17 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 541/1836/24
провадження № 51-1903 км 25
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
у режимі відеоконференції:
захисника ОСОБА_6 ,
засудженого ОСОБА_7
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_6 на вирок Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 06 вересня 2025 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 12 березня 2025 року, якими
ОСОБА_7 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
уродженця та мешканця
АДРЕСА_1
фактичне місце проживання; АДРЕСА_2 -
місце реєстрації),
засуджено за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Миргородський міськрайонний суд Полтавської області вироком від 06 вересня 2025 року, залишеним без змін ухвалою Полтавського апеляційного суду від 12 березня 2025 року, засудив ОСОБА_7 за:
- п. 6 ч. 2 ст. 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років з конфіскацією всього належного йому майна;
- ч. 4 ст. 187 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією всього належного йому майна;
- на підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення більш суворим покаранням менш суворого призначив обвинуваченому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років з конфіскацією всього належного йому майна.
За змістом судових рішень ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень за таких обставин.
27 лютого 2024 року приблизно о 12:46 ОСОБА_7 , перебуваючи у парку «Березовий Гай», який розташований на території ПрАТ «Миргородкурорт» на вул. Гоголя, 112 у м. Миргороді Полтавської області, помітив ОСОБА_8 , 1951 року народження, яка йшла попереду нього на відстані близько 20 метрів, тримаючи в правій руці жіночу сумочку. У цей час у ОСОБА_7 раптово виник умисел, спрямований на безперешкодне заволодіння майном потерпілої.
ОСОБА_7 , реалізовуючи свій злочинний умисел, знайшов на землі дерев'яну палицю, наздогнав ОСОБА_8 та, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, розуміючи, що нанесення удару по голові, як життєво важливому органу, становить реальну загрозу життю людини, умисно наніс їй палицею один удар по голові, спричинивши останній тілесних ушкоджень, від яких вона втратила свідомість і впала на землю.
Подолавши таким чином опір потерпілої, ОСОБА_7 , доводячи свій злочинний умисел до кінця, в умовах воєнного стану, заволодів належним ОСОБА_8 майном, а саме: сумкою, в якій знаходився мобільний телефон «Huawei Smart Fig-LX1», вартістю 1 500 грн; грошовими коштами в сумі 90 грн, після чого залишив місце вчинення злочину.
У подальшому потерпілу ОСОБА_8 було доставлено до відділення реанімації КНП «Миргородська лікарня інтенсивного лікування», де вона ІНФОРМАЦІЯ_2 від отриманих тілесних ушкоджень померла, не приходячи до свідомості.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , не погоджуючись із судовими рішеннями через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону України, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, з урахуванням уточнень, просить скасувати ухвалу Полтавського апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Свої вимоги захисник обґрунтовує тим, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, не надав належної оцінки тому, що ОСОБА_7 не мав умислу на вбивство ОСОБА_8 , не готував знаряддя злочину заздалегідь, не мав наміру поцілити їй в голову, наніс потерпілій один удар лише для того, щоб забрати її сумку, не усвідомлював того, що вона є людиною похилого віку, смерть потерпілої настала через п'ять днів після вчинених ним дій, а також не врахував поведінку обвинуваченого до та після вчинення злочину. На думку захисника, ці обставини свідчать про те, що суди неправильно кваліфікували дії, вчинені ОСОБА_7 , та призначили йому занадто суворе покарання.
Позиції учасників судового провадження
Захисник і засуджений підтримали касаційну скаргу та просили її задовольнити.
Прокурор заперечив проти задоволення касаційної скарги, просив залишити без зміни оскаржувані судові рішення.
Мотиви Суду
Положеннями ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) визначено, що суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу; переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Частиною 2 ст. 419 КПК встановлено, що при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
Захисник ОСОБА_6 у поданій касаційній скарзі покликається на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, що, на її думку, є достатніми підставами для скасування судового рішення. Сторона захисту зазначає про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно погодився з висновками суду першої інстанції про засудження ОСОБА_7 за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК та призначення йому надмірно суворого покарання, не проаналізував наявні в справі докази, постановив ухвалу з істотним порушенням вимог КПК.
Однак викладені в касаційній скарзі доводи сторони захисту Суд уважає такими, що не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та вимогах кримінального процесуального закону з огляду на таке.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (ч. 1 ст. 412 КПК).
Відповідно до ч. 1 ст. 413 КПК неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є: 1) незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; 2) застосування закону, який не підлягає застосуванню; 3) неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту; 4) призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність.
Невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або суворість (ст. 414 КПК).
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Обвинувальний вирок ухвалюється судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Відповідно до ст. 94 КПК оцінка доказів є компетенцією суду, який ухвалив вирок. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх (як кожний доказ окремо, так і у взаємозв'язку з іншими доказами), здійснити їхню оцінку за критеріями, визначеними у зазначеній статті, і сформувати повне та об'єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.
Оцінка доказів здійснюється судом за критеріями належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Свої висновки про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні злочинів, передбачених п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК, правильність кваліфікації його дій за цими нормами кримінального закону суд першої інстанції зробив на підставі доказів, досліджених та оцінених у сукупності з дотриманням вимог кримінального процесуального закону.
Той факт, що ОСОБА_7 вчинив умисне вбивство ОСОБА_8 з корисливих мотивів та напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу (розбій), вчинений в умовах воєнного стану, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, суд першої інстанції встановив, урахувавши, зокрема:
- показання обвинуваченого, свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ;
- відомості, що містяться у:
- протоколі огляду місця події від 27 лютого 2024 року;
- протоколах огляду речей від 28 лютого 2024 року;
- протоколі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, від 28 лютого 2024 року;
- протоколі слідчого експерименту від 28 лютого 2024 року;
- протоколі пред'явлення особи для впізнання від 06 березня 2024 року;
- висновках експертів № 414 від 14 березня 2024 року, № 49 від 19 квітня 2024 року, № 49-А від 19 квітня 2024 року, № 66-МК від 16 квітня 2024 року;
- речовий доказ - дерев'яну палицю.
Дослідивши зібрані у справі докази та здійснивши їх аналіз, суд першої інстанції встановив сукупність усіх передбачених законом ознак складів кримінальних правопорушень, передбачених п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК, й, ухвалюючи вирок, дійшов висновку про те, що ОСОБА_7 вчинив інкриміновані йому суспільно небезпечні діяння.
Як убачається з вироку, суд здійснив перевірку доводів сторони захисту щодо неправильної, на їхню думку, кваліфікації дій обвинуваченого та навів відповідне обґрунтування на їхнє спростування, належним чином умотивувавши свої висновки.
Судовий розгляд проведено з дотриманням вимог ст. 337 КПК, в межах пред'явленого обвинувачення, та діям ОСОБА_7 дано правильну юридичну оцінку. Вирок містить формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, в ньому наведені докази на підтвердження встановлених судом обставин, тобто вирок відповідає вимогам статей 368, 370, 373, 374 КПК.
Відповідно до ст. 65 КК при призначенні покарання суд повинен ураховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору покарання, ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Призначаючи ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на певний строк, суд першої інстанції врахував ступінь тяжкості вчинених злочинів, обтяжуючу покарання обставину - вчинення кримінального правопорушення стосовно особи похилого віку, наявність обставин, які пом'якшують покарання, - щирого каяття, активного сприяння розкриттю злочинів, та дані про особу винного, тобто місцевий суд дотримався вимог статей 50, 65-67, 70 КК.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок суду першої інстанції за апеляційними скаргами прокурора, захисника ОСОБА_6 , доводи якої фактично є аналогічними до доводів її касаційної скарги, з дотриманням вимог статей 404, 405, 407, 412-414 КПК перевірив зазначені в ній вимоги, проаналізував їх, дав на них вичерпну відповідь, зазначивши в ухвалі достатні підстави, через які визнав їх необґрунтованими.
Апеляційний суд підтвердив правильність висновків суду першої інстанції, який здійснив ретельне дослідження доказів, і надав ґрунтовну оцінку доводам як сторони обвинувачення, так і сторони захисту. Водночас суд не встановив порушень процесуального порядку збирання наведених у вироку доказів і вказав на те, що судом правильно вирішено питання про їхню належність і допустимість, з дотриманням вимог кримінального процесуального закону.
Як убачається з ухвали, суд апеляційної інстанції не залишив без належної уваги доводи сторони захисту щодо кваліфікації дій обвинуваченого та, проаналізувавши зібрані у справі докази, вказав на те, що саме обстановка й обставини вчинення злочинів, динаміка їх розвитку, обране ОСОБА_7 знаряддя вчинення злочину - дерев'яна палиця значних розмірів (довжиною 68 см та діаметром більше 5 см), спосіб, механізм, характер і локалізація заподіяння ним удару ОСОБА_8 - нанесення удару палицею з великою силою, цілеспрямовано та неочікувано в життєво важливий орган - голову потерпілої свідчать про усвідомлення ОСОБА_7 реальної загрози позбавлення життя людини. Водночас зауважив на тому, що в суді першої інстанції ОСОБА_7 сам показав про нанесення удару ОСОБА_8 з метою заволодіння її майном і попередження її можливого опору та унеможливлення викриття його особи.
За сукупністю цих обставин і наявних у справі доказів суд дійшов висновку про наявність прямого причинного зв'язку між заподіяними ОСОБА_7 тілесними ушкодженнями та смертю ОСОБА_8 . У той же час суд зазначив, що поведінка ОСОБА_7 як до вчинення злочинів - переслідування ОСОБА_8 з метою заволодіння її майном, так і після - залишив місце вчинення злочину і не вжив жодних заходів для збереження життя потерпілої, яка лежала на землі без свідомості, підтверджують спрямованість його дій саме на позбавлення життя ОСОБА_8 із корисливих мотивів, і наявність у нього умислу на її вбивство.
Також апеляційний суд виснував про те, що хоча смерть ОСОБА_8 і настала через деякий проміжок часу, проте, враховуючи, що вона з моменту нанесення удару весь час перебувала в комі, її смерть є наслідком злочинних дій ОСОБА_7 .
Тож, урахувавши викладене, суд апеляційної інстанції відхилив доводи захисника про необхідність перекваліфікації дій обвинуваченого ОСОБА_7 з п. 6 ч. 2 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК.
Колегія суддів погоджується з викладеними у судових рішеннях висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які зроблені з дотриманням вимог ст. 23 КПК на підставі об'єктивного з'ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено та перевірено під час судового розгляду, а також оцінено відповідно до ст. 94 цього Кодексу, уважає їх достатньо обґрунтованими та переконливими.
Для відмежування умисного вбивства (ст. 115 КК) від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), судом беруться до уваги досліджені в судовому засіданні докази, які вказують на мотив і спрямованість умислу особи. Питання про спрямованість умислу суд вирішує з урахуванням усіх обставин кримінального правопорушення (обстановки, способу вчинення, знаряддя злочину, кількості, характеру та локалізації тілесних ушкоджень заподіяних потерпілому і причин припинення своїх дій винною особою).
Верховний Суд у своїх рішеннях з посиланням на п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07.02.2003 № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» неодноразово зазначав, що основним критерієм у розмежуванні умисного вбивства від інших суміжних складів злочинів є суб'єктивне ставлення винуватого до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві (ст. 115 КК) на відміну від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), або вбивства через необережність (ст. 119 КК), настання смерті потерпілого охоплюється умислом винуватої особи.
Згідно з положеннями ст. 24 КК при вчиненні умисних кримінальних правопорушень умисел особи поділяється на прямий та непрямий. Вирішуючи питання, який саме вид умислу мав місце у конкретному випадку, слід враховувати три ознаки, які характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків: 1) усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння; 2) передбачення його суспільне небезпечних наслідків; 3) бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання. Перші дві ознаки (усвідомлення і передбачення) характеризують процеси, які відбуваються у психіці суб'єкта і тому складають інтелектуальний момент (елемент, компонент) умислу. Третя ознака (бажання чи свідоме припущення наслідків) характеризує вольову сферу особи й утворює вольовий момент умислу.
Необережний умисел у кримінальних правопорушеннях поділяється на протиправну самовпевненість та протиправну недбалість. Протиправна самовпевненість має місце у випадку, коли особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення, а протиправна недбалість - тоді, коли особа не передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків такого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити.
Суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про спрямованість умислу ОСОБА_7 на вбивство потерпілої правильно зазначив про те, що, наздоганяючи ОСОБА_8 та завдаючи їй удар палицею з великою силою в голову, розумів, що внаслідок цих дій потерпіла отримає тілесні ушкодження, від яких може померти.
Відповідно до судової практики та роз'яснень п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07.02.2003 № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи», при наявності прямого умислу на вбивство тривалість часу, що минув з моменту заподіяння тілесних ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.
Тож, незважаючи на те, що потерпіла ОСОБА_8 від отриманих тілесних ушкоджень, не приходячи до свідомості, померла у лікарні ІНФОРМАЦІЯ_2, дії ОСОБА_7 правильно кваліфіковані за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.
Також суд апеляційної інстанції перевірив вирок місцевого суду в частині призначеного ОСОБА_7 покарання та вказав на те, що підстави вважати його явно несправедливим унаслідок м'якості чи суворості відсутні.
Водночас апеляційний суд, перевіряючи доводи захисника про безпідставне визнання судом першої інстанції обставини, яка обтяжує покарання - вчинення обвинуваченим кримінальних правопорушень щодо особи похилого віку, встановив, що ОСОБА_7 , надаючи показання в суді першої інстанції, безпосередньо сам підтвердив, що перед нанесенням тілесних ушкоджень розминувся з ОСОБА_8 і потім прослідував за нею, тобто бачив зовнішні ознаки потерпілої як тоді, коли йшов їй на зустріч, так і при її переслідуванні позаду.
Одночасно суд апеляційної інстанції не встановив обставин, які пом'якшують покарання ОСОБА_7 .
Разом із тим апеляційний суд не підтримав пропозицію прокурора про призначення ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років та вказав на те, що визначений обвинуваченому розмір покарання є достатнім і необхідним для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів.
З наведеного вбачається, що суд апеляційної інстанції також дотримався принципів індивідуалізації та справедливості визначеного засудженому заходу примусу.
Тож, даючи оцінку доводам сторони захисту, суд апеляційної інстанції проаналізував усі встановлені судом першої інстанції обставини, зібрані у справі докази та не встановив порушень КПК, які би стали підставою для зміни чи скасування вироку.
Перегляд кримінального провадження в апеляційному порядку здійснювався відповідно до вимог кримінального процесуального закону, постановлена ухвала відповідає вимогам статей 370, 419 КПК, є обґрунтованою та вмотивованою.
Беззаперечних доводів, які би ставили під сумнів законність судового рішення, умотивованість його висновків щодо наявності в діях ОСОБА_7 складу інкримінованого кримінального правопорушення та доведеності винуватості належними і допустимими доказами, захисник у касаційній скарзі не навела.
Тих істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які передбачені ст. 412 КПК та які перешкодили чи могли перешкодити суду постановити законне та обґрунтоване судове рішення, Судом не встановлено.
Керуючись статтями 441, 442 КПК, Суд
постановив:
касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 залишити без задоволення, а вирок Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 06 вересня 2025 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 12 березня 2025 року стосовно ОСОБА_7 - без зміни.
Постанова набирає чинності з моменту оголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3