28 січня 2026 року
м. Київ
справа № 753/22003/15
провадження № 61-766св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство «Мегабанк», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Інком-Фінанс»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
третя особа- Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Лисенко Сергій Миколайович, на постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року в складі колегії суддів Болотова Є. В., Музичко С. Г., Сушко Л. П. у справі за позовом Акціонерного товариства «Мегабанк», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Інком-Фінанс», до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки, передання предмета іпотеки, виселення та стягнення заборгованості за кредитним договором,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2015 року Публічне акціонерне товариство «Мегабанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Мегабанк» (далі - АТ «Мегабанк», банк), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , у якому, з урахуванням уточнень, просило:
- звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира, предмет іпотеки), шляхом її продажу від імені банку будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу за ціною, встановленою на підставі оцінки майна, проведеної суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», для задоволення вимог банку в сумі 932 600,38 грн, що виникли на підставі кредитного договору від 28 грудня 2005 року № 09в-п/2005;
- передати предмет іпотеки, ключі від квартири та всі документи на предмет іпотеки банку в управління на період його реалізації;
- надати банку право отримувати будь-які документи, необхідні для продажу предмета іпотеки, зокрема, дублікати правовстановлювальних документів у відповідних уповноважених органах з можливістю здійснення банком усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки;
- виселити ОСОБА_1 та всіх інших мешканців, які зареєстровані у квартирі, що є предметом іпотеки;
- стягнути солідарно з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором, що виникла станом на 18 листопада 2015 року в розмірі 932 600,38 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 27 868,73 дол. США, що еквівалентно 662 469,75 грн за курсом Національного банку України (далі - НБУ), нарахованих та несплачених процентів у розмірі 3 742,33 дол. США, що еквівалентно 88 959,22 грн за курсом НБУ, неустойки (штрафи) у розмірі 181 171,41 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 28 грудня 2015 року між Відкритим акціонерним товариством «Мегабанк» (далі - ВАТ «Мегабанк»), правонаступником якого є АТ «Мегабанк», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 09в-п/2005, за умовами якого позичальник отримала грошові кошти у розмірі 68 000,00 дол. США на придбання спірної квартири під 14,6 % річних, зі строком повернення до 27 грудня 2020 року.
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ОСОБА_2 і ВАТ «Мегабанк» укладено договір поруки від 28 грудня 2005 року № 09 В-П/2005-П.
28 грудня 2005 року між ОСОБА_1 і ВАТ «Мегабанк» укладено іпотечний договір, за умовами якого, в іпотеку банку було передано спірну квартиру.
З 01 жовтня 2014 року до 31 жовтня 2015 року ОСОБА_1 допустила прострочення сплати тіла кредиту.
23 квітня 2015 року позивач направив позичальнику вимогу № 10-276 щодо погашення заборгованості та повідомлення № 10-277 про порушення умов кредитного договору. 20 липня 2015 року позивач направив поручителю вимоги № 10-452 та № 10-453 щодо погашення заборгованості за кредитним договором, а 24 липня 2015 року повідомлення № 10-468 та № 10-470 про порушення його умов.
Посилаючись на невиконання позичальником основного зобов'язання, АТ «Мегабанк» звернулося до суду із цим позовом та просило задовольнити його вимоги.
Ухвалою від 20 жовтня 2017 року Дарницький районний суд міста Києва залучив до участі у справі Службу у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 31 березня 2021 року у задоволенні позовних вимог АТ «Мегабанк» відмовив.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що відповідно до пункту 5.3.1 іпотечного договору та частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» кредитор зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця, тобто ОСОБА_1 , про свій намір укласти цей договір та надати суду докази отримання нею такого повідомлення. Урахувавши те, що такого повідомлення у матеріалах справи немає, суд дійшов висновку про недотримання позивачем порядку набуття іпотекодержателем права на продаж предмета іпотеки, передбаченого статтею 38 Закону України «Про іпотеку», та про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині звернення стягнення на предмет іпотеки. Також суд не встановив підстав для задоволення позовних вимог про передання позивачу предмета іпотеки в управління на період його реалізації та про надання банку права отримувати будь-які документи, необхідні для продажу предмета іпотеки, оскільки такі вимоги є похідними від позовної вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому також не підлягають задоволенню.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про виселення ОСОБА_1 та всіх мешканців, які зареєстровані у спірній квартирі, що є предметом іпотеки, суд першої інстанції керувався тим, що така вимога є похідною від вимоги про звернення стягнення, тому вона не підлягає задоволенню. Крім того, суд, врахувавши те, що предмет іпотеки частково придбаний за рахунок сімейних коштів відповідачів, дійшов висновку, що виселення без надання іншого житла неможливе.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, пред'явлених до ОСОБА_2 як до поручителя, про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції керувався тим, що оскільки позичальник ОСОБА_1 припинила виконувати свої зобов'язання за кредитним договором починаючи з листопада 2014 року, а з позовом до поручителя банк звернувся лише у листопаді 2015 року, тобто за межами шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України, то позовні вимоги до ОСОБА_2 як до поручителя про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором є такими, що не підлягають задоволенню, у зв'язку з припиненням поруки.
Протокольною ухвалою від 26 червня 2024 року Київський апеляційний суд залучив до участі у справі як правонаступника позивача АТ «Мегабанк» - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт» (далі - ТОВ «ФК «Форінт»).
Київський апеляційний суд постановою від 23 жовтня 2024 року апеляційну скаргу АТ «Мегабанк», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Форінт», задовольнив частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 31 березня 2021 року скасував.
Позов АТ «Мегабанк», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Форінт», задовольнив частково.
Звернув стягнення на предмет іпотеки - спірну квартиру шляхом її продажу від імені банку будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу за ціною, встановленою на підставі оцінки майна, проведеної суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», для задоволення вимог банку в розмірі 932 600,38 грн, що виникли на підставі кредитного договору від 28 грудня 2005 року № 09в-п/2005.
Виселив ОСОБА_1 зі спірної квартири.
Стягнув солідарно з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором, що станом на 18 листопада 2015 року становила 932 600,38 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 27 868,73 дол. США, що еквівалентно 662 469,75 грн за курсом НБУ; нарахованих та несплачених процентів у розмірі 3 742,33 дол. США, що еквівалентно 88 959,22 грн за курсом НБУ; неустойки (штрафу) у розмірі 181 171,41 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовив.
Додатковою постановою від 23 жовтня 2024 року Київський апеляційний суд стягнув із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ «Мегабанк», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Форінт», судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 7 579,00 грн з кожного.
Стягнув з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь АТ «Мегабанк», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Форінт», судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 11 368,50 грн з кожного.
Апеляційний суд, врахувавши доведення позивачем належними і допустимими доказами факту виникнення кредитних зобов'язань у ОСОБА_1 за кредитним договором № 09в-п/2005 та невиконання відповідачами вимог банку щодо погашення заборгованості протягом 30 днів, дійшов висновку про обґрунтованість вимог АТ «Мегабанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, суд вважав, що звернення стягнення на предмет іпотеки є підставою для виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири. Оскільки позивач не конкретизував переліку інших мешканців, щодо яких заявлено вимогу про виселення зі спірної квартири, то суд вважав, що такі вимоги задоволенню не підлягають.
Також, урахувавши доведення позивачем порушення ОСОБА_1 свого зобов'язання за кредитним договором, а також укладення між ВАТ «Мегабанк» і ОСОБА_2 договору поруки, апеляційний суд вважав обґрунтованою вимогу про солідарне стягнення заборгованості з ОСОБА_2 .
Однак суд не встановив підстав для задоволення позовних вимог АТ «Мегабанк» про передання предмета іпотеки, ключів від квартири та всіх документів на предмет іпотеки в управління банку на період його реалізації, оскільки такі вимоги банку є неналежним способом захисту своїх прав, що є самостійною підставою для відмови у позові.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
17 січня 2025 року адвокат ОСОБА_2 - Лисенко С. М. через систему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року та додаткову постанову цього суду від 23 жовтня 2024 року, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
У касаційній скарзі заявник посилається на підстави касаційного оскарження, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права.
На обґрунтування касаційної скарги заявник зазначає, що оскільки сторони у договорі іпотеки передбачили іпотечне застереження, то висновки суду апеляційної інстанції про звернення стягнення на предмет іпотеки зроблені з порушенням норм статті 38 Закону України «Про іпотеку» та без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, що викладені у постанові від 28 травня 2019 року у справі № 310/11024/15.
Також заявник не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції в частині стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя, зазначає, що, враховуючи те, що порушення умов договору позичальник допустив у листопаді 2014 року, вимоги позичальнику та поручителю щодо погашення заборгованості за кредитним договором були направлені 23 квітня 2015 року та 20 липня 2015 року, а з позовом банк звернувся до суду тільки 27 листопада 2015 року, а також враховуючи те, що сторони договору поруки не визначили строк його дії, то порука є припиненою на підставі статті 559 ЦК України. Зазначене свідчить про неправильне застосування судом апеляційної інстанції статті 559 ЦК України, а також неврахування судом висновків Великої Палати Верховного Суду, що викладені у постанові від 04 квітня 2023 року у справі № 2-1268/11 (провадження № 14-2цс23).
Заявник звертає увагу на те, що апеляційний суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Зазначає, що на час ухвалення оскаржуваного рішення ТОВ «ФК «Форінт», яке є правонаступником АТ «Мегабанк», відступило своє право вимоги за спірними договорами кредиту, іпотеки та поруки на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інком-Фінанс» (далі - ТОВ «Інком-Фінанс»). Зазначене, на думку заявника, свідчить про те, що станом на час ухвалення постанови апеляційним судом жодні права ТОВ «ФК «Форін», в інтересах якого було ухвалене судове рішення, не були порушені, а особа, прав та інтересів якої стосувався спір, - ТОВ «Інком-Фінанс», не була залучена до участі в справі. За таких обставин суд задовольнив позовні вимоги в інтересах особи - ТОВ «ФК «Форінт», якій це право вимоги не належить.
Крім того, заявник зазначає про безпідставне стягнення судом апеляційної інстанції з нього на користь позивача судових витрат та неврахування того, що відповідач як особа з інвалідністю другої групи звільнений від сплати судового збору на підставі статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Короткий зміст доводів особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У лютому 2025 року ТОВ «ФК «Форінт» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін. Також заявник просить у порядку процесуального правонаступництва замінити позивача ТОВ «ФК «Форінт» на ТОВ «Інком-Фінанс».
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою від 02 лютого 2025 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Дарницького районного суду міста Києва.
Матеріали справи надійшли до Верховного Суду у березні 2025 року.
Ухвалою від 14 січня 2026 року Верховний Суд призначив справу до розгляду.
Ухвалою від 28 січня 2026 року Верховний Суд заяву ТОВ «ФК «Форінт» про заміну сторони у справі правонаступником задовольнив. Замінив позивача ТОВ «ФК «Форінт» у цій справі на правонаступника - ТОВ «Інком-Фінанс».
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
08 грудня 2005 року між ВАТ «Мегабанк», правонаступником якого є АТ «Мегабанк», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 09в-п/2005, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 68 000,00 дол. США на придбання спірної квартири, зі сплатою 14,6 % річних, строком до 27 грудня 2020 року (т. 1, а. с. 8-14).
Сторони договору погодили графік погашення кредиту, згідно з яким позичальник має здійснювати погашення кредиту щомісяця рівними частинами - по 378,00 дол. США.
Згідно з пунктом 4.1 кредитного договору нарахування процентів за користування кредитом проводиться з першого по останній календарний день звітного місця, виходячи з фактичних залишків заборгованості за позичковим рахунком, фактичної кількості днів у місяці, 360 днів у році та процентної ставки, передбаченої договором. При цьому день видачі та день повернення кредиту вважаються одним днем (метод визначення днів для нарахування процентів «факт/360»). Проценти за користування кредитом сплачуються позичальником щомісяця, не пізніше третього робочого дня, наступного за звітнім (пункт 4.2 кредитного договору).
У пункті 5.3 кредитного договору сторони погодили повернення кредиту та сплату процентів за його користування у валюті, в якій було отримано кредит.
Умовами пункту 7.2 кредитного договору передбачена відповідальність позичальника за невиконання взятих на себе зобов'язань, а саме: щодо повернення кредиту відповідно до графіка у розмірі 10 % суми несвоєчасно сплаченого кредиту; за невиконання обов'язків щодо повернення кредиту до 16:00 год 27 грудня 2020 року - у розмірі 25 % суми несвоєчасно сплаченого кредиту; за невиконання пункту 3.2.2 щодо використання кредиту на цілі, що не обумовлені договором, - у розмірі 25 % суми кредиту, що використана не за призначенням; за невиконання обов'язків згідно з пунктом 3.2.3 щодо своєчасної сплати нарахованих процентів за користування кредитом - у розмірі 10 % суми несвоєчасно сплачених процентів; за невиконання будь-яких взятих на себе обов'язків, передбачених пунктами 3.2.4 - 3.2.15, - у розмірі 10 % суми отриманого кредиту.
У пункті 3.3.1 кредитного договору передбачено право кредитодавця достроково розірвати договір та вимагати повернення кредиту в разі порушення позичальником умов договору.
Додатковою угодою від 06 лютого 2006 року № 1 внесено зміни до кредитного договору щодо відкриття рахунка для обліку кредиту та нарахованих відсотків (т. 1, а. с. 14).
Додатковою угодою від 25 червня 2007 року № 2 внесено зміни щодо порядку нарахування та спати процентів та встановлено, що проценти за користування кредитом сплачуються позичальником щомісяця не пізніше 25 числа місяця, наступного за звітним, а також у день повернення кредиту на рахунок нарахованих доходів кредитодавця, обумовлений пунктом 3.1.2 договору. Також унесено зміни у пункт 4.4 договору та встановлено проценти за користування кредитом понад строк, вказаний у пункті 1.1 договору, у розмірі 0,1 % річних (т. 1, а. с. 15).
Додатковою угодою від 28 квітня 2014 року № 3 внесено зміни до пункту 1.1 договору, а саме: кредитодавець зобов'язується надати позичальникові кредит на придбання квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 68 000,00 дол. США на строк з 28 грудня 2005 року до 27 грудня 2020 року, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти у розмірі: 14, 6 % річних - у період з 28 грудня 2005 року до 31 березня 2014 року; 12 % річних - у період з 01 квітня 2014 року до 31 березня 2015 року; 14,6 % річних - у період з 01 квітня 2015 року до 27 грудня 2020 року. Доповнено розділ 5 «Особливі умови» пунктом 5.7, відповідно до якого позичальник надав згоду на обробку його персональних даних. Змінено розділ 5 та викладено в іншій редакції, в якій сторони погодили, що всі спори, що виникають за цим договором, розглядаються Постійно діючим Третейським судом при Асоціації «Слобожанська Перспектива» (т. 1, а. с. 16).
Складено новий розрахунок сукупної вартості споживчого кредиту станом на 28 квітня 2014 року та погоджено новий графік погашення платежів (т. 1, а. с. 17, 18).
Додатковою угодою від 08 жовтня 2014 року № 4 внесено зміни до кредитного договору щодо відкриття рахунка для обліку кредиту та нарахованих відсотків (т. 1, а. с. 19).
Відповідно до виписки з особового рахунка позичальника № НОМЕР_1 з 28 грудня 2005 року до 31 грудня 2005 року банк зарахував кошти у розмірі 68 000,00 дол. США (т. 1, а. с. 39).
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 28 грудня 2005 року між ОСОБА_1 і ВАТ «Мегабанк» укладено іпотечний договір № 09в-п/ 2005-з , згідно з яким іпотекодавець передав в іпотеку банку нерухоме майно, а саме спірну квартиру, заставною вартістю 404 000,00 грн. Договір нотаріально посвідчено та зареєстровано у реєстрі за № 1693 (т. 1, а. с. 20-24).
Відповідно до пункту 1.3 іпотечного договору за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі, що визначена на час виконання цієї умови, включаючи сплату процентів, комісійної винагороди, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання, а також відшкодування витрат, пов'язаних з пред'явленням вимоги за основним зобов'язанням, зверненням стягнення на предмет іпотеки, відшкодування витрат щодо утримання і збереження предмета іпотеки, відшкодування витрат щодо страхування предмета іпотеки, відшкодування збитків, завданих порушенням основного зобов'язання чи умов договору.
У пункті 5.1.1 іпотечного договору сторони передбачили, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається у порядку, передбаченому чинним законодавством.
У пункті 5.3.1 сторони передбачили застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, відповідно до якого іпотекодержатель має право отримати на праві власності предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання, а також має право від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, передбаченому чинним законодавством України.
Виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором також забезпечувалось порукою згідно з укладеним 28 грудня 2005 року між ВАТ «Мегабанк» (кредитором) і ОСОБА_2 (поручителем) договором поруки № 09в-п/2005-п, відповідно до умов якого поручитель поручився перед банком за виконання ОСОБА_1 у повному обсязі усіх обов'язків, що виникли з кредитного договору від 28 грудня 2005 року № 09в-п/2005 (т. 1, а. с. 26, 27).
У зв'язку зі зміною сторонами умов кредитного договору 19 травня 2014 року ВАТ «Мегабанк» і поручитель ОСОБА_2 уклали додаткову угоду № 1 до договору поруки, згідно з якою договір поруки виклали у новій редакції, погодивши зокрема, що поручитель поручається перед кредитором за виконання ОСОБА_1 у повному обсязі всіх обов'язків, що виникли з кредитного договору, та за будь-якими додатковими угодами до нього, що укладені та / або будуть укладені у майбутньому, відповідає перед кредитором як солідарний боржник та у разі одержання від кредитора вимоги про виконання обов'язків за кредитним договором зобов'язаний не пізніше ніж у триденний строк сплатити відповідну заборгованість.
У жовтні 2014 року ОСОБА_1 допустила порушення зобов'язань щодо повернення кредиту та сплати процентів, а з листопада 2014 року припинила будь-які сплати за кредитним договором.
23 квітня 2015 року банк направив ОСОБА_1 вимогу щодо погашення протягом 30 днів заборгованості за кредитним договором, а саме: простроченої заборгованості за кредитом у сумі 1 826,73 дол. США; простроченої заборгованості за відсотками у сумі 1 386,03 дол. США; штрафу за невиконання зобов'язань з повернення кредиту в сумі 182,67 дол. США; штрафу за несвоєчасно сплачені відсотки за користування кредитом у сумі 138,60 дол. США (т. 1, а. с. 29, 30).
20 липня 2015 року та 24 липня 2015 року банк повторно звернувся до ОСОБА_1 та до ОСОБА_2 з вимогою про погашення протягом 30 днів заборгованості за кредитним договором, а саме: заборгованості за тілом кредиту в розмірі 2 960,73 дол. США; простроченими відсотками у розмірі 2 363,45 дол. США; штрафу за невиконання зобов'язань з повернення кредиту в розмірі 296,07 дол. США; штрафу за несвоєчасно сплачені відсотки за користування кредитом у сумі 236,35 дол. США (т. 1, а. с. 31-36).
Зазначені листи відповідачі отримали, вимоги про усунення порушень кредитного договору не виконали (т. 1, а. с. 37, 38).
Згідно з наданим розрахунком за кредитним договором № 09в-п/2005 станом на 18 листопада 2015 року розмір заборгованості становить 932 600,38 грн, що складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 27 868,73 дол. США (еквівалент у національній валюті - 662 469,75 грн); нарахованих та несплачених процентів у розмірі 3 742,33 дол. США (еквівалент у національній валюті - 88 959,22 грн), штрафи у розмірі 181 171,41 грн.
Відповідно до звіту про незалежну оцінку нерухомого майна станом на 28 серпня 2019 року вартість предмета іпотеки становить 926 900,00 грн (т. 2, а. с. 80).
Також встановлено, що Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 08 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 жовтня 2014 року, здійснив поділ майна подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , а саме спірної квартири, яка є предметом іпотеки. Цим рішенням за ОСОБА_2 визнано право власності на 29/100 часток спірної квартири, а за ОСОБА_1 - на 71/100 часток (т. 2, а. с. 22-28).
Також зазначеним рішенням установлено, що спірна квартира придбана за рахунок коштів сімейного бюджету в сумі 12 000,00 дол. США та за рахунок кредитних коштів у сумі 68 000,00 дол. США, отриманих ОСОБА_1 за кредитним договором від 28 грудня 2005 року № 09в-п/2005, укладеним з ВАТ «Мегабанк».
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови у позові (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Звертаючись до суду з позовом, АТ «Мегабанк», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Форінт», посилаючись на неналежне виконання позичальником ОСОБА_1 кредитних зобов'язань, просило суд: звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом її продажу від імені банку будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу; передати предмет іпотеки, ключі від квартири та всі документи на предмет іпотеки банку в управління на період його реалізації; надати банку право отримувати будь-які документи, необхідні для продажу предмета іпотеки; виселити ОСОБА_1 та всіх інших мешканців, які зареєстровані у квартирі, яка є предметом іпотеки; стягнути солідарно з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором.
Щодо позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки
Відповідно до частин першої і другої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частина друга статті 509 ЦК України). Однією з таких підстав є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).
Поняття іпотеки деталізує абзац третій статті 1 Закону України «Про іпотеку», який визначає, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно із частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Відповідно до статей 12 і 33 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки.
Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»).
Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України «Про іпотеку»).
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»).
Як відомо з матеріалів справи, сторони погодили іпотечне застереження, а саме: визначили у договорі іпотеки обидва передбачені частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» способи задоволення вимог іпотекодержателя: звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність іпотекодержателем; звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем третій особі (пункт 5.3.1 договору іпотеки). У пункті 5.3.2 договору іпотеки сторони погодили, що визначені у пункті 5.3.1 договору способи задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджають іпотекодержателю застосувати інші, встановлені чинним законодавством України способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Отже, сторони погодили, що судовий спосіб захисту прав позивача чи позасудовий спосіб такого захисту на підставі виконавчого напису нотаріуса позивач як іпотекодержатель може застосувати лише у разі, якщо заходи позасудового врегулювання на підставі застереження у договорі іпотеки не призвели до задоволення вимог іпотекодержателя у повному обсязі. Водночас позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмета іпотеки третій особі у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», тоді як суди не встановили, що позивач використав які-небудь способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені сторонами у договорі іпотеки.
На відміну від такого різновиду позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (що може передбачати способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені у частині третій статті 36 Закону України «Про іпотеку»), судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п'ятим частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов'язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону України «Про іпотеку».
Таким чином, процедура продажу предмета іпотеки, передбачена статтею 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому порядку (про що суд згідно з абзацом п'ятим частини першої статті 39 Закону має вказати у судовому рішенні про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки), і в позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
Проте звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту.
Верховний Суд звертає увагу на те, що частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку», яка встановлює, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що в разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва вказані у частині третій статті 36 Закону України «Про іпотеку», способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону України «Про іпотеку»), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19), на яку, зокрема посилається заявник у касаційній скарзі.
Враховуючи зазначене, позивач обрав неналежний спосіб захисту його прав іпотекодержателя, заявивши вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу від власного імені цього предмета будь-якій особі - покупцеві на підставі статті 38 Закону України «Про іпотеку», оскільки сторони передбачили у договорі іпотеки застереження, згідно з яким позивач має можливість самостійно звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу третій особі.
Обрання певного способу правового захисту, зокрема досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, керуючись власними інтересами, його використовує. Встановлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Враховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та безпідставно задовольнив вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу позивачем від власного імені цього предмета будь-якій особі - покупцеві на підставі статті 38 Закону України «Про іпотеку», не врахувавши те, що сторони передбачили у договорі іпотеки застереження, згідно з яким позивач має право самостійно звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу третій особі.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, однак помилився щодо мотивів такої відмови.
З огляду на наведені висновки, обґрунтованими є доводи відповідача про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про звернення стягнення на спірну квартиру.
Отже, Верховний Суд дійшов висновку про скасування постанови апеляційного суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та залишення у силі рішення суду першої інстанції в цій частині зі зміною мотивів відмови у задоволенні цієї вимоги.
Колегія суддів не бере до уваги доводи ТОВ «ФК «Форінт» і ОСОБА_1 про те, що оскільки ОСОБА_1 не скористалася своїм правом на подання касаційної скарги чи приєднання до касаційної скарги, що свідчить про її згоду з оскаржуваним судовим рішенням у частині звернення стягнення на предмет іпотеки, а ОСОБА_2 не довів, яким чином оскаржена постанова в зазначеній частині порушує його права та інтереси, то немає підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваної постанови.
Як відомо з матеріалів справи, Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 08 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 жовтня 2014 року, здійснив поділ майна подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , а саме спірної квартири, яка є предметом іпотеки. Цим рішенням за ОСОБА_2 визнано право власності на 29/100 часток спірної квартири, а за ОСОБА_1 - на 71/100 часток (т. 2, а. с. 22-28).
У статті 23 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час набуття ОСОБА_2 права на частку спірної квартири) передбачено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Отже, враховуючи норми статті 23 Закону України «Про іпотеку», а також те, що ОСОБА_2 є співвласником спірної квартири на підставі рішення суду, і до нього перейшли всі права та обов'язки іпотекодавця, передбачені договором іпотеки, він має право оскаржувати постанову апеляційного суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки.
Щодо позовної вимоги про виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири
Відповідно до частини третьої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
За змістом статті 40 Закону України «Про іпотеку», підставою для виселення всіх мешканців є звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення.
Враховуючи те, що Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, немає підстави для виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири.
У зв'язку з цим постанова апеляційного суду в частині виселення ОСОБА_1 підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції в цій частині - залишенню без змін.
Колегія суддів ураховує те, що хоча ОСОБА_1 і не оскаржувала постанову апеляційного суду в частині виселення її зі спірної квартири та погоджувалась з таким виселенням, однак, враховуючи те, що вимога позивача про виселення зі спірної квартири є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а також те, що звернення стягнення за заявленим позовом не відбулося, то вимога про виселення є передчасною.
Також немає підстави для задоволення позовних вимог про передання предмета іпотеки, ключів від квартири та всіх документів на предмет іпотеки банку в управління на період його реалізації, надання банку право отримувати будь-які документи, необхідні для продажу предмета іпотеки, оскільки такі вимоги є похідними від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Щодо позовних вимог про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_2 .
ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання боржником своїх зобов'язань.
Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати окремо від основного (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 757/31762/14-ц (провадження № 14-662цс18)).
Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука (частина перша статті 546 ЦК України).
Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.
Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України).
Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.
Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, чи встановлено договором або законом строк її дії, його сплив припиняє відповідне право кредитора.
Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, пов'язується термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).
Отже, умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов'язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строку припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України. Тому має застосовуватися норма частини четвертої статті 559 цього Кодексу у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив вимоги до поручителя (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц, а також висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постановах від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (провадження № 14-265цс18), від 04 липня 2023 року у справі № 2-1268/11 (провадження № 14-2цс23)).
Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови в позові в разі звернення кредитора до суду. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати.
З огляду на преклюзивний характер строку поруки та зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов'язання застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред'явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред'явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.
Такі висновки Верховний Суд України виклав у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, з якими погодилася Велика Палата Верховного Суду у постановах від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (провадження № 14-265цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (провадження № 14-70цс19), від 03 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (провадження № 14-219цс19).
Судова практика про застосування частини четвертої статті 559 ЦК України є послідовною та сталою.
Як встановили суди, на забезпечення виконання позичальником ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором 28 грудня 2005 року між ВАТ «Мегабанк» (кредитор) і ОСОБА_2 (поручитель) укладено договір поруки № 09в-п/2005-п, відповідно до умов якого поручитель поручився перед банком за виконання ОСОБА_1 у повному обсязі всіх зобов'язань, що виникли з кредитного договору від 28 грудня 2005 року № 09в-п/2005.
Відповідно до пункту 5.1 договору поруки договір діє протягом трьох років з дня закінчення строку кредитного договору.
У пункті 5.2 сторони передбачили, що порука припиняється, зокрема з припиненням зобов'язання за кредитним договором.
Звертаючись до суду з позовом, банк просив суд стягнути з ОСОБА_2 як з поручителя заборгованість за кредитним договором, яка станом на 18 листопада 2015 року становить 932 600,38 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 27 868,73 дол. США, що еквівалентно 662 469,75 грн за НБУ, нарахованих та несплачених процентів у розмірі 3 742,33 дол. США, що еквівалентно 88 959,22 грн за курсом НБУ, неустойки (штрафи) у розмірі 181 171,41 грн.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, пред'явлених до ОСОБА_2 як до поручителя про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором, керувався тим, що оскільки позичальник ОСОБА_1 припинила виконувати свої зобов'язання за кредитним договором починаючи з листопада 2014 року, а з позовом до поручителя банк звернувся лише у листопаді 2015 року, тобто за межами шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України, то позовні вимоги до ОСОБА_2 як до поручителя про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором не підлягають задоволенню, у зв'язку з припиненням поруки.
Апеляційний суд не погодився з такими висновками суду першої інстанції та зазначив про наявність підстав для стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_2 , вказавши, що позивач довів порушення ОСОБА_1 зобов'язання за кредитним договором, а також пославшись на укладення між ВАТ «Мегабанк» і ОСОБА_2 договору поруки.
При цьому суд апеляційної інстанції не перевірив висновків суду першої інстанції та доводів відповідача про припинення поруки.
Верховний Суд не погоджується з висновками судів і першої, і апеляційної інстанцій, з огляду на таке.
Як встановили суди, умовами кредитного договору від 08 грудня 2005 року передбачено погашення основної суми кредиту та процентів шляхом сплати щомісячних платежів в обумовлені сторонами строки.
Отже, сторони кредитного договору встановили, що основне зобов'язання позичальник виконує шляхом виконання окремих зобов'язань з внесення щомісячних платежів за цим договором.
Таким чином, передбачений у частині четвертій статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов'язаний згідно з умовами кредитного договору вносити періодично, має обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.
За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України (у зазначеній редакції) порука за кожним із зобов'язань, визначених періодичними платежами, припиняється після шести місяців з моменту спливу строку погашення кожного чергового платежу. Пред'явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання частини основного зобов'язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги у зв'язку з припиненням поруки за відповідною частиною основного зобов'язання.
Вказані висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, що викладені у постановах від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (провадження № 14-70цс19), від 03 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (провадження № 14-219цс19), а також від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 523/3082/14-ц зазначила, що в разі пред'явлення вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, порука припиняється у частині відповідних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Водночас правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.
Зазначена правова позиція Верховного Суду є сталою, тому незрозуміло, чому суди першої та апеляційної інстанцій її не застосували.
Суди встановили, що кінцевий строк повернення кредиту сторони визначили 27 грудня 2020 рік.
Також суди встановили, що не заперечувалось сторонами, що у жовтні 2014 року ОСОБА_1 допустила порушення взятих на себе зобов'язань щодо повернення кредиту та сплати процентів, а з листопада 2014 року припинила здійснювати будь-які платежі за кредитним договором.
23 квітня 2015 року банк направив ОСОБА_1 вимогу щодо погашення протягом 30 днів заборгованості за кредитним договором, а саме: простроченої заборгованості за кредитом у сумі 1 826,73 дол. США; простроченої заборгованості за відсотками у сумі 1 386,03 дол. США; штрафу за невиконання зобов'язань з повернення кредиту в сумі 182,67 дол. США; штрафу за несвоєчасно сплачені відсотки за користування кредитом у сумі 138,60 дол. США (т. 1, а. с. 29, 30).
20 липня 2015 року та 24 липня 2015 року банк повторно звернувся до ОСОБА_1 , а також до ОСОБА_2 з вимогою про погашення протягом 30 днів заборгованості за кредитним договором, а саме: заборгованості за тілом кредиту в розмірі 2 960,73 дол. США; простроченими відсотками у розмірі 2 363,45 дол. США; штрафу за невиконання зобов'язань з повернення кредиту в розмірі 296,07 дол. США; штрафу за несвоєчасно сплачені відсотки за користування кредитом у сумі 236,35 дол. США (т. 1, а. с. 31-36).
Із зазначених вимог, вбачається, що банк звертався до позичальника та до поручителя про погашення простроченої заборгованості за кредитним договором. У зазначених вимогах банк не ставив питання про дострокове повернення всієї суми заборгованості за кредитним договором, що свідчить про те, що банк не використав своє право про зміну строку виконання основного зобов'язання шляхом направлення боржникам вимоги.
Зміна строку виконання основного зобов'язання, згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України, відбулася у листопаді 2015 року, тобто з часу звернення банку до суду з цим позовом.
Тобто порука ОСОБА_2 припинилася не до всіх платежів, оскільки несплата позичальником заборгованості з листопада 2014 року не змінила автоматично строк виконання основного зобов'язання, який було визначено сторонами до 27 грудня 2020 року, а позичальник і поручитель продовжували нести зобов'язання зі сплати кожного чергового щомісячного платежу.
Зазначеного суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, у зв'язку з чим дійшли помилкових висновків у частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя ОСОБА_2 .
Розглядаючи справу, суди не встановили, щодо якої частини заборгованості порука ОСОБА_2 припинилася, а щодо якої він несе солідарну відповідальність з позичальником.
Оскільки суд касаційної інстанції не має процесуальної можливості під час розгляду справи у касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, при цьому апеляційний суд не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, не перевірив висновків суду першої інстанції, не врахував усіх доводів сторін, зокрема й викладених в апеляційній скарзі, а усунути вказані недоліки на стадії касаційного перегляду неможливо, справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині (пункти 1-4 частини першої статті 409 ЦПК України).
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України).
Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя і четверта статті 412 ЦПК України).
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про:
- скасування постанови апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та залишення у силі в цій частині рішення суду першої інстанції, з викладенням мотивувальної частини в редакції цієї постанови;
- скасування постанови апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири та залишення в цій частині рішення суду першої інстанції;
- скасування постанови апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя ОСОБА_2 та направлення справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції;
- в іншій частині постанову апеляційного суду залишити без змін.
З урахуванням того, що Верховний Суд дійшов висновку про часткове скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду та направлення справи у частині позовних вимог на новий розгляд, є підстави для скасування додаткової постанови апеляційного суду про розподіл судових витрат.
Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат, оскільки справа в частині направляється на новий розгляд.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Лисенко Сергій Миколайович, задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року в частині вирішення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 31 березня 2021 року в цій частині залишити в силі, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року в частині вирішення позовних вимог про виселення ОСОБА_1 з квартири скасувати, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 31 березня 2021 року в цій частині залишити в силі.
Постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення солідарно з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року залишити без змін.
Додаткову постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року скасувати.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
Судді А. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк