23 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 594/1195/24
провадження № 51-604 ск 26
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд) у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
перевіривши касаційну скаргу прокурора ОСОБА_4 , яка брала участь у розгляді кримінального провадження у суді першої інстанції, на вирок Борщівського районного суду Тернопільської області від 02 вересня 2025 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 17 листопада 2025 року стосовно засуджених ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ,
установив:
Борщівський районний суд Тернопільської області вироком від 02 вересня 2025 рокуОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , засудив за частиною четвертою статті 246 Кримінального кодексу України (далі - КК) із застосуванням частини першої статті 69 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.
На підставі статті 75 КК звільнив ОСОБА_5 від відбування покарання з випробуванням і встановив іспитовий строк тривалістю 1 рік, поклав на нього обов'язки, передбачені статтею 76 КК.
Також цей суд ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , засудив за частиною четвертою статті 246 КК із застосуванням частини першої статті 69 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.
На підставі статті 75 КК звільнив ОСОБА_6 від відбування покарання з випробуванням і встановив іспитовий строк тривалістю 1 рік, поклав на нього обов'язки, передбачені статтею 76 КК.
Цим же вироком вирішено заявлений цивільний позов, долю речових доказів та питання щодо процесуальних витрат.
Згідно з вироком ОСОБА_5 01 березня 2024 року приблизно о 13:00 за попередньою змовою із ОСОБА_6 з метою вчинення незаконної порубки дерев, мотоблоком марки Зубр 6.5 HP (Zubr) разом із причепом без реєстраційних державних номерних знаків, приїхали на територію лівого берегу річки Дністер, яка розташована за межами с. Окопи, Мельнице-Подільська ТГ, Чортківського району Тернопільської області. Перебуваючи на даній території за координатами: широта - 48,538900 Пн., довгота - 26,441177 Сх., що знаходиться у межах території регіонального ландшафтного парку «Дністровський каньйон», який за рішенням виконавчого комітету Тернопільської обласної ради від 30 серпня 1990 року № 191 і від 29 листопада 1990 року № 273 і відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про природно-заповідний фонд» належить до природно- заповідного фонду.
Надалі, цього ж дня в період часу з 13:00 по 15:30 ОСОБА_5 спільно із ОСОБА_6 , діючи умисно, з корисливих мотивів, в порушення вимог статей 4, 24, 67, 68, 69 Лісового кодексу України, статей 5, 12 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», статей 3, 10 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», порушуючи встановлений порядок охорони, раціонального використання та відтворення лісу, незаконно, без спеціального дозволу, який посвідчується відповідним документом (лісорубним квитком, ордером, тощо), виданим уповноваженим органом, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, за допомогою бензопили марки «GL 4500М» та бензопили марки «PRO CRAFT К450», шляхом повного відокремлення стовбура від кореня у спосіб спилювання, здійснили незаконну порубку трьох сироростучих дерев породи «Верба» діаметром пня біля шийки кореня - 19 см, 22 см, 34 см, які розпилили на частини довжиною від 18 см до 30 см, частину яких завантажили на причеп мотоблоку марки Зубр 6.5 HP (Zubr) без реєстраційних державних номерних знаків, та в подальшому були зупинені працівниками ВП №1 (м. Борщів) Чортківського РВП ГУНП в Тернопільській області.
Своїми умисними діями ОСОБА_5 за попередньою змовою із ОСОБА_6 шляхом незаконної рубки дерев на землях лісового фонду заподіяли державі матеріальну шкоду на загальну суму 148642,93 грн.
Тернопільський апеляційний суд ухвалою від 17 листопада 2025 року апеляційні скарги захисника обвинуваченого ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_7 , захисника обвинуваченого ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_8 та прокурора ОСОБА_9 залишив без задоволення, а вирок Борщівського районного суду Тернопільської області від 02 вересня 2025 року - без змін.
Прокурор у касаційній скарзі, вважає, що суди неправильно застосували статтю 69 КК, безпідставно врахували щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, не розкривши змісту цих пом'якшуючих обставин.
На думку автора скарги, надання обвинуваченими правдивих показань саме по собі не підтверджує наявність таких обставин.
Прокурор просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд, посилаючись на істотні порушення вимог Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). На думку прокурора, апеляційний суд, погодившись із тим, що суд першої інстанції безпідставно врахував окремі пом'якшуючі обставини для застосування статті 75 КК, не навів інших пом'якшуючих обставин, які б давали підстави для його звільнення. Крім того, прокурор вважає, що суд першої інстанції безпідставно застосував статтю 69 КК, а призначене покарання не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особам винних. Водночас застосування статті 75 КК прокурором не оспорюється.
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, зокрема, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
У касаційній скарзі прокурор вказує на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, яке полягає, на його думку, в безпідставному застосуванні при призначенні покарання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 положень статті 69 КК, що призвело до невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особам засуджених через м'якість.
Однак такі доводи прокурора Суд вважає необґрунтованими, з огляду на таке.
Положеннями статті 50 КК передбачено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
При цьому каральна функція не є домінуючою, а обраний захід примусу має найбільш сприяти досягненню справедливого балансу між правами і свободами особи та захисту інтересів держави й суспільства. Покарання має бути співмірним злочину, що передбачає врахування способу та об'єкта посягання, тяжкості наслідків вчиненого і потенційної суспільної небезпеки. Така домірність є необхідним проявом справедливості кримінальної відповідальності.
Виправлення як мета покарання - це той наслідок, який прагне досягнути держава передбаченими законом заходами примусу, а виправлення засудженого - це певні зміни в його особистості, які утримають його надалі від вчинення нових злочинів. З моральної точки зору виправлення засудженого і є кінцевою метою покарання.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню.
Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує урахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Статтею 69 КК регламентовано, що за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429, 437-439, 442, 442- 1 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, за катування, вчинене представником держави, у тому числі іноземної, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.
Так, у виключних випадках кримінальний закон передбачає можливість застосування положень статті 69 КК, але лише за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення з урахуванням особи винного. Це можливо, якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним у законі: вони можуть бути визнані такими, що пом'якшують покарання відповідно до частини першої та/або частини другої статті 66 КК, та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Визнаючи поняття обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд повинен виходити із системного тлумачення статей 66 і 69 КК, згідно з якими підстави, що дають суду повноваження вийти за межі визначеного покарання, встановленого законом, мають перебувати у зв'язку з метою злочину, роллю, яку виконувала особа, визнана винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, її поведінкою під час та після його вчинення, іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та особу винного.
З судових рішень судів попередніх інстанцій вбачається, що при призначенні покарання суд першої інстанції врахував: характер і ступінь тяжкості кримінального правопорушення, дані про особи винних (обвинувачені вперше притягуються до кримінальної відповідальності, щиро розкаялися, активно сприяли розкриттю кримінального правопорушення, один з них є неповнолітнім), надання послідовних викривальних показань.
Згідно зі статтею 69 КК суд має право призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, за наявності кількох пом'якшуючих обставин та з урахуванням особи винного.
Суди належним чином обґрунтували наявність сукупності таких обставин - щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, молодий вік засуджених, у тому числі, що один із них є неповнолітнім.
Призначене покарання у виді двох років позбавлення волі відповідає вимогам індивідуалізаціі та пропорційності, що узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої втручання держави має бути необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним легітимній меті. Судом враховано як інтереси охорони довкілля, так і дані про особи винних, їх вік, поведінку після вчинення кримінального правопорушення та відсутність обставин, які обтяжують покарання.
Доводи прокурора фактично зводяться до незгоди з оцінкою доказів і висновками судів щодо можливості застосування статті 69 КК. Однак наведені обставини не свідчать про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону чи неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що місцевий суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі нижче від найнижчої межі в повній мірі встановив, належним чином оцінив та зважив на всі обставини, які за законом повинні бути враховані при призначенні особі покарання.
При цьому цей суд, погоджуючись з висновком районного суду, виснував, що суд першої інстанції правильно оцінив процесуальну поведінку обвинувачених як щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, оскільки вони добровільно розповіли працівникам поліції про вчинене ними, вказали місце злочину і видали знаряддя його вчинення, в подальших показаннях послідовно підтверджували обставини вчинення ними незаконної порубки трьох дерев, пояснювали свої мотиви та роль кожного з них, висловлювали осуд своїх дій і шкодували про вчинене.
Верховний Суд звертає увагу на те, що застосування статті 69 КК є правом суду, яке реалізується за наявності сукупності обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості злочину з урахуванням особи винного. Суд касаційної інстанції не підміняє собою суд першої інстанції у визначенні доцільності такого застосування, якщо воно належно вмотивоване. Втручання у призначене покарання можливе лише за умови його очевидної несправедливості або істотного порушення вимог закону. Індивідуалізація покарання є складовою принципу верховенства права та справедливості, а суд має забезпечити баланс між тяжкістю правопорушення особою винного та метою покарання.
Як вбачається з оскаржуваних судових рішень, судами попередніх інстанцій встановлено, що при призначенні обвинуваченим покарання враховано: характер і ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення; відсутність у обвинувачених судимостей; їх характеристики; молодий вік обох обвинувачених, а стосовно ОСОБА_6 статус неповнолітнього; послідовні показання щодо обставин злочину; поведінку після його вчинення.
Оцінка таких обставин належить до дискреційних повноважень суду першої інстанції.
Втручання касаційної інстанції у питання індивідуалізації покарання можливе лише за наявності очевидної невідповідності призначеного покарання тяжкості злочину чи особі винного або істотного порушення закону.
Щодо щирого каяття та активного сприяння розкриттю злочину
Верховний Суд у своїй практиці також неодноразово зазначав, що щире каяття полягає не лише у формальному визнанні вини, а й у критичній оцінці своєї поведінки, жалкуванні про вчинене, а активне сприяння розкриттю злочину може виражатися у наданні правдивих і викривальних показань, допомозі у встановленні обставин кримінального правопорушення, якщо такі дії мають реальне значення для кримінального провадження.
Суди попередніх інстанцій, посилаючись на матеріали провадження, зазначили, що засуджені одразу після викриття не заперечували своєї участі, надали послідовні показання щодо механізму вчинення правопорушення, що було враховано як обставини, які пом'якшують покарання.
Оцінка достатності та змісту таких обставин є питанням факту, яке вже було предметом перевірки апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці підкреслював значення принципу пропорційності покарання та необхідність індивідуалізації санкції залежно від конкретних обставин справи. Також наголошував, що кримінальне покарання повинно залишати формальну перспективу виправлення особи та її ресоціалізації.
Відповідно до статті 50 КК покарання має на меті не лише кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень.
Отже доводи касаційної скарги прокурора не свідчать про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону чи неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність.
На думку Суду, апеляційний суд ретельно перевірив доводи апеляційної скарги прокурора, дотримався вимог кримінального й кримінального процесуального законів, належним чином використав свої дискреційні повноваження та достатньо переконливо обґрунтував своє рішення відповідно до вимог статті 419 КПК.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були б безумовними підставами для скасування або зміни судового рішення, Суд не вбачає.
Враховуючи наведене, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірити їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги і наданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Керуючись пунктом 2 частини другої статті 428 КПК, Верховний Суд
постановив:
Відмовити прокурору ОСОБА_4 , яка брала участь у розгляді кримінального провадження у суді першої інстанції, у відкритті касаційного провадження за її касаційною скаргою на вирок Борщівського районного суду Тернопільської області від 02 вересня 2025 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 17 листопада 2025 року стосовно засуджених ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3