24 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 947/18447/22
провадження № 61-10682св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Ситнік 0. М.,
Фаловської І. М.,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в інтересах якого діє представник Білоконь Наталія Олегівна, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2023 року у складі судді Петренка В. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 10 червня 2025 року у складі суддів Погорєлової С. О., Сєвєрової Є. С., Таварткіладзе О. М.
у справі за заявою ОСОБА_1 (заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області) про встановлення юридичного факту постійного проживання на території України,
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України станом
на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року.
В обґрунтування заяви зазначав, що встановлення такого факту необхідно йому для підтвердження належності до громадянства України та подальшого отримання паспорта громадянина України замість втраченого паспорта громадянина колишнього СРСР.
ОСОБА_1 вказував, що ІНФОРМАЦІЯ_1 він народився у с. Довпотів Калуського району Івано-Франківської області, у 1979 році переїхав на постійне місце проживання до міста Одеси, де розпочав свою трудову діяльність.
Із 1989 року ОСОБА_1 постійно проживає у АДРЕСА_1 , нікуди не виїздив та не змінював адреси свого місця проживання.
З 01 квітня 2021 року заявник перебуває на обліку в Комунальній установі «Обласний центр обліку бездомних громадян» як особа, яка не має постійного місця проживання, і місце проживання якої може бути зареєстровано за юридичною адресою:
АДРЕСА_2 .
ОСОБА_1 зазначав, що він втратив паспорт радянського зразка та своєчасно не оформив паспорт громадянина України.
У грудні 2021 року він звернувся із заявою до Суворовського відділу у
м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС в Одеській області) із заявою про отримання паспорта громадянина України у формі ID - карти вперше у зв'язку із втратою документів та подальшого працевлаштування. У відповідь на вказану заяву ОСОБА_1 надано відмову у зв'язку з тим, що не встановлено належність його до громадянства України.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2023 року заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, було задоволено.
Встановлено факт постійного проживання гр. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Довпотів Калуського району Івано-Франківської області, на території України станом на 24 серпня 1991 року, та на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України», а саме 13 листопада 1991 року.
Постановою Одеського апеляційного суду від 10 червня 2025 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2023 року змінено, виключено з його мотивувальної та резолютивної частин посилання на встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця
с. Довпотів Калуського району Івано-Франківської області, на території України станом на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України», а саме 13 листопада 1991 року.
В іншій частині судове рішення залишено без змін.
Суди першої та апеляційної інстанцій, враховуючи досліджені у їх сукупності докази по справі, які підтвердили факт постійного безперервного проживання ОСОБА_1 на території України у 90-х роках, в тому числі на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, дійшли висновку, що вимога заявника у цій частині підлягає задоволенню.
Апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту постійного проживання заявника на території України станом станом на дату набрання чинності Законом України «Про громадянство України» від 08 жовтня 1991 року, тобто 13 листопада 1991 року, зазначив, що у разі, коли метою особи, яка звертається до суду для встановлення юридичного факту, є оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням, предметом судового розгляду може бути заява такої особи про встановлення факту її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.Встановлення юридичного факту проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року не має юридичного значення у такому випадку.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
11 серпня 2025 року представник Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - Білоконь Н. О. через підсистему «Електронний Суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 червня 2025 року.
У касаційній скарзі представник заявника просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні заяви.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ ДМС в Одеській області на рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 червня 2025 року, витребувано справу із суду першої інстанції.
07 жовтня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження судових рішень представник ГУ ДМС в Одеській області зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суди не врахували правові висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 08 квітня 2020 року у справі
№ 757/44694/17-ц.
Представник ГУ ДМС в Одеській області вважає, що в даному випадку наявний спір про право. Заявником не надано належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження набуття ним громадянства України, а наявні в матеріалах справи акти не мають відомостей щодо періоду проживання заявника та дати складання таких актів.
Рішення суду про встановлення факту постійного проживання на території України жодним чином не вплине на рішення щодо прийняття до громадянства України.
Доводи інших учасників справи
Заявник не скористався правом на подання відзиву на касаційну скаргу у строк, встановлений Верховним Судом в ухвалі про відкриття касаційного провадження.
Фактичні обставини, встановлені судами
Судами встановлено, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Довпотів Калуського району Івано-Франківської області, що підтверджуються його заявою про видачу паспорта громадянина СРСР зразка 1974 року, у якій, окрім іншого зазначено, що заявник отримав паспорт громадянина СРСР серії НОМЕР_1 , виданий 11 червня 1976 року Калуським МВВС Івано-Франківської області.
01 квітня 2021 року ОСОБА_1 був взятий на облік у Комунальне підприємство «Обласний центр обліку бездомних громадян», про що йому видано посвідчення № НОМЕР_2 , як особі, яка не має постійного місця проживання, і місце проживання якої може бути зареєстровано за юридичною адресою: АДРЕСА_2 .
22 жовтня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Суворовського відділу у м. Одесі ГУ ДМС в Одеській області щодо отримання паспорта громадянина України у формі ID - карти вперше, на яку отримав відповідь про те, що особу ОСОБА_1 встановлено, однак у зв'язку із тим, що не встановлена його належність до громадянства України, відмовлено у видачі паспорта громадянина України на підставі матеріалів здійсненої перевірки, та зазначено, що він має право набути громадянство України відповідно до
частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України», рекомендовано звернутися до районного суду із заявою про встановлення юридичного факту постійного проживання та реєстрації на території України станом на 24 серпня 1991 року, після чого звернутися до найближчого територіального підрозділу ДМС за місцем фактичного проживання з питанням про набуття громадянства України.
Відповідно до архівної довідки № 1 Одеського регіону виробничого підрозділу «Одеська об'єднана дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Одеська залізниця» Акціонерного Товариства «Українська залізниця»
від 06 травня 2021 року № ДНСА - П/145, ОСОБА_1 у період з 10 грудня 1979 року по 01 червня 1984 року працював на п/ділянці станції Одеса - Товарна, а наказом № 531 від 08 червня 1984 року його переведено до Овідіопольського МРСУ.
Факт постійного проживання ОСОБА_1 з 1989 року по теперішній час за адресою: АДРЕСА_1 підтверджується актами про проживання, складеними сусідами
ОСОБА_2 (проживає за адресою: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_3 (проживає за адресою: АДРЕСА_1 ), та ОСОБА_4 (проживає за адресою: АДРЕСА_1 ), підписи яких засвідчено 23 червня 2023 року в.о. керівника ОСОН КМ «Люстдорф».
У судовому засіданні судом першої інстанції в якості свідка була допитана ОСОБА_2 , яка під присягу підтвердила факт проживання
ОСОБА_1 з 1989 року по теперішній час за адресою: АДРЕСА_1 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті З ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких' випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Частиною другою статті 315 ЦПК України передбачено, що у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» (тут і далі у редакції, чинній, на час виникнення спірних правовідносин) громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).
Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.
Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня
1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року
№ 1636-ХІІ «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).
Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК Українита статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року.
Статтею 6 Закону України «Про громадянство України» передбачені підстави набуття громадянства України.
Оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України для встановлення належності до громадянства України, тому вказаний факт підлягає встановленню на підставі статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України».
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду
від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19, від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18, від 24 березня 2021 року у справі № 521/6094/19,
від 02 червня 2021 року у справі № 125/1472/19, від 27 лютого 2023 року
у справі № 517/445/19, від 09 серпня 2023 року в справі № 523/7192/19.
Відповідно до підпунктів «а», «б» пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року
№ 215/2001 (далі - Порядок), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні станом
на 13 листопада 1991 року; дітей осіб, зазначених у підпункті «а» цього пункту.
Одним із документів для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону «Про громадянство України», що подає особа, яка станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, є судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня
1991 року (підпункт «в» пункту 8 Порядку).
Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Пунктом 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи
до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.
Отже, відповідно до положень Закону України «Про громадянство України»
і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні відносини з такою особою, або рішення суду.
Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що заявником підтверджено належними та допустимими доказами факт постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.
При цьому відомостей про те, що заявник залишав територію України чи є громадянином іншої держави матеріали справи не містять.
Крім того, суди дійшли обґрунтованого висновку, що такий факт матиме для заявника юридичне значення при підтвердженні належності до громадянства України та отримання паспорта громадянина України.
Суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин і дійшли обґрунтованого висновку про задоволення заяви.
За встановлених обставин, узагальнені висновки судів не суперечать висновкам, що викладені у постанові Верховного Суду від 08 квітня
2020 року у справі № 757/44694/17-ц, на яку посилалось ГУ ДМС в Одеській області, як на підставу касаційного оскарження.
Незгода ГУ ДМС в Одеській області із висновками судів щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржених судових рішень.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов'язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.
Інші доводи касаційної скарги на висновки судів першої та апеляційної інстанцій не впливають та не є істотними.
Посилання представника ГУ ДМС в Одеській області на недотримання ОСОБА_1 позасудового порядку підтвердження проживання в Україні не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки ЦПК України не передбачено обов'язку досудового врегулювання у такій категорії справ.
Рішення суду першої інстанції в незмінній частині та постанова апеляційного суду є достатньо вмотивованими та містять висновки щодо питань, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновку судів першої інстанції в незмінній частині та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, тому колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних рішення суду першої інстанції в незмінній частині та постанови суду апеляційної інстанції - без змін.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в інтересах якого діє представник Білоконь Наталія Олегівна, залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2023 року в незміненій за результатами апеляційного перегляду частині, та постанову Одеського апеляційного суду від 10 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Ігнатенко
О. М. Ситнік
І. М. Фаловська