Житомирський апеляційний суд
Справа №293/1354/25 Головуючий у 1-й інст. ОСОБА_1
Номер провадження №11-кп/4805/341/26
Категорія ст. 286 КК України Доповідач ОСОБА_2
24 лютого 2026 року
Житомирський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ:
головуючого - судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
із секретарем судового засідання ОСОБА_5 ,
з участю прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції)
розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за апеляційною скаргою обвинуваченого ОСОБА_7 на вирок Черняхівського районного суду Житомирської області від 29.12.2025, яким
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Погребище Вінницької області, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого в АДРЕСА_2 , військовозобов'язаного, не судимого,
засуджено за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України,
Зміст судового рішення суду першої інстанції.
Вироком Черняхівського районного суду Житомирської області від 29.12.2025 ОСОБА_7 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 (один) рік та, на підставі ст. 75 КК України, звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням, якщо він протягом 1 (одного) року іспитового строку не вчинить нового кримінального правопорушення і виконає покладені на нього судом обов'язки, відповідно до п.п. 1, 2 ч. 1, п. 4 ч. 3 ст. 76 КК України, а саме: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації. Іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду.
Запобіжний захід ОСОБА_7 до вступу вироку в законну силу ухвалено не обирати.
Скасовано арешт, накладений відповідно до ухвали слідчого судді Богунського районного суду м. Житомира від 03.09.2025, на автомобіль марки ВАЗ 2107 реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Вирішено питання речових доказів та процесуальних витрат.
Обставини, встановлені судом першої інстанції.
23.08.2025 близько 15 год. 00 хв. водій ОСОБА_7 , керуючи технічно справним автомобілем «ВАЗ 2107», реєстраційний номер НОМЕР_1 , який згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 належить ОСОБА_8 , перевозив в якості пасажирів малолітнього сина ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що перебував у транспортному засобі без використання дитячої утримуючої системи, що дає змогу пристебнути дитину за допомогою ременів безпеки та свою дружину ОСОБА_10 , не забезпечивши безпеку їх перевезення шляхом пристебнутого ременя безпеки.
У зазначений день, час та місці водій ОСОБА_7 , рухаючись по автомобільній дорозі у напрямку села Осники зі сторони села Дівочки Житомирського району Житомирської області, проявив небезпечність і неуважність до дорожньої обстановки та її змін, невірно оцінив дорожню обстановку і в порушення вимог пунктів 2.3 б), 12.1 Правил дорожнього руху України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України №1306 від 10.10.2001 (далі - ПДР України), відповідно до яких, для забезпечення безпеки дорожнього руху водій зобов'язаний бути уважним, стежити за дорожньою обстановкою, відповідно реагувати на її зміну, стежити за технічним станом транспортного засобу і не відволікатися від керування цим засобом у дорозі, проявив неуважність до дорожньої обстановки та її змін, не обрав безпечної швидкості руху, не врахував дорожню обстановку, що призвело до втрати безпечного керування транспортним засобом та його виїзду за межі проїжджої частини на праве узбіччя та подальшого наїзду на дерево.
Внаслідок даної дорожньо-транспортної пригоди пасажир автомобіля «ВАЗ 2107», реєстраційний номер НОМЕР_1 , малолітній ОСОБА_9 отримав тупу поєднану травму у вигляді перелому склепіння черепа з переходом на основу, забою головного мозку, множинних саден волосистої частини голови, обличчя та лівої верхньої кінцівки, які відносяться до тяжкого тілесного ушкодження за ознакою небезпеки для життя.
Порушення водієм ОСОБА_7 при керуванні ним транспортним засобом вимог пунктів 2.3 б), 12.1 Правил дорожнього руху України, знаходиться у прямому причинному зв'язку із створенням аварійної обстановки, виникненням даної дорожньо-транспортної пригоди та її наслідками, а саме заподіяння малолітньому ОСОБА_9 тяжкого тілесного ушкодження за ознакою небезпеки для життя.
Таким чином ОСОБА_7 інкримінується, що він своїми необережними діями, які виразились в порушенні правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому ОСОБА_9 тяжке тілесне ушкодження, вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 286 КК України.
Доводи апеляційної скарги обвинуваченого ОСОБА_7 .
Не оспорюючи фактичних обставин вчиненого діяння, кваліфікації дій та визначене судом першої інстанції основне покарання, обвинувачений вважає вказаний вирок суду в частині призначення додаткового покарання незаконним та несправедливим.
Зазначає, що суд першої інстанції вірно встановив наявність обставин, що пом'якшують покарання та вчинення злочину з необережності, особу обвинуваченого, перебування на утриманні малолітньої дитини та сплату аліментів на дитину від першого шлюбу.
Однак, у судовому засіданні було наголошено, що робота ОСОБА_7 безпосередньо пов'язана з перевезенням товарів, що є єдиним джерелом доходу для його сім'ї. Дружина, ОСОБА_10 перебуває у декретній відпустці, родина не має власного житла, проживає у сільській місцевості, де відсутнє регулярне транспортне сполучення, у зв'язку з чим щоденне добирання до місця роботи без використання автомобіля є фактично неможливим. Обіймаючи посаду керуючого магазину, він зобов'язаний постійно використовувати транспортний засіб для виконання службових обов'язків. При цьому, обвинувачений має медичні обмеження за станом здоров'я, що істотно обмежує його можливість тривалого пересування пішки та користування громадським транспортом. За таких обставин використання автомобіля є для нього об'єктивною життєвою та професійною необхідністю. Призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами фактично позбавляє ОСОБА_7 можливості здійснювати трудову діяльність.
Зазначає, що суд першої інстанції формально підійшов до оцінки свідчень законного представника потерпілого (дружини обвинуваченого), яка просила не карати суворо та не позбавляти чоловіка права керування, оскільки він є єдиним годувальником, та усних свідчень обвинуваченого, зазначивши про «недоведеність» зв'язку роботи з водінням.
Зауважує, що суд першої інстанції мотивував призначення додаткового покарання «грубим порушенням ПДР», проте, ДТП сталася внаслідок втрати керування (заносу), а не через перебування у стані сп'яніння або злісне ігнорування правил дорожнього руху. Враховуючи щире каяття та той факт, що потерпілим є член сім'ї, про якого обвинувачений продовжує дбати, застосування додаткового покарання є надмірно суворим заходом, який має не виховний, а виключно каральний характер.
Позиції сторін в суді апеляційної інстанції.
Обвинувачений ОСОБА_7 апеляційну скаргу останнього підтримав, просив її задовольнити. Вказав, що потребує користування автомобілем, так як живе в сільській місцевості, заробляє на життя водієм, поніс належне покарання в зв'язку з травмою своєї дитини, а тому є всі підстави для непризначення додаткового покарання.
Прокурор щодо апеляційної скарги обвинуваченого заперечив, вказав на обгрунтоване призначення судом першої інстанції додаткового покарання, оскільки через ігнорування правил дорожнього руху тілесних ушкоджень отримала малолітня дитина.
Законний представник потерпілого ОСОБА_10 в судове засідання не з'явилася, в заяві до суду просила розглядати справу без її участі.
Мотиви апеляційного суду.
Апеляційний розгляд проведений у межах апеляційної скарги (ч. 1 ст. 404 КПК).
За наслідками розгляду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга обвинуваченого підлягає залишенню без задоволення, виходячи з наступного.
Згідно з ч.2 ст.50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Досягнення вказаної мети є однією з форм реалізації, визначених у ч.1 ст.1 КК України завдань Закону про кримінальну відповідальність - правового забезпечення охорони від злочинних посягань прав і свобод людини і громадянина, власності та інших охоронюваних законом цінностей, а також запобігання злочинам.
З огляду на вищезазначені положення закону, суд при призначенні покарання має виходити не тільки з меж караності діяння, встановлених у відповідній санкції Особливої частини КК України, а й з тих норм Загальної частини КК України, в яких регламентується цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються інші питання, пов'язанні з призначенням покарання.
Відповідно до ст.65 КК України, особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи із вказаної мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують та обтяжують, відповідно до положень статей 66, 67 КК України.
Апеляційний суд звертає увагу, що визначені у ст.65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Як передбачено ст. 414 КПК України, невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
При цьому, ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст.414 КПК означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст.12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст.12 КК України дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
На думку суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції при призначенні покарання обвинуваченому ОСОБА_7 дотримався вище наведених вимог закону та правильно керувався не лише ступенем тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, але й даними про особу обвинуваченого, обставинами, що пом'якшують покарання, відсутністю обставин, що обтяжують покарання, таким чином, керувався не лише принципами законності, але й принципом індивідуалізації та справедливості покарання.
Щодо призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, то вказаний висновок суду першої інстанції також є обгрунтованим.
Так, враховуючи санкцію ч. 2 ст. 286 КК України, суд, обираючи засудженому покарання, у межах своїх дискреційних повноважень мав підстави для призначення засудженому додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
При вирішенні питання про призначення додаткового покарання, яке в даному випадку є факультативним, суд врахував як особу обвинуваченого, так і обставини кримінального правопорушення, яке сталося внаслідок грубого порушення ним ПДР України, внаслідок якого трав отримала малолітня дитина.
Суд враховує, що хоча постраждалий і є сином самого обвинуваченого, однак в силу свого менш як півторарічного віку на момент ДТП його життя й здоров'я і безпека повністю залежали від батьків. Тому перевезення своєї малолітньої дитини без автокрісла, яке і призначене для захисту дитини від ситуацій в дорозі, а на руках пасажира, також не пристебнутого, та отримання за наслідками ДТП дитиною тяжких травм в такому малому віці вказує на загальне ставлення ОСОБА_7 до дотримання правил безпеки щодо перевезення пасажирів, і дана обставина також враховується судом при оцінці призначеного судом покарання.
Тому рішення суду про доцільність призначення додаткового покарання, на думку колегії суддів, є обґрунтованим.
До того ж, врахувавши сукупність усіх обставин у провадженні, з якими обвинувачений і пов'язує свої апеляційні вимоги, суд першої інстанції призначив додаткове покарання у мінімальному розмірі, передбаченому законом України про кримінальну відповідальність, за вчинене ним кримінальне правопорушення.
При цьому, доводи обвинуваченого про сплату аліментів на дитину від попереднього шлюбу, перебування дружини у декретній відпустці, відсутність регулярного транспортного сполучення між місцем проживання та місцем роботи не підтверджено жодними доказами.
Наявність у обвинуваченого консолідованого перелому підтверджено випискою із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого від 29.12.2025, в якій вказаний діагноз є складовою політравми від 23.08.2025 (пов'язаної з ДТП) рекомендовано обмеження фізичного навантаження, дозована хода, санаторно-курортне лікування та спостереження у травматолога; консультативним висновком спеціаліста від 29.12.2025 підтверджено ознаки консолідованого перелому лівої сідничної кістки та двобічного коксартрозу ІІ ступеню, рекомендації спеціаліста відсутні. Однак дані висновки не доводять наявність обмежень щодо користування громадським транспортом. Твердження обвинуваченого про необхідність тривалого пересування пішки також жодним чином не обгрунтовано.
Колегія суддів критично ставиться до зауваження ОСОБА_7 з приводу того, що суд першої інстанції мотивував призначення додаткового покарання «грубим порушенням ПДР», незважаючи на те, що, ДТП сталася внаслідок втрати керування (заносу), а не через перебування у стані сп'яніння або злісне ігнорування правил дорожнього руху. Суду першої інстанції у вироку на підставі проведених експертиз та пояснень самого ОСОБА_7 і законного представника потерпілого ОСОБА_10 з приводу перебування малолітнього ОСОБА_9 під час руху не в автокріслі, а на руках непристебнутої паском безпеки ОСОБА_10 , обгрунтовано прийшов до висновку, що порушення водієм ОСОБА_7 при керуванні ним транспортним засобом вимог пунктів 2.3 б), 12.1 Правил дорожнього руху України, знаходиться у прямому причинному зв'язку із створенням аварійної обстановки, виникненням даної дорожньо-транспортної пригоди та її наслідками, а саме заподіяння малолітньому ОСОБА_9 тяжкого тілесного ушкодження за ознакою небезпеки для життя.
Колегія суддів не погоджується, у зв'язку зі щирим каяттям та тим фактом, що потерпілим є член сім'ї, про якого обвинувачений продовжує дбати, застосування додаткового покарання є надмірно суворим заходом.
Відповідно до домінуючих у суспільстві моральних засад для відносин, що складаються в сім'ї, характерною є турбота про малолітніх, неповнолітніх, інших непрацездатних членів сім'ї, надання їм посильної підтримки й матеріальної допомоги. Батьки забезпечують інтереси дитини в житлі, харчуванні, відпочинку, лікуванні тощо.
Згідно зі ст. 27 Конвенції про права дитини, прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20.11.1989 p., батько або (і) інші особи, що виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здатностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Отже, той факт, що обвинувачений продовжує дбати про свою однорічну дитину, підтверджує виконання його обов'язку, а не є підставою незастосування до нього додаткового покарання за вчинення тяжкого злочину, пов'язаного з грубим порушенням, нехтуванням ПДР, внаслідок яких малолітній потерпілий отримав тяжкі тілесні ушкодження.
У скарзі ОСОБА_7 вказує на те, що його діяльність пов'язана з керуванням транспортним засобом, тобто позбавлення права керувати транспортними засобами позбавить його єдиного джерела доходу. На підтвердження зазначеного, ОСОБА_7 надано довідки інспектора з кадрів ТОВ «ТРАШ», згідно з якими, він обіймає посаду директора магазину «ТРАШ» та під час виконання службових обов'язків, постійно використовує автомобіль.
Водночас суспільна небезпека від можливих наслідків порушення Правил дорожнього руху України значно перевищує особисті інтереси обвинуваченого.
Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про призначення ОСОБА_7 за скоєний злочин у сфері безпеки дорожнього руху покарання, у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 (один) рік та, із застосуванням ст. 75 КК України.
Отже, за результатами розгляду апеляційної скарги на вирок Черняхівського районного суду Житомирської області від 29.12.2025, апеляційну скаргу обвинуваченого слід залишити без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без змін.
Керуючись статтями 376, 404, 405, 407, 409, 418, 419 КПК України суд,
Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_7 - залишити без задоволення. Вирок Черняхівського районного суду Житомирської області від 29.12.2025, яким засуджено ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 286 КК України - залишити без змін.
Ухвала може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції.