04 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 359/10463/24
провадження № 61-12506св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Калараша А. А.,
суддів Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В.
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , поданою представником ОСОБА_3 , на постанову Київського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року, ухвалену колегією у складі суддів Музичко С. Г., Болотова Є. В., Сушко Л. П.,
Короткий зміст вимог заявника
1. У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з клопотанням про визнання на території України рішення міського суду Копенгагена Королівства Данія від 19 березня 2024 року про скасування спільного батьківського права над дочкою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та сином ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також про надання ОСОБА_1 одноосібних прав над дітьми. Також просив надати дозвіл на примусове виконання рішення іноземного суду на території України.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
2. Бориспільський міськрайонний суд Київської області ухвалою від 10 грудня 2024 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про визнання та надання дозволу на виконання рішення іноземного суду на території України.
3. Суд першої інстанції керувався тим, що особистим правом фізичної особи є право держави, громадянином якої вона є. Оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є громадянами України, то спір між ними повинен вирішуватися на основі національного законодавства України.
4. Київський апеляційний суд постановою від 03 вересня 2025 року скасував ухвалу Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2024 року, постановив нову ухвалу, якою клопотання ОСОБА_1 задовольнив. Визнав рішення міського суду м. Копенгагена Королівства Данія, ухваленого 19 березня 2024 року у справі № BS-13873/2023КВН та BS-15575/2023-КВН, яким залишено в силі рішення Суду у справах сім'ї від 03 березня 2023 року, скасовано спільне батьківське право, надано ОСОБА_6 одноосібне право над ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , надав дозвіл на примусове виконання рішення.
5. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що спір про утримання дітей одним з батьків уже вирішений іноземним судом, рішення не оскаржувалося та набрало законної сили, а отже відсутні підстави для відмови у задоволенні клопотання.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
6. 07 жовтня 2025 року представник ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , за допомогою засобів поштового надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року, а ухвалу Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2024 року залишити без змін.
7. Мотивує скаргу тим, міським судом м. Копенгагена Королівства Данія справу розглянуто без належного повідомлення ОСОБА_2 про дату, час та місце слухання справи, в зв'язку з чим вона була позбавлена права брати участь у процесі, надавати пояснення чи оскаржити рішення. Крім того, діти ОСОБА_9 та ОСОБА_10 є громадянами України, а отже їх особистим правом є національне право України. Також ОСОБА_2 зауважує, що після ухвалення рішення іноземним судом ОСОБА_1 було затримано працівниками поліції у стані сильного алкогольного сп'яніння разом з дітьми, що є підставою для відібрання дітей соціальними службами Данії. 27 липня 2024 року діти разом із батьком повернулися в Україну та були переховані батьком з метою запобігти побаченням їх з матір'ю. 28 вересня 2024 року дітей було знайдено, після чого вони стали проживати разом з матір'ю.
Доводи інших учасників справи
8. Правом на подання відзиву інший учасник справи не скористався.
Провадження у суді касаційної інстанції
9. Ухвалою від 27 жовтня 2025 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції.
10. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права (абзац другий частини другої статті 389 ЦПК України).
11. У листопаді 2025 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.
12. Ухвалою від 02 лютого 2026 року справу призначено до розгляду.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи
13. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_3 народилась ОСОБА_4 , батьком якої записаний ОСОБА_1 , а матір'ю - ОСОБА_2 . Ця обставина підтверджується випискою з Центрального реєстру осіб Данії від 18 квітня 2023 року.
14. ІНФОРМАЦІЯ_4 народився ОСОБА_5 , батьком якого записаний ОСОБА_1 , а матір'ю - ОСОБА_2 . Ця обставина підтверджується випискою з Центрального реєстру осіб Данії від 28 лютого 2023 року.
15. Рішенням міського суду Копенгагена Королівства Данія від 19 березня 2024 року скасовано спільне батьківське право над ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; а також надано ОСОБА_1 одноосібне батьківське право над дітьми.
16. ОСОБА_2 брала участь в розгляді справи, про зміст та рішення суду їй відомо.
17. Вказане рішення набрало законної сили, так як не оскаржувалося та не було подано клопотання про його перегляд, що підтверджується відповідним штампом.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, якими керується суд при ухваленні постанови
18. Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла такого висновку.
19. Визнання рішення іноземного суду - поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому законом (пункт 10 частини першої статті 1 Закону України від 23 червня 2005 року «Про міжнародне приватне право»).
20. Згідно з частиною першою статті 81 Закону України «Про міжнародне приватне право» в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
21. Статтею 462 ЦПК України рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних справ) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.
22. Таким чином, положеннями частини першої статті 462 ЦПК України визначено дві правові підстави (умови), за яких рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні: перша - це наявність міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; друга - принцип взаємності.
23. Під принципом взаємності розуміють принцип, відповідно до якого держави на своїй території повинні надавати одна одній аналогічні права та приймати зобов'язання.
24. Принцип взаємності у міжнародному приватному праві вважається основою міжнародного співробітництва, що дозволяє зумовити дружнє ставлення однієї держави до іншої адекватним ставленням у відповідь.
25. Аналіз положень статті 462 ЦПК України дозволяє зробити такі висновки: 1) відсутність міжнародного договору не може бути перешкодою для визнання і надання дозволу на виконання на території України іноземного судового рішення, останнє може бути здійснено на основі принципу взаємності; 2) наявність взаємності презюмується (правило сприятливого ставлення щодо визнання і виконання іноземних судових рішень); 3) доказування зворотного (відсутність забезпечення взаємності в іноземній державі) покладається на заінтересовану особу (боржника).
26. Схожі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 199/3311/18 (провадження № 61-1124св19).
27. Положення статті 462 ЦПК України кореспондують статті 11 Закону України «Про міжнародне приватне право», відповідно до якої суд чи інший орган застосовує право іноземної держави незалежно від того, чи застосовується у відповідній іноземній державі до подібних правовідносин право України, крім випадків, якщо застосування права іноземної держави на засадах взаємності передбачене законом України або міжнародним договором України. Якщо застосування права іноземної держави залежить від взаємності, вважається, що вона існує, оскільки не доведено інше.
28. Таким чином, принцип взаємності полягає у тому, що держава, яка дотримується цього принципу, надає на своїй території аналогічні права і бере на себе аналогічні зобов'язання.
29. Передумовою визнання та виконання рішення іноземного суду є застосування принципу взаємності, який може бути закріплений як в національному законодавстві, так і в нормах міжнародного договору. Відсутність відповідного міжнародного договору не створює перешкоди для даної процедури, зокрема у випадку якщо національними правовими нормами встановлене загальне правило про дотримання принципу взаємності.
30. Для правильного застосування принципу взаємності як умови для визнання і виконання іноземного судового рішення є важливими положеннями частини другої статті 462 ЦПК України: «У разі якщо визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу взаємності, вважається, що він існує, оскільки не доведено інше».
31. Заявник у цій справі просить визнати рішення міського суду Копенгагена Королівства Данія від 19 березня 2024 року про скасування спільного батьківського права над ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також про надання ОСОБА_1 одноосібних прав над дітьми, та просив надати дозвіл на примусове виконання цього рішення іноземного суду.
32. На час подання клопотання до суду першої інстанції не набув чинності міжнародний багатосторонній договір, який би регулював питання визнання і виконання судових рішень між Україною та Королівством Данія у цій категорії справ, а також був відсутній двосторонній договір про правову допомогу, тому дозвіл на примусове виконання на території України рішення суду Королівства Данія міг бути наданий в силу принципу взаємності.
33. Схожі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 638/1720/20 (провадження № 61-2038св22), від 05 травня 2025 року у справі № 4823/359/24 (провадження № 61-2243св25).
34. Підстави для відмови в задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду передбачені статтею 468 ЦПК України, згідно зі змістом якої клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено: 1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили; 2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи; 3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України; 4) якщо раніше ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, яка порушена до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді; 5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Кодексом строк пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні; 6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду; 7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України; 8) якщо раніше в Україні було визнано та надано дозвіл на виконання рішення суду іноземної держави у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що і рішення, що запитується до виконання; 9) в інших випадках, встановлених законами України.
35. Відповідно до частини сьомої статті 473 ЦПК України у визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, встановлених статтею 468 цього Кодексу.
36. В запереченнях проти клопотання про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення суду, ОСОБА_2 посилалася на те, що вона та ОСОБА_1 є громадянами України, тому всі правовідносини між ними регулюються національним законодавством України відповідно до частини першої статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право», а отже спори повинні вирішуватися компетентними національними органами.
37. Відповідно до частини першої статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.
38. Згідно з пунктом 2, 3 частини другої статті 19 Закону України «Про правотворчу діяльність» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, укладаються відповідно до Конституції України та мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, зазначені у пунктах 3-13 цієї частини, і є обов'язковими до виконання на території України; закони приймаються на основі Конституції України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, зазначені у пунктах 4-13 цієї частини, і є обов'язковими до виконання на території України.
39. З врахуванням пунктів 1, 2 частини другої статті 10 Закону України «Про правотворчу діяльність» закон приймається у формі кодексу України або закону України.
40. Отже, міжнародні договори, ратифіковані Україною, мають вищу юридичну силу, ніж закони України.
41. 14 вересня 2006 року Україна ратифікувала Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року (далі - Конвенція).
42. Положення Конвенції спрямовані, зокрема, на визначення держави, органи якої мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини, визначення, яке право має застосовуватися такими органами при здійснення їх юрисдикції, визначення права, що стосується батьківської відповідальності. Для цілей цієї Конвенції термін «батьківська відповідальність» включає повноваження, що випливають з батьківських чи будь-яких аналогічних відносин, які визначають права, обов'язки та представництво стосовно особи чи майна дитини батьків, опікунів або інших законних представників.
43. Заходи, визначені Конвенцією, можуть застосовуватися, зокрема, для набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування; права опіки, у тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини.
44. У статті 5 Конвенції встановлено, що судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини. З урахуванням статті 7, у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання
45. Отже, визначальним для вирішення питання щодо юрисдикції спору згідно зі статтею 5 Конвенції є встановлення звичайного місця проживання дитини.
46. Данія та України є Державами - учасницями Конвенції, а отже у разі наявності суперечності щодо юрисдикції спору, спрямованого на захист особи чи майна дитини підлягають застосуванню її положення.
47. ОСОБА_9 та ОСОБА_8 народилися у Королівстві Данія, що підтверджується копією автентичного перекладу посвідчення особи кожного з дітей, виданих Парафією Скандерборґ Муніципалітету Сандерборґ.
48. У рішенні міського суду Копенгагена від 19 березня 2024 року встановлено, що діти з народження до 28 січня 2023 року проживали в Данії. Батьки перебували у шлюбі з 16 січня 2016 року до 29 червня 2022 року та спільно піклувалися про добробут дітей. Ні батьки, ні установа/школа, ні органи державної влади не мали жодних хвилювань щодо добробуту дітей. Після розірвання шлюбу діти проживали з ОСОБА_2 . У зв'язку з недосягненням згоди між колишнім подружжям щодо участі у вихованні дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до суду у справах сім'ї з заявою про призначення місця проживання дітей та умов перебування з кожним з батьків. 28 січня 2023 року мати повідомила батьку, що вивезла дітей до Грузії і не бажає повертатися в Данію.
49. Відповідно до частини першої статті 7 Конвенції у разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та a) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або b) дитина не проживе в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі.
50. У цьому ж рішенні міський суд Копенгагена встановив, що після 28 січня 2023 року мати разом з дітьми всупереч волі батька виїхала до Грузії. В подальшому мати була оголошена у міжнародний розшук, однак прибула до України всупереч встановленим обмеженням, а після - до Канади, де відбулося провадження у справі про екстрадицію ОСОБА_2 з дітьми до Данії. Отже, переміщення дітей відбувалося незаконно.
51. Правовідносини батька і дитини мають визначатися за законодавством договірної держави, на території якої постійно проживає дитина, цей спір має вирішуватися відповідними судовими органами держави місця постійного проживання дитини.
52. З огляду на вимоги статті 7 Конвенції у сукупності зі статтею 5 Конвенції Королівство Данія, на території якого постійно проживали діти до незаконного переміщення, зберегло свою юрисдикцію, яка поширюється, зокрема, на спори щодо визначення місця проживання дітей.
53. Подібного висновку щодо застосування статті 7 Конвенції дійшов Верховний Суд у постанові від 05 листопада 2025 року у справі № 175/3823/23.
54. З огляду на зазначене, колегія суддів наголошує на тому, що суд апеляційної інстанції правильно не взяв до уваги посилання ОСОБА_2 на те, що розгляд спору щодо вирішення місця проживання дітей належить до виключної юрисдикції правозахисної системи України в силу вимог частини першої статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право», а отже доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції цієї норми не знайшли свого підтвердження.
55. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги стосовно того, що суд апеляційної інстанції порушив норму пункту 2 частини другої статті 468 ЦПК України, оскільки ОСОБА_2 не брала участі у розгляді справи міського суду Копенгагена.
56. Згідно з пунктом 2 частини другої статті 468 ЦПК України у задоволенні клопотання може бути відмовлено якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи.
57. Тлумачення зазначеної дає підстави для висновку, що за наявності заперечення проти клопотання сторони, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, та яка була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи, суд відмовляє у задоволенні клопотання з підстав, передбачених пунктом 2 частини другої статті 468 ЦПК, за виключенням випадку, якщо інше передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 523/10192/23).
58. У цій справі ОСОБА_2 , скориставшись процесуальним правом на подання заперечень проти клопотання ОСОБА_1 , зазначила, що клопотання не може бути задоволене з огляду на належність компетенції у вирішенні цього спору виключно національній правовій системі України, оскільки ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх діти є громадянами України. Посилання на інші обставини, які відповідно до статті 468 ЦПК України слугують підставою для відмови у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду та надання дозволу для його примусового виконання, заперечення не містять. Не зазначала ОСОБА_2 про розгляд справи міським судом Копенгагена без її належного повідомлення і в запереченнях на апеляційну скаргу в суді апеляційної інстанції.
59. Верховний Суд як суд касаційної інстанції у цивільних справах із перегляду в касаційному порядку судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків, а не нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у чиненні правосуддя та розв'язанні цивільних спорів (абзац п'ятий пункту 7.7 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023).
60. З огляду на специфічність ролі Верховного Суду в судовій системі України, а саме з врахуванням його повноважень як суду права, його обов'язку з перегляду оскаржуваних у касаційному порядку судових рішень на предмет правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, дотримання норм процесуального права в межах тих обставин та доказів, які були предметом оцінки судів першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів зауважує, що суд касаційної інстанції неуповноважений брати до уваги, зокрема, інші доводи, на які сторона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень, однак які не були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій.
61. Колегія суддів також акцентує увагу на принципі диспозитивності цивільного судочинства, який знайшов своє відображення у частині першій статті 13 ЦПК України, відповідно до змісту якої суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
62. Враховуючи зазначене, колегія суддів визнає безпідставними доводи касаційної скарги стосовно неврахування судом апеляційної інстанції вимог пункту 2 частини другої статті 468 ЦПК України про відмову у визнанні рішення іноземного суду та надання дозволу на його примусове виконання за умови відсутності доказів належного сповіщення особи про дату, час та місце слухання справи іноземним судом.
63. З цих же підстав колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції статей 3 та 9 Конвенції про права дитини та статті 10 Європейської конвенції 1980 року про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми. На думку ОСОБА_2 апеляційний суд був зобов'язаний взяти до уваги зміну обставин, дослідити умови проживання дітей та відмовити у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду та надання дозволу на його примусове виконання, однак у судах першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_2 не посилалася на такі обставини як на підставу відмови у задоволенні клопотання, обмежившись посиланням виключно на юрисдикційність правовідносин щодо визнання місця проживання дітей суди в контексті принципу змагальності цивільного судочинства неуповноважені на власний розсуд встановлювати обставини, які мають значення для розгляду спору, клопотання тощо.
64. Водночас, колегія суддів зауважує, що суд апеляційної інстанції не надав оцінку тому факту, що рішення іноземного суду про встановлення опіки одноосібно батьківських прав ОСОБА_1 над ОСОБА_7 та ОСОБА_8 не підлягає примусовому виконанню.
65. Главою 1 Розділу ІХ ЦПК України врегульовано порядок визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню (статті 462 - 470 ЦПК України).
66. Главою 2 цього Розділу - визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню (статті 471 - 473 ЦПК України).
67. Так, згідно зі статтею 463 ЦПК України рішення іноземного суду може бути пред'явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів, яке може бути пред'явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
68. Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до суду безпосередньо стягувачем (його представником) або відповідно до міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, іншою особою (її представником) (частина перша статті 465 ЦПК України).
69. За змістом частини шостої статті 467 ЦПК України за результатами розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання.
70. На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який пред'являється для виконання в порядку, встановленому законом.
71. Відповідно до частини першої статті 472 ЦПК України клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, подається заінтересованою особою до суду в порядку, встановленому статтями 464 - 466 цього Кодексу для подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, з урахуванням особливостей, визначених главою 2.
72. За наслідками розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд постановляє ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню.
73. Відповідно до частини 7 статті 473 ЦПК України у визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, встановлених статтею 468 цього Кодексу.
74. Аналіз зазначених норм права свідчить про чітке розмежування двох самостійних процедур щодо рішень іноземних судів: визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню.
75. Відмінність між визнанням в Україні рішень іноземних судів, передбачених главою 1 та главою 2 Розділу ІХ ЦПК України, полягає в тому, що в першому випадку національний суд визнає рішення іноземного суду, дозволяє примусове виконання рішення та видає виконавчий лист, який пред'являється для виконання в порядку, встановленому законом. В другому випадку національний суд лише визнає рішення іноземного суду як факт або юридичний стан, що вже відбувся за кордоном, без звернення цього рішення до примусового виконання.
76. Можливість реалізації рішення іноземного суду в Україні залежить від характеру рішення.
77. До рішень іноземного суду, які потребують виконання, можна віднести рішення: про стягнення боргу; стягнення аліментів; відшкодування шкоди. Тобто такі, що мають майновий характер.
78. Рішеннями іноземного суду немайнового характеру, які не потребують виконання, можуть бути: про розірвання шлюбу; про встановлення батьківства; про встановлення опіки тощо.
79. У постанові від 14 листопада 2024 року у справі № 684/388/23 (провадження № 61-5596св24) Верховний Суд зазначив про те, що рішення іноземного суду немайнового характеру, які не потребують виконання, винесені судом кожної договірної сторони, після набрання ними законної сили визнаються на територіях інших договірних сторін без спеціального провадження, якщо установою юстиції запитуваної договірної сторони раніше у цій справі не було винесено рішення, що набрало законної сили, або якщо згідно з цією Конвенцією, а в не передбачених нею випадках - відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої рішення має бути виконано, ця справа не належить до виключної компетенції установ юстиції останньої. Положення цієї статті відносяться і до рішень з опіки і піклування, а також до рішень про розірвання шлюбу, винесеними установами, компетентними відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої винесене рішення.
80. Колегія суддів висновує, що рішення Міського суду м. Копенгагена Королівства Данія від 19 березня 2024 року, яким залишено в силі рішення Суду у справах сім'ї Королівства Данія від 03 березня 2023 року, не підлягає примусовому виконанню. Тому це рішення може бути визнане судом України як підтвердження факту надання ОСОБА_1 одноосібного батьківського права над малолітніми дітьми, але без надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, тобто в порядку глави 2 Розділу ІХ ЦПК України.
81. Подібними міркуваннями щодо характеру рішення іноземного суду керувався Верховний Суд у постанові від 14 листопада 2024 року у справі № 684/388/23, погодившись з висновками судів попередніх інстанцій про визнання рішення іноземного суду, яким встановлено тимчасову опіку над дитиною за одним із батьків, яке не підлягає примусовому виконанню.
82. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про помилковість висновку суду апеляційної інстанції в частині надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
83. Відповідно до вимог частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
84. З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції змінити в частині вирішення питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, а в частині задоволення заяви ОСОБА_1 про визнання рішення іноземного суду постанову Київського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року залишити без змін.
Щодо судових витрат
85. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
86. Оскільки Верховний Суд за результатами касаційного перегляду не ухвалював нове судове рішення по суті вимог заяви, то розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року у частині задоволення вимог заяви ОСОБА_1 про надання дозволу на примусове виконання рішення міського суду м. Копенгагена Королівства Данія, ухваленого 19 березня 2024 року у справі № BS-13873/2023КВН та BS-15575/2023-КВН, яким залишено в силі рішення Суду у справах сім'ї від 03 березня 2023 року, скасовано спільне батьківське право, надано ОСОБА_6 одноосібне право над ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , змінити, виключивши з резолютивної частини постанови посилання на надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду.
Постанову Київського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року у частині задоволення вимог заяви ОСОБА_1 про визнання рішення міського суду м. Копенгагена Королівства Данія, ухваленого 19 березня 2024 року у справі № BS-13873/2023КВН та BS-15575/2023-КВН, яким залишено в силі рішення Суду у справах сім'ї від 03 березня 2023 року, скасовано спільне батьківське право, надано ОСОБА_6 одноосібне право над ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач А. А. Калараш
Судді: А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
В. В. Пророк