19 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 441218/24
провадження № 51-1988 км 25
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),
засудженого ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),
представника потерпілого ОСОБА_8 (у режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Городоцького районного суду Львівської області від 18 листопада 2024 року й ухвалу Львівського апеляційного суду від 11 березня 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12023141440000123, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця й жителя АДРЕСА_1 , зареєстрованого в тому АДРЕСА_2 ,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами 2, 3 ст. 191 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Городоцького районного суду Львівської області від 18 листопада 2024 року ОСОБА_7 засуджено і призначено покарання: за ч. 2 ст. 191 КК України у виді обмеження волі на строк 1 рік з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з організаційно-розпорядчими функціями строком на 1 рік: за ч. 3 ст. 191 КК України у виді обмеження волі на строк 3 роки 1 місяць з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з організаційно-розпорядчими функціями на строк 2 роки.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України шляхом часткового складання призначених покарань суд призначив ОСОБА_9 остаточне покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки 3 місяці з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з організаційно-розпорядчими функціями строком на 2 роки 6 місяців.
Суд задовольнив частково цивільний позов і ухвалив стягнути з ОСОБА_7 збитки, заподіяні кримінальним правопорушенням, у розмірі 92 115, 36 грн на користь Великолюбінської селищної ради Львівського району Львівської області та 47 081 грн на користь Комунального некомерційного підприємства «Амбулаторія загальної практики сімейної медицини Великолюбінської селищної ради» Городоцького району Львівської області (далі - КНП «АЗПСМ Великолюбінської селищної ради»).
Також суд у вироку розподілив процесуальні витрати.
Згідно з вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він, обіймаючи посаду директора КНП «АЗПСМ Великолюбінської селищної ради», що розташована на вул. Львівській, 64 в смт. Великий Любінь Львівського району Львівської області, будучи службовою особою, в коло повноважень якої згідно з Контрактом належало забезпечення раціонального та ефективного цільового використання бюджетних коштів, які передбачені для утримання закладу та надання безоплатної медичної допомоги, своєчасне і в повному обсязі виконання нормативно-правових і розпорядчих актів органів управління майном, виданих відповідно до законодавства, перебуваючи в приміщенні вказаного КНП, діючи умисно, з корисливих мотивів, зловживаючи своїм службовим становищем, усвідомлюючи відсутність у нього повноважень, визначених Посадовою інструкцією та Положенням про преміювання працівників КНП «АЗПСМ Великолюбінської селищної ради Львівської області», всупереч п. 1.6, 5.11 Спільного наказу Міністерства праці та соціальної політики України, МОЗ «Про впорядкування умов оплати праці працівників закладів охорони здоров'я та установ соціального захисту населення» від 05 жовтня 2005 року № 308/519 0.2005 (далі - Наказ № 308/519 0.2005), надав розпорядження на виготовлення наказу від 28 жовтня 2019 року № 157 «Про преміювання працівників», який засвідчив власним підписом, завірив печаткою без погодження з вищим органом - Великолюбінською селищною радою і подав у бухгалтерію, на підставі чого йому було незаконно нараховано та виплачено грошові кошти в сумі 2 300 грн, які він привласнив та розпорядився ними на власний розсуд, чим завдав Національній службі здоров'я України в особі КНП «АЗПСМ Великолюбінської селищної ради» матеріальних збитків у вказаному розмірі.
Надалі за тих же обставин, ОСОБА_10 , діючи повторно, надав розпорядження на виготовлення аналогічних наказів, які засвідчив власним підписом, завірив печаткою без погодження з вищим органом - Великолюбінською селищною радою і подав у бухгалтерію, на підставі чого йому було незаконно нараховано та виплачено грошові кошти, які він привласнив та розпорядився ними на власний розсуд: від 28 листопада 2019 року № 167 на суму 7 600 грн, від 23 грудня 2019 року № 174 на суму 14 519 грн, від 25 лютого 2020 року № 26-К на суму 5 000 грн, від 30 березня 2020 року № 38-К на суму 6 300 грн, від 30 квітня 2020 року № 56-К на суму 20 469 грн, від 29 травня 2020 року № 65-К на суму 6 300 грн, від 22 червня 2020 року № 77-К на суму 6 300 грн, від 30 липня 2020 року № 99-К на суму 6 300 грн, від 30 вересня 2020 року № 131-К на суму 6 300 грн, від 30 жовтня 2020 року № 138-К на суму 6 300 грн, від 30 листопада 2020 року № 154-К на суму 6 300 грн, від 29 січня 2021 року № 13-К на суму 6 300 грн, від 25 лютого 2021 року № 18-К на суму 6 300 грн, від 29 березня 2021 року № 26-К на суму 6 300 грн, чим завдав Великолюбінській селищній раді матеріальних збитків у вказаному розмірі; а також від 30 червня 2020 року № 81-К на суму 3 800 грн, від 15 квітня 2021 року № 32-К на суму 5 650 грн, від 30 червня 2021 року № 62-К на суму 6300 грн, чим завдав Національній службі здоров'я України в особі КНП «АЗПСМ Великолюбінської селищної ради» матеріальних збитків у вказаному розмірі; від 30 грудня 2020 року № 165-К на суму 25 900 грн, чим завдав Великолюбінській селищній раді матеріальних збитків в розмірі 5 900 грн, Національній службі охорони здоров'я в особі КНП «АЗПСМ Великолюбінської селищної ради» матеріальних збитків у розмірі 20 000 грн.
Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 на підставах істотного порушення вимог кримінального процесуального закону і неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність просить скасувати судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Надаючи власну оцінку доказам, вважає, що в діях ОСОБА_7 відсутній склад інкримінованих йому кримінальних правопорушень, а саме суб'єктивна сторона, яка характеризується прямим умислом і корисливою метою, оскільки він здійснював преміювання не з метою протиправного збагачення або привласнення державного майна, а для заохочення працівників.
До того ж, на думку захисника, стороною обвинувачення не доведено необґрунтованості призначення премій, а самі собою процедурні порушення положень згаданого вище нормативно-правового акту, пов'язані з погодженням наказів, які не оспорені і не скасовані, не свідчить про незаконне заволодіння ним чужими коштами.
Також захисник вважає, що ОСОБА_10 преміював себе не як директора, а як медичного працівника, що належало до його повноважень, водночас законодавче визначення процедур призначення премій керівникам, які виконують інші посадові обов'язки за сумісництвом, відсутнє, відтак ОСОБА_10 не порушив жодних нормативно-правових актів.
Крім того, захисник зауважує, що за усталеною судовою практикою інкриміноване ОСОБА_9 діяння кваліфікується не як привласнення чи розтрата чужого майна, а як адміністративне правопорушення, передбачене частинами 1, 2 ст. 172-7 КУпАП. Саме за вказаною статтею, як наголошує захисник, ОСОБА_7 було притягнуто до адміністративної відповідальності у справі № 441/1491/23 за епізодом підписання аналогічного наказу від 31 грудня 2021 року № 161-к. Це, на думку захисника, призвело до подвійного притягнення ОСОБА_7 до відповідальності за те саме діяння та порушило принцип правової визначеності, що є недопустимим.
Зазначені обставини, на думку захисника, не отримали відповідної оцінки суду апеляційної інстанції, який, порушуючи вимоги статей 404, 419 КПК України, не перевірив доводів, викладених в апеляційній скарзі сторони захисту, не дав на них обґрунтованих відповідей, безпідставно відмовив у повторному дослідженні доказів, унаслідок чого невмотивовано залишив вирок місцевого суду без змін.
Крім того, твердить, що судами першої та апеляційної інстанцій неналежно виконано вимоги про фіксування судового провадження за допомогою технічних засобів фіксування кримінального провадження.
Позиції інших учасників судового провадження
У письмових запереченнях на касаційну скаргу представник потерпілого КНП «АЗПСМ Великолюбінської селищної ради» ОСОБА_8 просить залишити судові рішення без зміни як законні, а скаргу захисника - без задоволення як необґрунтовану.
Під час касаційного розгляду засуджений ОСОБА_10 і його захисник ОСОБА_6 просили задовольнити касаційну скаргу захисника на викладених у ній підставах.
Прокурор ОСОБА_5 вважала, що немає підстав для задоволення касаційної скарги захисника.
Представник потерпілого ОСОБА_8 підтримала позицію, висловлену нею в письмових запереченнях на касаційну скаргу.
Мотиви Суду
Частиною 2 ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст. 438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.
З будь-яких інших приводів касаційний суд не вправі втручатися в рішення судів попередніх інстанцій та виходить із фактичних обставин, установлених ними. Тож оспорювання захисником установлених за результатами судового розгляду фактів з викладенням власної версії подій, що по суті зводяться до невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, аргументи про неповноту судового розгляду, надання власної оцінки окремим доказам з точки зору їх належності, з огляду на вимоги ст. 438 КПК України, не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.
Щодо доводів сторони захисту про відсутність у діях засудженого складу кримінальних правопорушень, передбачених частинами 2, 3 ст. 191 КК України
За фактичних обставин кримінального провадження, установлених судом першої інстанції, викладених у вироку та перевірених апеляційним судом, висновок місцевого суду про наявність у діях ОСОБА_7 складу кримінальних правопорушень, передбачених частинами 2, 3 ст. 191 КК України, є правильним і таким, що підтверджується зібраними доказами, перевіреними судами попередніх інстанцій в установленому кримінальним процесуальним законом порядку і належно оціненими в судових рішеннях у їх сукупності з точки зору достатності та взаємозв'язку.
Привласнення полягає у протиправному і безоплатному вилученні винним чужого майна, яке знаходилось у його правомірному володінні, з наміром у подальшому обернути його на свою користь чи користь третіх осіб. У результаті привласнення чужого майна винний починає незаконно володіти і користуватись вилученим майном, поліпшуючи безпосередньо за рахунок нього своє матеріальне становище.
Привласнення, вчинене шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, утворює склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 191 КК України.
Суб'єктивна сторона вказаного кримінального правопорушення характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.
Привласнення вважається закінченим з моменту вилучення чужого майна й отримання винним можливості розпорядитися ним як своїм власним.
У цьому кримінальному провадженні суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_10 , будучи службовою особою, обіймаючи посаду директора КНП «АЗПСМ Великолюбінської селищної ради», мав право розпоряджатися коштами закладу в межах обсягів і в порядку, визначеному законодавством.
Як передбачено пунктами 1.6, 5.11 Наказу № 308/519 0.2005, преміювання керівників закладів, установ, встановлення їм надбавок та доплат до посадових окладів, надання матеріальної допомоги здійснюється за рішенням органу вищого рівня в межах наявних коштів на оплату праці.
На виконання цих приписів у посадовій інструкції ОСОБА_7 , контрактах щодо його працевлаштування, колективних договорах між адміністрацією та колективом, положенні про преміювання, Статуті указаної комунальної установи, було чітко визначено, що він як директор підпорядковується безпосередньо засновнику підприємства - Великолюбінській селищній раді; його преміювання, встановлення йому стимулюючих надбавок та доплат до посадових обов'язків, надання матеріальної допомоги здійснюється відповідно до його особистого внеску в загальні результати роботи закладу в межах наявних кошторисних призначень, на підставі розпорядження селищного голови.
Отже, ОСОБА_10 , розпоряджаючись коштами підприємства, не мав повноважень преміювати себе, однак у порушення вказаних вище нормативних актів умисно підписав відповідні накази і таким чином за відсутності рішення органу вищого рівня, - селищного голови, а отже безпідставно, із використанням свого службового становища умисно вилучив чуже майно у вигляді виплат грошових премій за рахунок коштів місцевого бюджету і національної служби здоров'я.
Як директор КНП «АЗПСМ Великолюбінської селищної ради» ОСОБА_10 був ознайомлений зі своїми повноваженнями, правами і обов'язками, положеннями згаданих вище локальних нормативно-правових актів, а також відповідного галузевого нормативно-правового акта щодо умов оплати праці керівників і працівників закладів охорони здоров'я. У серпні 2019 року і червні 2021 року в порядку, визначеному цими актами, голова Великолюбінської селищної ради своїми розпорядженнями преміював ОСОБА_7 як директора вказаного підприємства, тож процедура реалізації органом вищого рівня згаданих положень останньому була відома. Під час допиту в суді як свідка головний бухгалтер КНП «АЗПСМ Великолюбінської селищної ради» ОСОБА_11 зазначила, що звертала увагу ОСОБА_7 на незаконність його дій щодо преміювання себе за відсутності відповідного рішення селищного голови. Отже, ОСОБА_10 , протиправно вилучаючи грошові кошти шляхом зловживання своїм службовим становищем під час підписання наказів про своє преміювання поза межами своїх повноважень і всупереч галузевому нормативно-правовому акту, усвідомлював незаконний характер своїх дій, передбачав їх суспільно небезпечні наслідки і бажав їх настання. Цим спростовується твердження захисника про те, що ОСОБА_10 не мав прямого умислу на вчинення кримінального правопорушення.
Водночас вчинене ОСОБА_12 умисне кримінальне правопорушення було спрямоване на отримання незаконної вигоди для себе за рахунок вилучення і подальшого обернення на свою користь чужого майна, чим підтверджується наявність корисливого мотиву. Твердження захисника про зворотне з посиланням на необхідність преміювання працівників для їх заохочення та з метою винагороди за професійні досягнення є недоречними, оскільки обвинувачення ОСОБА_7 стосується незаконного преміювання себе, а не інших працівників.
Доводи, наведені в касаційній скарзі захисника, про те, що особисто ОСОБА_10 , працюючи на посаді директора, мав право призначати собі премії за виконану роботу лікаря хірурга, зводяться до констатації цього припущення, не містять посилань на жодні конкретні положення нормативних актів, які б передбачали такі його повноваження, і не спростовують висновків судів попередніх інстанцій про протилежне.
Далі, усупереч цій позиції, захисник твердить, що ОСОБА_10 все ж таки діяв в умовах реального конфлікту інтересів і порушив вимоги щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів. Однак він вважає, що за ці діяння засудженого може бути притягнуто до відповідальності за ознаками адміністративних порушень, передбачених частинами 1, 2 ст. 172-7 КУпАП, а не злочинів, передбачених частинами 2 і 3 ст. 191 КК України.
Разом із тим, саме собою недотримання засудженим законодавства про конфлікт інтересів, прийняття рішень чи вчинення дій, описаних в обвинуваченні, в умовах реального конфлікту інтересів, що, на думку захисника, мало місце під час підписання наказів засудженим, не виключає надання кримінально-правової оцінки тим фактам, що він, діючи умисно, з корисливих мотивів, зловживаючи своїм службовим становищем під час преміювання себе, реально привласнив чуже майно, завдавши збитки потерпілим.
Ці адміністративні і кримінальні правопорушення мають різні об'єкти посягання, до того ж, вказані наслідки кримінального правопорушення не охоплюються згаданими вище нормами КУпАП.
Доводи захисника, наведені в касаційній скарзі, про те, що ОСОБА_10 фактично вдруге притягується до відповідальності за одне й те саме діяння, є надуманими.
Відповідно до ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
За ст. 19 КПК України ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримінальне правопорушення, за яким він був виправданий або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили. Кримінальне провадження підлягає негайному закриттю, якщо стане відомо, що по тому самому обвинуваченню існує вирок суду, який набрав законної сили.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 284 КПК України кримінальне провадження закривається, якщо існує вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню.
Схожі положення містяться в ч. 1 ст. 4 Протоколу № 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Протокол № 7), відповідно до якої нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави.
Крім цього, закріплена у ст. 4 Протоколу № 7 заборона подвійного притягнення особи до відповідальності за одне й те саме правопорушення, поширюється на випадки, коли така відповідальність більш як один раз реалізується судом у межах проваджень, які за своєю суттю є кримінальними.
Відповідно до усталеної прецедентної практики ЄСПЛ поняття «те саме правопорушення» - елемент idem принципу non bis in idem, у ст. 4 Протоколу N 7, належить розуміти як заборону кримінального переслідування або судового розгляду у справі щодо другого «правопорушення», якщо вони витікають з ідентичних, або, по суті, одних і тих самих фактів. Зокрема у справах «Сергій Золотухін проти Росії», «Ігор Тарасов проти України» (рішення від 10 лютого 2009 року та 16 червня 2016 року) ЄСПЛ установив порушення ст. 4 Протоколу № 7 у зв'язку з притягненням осіб до кримінальної відповідальності після накладення на останніх адміністративного стягнення фактично за те саме діяння.
Згідно з постановою Городоцького районного суду Львівської області від 11 липня 2023 року, на яку посилається захисник, ОСОБА_7 було притягнуто до адміністративної відповідальності за частинами 1 і 2 ст. 172-7 КУпАП за порушення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів, вчинені ним під час підписання наказу «Про преміювання» від 31 грудня 2021 року № 161-к, згідно з яким він, зокрема, встановив собі премію в розмірі 3000 грн.
Однак відомості про те, що ОСОБА_10 притягнутий до адміністративної відповідальності за діяння, про які йдеться в межах обвинувачення в цьому кримінальному провадженні, що мали місце в період з 28 жовтня 2019 року до 30 червня 2021 року, в матеріалах справи відсутні і стороною захисту не надані.
У цьому випадку адміністративне та кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 не ґрунтувалися на одних і тих же фактах, не стосувалися однієї і тієї ж події, діяння, його елементу або наслідку. Натомість має місце притягнення до різних видів відповідальності за різні, не пов'язані між собою правопорушення, вчинені в різні дати.
З цих підстав Суд також відхиляє аргументи захисника про порушення принципу правової визначеності через непередбачуваність подвійного провадження щодо одного й того ж оспорюваного діяння.
Отже, кваліфікація дій ОСОБА_7 за частинами 2, 3 ст. 191 КК України є правильною, а притягнення його до кримінальної відповідальності в цьому кримінальному провадженні не порушує принципу «non bis in idem», оскільки не є подвійним ставленням у провину.
Щодо доводів сторони захисту про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону
Відповідно до ч. 5 ст. 27 КПК України під час судового розгляду та у випадках, передбачених цим Кодексом, під час досудового розслідування забезпечується повне фіксування судового засідання та процесуальних дій за допомогою звуко- та відеозаписувальних технічних засобів. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, здійснений судом у порядку, передбаченому цим Кодексом.
Положеннями глави 5 КПК України врегульовано порядок фіксування кримінального провадження, зокрема застосування відповідних технічних засобів у суді під час судового провадження.
Як установлено приписами п. 4 ч. 2 ст. 412 КПК України, судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо не виконано вимоги про фіксування судового провадження за допомогою технічних засобів фіксування кримінального провадження в суді першої або апеляційної інстанції.
За результатами перевірки доводів захисника, наведених у касаційній скарзі, про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій зазначених законодавчих вимог, встановлено, що вони не відповідають дійсності.
Так, до матеріалів кримінального провадження долучено технічні носії інформації (DVD-R диски), на яких зафіксовано судове провадження в Городоцькому районному суді Львівської області, зокрема судові засідання від 26 лютого, 30 квітня, 05 червня, 06 серпня, 11 вересня, 02 і 30 жовтня 2024 року, про відсутність фіксування яких безпідставно твердить захисник у касаційній скарзі.
Крім того, перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що в судовому засіданні Львівського апеляційного суду від 11 березня 2025 року після початку судового розгляду стався технічний збій, що не дозволив здійснювати подальше фіксування судового засідання за допомогою підсистеми відеоконференцзв'язку, тому головуючий оголосив технічну перерву, після якої фіксування перебігу судового засідання здійснювалося за допомогою іншого технічного засобу (комплексу «Акорд»). До матеріалів кримінального провадження долучено технічний носій інформації (СD-R диск), на якому зафіксовано вказане судове засідання суду апеляційної інстанції.
Усупереч доводам захисника, на технічному записі і в журналі судового засідання від 11 березня 2025 року зафіксовано відомості про те, що сторона захисту заявила клопотання про повторне дослідження доказів, яке було вирішене апеляційним судом з дотриманням порядку, встановленого ст. 350 КПК України.
Аргументи захисника про те, що апеляційний суд, порушивши приписи ст. 404 КПК України, за клопотанням сторони захисту не дослідив низку документів, тоді як повинен був це зробити з огляду на доводи в апеляційній скарзі про невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження і неповноту судового розгляду, є неприйнятними.
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Тобто дослідження того чи іншого доказу є не обов'язком, а правом апеляційного суду. Тому обґрунтована відмова в задоволенні відповідного клопотання за відсутності, на переконання апеляційного суду, аргументованих доводів щодо необхідності дослідження доказів, які, на думку учасника судового провадження, були досліджені неповністю або з порушеннями, не свідчить про недотримання судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону або неповноту судового розгляду та не може бути безумовною підставою для скасування судового рішення, лише якщо з такими висновками суду не погоджується учасник судового провадження.
Апеляційний суд, відмовивши в задоволенні клопотання сторони захисту про дослідження низки документів, з'ясував, що вони були досліджені в суді першої інстанції, втім для повторного їх дослідження не знайшов передбачених ч. 3 ст. 404 КПК України підстав, які би свідчили про неповноту судового розгляду або наявність порушень під час їх дослідження та оцінки місцевим судом, а сторона захисту таких підстав також не навела. Тому суд апеляційної інстанції обмежився аналізом цих доказів, безпосередньо сприйнятих місцевим судом, і за результатами перегляду вироку погодився з їх оцінкою, даною судом першої інстанції.
Отже, застосована апеляційним судом процедура не суперечила встановленій у ст. 23 КПК України засаді безпосередності дослідження доказів. Розглянувши кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника в межах, установлених ст. 404 КПК України, та у визначеному ст. 405 цього Кодексу порядку, апеляційний суд в ухвалі навів мотиви прийнятого рішення, спростувавши доводи сторони захисту, які є аналогічними наведеним у касаційній скарзі. Ухвала апеляційного суду належним чином умотивована та відповідає приписам статей 370, 419 КПК України.
Водночас Верховний Суд не вбачає жодних підстав вважати порушеними вимоги статей 10, 22 КПК України щодо створення необхідних умов для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою в наданні доказів, дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Клопотання всіх учасників процесу розглянуто відповідно до вимог КПК України.
Мотиви незгоди із судовими рішеннями, які зазначила сторона захисту в касаційній скарзі, не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду поставити під сумнів законність і обґрунтованість оскаржених судових рішень.
Істотних порушень норм права, які тягнуть за собою обов'язкове скасування оспорюваних судових рішень, а також неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність під час касаційного розгляду не встановлено.
Тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.
Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд
Вирок Городоцького районного суду Львівської області від 18 листопада 2024 року й ухвалу Львівського апеляційного суду від 11 березня 2025 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3