11 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 523/10161/20
провадження № 61-17553св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Сердюка В. В.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Ситнік О. М., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - Департамент комунальної власності Одеської міської ради,
відповідачі: ОСОБА_1 , Акціонерне товариство «Райффайзен Банк»,
третя особа - Одеська міська рада,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Райффайзен Банк», в інтересах якого діє Лозіна Ольга Юріївна, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 16 травня 2023 року у складі судді Бузовського В. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року у складі колегії суддів Сегеди С. М., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» (далі - АТ «Райффайзен Банк»), третя особа - Одеська міська рада, та, змінивши підстави позову, просив визнати недійсним договір іпотеки від 05 вересня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ВАТ «Райффазен Банк Аваль», посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гребенюк І. М.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради належить на праві власності нежитлове приміщення площею 86,7 кв. м, загальною площею 244,2 кв. м у буд. АДРЕСА_1 . Вказане нежитлове приміщення є об'єктом права комунальної власності.
На виконання розпорядження Одеського міського голови від 29 грудня 2006 року № 1649-01 приміщення на підставі договору оренди від 29 грудня 2006 року було передано Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради (далі - Представництво) в оренду ТОВ «Узберіжжя-Інформ».
Окремо спірне нежитлове приміщення першого поверху у буд. АДРЕСА_1 загальною площею 86,7 кв. м було зареєстроване на підставі свідоцтва про право власності від 10 вересня 2007 року та рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 08 лютого 2007 року № 20.
Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 22 червня 2006 року за ОСОБА_2 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_2 , площею 86, 7 кв. м. На підставі цього судового рішення ОСОБА_2 зареєстрував право власності у Комунальному підприємстві «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» (далі - КП «ОМБТІ та РОН» на квартиру АДРЕСА_3 загальною площею 89,9 кв. м.
Надалі 17 березня 2007 року ОСОБА_2 подарував спірне приміщення ОСОБА_3 за договором дарування, посвідченим нотаріально та зареєстрованим у Державному реєстрі правочинів. 16 квітня 2007 року на підставі вказаного договору дарування за ОСОБА_3 зареєстровано право власності у КП «ОМБТІ та РОН» за реєстраційним номером 18078286.
На підставі договору купівлі-продажу від 05 вересня 2007 року ОСОБА_3 відчужила спірне приміщення ОСОБА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гребенюк І. М. та зареєстрований у Державному реєстрі правочинів. 05 вересня 2007 року між ВАТ «Райффазен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Разом із тим, Суворовський районний суд м. Одеси ухвалою від 12 грудня 2007 року заочне рішення суду від 22 червня 2006 року, яким визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_3 , площею 86, 7 кв. м скасував, а позовну заяву ОСОБА_2 залишив без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 207 ЦПК України (в редакції Закону до 15 грудня 2017 року).
Суворовський районний суд м. Одеси рішенням від 18 грудня 2008 року у справі № 2-5314/08 позов Представництва до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 задовольнив та визнав недійсним договір дарування від 17 березня 2007 року квартири АДРЕСА_4 , а також зобов'язав ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не перешкоджати Представництву в користуванні приміщенням, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішення набрало законної сили 03 березня 2009 року.
Суворовський районний суд м. Одеси рішенням від 07 грудня 2010 року у справі № 2-928/10 позовні вимоги Представництва задовольнив та витребував у ОСОБА_1 із чужого незаконного володіння нежитлове приміщення першого поверху, загальною площею 89,9 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішення набрало законної сили 21 грудня 2010 року.
Посилаючись на те, що ОСОБА_1 під час укладення іпотечного договору не мала необхідний обсяг правоможностей власника спірного нерухомого майна, позивач просив задовольнити його вимоги та визнати недійсним договір іпотеки.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Суворовський районний суд м. Одеси, назву якого змінено відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо зміни найменування місцевих загальних судів» від 26 лютого 2025 року на Пересипський районний суд міста Одеси, рішенням від 16 травня 2023 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року, позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради задовольнив.
Визнав недійсним договір іпотеки від 05 вересня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ВАТ «Райффазен Банк Аваль» в особі начальника Десятого Одеського відділення дирекції ВАТ «Райффазен Банк Аваль», посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гребенюк І. М., реєстровий № 11116.
Стягнув із ОСОБА_1 та АТ «Райффайзен Банк» у рівних частинах на користь Департаменту Одеської міської ради сплачений судовий збір у розмірі 2 102,00 грн, а саме по 1 051,00 грн із кожного.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що нерухоме майно, а саме квартира АДРЕСА_3 , належало територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради та вибуло з володіння власника поза його волею. На цій підставі суд виснував про задоволення позовних вимог та визнання недійсним договору іпотеки від 05 вересня 2007 року, укладеного між ОСОБА_1 та ВАТ «Райффазен Банк Аваль» в особі начальника Десятого Одеського відділення дирекції ВАТ «Райффазен Банк Аваль», посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гребенюк І. М.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
08 грудня 2023 року АТ «Райффайзен Банк» засобами поштового зв'язку звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 16 травня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник вказує на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зазначаючи, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 522/12339/16-ц, від 01 листопада 2023 року у справі № 522/31199/13, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Також заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 4 частини другої статті
389 ЦПК України, зокрема зазначає, що судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 цього Кодексу.
На думку заявника, суди неправильно зазначили, яке саме приміщення було предметом відчуження за договором від 05 вересня 2007 року, неправильно вказали про те, що ОСОБА_3 продала, а не подарувала квартиру, помилково зазначили, що об'єктом нерухомості є житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , а не приміщення в будинку АДРЕСА_1 . Вказує, що доказів оспорення та/чи визнання недійсним договору купівлі-продажу від 05 вересня 2007 року суду надано не було, а тому цей правочин, на підставі якого іпотекодавцем набуто право власності на спірне нерухоме майно, є дійсним. Крім того, на час укладення договору купівлі-продажу від 05 вересня 2007 року між банком і ОСОБА_1 судових рішень щодо оскарження правочинів, які стосуються предмета спору, не існувало.
Позов подано зі спливом позовної давності, оскільки минуло більше 9 років з часу розгляду судових справ, згідно з із судовими рішеннями в яких суди дійшли висновку про задоволення позову, про що банк звертався до суду з відповідною заявою, яка залишена без належного процесуального реагування, а в оскаржуваних судових рішеннях відсутні висновки щодо спливу позовної давності.
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 19 грудня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, витребував справу із суду першої інстанції, надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті
389 ЦПК України.
У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 05 лютого 2025 року призначив справу до судового розгляду у складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Доводи відзиву на касаційну скаргу
У письмових поясненнях від 19 лютого 2024 року, які по суті є відзивом на касаційну скаргу, Департамент комунальної власності Одеської міської ради просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що нежитлове приміщення першого поверху у будинку АДРЕСА_1 площею 86,7 кв. м та загальною площею будівлі 244,2 кв. м на підставі свідоцтва про право власності від 04 липня 2001 року, оформленого на нежитлову будівлю в цілому загальною площею 244,2 кв. м, належить Одеській міській раді. Свідоцтво про право власності видане на підставі рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 11 квітня 2001 року № 301, нерухоме майно належить територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради та є об'єктом права комунальної власності (т. 1, а. с. 11).
На виконання розпорядження Одеського міського голови від 29 грудня 2006 року № 1649-01р приміщення передано в оренду ТОВ «Узберіжжя-Інформ» за договором оренди від 29 грудня 2006 року.
Окремо нежитлове приміщення першого поверху у будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 86,7 кв. м зареєстроване на підставі свідоцтва про право власності від 10 вересня 2007 року та рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 08 лютого 2007 року № 20 (т. 1, а. с. 10,12).
Суворовський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 22 червня 2006 року визнав за ОСОБА_2 право власності на квартиру у будинку АДРЕСА_1 , площею 86,7 кв. м. На підставі цього судового рішення за ОСОБА_2 зареєстровано у КП «ОМБТІ та РОН» право власності на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 89,9 кв. м.
17 березня 2007 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір дарування квартири АДРЕСА_3 , площею 89,9 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рюміною О. О. та зареєстрований у Державному реєстрі правочинів.
16 квітня 2007 року на підставі договору дарування за ОСОБА_3 зареєстровано право власності у КП «ОМБТІ та РОН» за реєстраційним номером 18078286.
05 вересня 2007 року ОСОБА_3 відчужила квартиру АДРЕСА_5 ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , площею 89,9 кв. м, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гребенюк І. М. та зареєстрованим у Державному реєстрі правочинів.
05 вересня 2007 року між ВАТ «Райффазен Банк Аваль» в особі начальника Десятого Одеського відділення дирекції ВАТ «Райффазен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку нерухоме майно у вигляді квартири АДРЕСА_3 ( т. 1, а. с. 59-61).
Суворовський районний суд м. Одеси ухвалою від 12 грудня 2007 року заочне рішення суду, яким визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_3 площею 86, 7 кв. м, скасував, позовну заяву ОСОБА_2 залишив без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 207 ЦПК України (в редакції Закону до 15 грудня 2017 року).
Суворовський районний суд м. Одеси рішенням від 18 грудня 2008 року у справі № 2-5314/08 позовні вимоги Представництва задовольнив та визнав договір дарування від 17 березня 2007 року квартири АДРЕСА_4 , недійсним та зобов'язав ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не перешкоджати Представництву в користуванні приміщенням, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Рішення набрало законної сили 03 березня 2009 року (т. 1, а. с.13).
Суворовський районний суд м. Одеси рішенням від 07 грудня 2010 року у справі № 2-928/10 позовні вимоги Представництва задовольнив та витребував у ОСОБА_1 із чужого незаконного володіння нежитлове приміщення першого поверху, загальною площею 89,9 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Рішення набрало законної сили 21 грудня 2010 року (т. 1, а. с. 14).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
За положеннями частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям постанова апеляційного суду не відповідає з огляду на таке.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Частина перша статті 317 ЦК України передбачає, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правоможність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном (пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 826/20221/16, провадження № 11-1459апп18).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша та друга статті 321 ЦК України).
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Суди встановили, що нежитлове приміщення першого поверху у будинку АДРЕСА_1 площею 86,7 кв. м та загальною площею будівлі 244,2 кв. м на підставі свідоцтва про право власності від 04 липня 2001 року, оформленому на нежитлову будівлю в цілому загальною площею 244,2 кв. м, належить територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради та є об'єктом права комунальної власності (т. 1, а. с. 11).
На виконання розпорядження Одеського міського голови від 29 грудня 2006 року № 1649-01р спірне приміщення передано Представництвом в оренду ТОВ «Узберіжжя-Інформ» за договором оренди від 29 грудня 2006 року.
Окремо нежитлове приміщення першого поверху у будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 86,7 кв. м зареєстроване на підставі свідоцтва про право власності від 10 вересня 2007 року та рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 08 лютого 2007 року № 20 (т. 1, а. с. 10,12).
Суворовський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 22 червня 2006 року визнав за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_2 , площею 86,7 кв. м. На підставі цього судового рішення за ОСОБА_2 зареєстровано у КП «ОМБТІ та РОН» право власності на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 89,9 кв. м.
17 березня 2007 року ОСОБА_2 як власник вказаного приміщення подарував його ОСОБА_3 . Договір дарування квартири АДРЕСА_3 , площею 89,9 кв. м посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рюміною О. О. та зареєстрований у Державному реєстрі правочинів. 16 квітня 2007 року на підставі договору дарування за ОСОБА_3 зареєстровано право власності у КП «ОМБТІ та РОН» за реєстраційним номером 18078286.
05 вересня 2007 року ОСОБА_3 відчужила квартиру АДРЕСА_5 ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , площею 89,9 кв. м, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гребенюк І. М. та зареєстрованим у Державному реєстрі правочинів.
05 вересня 2007 року між ВАТ «Райффазен Банк Аваль» в особі начальника Десятого Одеського відділення дирекції ВАТ «Райффазен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку нерухоме майно у вигляді квартири АДРЕСА_3 ( т. 1, а. с. 59-61).
Суворовський районний суд м. Одеси ухвалою від 12 грудня 2007 року заочне рішення суду, яким визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_3 , площею 86, 7 кв. м, скасував, позовну заяву ОСОБА_2 залишив без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 207 ЦПК України (в редакції закону до 15 грудня 2017 року).
Суворовський районний суд м. Одеси рішенням від 18 грудня 2008 року у справі № 2-5314/08 позовні вимоги Представництва Одеської міської ради задовольнив та визнав договір дарування від 17 березня 2007 року квартири АДРЕСА_4 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 недійсним та зобов'язав ОСОБА_3 і ОСОБА_2 не перешкоджати Представництву Одеської міської ради в користуванні приміщенням, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Рішення суду набрало законної сили 03 березня 2009 року (т. 1, а. с.13).
Суворовський районний суд м. Одеси рішенням від 07 грудня 2010 року у справі № 2-928/10 позовні вимоги Представництва Одеської міської ради задовольнив та витребував на його користь у ОСОБА_1 із чужого незаконного володіння нежитлове приміщення першого поверху, загальною площею 89,9 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Рішення суду набрало законної сили 21 грудня 2010 року (т. 1, а. с. 14).
У позовній заяві Департамент комунальної власності Одеської міської ради, посилаючись на встановлені рішеннями Суворовського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2008 року у справі № 2-5314/08 та від 07 грудня 2010 року у справі № 2-928/10 обставини, вказував, що договір іпотеки від 05 вересня 2007 року, укладений між ВАТ «Райффазен Банк Аваль» та ОСОБА_1 , за умовами якого остання передала в іпотеку нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , не може вважатися таким, що відповідає нормам чинного законодавства, а наявність записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про іпотеку і обтяження речових прав у виді заборони на нерухоме майно перешкоджає територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради здійснювати у повному обсязі правомочності власника майна, оскільки ОСОБА_1 під час укладення іпотечного договору не мала необхідний обсяг правоможностей власника спірного нерухомого майна.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги, керувалися тим, що Суворовський районний суд м. Одеси ухвалою від 12 грудня 2007 року заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 22 червня 2006 року суду, яким визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_3 площею 86, 7 кв. м, скасував, позовну заяву ОСОБА_2 залишив без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 207 ЦПК України (в редакції Закону до 15 грудня 2017 року), та дійшов висновку, що ОСОБА_2 не був власником спірного приміщення, зокрема набув право власності на підставі рішення суду, яке надалі було скасовано, а його позов залишено без розгляду. Отже, спірне майно вибуло поза волею його власника - територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради.
Наведені обставини свідчать також про незаконність набуття права власності на спірне приміщення ОСОБА_3 у порядку дарування, про що було ухвалено судове рішення від 18 грудня 2008 року, яке набрало законної сили. Тому як наслідок ОСОБА_3 не мала права відчужувати спірне приміщення за договором купівлі-продажу відповідачу ОСОБА_1 , про що також було ухвалено судове рішення від 07 грудня 2010 року, яке набрало законної сили. Тобто ОСОБА_1 не набула права власності на спірне нерухоме майно.
Отже, суди виснували, що ОСОБА_1 як іпотекодавець не мала повноважень укладати спірний договір іпотеки, а територіальна громада в особі уповноважених органів не погоджувала передачу зазначеного майна в іпотеку.
Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, пункт 7.23).
Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість (пункт 220 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 917/1212/21, провадження № 12-24гс23).
У практиці суду касаційної інстанції неодноразово застосовувалася конструкція «добросовісного іпотекодержателя» і вказувалося на необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав
на нерухомість (постанови Верховного Суду від 09 грудня 2020 року в справі № 715/32/18, від 29 вересня 2021 року в справі № 509/1157/18, від 14 вересня 2022 року в справі № 707/807/21).
Конструкція «добросовісного іпотекодержателя» (тобто того, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки із невласником), хоча й прямо не передбачена
в приватному праві, але є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо ЦК України допускає набуття права власності добросовісним набувачем (стаття
330 ЦК України) найбільш повного та абсолютного речового права (права власності) від неуповноваженої особи, то набуття такого права на чужу річ (обмеженого речового права) як права іпотеки, також має допускатися правопорядком.
Законодавець не передбачив нікчемності правочину, у випадку відсутності у іпотекодавця права власності на предмет іпотеки. Тому такий правочин є оспорюваним. Недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки. Тому повинна враховуватися добросовісність/ недобросовісність іпотекодержателя, для того щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки та/або при визнанні недійсним договору іпотеки. При цьому очевидно, що добра совість «лікує» таку ваду набуття права іпотеки як укладення договору не власником.
До обставин, які можуть свідчити про недобросовісність іпотекодержателя, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину; суб'єкти, які вчиняють або з якими вчиняється договір іпотеки (наприклад, родичі, квазіродичі, пов'язана чи афілійована юридична особа, пов'язані чи афілійовані групи юридичних осіб). Для добросовісного іпотекодержателя має бути характерним такий стандарт поведінки, який притаманний середньому розумному та обачному іпотекодержателю. Конструкція «добросовісного іпотекодержателя», зокрема, має виключатися в тому разі, коли майно було вкрадене у власника або в особи, якій власник передав майно у володіння (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21, провадження № 61-2058сво23).
Колегія суддів враховує, що постанова Верховного Суду від 09 вересня 2024 року
у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23) ухвалена після подання касаційної скарги, однак висновок щодо застосування норми права, викладений
у зазначеній постанові, необхідно враховувати під час розгляду цієї справи, що відповідає вимогам частини третьої статті 400 ЦПК України.
Апеляційний суд на наведене вище уваги не звернув та дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції, тому постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду справи апеляційному суду слід звернути увагу, що скасування рішення про набуття права власності на майно не призводить до недійсності договору іпотеки. У такому випадку повинна враховуватися добросовісність/недобросовісність іпотекодержателя з метою вирішення питання про набуття ним права іпотеки та/або при визнанні недійсним договору іпотеки.
Отже, зважаючи на необхідність врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги, колегія суддів Верховного Суду виснує, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно із пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
За частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову Одеського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового апеляційного розгляду суду апеляційної інстанції необхідно врахувати висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23), та надати оцінку добросовісності/недобросовісності іпотекодержателя.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
З огляду на результат перегляду цієї справи у суді касаційної інстанції, розподіл судових витрат має бути здійснено судом, який буде ухвалювати остаточне рішення у справі.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Райффайзен Банк», в інтересах якого діє Лозіна Ольга Юріївна, задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. В. Сердюк
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
О. М. Ситнік
І. М. Фаловська