Апеляційне провадження № 22-ц/824/5752/2026
Справа № 756/19823/25
Іменем України
24 лютого 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Кашперської Т.Ц. (суддя - доповідач), Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Оболонського районного суду м. Києва, постановлену у складі судді Луценка О.М. в м. Київ 09 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору довічного утримання недійсним,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
У грудні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із даним позовом, просила визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 06 лютого 2024 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , серія та номер 172, індексний номер 71455792, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пінчук О.В.
Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 09 грудня 2025 року справу передано за підсудністю для розгляду до Центрально-міського районного суду м. Кривого рогу Дніпропетровської області.
Позивач ОСОБА_1 , не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 09 грудня 2025 року та направити матеріали справи для подальшого розгляду до Оболонського районного суду м. Києва.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на те, що безпосередньо у самому позові було чітко зазначено, що позовна заява подається в порядку ч. 1 ст. 30 ЦПК України в порядку виключної підсудності.
Суть позовних вимог ОСОБА_1 складається з того, що вона як спадкоємець всього майна свого рідного брата ОСОБА_3 , дізнавшись про неправомірно укладений договір довічного утримання від 06 лютого 2024 року, укладений спадкоємцем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 , подала позов про визнання цього договору довічного утримання недійсним.
За цим укладеним договором довічного утримання, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пінчук О.В. 06 лютого 2024 року, серія та номер 172, індексний номер 71455792, квартира АДРЕСА_1 перейшла від спадкодавця ОСОБА_3 в особисту приватну власність відповідача ОСОБА_2 .
Але, не дивлячись на пряме зазначення у позові, що правовідносини стосуються нерухомого майна - квартири, що належала спадкодавцю, суд першої інстанції не звернув на цей факт уваги та на підставі довідки, отриманої Оболонським районним судом м. Києва з Єдиного державного демографічного реєстру, згідно якої відповідач ОСОБА_2 зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 , оскаржуваною ухвалою від 09 грудня 2025 року вирішив справу за позовом ОСОБА_1 передати на розгляд до Центрально-Міського районного суду м. Кривий ріг.
Посилаючись на ч. 1 ст. 30 ЦПК України, наголошувала, що позов ОСОБА_1 стосується саме нерухомого майна - квартири, яка розташована у Оболонському районі м. Києва.
Посилалася на роз'яснення, викладені в п. 42 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» щодо виключної підсудності, підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 лютого 2021 року в справі № 911/2390/18, вважала, що поданий ОСОБА_1 позов є спором виключної підсудності, а оскільки об'єкт нерухомості знаходиться в Оболонському районі м. Києва, то й справа повинна розглядатися саме Оболонським районним судом м. Києва.
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Ухвала суду першої інстанції щодо передачі справи на розгляд іншого суду віднесена до п. 9 ч. 1 ст. 353 ЦПК України.
Відповідно до ч. 3 ст. 369 ЦПК України з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Із матеріалів справи вбачається, що у грудні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із даним позовом про визнання договору довічного утримання недійсним, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її брат ОСОБА_3 , якому за життя належала квартира АДРЕСА_1 . З 23 травня 2017 року ОСОБА_3 було встановлено І групу інвалідності. ОСОБА_3 часто хворів, постійно потребував нагляду у профільних спеціалістів по своїм хворобам, переніс два інсульти.
Після смерті брата, знаючи, що у нього в приватній власності наявна квартира за вказаною адресою, яка фактично повинна була стати її спадковим майном, позивач раптово з'ясувала, що фактично за два тижні до смерті, а саме 06 лютого 2024 року, її брат уклав договір довічного утримання з незнайомою жінкою - відповідачем ОСОБА_2 , яка за 28 років молодша за нього. При цьому в належній йому квартирі ОСОБА_3 був постійно зареєстрований та постійно проживав то самостійно, то з колишньою дружиною ОСОБА_4 . Вона постійно спілкувалася з братом, який ніколи і нічого не розповідав їй проте, що знайомий з ОСОБА_2 , і в нього ніколи не було наміру укладати будь з ким договір довічного утримання. ОСОБА_3 часто хворів, приймав дуже сильні медичні препарати, і ці обставини встановлені рішенням у іншій справі № 756/7559/16.
Наводила приклади того, що ОСОБА_3 мав нестійку нервову систему, за короткий період часу укладаючи та розриваючи шлюб з однією і тою самою жінкою, щоразу виступаючи ініціатором розлучення, і в той самий час, як ОСОБА_3 то реєстрував шлюб, то розлучався, він спромігся подарувати належну йому квартиру своїй племінниці ОСОБА_5 . В подальшому договір дарування рішенням суду було визнано недійсним.
Вказувала, що постановою приватного нотаріуса від 10 вересня 2024 року їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на квартиру АДРЕСА_1 в зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів. Відповідно, з метою захисту своїх законних прав та інтересів, як спадкоємець щодо майна, яке належало її брату, ОСОБА_1 вимушена звернутися до суду з даним позовом про визнання недійсним договору довічного утримання. укладеного її братом ОСОБА_3 із ОСОБА_2 06 лютого 2024 року за два тижні до його смерті.
Відповідно до відомостей, які отримані судом з Єдиного державного демографічного реєстру, місцем реєстрації відповідача ОСОБА_2 є АДРЕСА_2 (а. с. 25).
Передаючи справу за підсудністю для розгляду до Центрально-Міського районного суду . Кривого Рогу Дніпропетровської області, суд першої інстанції керувався ч. 1 ст. 27, п. 1 ч. 1 ст. 31 ЦПК України та виходив із того, що відповідач має зареєстроване місце проживання за адресою АДРЕСА_2 , отже, підстав для розгляду позову в Оболонському районному суді м. Києва немає, а інші відомості, які б могли свідчити про правомірність розгляду позовної заяви саме Оболонським районним судом м. Києва, позивачем не зазначені і відповідні докази до позовних матеріалів не надані.
Оцінюючи правильність висновків суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд виходить із наступного.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 31 ЦПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов'язані між собою позовні вимоги пред'явлені одночасно щодо декількох об'єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об'єкта, вартість якого є найвищою.
Нерухоме майно є особливим об'єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв'язок із землею, особлива цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення. Майнове право на об'єкт нерухомості є складовою частиною такого майна як об'єкта цивільних прав.
Перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 2/1519/8500/11, провадження № 61-18680св19)
Виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна. Згідно з положеннями статті 181 ЦК України до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
Правові висновки щодо застосування положень цивільного та господарського процесуального законодавства України про виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18 (провадження № 12-73гс20), згідно з якими «з аналізу логічної послідовності змін до формулювання положень процесуального законодавства щодо правил розгляду позовів за виключною підсудністю випливає її спрямованість на визначення виключної підсудності в цілому для всіх спорів, які виникають у межах відповідних правовідносин у зв'язку з нерухомим майном, безвідносно до предмета конкретного спору. Виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов'язків, що пов'язані з нерухомим майном. Словосполучення «з приводу нерухомого майна» необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов'язків, що пов'язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов'язково виступає як безпосередньо об'єкт спірного матеріального правовідношення».
У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 2/1519/8500/11 (провадження № 61-18680св19) зазначено, що правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов'язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об'єктом якого є нерухоме майно.
З аналізу логічної послідовності змін до формулювання положень процесуального законодавства щодо правил розгляду позовів за виключною підсудністю вбачається її спрямованість на визначення виключної підсудності в цілому для всіх спорів, які виникають у межах відповідних правовідносин у зв'язку з нерухомим майном, безвідносно до предмета конкретного спору.
Виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов'язків, що пов'язані з нерухомим майном.
Словосполучення «з приводу нерухомого майна» необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов'язків, що пов'язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов'язково виступає як безпосередньо об'єкт спірного матеріального правовідношення.
Подібні правові висновки щодо застосування правил виключної підсудності спорів з приводу нерухомого майна викладено у постановах Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 506/33/19 (провадження № 61-20277св19), від 07 квітня 2021 року у справі № 404/3167/18 (провадження № 61-7315св19), від 09 вересня 2020 року у справі № 910/6644/18, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18, у постановах Верховного Суду від 26 грудня 2024 року у справі № 369/15932/21, від 01 серпня 2025 року у справі № 286/253/24 та інших.
У разі конкуренції правил підсудності (щодо позовних вимог, на одну з яких поширюється дія правила про виключну підсудність) мають застосовуватися правила виключної підсудності.
У справі, яка переглядається, предметом спору є визнання недійсним договору довічного утримання, на підставі якого за відповідачем ОСОБА_2 06 лютого 2024 року було зареєстровано право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_3 (а. с. 12).
Відповідно до ч. 1 ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Таким чином, оскільки спірні правовідносини у справі, що переглядається, випливають із договору, який стосується нерухомого майна, то підсудність цього спору повинна визначатися за правилами, встановленими статтею 30 ЦПК України, якою регулюються правила виключної підсудності.
Встановивши, що місцем проживання відповідача є АДРЕСА_2 , що не відноситься до територіальної підсудності Оболонського районного суду м. Києва, а інші відомості, які б могли свідчити про правомірність розгляду позовної заяви саме Оболонським районним судом м. Києва, позивачем не зазначені і відповідні докази до позовних матеріалів не надані, суд першої інстанції залишив поза увагою, що безпосередньо у позові ОСОБА_1 чітко визначено, що позов пред'явлено відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦПК України за місцем спадкового нерухомого майна, тобто за правилами виключної підсудності.
Направляючи справу на розгляд до іншого суду за місцем реєстрації відповідача на підставі ст. 31 ЦПК України, суд першої інстанції залишив поза увагою зазначені позивачем обставини та вимоги ч. 1 ст. 27, ч. 1 ст. 30 ЦПК України.
Апеляційний суд також враховує правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі № 175/2261/18 (провадження № 61-1214 св 19), у якій позивачем оскаржено договір іпотеки від 02 серпня 2017 року, договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 16 серпня 2017 року, договір дарування від 21 серпня 2017 року, договір дарування від 22 серпня 2017 року, договір довічного утримання від 29 серпня 2017 року, та у якій Верховний Суд дійшов висновку, що предметом спору є нерухоме майно, а для позову з приводу нерухомого майна діє правило виключної підсудності.
Виходячи із вищевикладеного, ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 09 грудня 2025 року не можна вважати законною та обґрунтованою, висновки суду першої інстанції про передачу справи на розгляд іншому суду за підсудністю є помилковими і не ґрунтуються на вимогах процесуального закону, відтак ухвала суду першої інстанції не може залишатися в силі і підлягає скасуванню.
Відповідно до приписів п. 3, 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України, оскільки ухвала, що перешкоджає подальшому провадженню, постановлена із порушенням норм процесуального права.
Керуючись ст. 7, 367, 374, 379, 381, 382, 389 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 09 грудня 2025 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.
Судді: Кашперська Т.Ц.
Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.