу верховенства права.
З огляду на викладене, а також відповідно до ст.7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюються на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.
Доводи сторони захисту про те, що ОСОБА_1 необхідне посвідчення водія з метою виконання своїх службових обов'язків, як військовослужбовця не можуть слугувати підставою для задоволення апеляційних вимог з урахуванням встановленої законодавцем безальтернативної санкції, характеру вчиненого діяння та суспільної небезпеки правопорушення, передбаченого ч. 1 ст.130 КУпАП.
Таким чином, суд апеляційної інстанції позбавлений процесуальної можливості звільнити ОСОБА_1 від адміністративної відповідальності за вчинення ним адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч. 1 ст. 130 КУпАП, а також не позбавляти його посвідчення водія, що надає право на керування транспортними засобами.
Оцінюючи відомості цих доказів, апеляційний суд дійшов висновку, що вони узгоджуються між собою та беззаперечно свідчать про наявність в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП, а саме: відмови особи, що притягається до адміністративної відповідальності від проходження огляду на стан сп'яніння в закладі охорони здоров'я.
Так, згідно з вимогами п. 1.3 ПДР учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими.
Пунктом 1.9 ПДР встановлено, що особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.
Відповідно до вимог п. 2.5 ПДР, водій повинен на вимогу поліцейського пройти в установленому порядку медичний огляд з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.
Відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суди застосовують рішення Європейського суду з прав людини як джерело права. Дотримуючись вимог вищенаведеного закону суд апеляційної інстанції бере до уваги наступну практику Європейського суду з прав людини.
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «О'Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» від 29.06.2007 р., яке з урахуванням положень статей 8, 9 Конституції України, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є частиною національного законодавства, зазначив, що будь-яка особа, яка володіє чи керує автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов'язки у правовому полі держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, по справам «Кобець проти України» від 14.02.2008, «Берктай проти Туреччини» від 08.02.2001, «Леванте проти Латвії» від 07.11.2002 неодноразово вказує, що оцінюючи докази, суд застосовує принцип доведення «за відсутності розумних підстав для сумніву», що може бути результатом цілої низки ознак або достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою неспростовних презумпцій.
У рішенні ЄСПЛ від 21 липня 2011 року по справі «Коробов проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що при оцінці доказів Суд, як правило, застосовує критерії доведення «поза розумним сумнівом». Проте, така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумцій факту.
Крім того, Європейський суд з прав людини в своєму рішенні «Ісмаїлов проти Росії» від 06 листопада 2008 року зазначив, що згідно з принципом верховенства права однією з підвалин демократичного суспільства, який закріплений в усіх статтях Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, при розгляді справи та призначенні стягнення потрібно досягти справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи, щоб під час відповідного втручання був дотриманий принцип законності і воно не було свавільним, тобто стягнення повинне бути пропорційним, воно має відповідати тяжкості скоєного правопорушення, а також його наслідкам.
Отже, доказів, які спростовують правильність висновків суду першої інстанції, апелянтом не надано, не містять їх і матеріали справи. Більш того, порушень норм КУпАП під час складання протоколу та в суді першої інстанції, які обумовлюють необхідність скасування постанови суду, апеляційним судом не встановлено.
Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов висновку, що судом першої інстанції прийнято обґрунтоване рішення щодо порушення ОСОБА_1 п. 2.5 Правил дорожнього руху та притягнуто за ч.1 ст.130 КУпАП до відповідальності, а тому посилання сторони захисту на незаконність та необґрунтованість судової постанови є безпідставними.
Керуючись ст. 294 КУпАП, -
Клопотання захисника Попп З.А. про поновлення строку апеляційного оскарження задовольнити, поновивши йому строк на апеляційне оскарження постанови судді Київського районного суду м. Харкова від 26 листопада 2025 року.
Апеляційну скаргу захисника Попп З.А. залишити без задоволення.
Постанову судді Київського районного суду м. Харкова від 26 листопада 2025 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП, - залишити без змін.
Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя С.К. Шабельніков