23 лютого 2026 року
м. Київ
cправа № 921/268/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г. М. - головуючого, Краснова Є. В., Рогач Л. І.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Акціонерного товариства "Тернопільобленерго"
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.01.2026 та рішення Господарського суду Тернопільської області від 22.09.2025
за позовом Акціонерного товариства "Тернопільобленерго"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Колепр",
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Енергія Карпат",
про розірвання договору оренди, виселення з орендованих об'єктів,
Акціонерне товариство "Тернопільобленерго" звернулося до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Колепр" про розірвання договору оренди від 31.08.2001 № 207, укладеного між позивачем та відповідачем; виселення відповідача з орендованих об'єктів.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач порушив умови договору, оскільки не використовує майно відповідно до мети договору, не застрахував об'єкт оренди у встановлений договором строк, не проводив поточного ремонту об'єкта оренди, натомість провів за власний рахунок капітальні ремонти, реконструкцію, модернізацію без попереднього отримання згоди від позивача/орендодавця щодо складу таких робіт.
Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 22.09.2025, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 12.01.2026, у позові відмовлено.
Суд зазначив, що позивач не довів, а суд не встановив обставин, що дають підстави для розірвання договору відповідно до частини 2 статті 651 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, а саме істотність порушення відповідачем умов договору та завдання позивачеві шкоди, внаслідок якої позивач позбавився того, на що він розраховував при укладенні договору, а також підстав для розірвання договору, передбачених спеціальною нормою статті 783 ЦК України.
Позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема статей 526, 629, 651 та 783 ЦК України.
За наслідками перевірки матеріалів поданої касаційної скарги, Суд з урахуванням наведених скаржником підстав касаційного оскарження відмовляє у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Ухвалюючи судові рішення, суди попередніх інстанцій виходили із встановлених обставин цієї справи про те, що об'єкт оренди використовується з метою виробництва та продажу електричної енергії (при цьому позивач погодив передачу цих об'єктів у суборенду третій особі); всі орендні платежі за користування майном сплачувалися та продовжують сплачуватися своєчасно та в повному обсязі на користь позивача (як стверджує позивач, договірні умови в частині сплати орендної плати не були підставою для звернення із цим позовом); об'єкт оренди є застрахованим (вигодонабувачем є позивач; порушення строку укладання договору страхування відповідно до умов договору оренди не є достатньою підставою для його дострокового розірвання, оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами завдання йому реальних збитків), в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази в підтвердження погіршення стану переданого в оренду майна та завдання у зв'язку із цим збитків позивачу, що свідчить про те, що позивач не позбавлений того, на що розраховував під час укладення договору оренди.
Відповідно до умов договору оренди Янівської ГЕС орендодавець має право виступати з ініціативою щодо внесення змін до цього договору або його розірвання в разі погіршення стану об'єкта оренди, внаслідок невиконання або неналежного виконання умов цього договору.
Також суди виходили з того, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження проведення відповідачем реконструкції, технічного переозброєння та інших поліпшень об'єкта оренди - Янівської ГЕС, що зумовлюють підвищення його вартості, без дозволу орендодавця. При цьому доводи позивача про те, що відповідач не здійснював (несвоєчасно здійснював) поточний ремонт орендованого об'єкта, що є недбалим ставленням до орендованого майна, є безпідставними. Натомість наявні у справі докази свідчать про проведення поточних ремонтних робіт, спрямованих на використання майна у відповідності з призначенням, забезпечивши його дійсну охорону та збереження; дотримання його належного режиму експлуатації та зберігання, утримання у повній справності, які могли здійснюватися як орендарем, так і суборендарем.
За відсутності встановлених судом підстав для розірвання договору, передбачених спеціальною нормою статті 783 ЦК України, а також підстав для розірвання договору, передбачених загальною нормою статті 651 ЦК України, суд відмовив у позові в частині вимоги про розірвання договору оренди, а також похідної позовної вимоги - про виселення відповідача із орендованих об'єктів.
Верховний Суд у постанові від 03.09.2024 у справі № 916/1194/23 зазначав, що статтею 783 ЦК України визначено випадки, за наявності яких наймодавець має право вимагати розірвання договору найму. При цьому повинні враховуватися приписи частини 2 статті 651 ЦК України, які є загальними для розірвання договору та які передбачають можливість розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї з сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, що вона розраховувала при укладанні договору. Оцінка істотності порушення договору здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені законом. Розірвання договору в судовому порядку з причин істотного порушення договору є правовим наслідком порушення зобов'язання стороною договору відповідно до пункту 2 частини 1 статті 611 ЦК України, тобто способом реагування та захисту права від порушення договору, яке вже відбулося.
У постановах від 16.10.2018 у справі № 910/3568/18, від 19.02.2019 у справі № 910/4427/18, від 07.05.2020 у справі № 910/5027/19 Верховний Суд послідовно повторює правовий висновок про те, що в розумінні наведених норм матеріального права істотним є таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору. Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. У такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилась порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини 2 статті 651 ЦК України. Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. Водночас йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.11.2028 у справі № 912/1385/17 зазначила, що застосування такого правового наслідку як розірвання договору судом саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини 1 статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати (див. правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18).
При цьому у постанові від 22.09.2021 у справі № 910/18749/20 Верховний Суд також зазначив, що обставина щодо невиконання відповідачем вимог договору щодо укладання договору страхування приміщення не є окремою та достатньою підставою для розірвання договору, оскільки має додатковий характер та підлягає встановленню судами, оскільки за змістом частини 2 статті 652 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Як зазначав Верховний Суд у постанові від 29.05.2024 у справі № 910/5508/23 оскільки ні приписи статті 24 Закону № 157-ІХ, ні умови договору не містять таких підстав для дострокового припинення договору оренди як … та нездійснення страхування орендованого майна, висновки судів попередніх інстанцій про необхідність задоволення позову з цих підстав є помилковими.
Отже, з викладеного вбачається, що наявна сформована практика Верховного Суду у категорії справ щодо наявності/відсутності підстав для розірвання договору на підставі статей 651, 783 ЦК України, які є загальними, і з оскаржених судових рішень не вбачається того, що вони суперечать судовій практиці. Натомість доводи скаржника про те, що відсутні висновки Верховного Суду саме щодо оренди гідроелектростанції не можуть бути виключною підставою касаційного перегляду з огляду на те, що формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними статтею 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Натомість зміст касаційної скарги свідчить про те, що скаржник намагається спонукати Верховний Суд втручатися в оцінку доказів.
У пунктах 7.6-7.8 Рішення Конституційного Суду України 22.11.2023 у справі № 10-р(ІІ)/2023 вказано, що Європейський суд із прав людини послідовно обстоює позицію, що для розуміння змісту обмежень права на доступ до суду, гарантованого статтею 6 Конвенції, є потреба у врахуванні ролі касаційних судів та визнанні того, що умови прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги; застосування визначеного у національному праві критерію ratione valoris для подання скарг до Верховного Суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою з огляду на саму суть повноважень Верховного Суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості. Верховний Суд як суд касаційної інстанції із перегляду в касаційному порядку судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків, а не нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у чиненні правосуддя та розв'язанні спорів. Тому внормування процесуальних відносин у спосіб визначення в Кодексі підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою розв'язання Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовної практики.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у пунктах 1, 4 частини 1 статті 287 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
З огляду на те, що суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення у цій справі відповідно до висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, що викладені у раніше прийнятих постановах, і Верховний Суд не вважає за необхідне відступати від таких висновків, Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою у наведеній частині згідно з пунктом 5 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України.
Крім того у касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження позивач посилається на положення пунктів 1, 3 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України (пункт 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України), однак не зазначає яке клопотання (заяву) судами було відхилене.
При цьому скаржник зазначає про те, що суди не з'ясували обставини, що мають значення для справи, посилається на недоведеність обставин, що мають значення для справи, вказує на неналежне дослідження судами обставин справи.
Однак наведені доводи скаржника не відносяться до виключних випадків касаційного оскарження, що передбачені пунктами 1, 3 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України.
Суд зазначає, що частина 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України імперативно вказує на відсутність у суду касаційної інстанції права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 290 Господарського процесуального кодексу України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 287 цього Кодексу підстави (підстав).
Відповідно до пункту 4 частини 4 статті 292 Господарського процесуального кодексу України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом, зокрема, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Ураховуючи викладене вище, касаційна скарга у цій частині повертається скаржнику.
Керуючись статтями 234, 235, 292, 293 Господарського процесуального кодексу України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 921/268/25 за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Тернопільобленерго" на постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.01.2026 та рішення Господарського суду Тернопільської області від 22.09.2025 в частині виключного випадку касаційного оскарження, передбаченого пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Повернути касаційну скаргу Акціонерного товариства "Тернопільобленерго" на постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.01.2026 та рішення Господарського суду Тернопільської області від 22.09.2025 в частині виключного випадку касаційного оскарження, передбаченого пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню.
Головуючий Г. М. Мачульський
Судді Є. В. Краснов
Л. І. Рогач