18.12.2025 року м.Дніпро Справа № 904/4124/24
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Іванова О.Г. (доповідач),
суддів: Верхогляд Т.А., Паруснікова Ю.Б.,
при секретарі судового засідання: Логвиненко І.Г.
представники учасників провадження:
від позивача: Пономаренко В.С. (власні засоби);
від відповідача-2: Строгий В.Ф. (власні засоби);
інші учасники не з'явились;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 (суддя Євстигнеєва Н.М., повний текст якого підписаний 05.06.2025) у справі № 904/4124/24
за позовом Фонду державного майна України, м. Київ
до відповідача-1: Державного підприємства "Дніпродіпрошахт", м. Дніпро
відповідача-2: ОСОБА_1 , м. Київ
відповідача-3: Товариства з обмеженою відповідальністю "Днепр-Бизнес-Люкс", м. Донецьк
відповідача-4: ОСОБА_2 , м. Київ
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: Міністерство енергетики України, м. Київ
про визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування частини нерухомого майна, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним договору іпотеки, скасування запису про державну реєстрацію обтяження
Фонд державного майна України звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом, яким просить:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 10.10.2008, укладений між ДВАТ "Дніпродіпрошахт" та ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Савчук О.А., зареєстрований в реєстрі за №2659;
- витребувати на користь Фонду державного майна України у ОСОБА_1 з незаконного володіння частину нерухомого майна, а саме, - нежитлові приміщення цокольного поверху адміністративної будівлі (літ. А-4, А2-1, а3-1, а4-1), позиції за №№1-14, 15, 16-20, 22-26, 28-60, І, II, XIV загальною площею 1145,6кв.м, ґанок а2, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ;
- скасувати запис про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на нежитлові приміщення цокольного поверху адміністративної будівлі (літ. А-4, А2-1, а3-1, а4-1), позиції за №№1-14, 15, 16-20, 22-26, 28-60, І, II, XIV загальною площею 1145,6кв.м, ґанок а2, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності: 33368752, дата державної реєстрації 24.09.2019, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1338066612101;
- визнати недійсним договір іпотеки, серія та номер: 2007, виданий 09.08.2021, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою-Соловей Т. В., укладеного між ОСОБА_1 (іпотекодавець) та ОСОБА_2 (іпотекодержатель), рішення про державну реєстрації прав та їх обтяження: 59738530 від 09.08.2021, номер запису про іпотеку в реєстрі:43397884;
- скасувати запис про державну реєстрацію обтяження у вигляді заборони відчуження, згідно договору іпотеки, серія та номер: 2007, виданий 09.08.2021, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою-Соловей Т. В., укладеного між ОСОБА_1 (іпотекодавець) та ОСОБА_2 (іпотекодержатель), рішення про державну реєстрації прав та їх обтяження: 59738530 від 09.08.2021, номер запису про іпотеку в реєстрі: 43397884.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що під час підготовки до приватизації єдиного майнового комплексу державного підприємства "Дніпродіпрошахт" виявлено факт незаконного вибуття із державної власності об'єктів нерухомого майна, а саме, - адміністративної будівлі з прибудовами, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно Договору купівлі-продажу від 10.10.2008, майно було незаконно відчужено на користь ТОВ "Днепр-Бізнес-Люкс". В подальшому право власності на майно було зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 29.09.2009.
24.09.2019, згідно договору дарування ОСОБА_2 відчужила майно на користь ОСОБА_1
09.08.2021 спірне майно передано в іпотеку в забезпечення виконання умов договору позики від 09.08.2021 на суму 30 000,00грн, який укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Оскільки нерухоме майно вибуло із володіння позивача поза його волею, ФДМ України просить витребувати майно із незаконного володіння останнього набувача, ОСОБА_1 .
Ухвалою суду від 21.10.2024, зокрема, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_2 .
Ухвалою суду від 11.11.2024 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: Міністерство енергетики України, відкладено підготовче засідання на 16.12.2024.
Ухвалою суду від 16.12.2024 судом залучено до участі у справі у якості відповідача-4: ОСОБА_2 .
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 у справі №904/4124/24 позовні вимоги задоволено частково.
Витребувано на користь держави в особі Фонду державного майна України м. Київ у ОСОБА_1 м. Київ з незаконного володіння частину нерухомого майна, а саме нежитлові приміщення цокольного поверху адміністративної будівлі (літ. А-4, А2-1, а3-1, а4-1), позиції за №№1-14, 15, 16-20, 22-26, 28-60, І, II, XIV загальною площею 1145,6кв.м, ґанок а2 , що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Скасовано запис про державну реєстрацію за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_2 ) права власності на нежитлові приміщення цокольного поверху адміністративної будівлі (літ. А-4, А2-1, а3-1, а4-1), позиції за №№1-14, 15, 16-20, 22-26, 28-60, І, II, XIV загальною площею 1145,6кв.м, ґанок а2 , що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності: 33368752, дата державної реєстрації 24.09.2019, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1338066612101.
Визнано недійсним договір іпотеки, серія та номер: 2007, виданий 09.08.2021, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою-Соловей Т. В., укладений між ОСОБА_1 (іпотекодавець) (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_2 ) та ОСОБА_2 (іпотекодержатель), рішення про державну реєстрації прав та їх обтяження: 59738530 від 09.08.2021, номер запису про іпотеку в реєстрі:43397884.
Скасовано запис про державну реєстрацію обтяження у вигляді заборони відчуження, згідно договору іпотеки, серія та номер: 2007, виданий 09.08.2021, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою-Соловей Т. В., укладеного між ОСОБА_1 (іпотекодавець) (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_2 ) та ОСОБА_2 (іпотекодержатель) (РНОКП НОМЕР_2 ; АДРЕСА_3 ), рішення про державну реєстрації прав та їх обтяження: 59738530 від 09.08.2021, номер запису про іпотеку в реєстрі: 43397884.
Позовні вимоги Фонду державного майна України про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10.10.2008, який укладено між ДВАТ "Дніпродіпрошахт" та ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Савчук О.А., зареєстрований в реєстрі за №2659 - залишено без задоволення.
Стягнуто з ОСОБА_1 м. Київ на користь Фонду Державного майна України м. Київ витрати по сплаті судового збору у сумі 54815,00 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 м. Київ на користь Фонду Державного майна України м. Київ витрати по сплаті судового збору у сумі 3028,00грн.
Не погодившись із зазначеним рішенням, до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернувся ОСОБА_1 , в якій просить скасувати оскаржуване рішення повністю та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
При цьому, заявник апеляційної скарги посилається на те, що за суб'єктним складом відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є суб'єктами господарювання; справа не є спором щодо приватизації майна, оскільки, як зазначено в позовній заяві та було з'ясовано судом, майно Державного підприємства «Дніпродіпрошахт» знаходиться в процесі підготовки до приватизації, а спірне майно вибуло з власності ДВАТ «Дніпродіпрошахт» не в результаті приватизації, а на підставі цивільно-правової угоди.
Однак, не зважаючи на те, що під розгляду справи №904/4124/24 на стадії підготовчого провадження суд з'ясовував, що справа за предметним та суб'єктним складом в частині вимоги про витребування у ОСОБА_1 з незаконного володіння нерухомого майна не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства (що зафіксовано на носіях запису фіксації судового розгляду), але в порушення вимог ст.21, п.1 ч. 1 ст.231 ГПК суд не закрив провадження у справі, що є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги згідно з ч.2 ст.278 Господарського процесуального кодексу України.
Більше того, позовна вимога про витребування у ОСОБА_1 з незаконного володіння частини нерухомого майна, а саме нежитлові приміщення цокольного поверху адміністративної будівлі (літ.А-4. А2-1, аЗ-1, а4-1), позиції за №№1-14, 15, 16-20, 22, 28-60, 1, II. XIV, загальною площею 1 145,6 кв.м, ґанок а2, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , вже розглядалась судом, з тотожнім складом учасників та позовними вимогами, з приводу того самого предмету спору (рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 серпня 2022 року по справі № 932/779/22).
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 по справі № 932/779/22 рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 19.08.2022 та постанова Дніпровського апеляційного суду від 08.12.2022 скасовані; ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову Державного підприємства «Дніпродіпрошахт» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Товариство з обмеженою відповідальністю «Днепр-Бизнес-Люкс», Фонд Державного майна України, Міністерство енергетики України, про витребування майна з чужого незаконного володіння, припинення права власності та скасування обтяжень відмовлено.
Суд дійшов хибного висновку про початок перебігу позовної давності 14.02.2022. Суд не встановив, що Держава в особі Фонду державного майна була заздалегідь повідомлена, а в особі Міністерства вугільної промисловості точно знала про підписання Договору купівлі-продажу від 10 жовтня 2008 року, та, відповідно, Держава не могла не знати про вибуття спірного майна. Саме це мало бути встановлено судом як початок перебігу позовної давності. Більше того, задоволення судом віндикаційного позову є грубим порушенням критерію законності втручання в добросовісне володіння ОСОБА_1 майном, та порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з позбавленням права на майно без надання будь-якого відшкодування.
В порушення вимог ст. 86 ГПК України щодо всебічного, повного, об'єктивного дослідження доказів, судом не з'ясовано обставини, які викладені в листах ФДМУ від 01.10.2007 № 10-24-15842, від 13.06.2008 № 10-24-8438, що призвело до неправильного висновку про те, що «ДВАТ "Дніпродіпрошахт" не отримало згоди власника майна на передачу спірного нерухомого майна».
Заявлені позовні вимоги про витребування на користь Фонду державного майна України не підлягали задоволенню в силу дії ч. 3 ст.388 Цивільного кодексу України, оскільки з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно минуло більше десяти років. Проте Суд, не застосував закон, який підлягав застосуванню.
Фонд державного майна України та Державне підприємство "Дніпродіпрошахт" у відзивах на апеляційну скаргу заперечили щодо її задоволення, вважають оскаржуване рішення законним та обґрунтованим, зазначили, що у даній справі, позивачем є Фонд державного майна, а відповідачами є ДП «Дніпродіпрошахт», ТОВ «ДНЕПР-БІЗНЕС-ЛЮКС», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а основною позовною вимогою до ДП «Дніпродіпрошахт» та ТОВ «ДНЕПР-БІЗНЕС-ЛЮКС» були вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним, а похідними вимогами були вимоги до фізичних осіб в частині витребування майна та скасування обтяжень. Таким чином, судом першої інстанції правомірно не закрито провадження з підстав, що даний спір не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства і у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги скаржника в цій частині.
Лист Міністерства вугільної промисловості України від 27.07.2007 №01/02 02/439 «Щодо відчуження основних засобів», який наданий відповідачем-2 до справи разом з відзивом на позов і який на його думку є документом, що підтверджує згоду суб'єкта управління державним майном на відчуження нерухомого майна не є згодою власника на відчуження спірного майна.
Крім того, ч. 3 п. 5 Порядку № 803 встановлено, що дія цього Порядку не поширюється на відчуження майна, на яке відповідно до законодавства встановлена заборона на відчуження. А така заборона була встановлена законом.
Позивач про незаконне відчуження спірного майна дізнався в лютому 2022 року, при розгляді спору у Бабушкінському районному суді м. Дніпропетровська у справі №932/779/22, тому позивач звернувся з даним позовом до суду в межах строку позовної давності.
Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 25.06.2025 для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді - Іванова О.Г. (доповідач), судді - Верхогляд Т.А., Парусніков Ю.Б.
З огляду на відсутність в суді апеляційної інстанції матеріалів справи на час надходження скарги, ухвалою суду від 26.06.2025 здійснено запит матеріалів справи із Господарського суду Дніпропетровської області та відкладено вирішення питання про рух апеляційної скарги до надходження матеріалів справи до суду апеляційної інстанції.
02.07.2054 матеріали справи надійшли до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 08.07.2025 (колегія суддів: головуючого судді - Іванова О.Г. (доповідач), судді - Верхогляд Т.А., Парусніков Ю.Б.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 у справі №904/4124/24; розгляд справи призначено у судовому засіданні на 10.11.2025.
28.10.2025 до суду від представника Фонду держмайна України надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів.
В судовому засіданні 10.11.2025 оголошено перерву до 27.11.2025.
24.11.2025 до суду від представника відповідача-2 адвоката Строгого В.Ф. надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів.
В судовому засіданні 27.11.2025 оголошено перерву до 18.12.2025.
05.12.2025 до суду від представника ДП «Дніпродіпрошахт» адвоката Лутошкіна І.О. надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів.
17.12.2025 до суду від представника відповідача-2 адвоката Строгого В.Ф. повторно надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів.
В судовому засіданні 18.12.2025 секретар судового засідання намагався вийти на зв'язок з представником відповідача-1 Лутошкіним І.О. для проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, з використанням власних технічних засобів, але представник відповідача-1 на зв'язок не вийшов, про що складено акт.
В судовому засіданні 18.12.2025 Центральним апеляційним господарським судом оголошено вступну та резолютивну частину постанову у даній справі.
Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечень проти неї, перевіривши повноту встановлених місцевим господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до вимог частин 1, 2, 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції встановлені наступні неоспорені обставини справи.
Згідно з п.п. 1, 4 Положення про Міністерство вугільної промисловості України, затвердженого постановою КМ України від 02.11.06 №1527, Міністерство вугільної промисловості України (Мінвуглепром) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінвуглепром відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює відповідно до законодавства управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління.
Державне відкрите акціонерне товариство "Дніпродіпрошахт" було засновано відповідно до наказу Міністерства вугільної промисловості України від 30 вересня 1996 року № 499 шляхом перетворення Державного проектного інституту «Дніпродіпрошахт» у Державне відкрите акціонерне товариство відповідно до Указу Президента України 15 червня 1993 року № 210/93 «Про корпоратизацію підприємства».
Згідно з Додатком №2 до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 01.10.2005 №417-р повноваження з управління корпоративними правами держави в ДВАТ "Дніпродіпрошахт" передано Міністерству вугільної промисловості України. Засновником та власником 100% пакету акцій ДВАТ "Дніпродіпрошахт" є держава в особі Мінвуглепрому.
В свою чергу, Державне підприємство "Дніпродіпрошахт" засноване на державній власності шляхом реорганізації - перетворення Державного відкритого акціонерного товариства "Дніпродіпрошахт" згідно з наказом Міністерства вугільної промисловості України від 15 листопада 2010 року №456 "Про припинення діяльності ДВАТ "Дніпродіпрошахт" та належить до сфери управління Міністерства енергетики України, перейменованого відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 2 травня 2020 року № 425 "Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади" (п.1.1. Статуту ДП "Дніпродіпрошахт", а.с.29-44 том 1).
07 квітня 2008 року ДВАТ "Дніпродіпрошахт" на підставі Акту прийому-передачі нерухомого майна, яке увійшло до статутного фонду під час корпоратизації прийняло від Міністерства вугільної промисловості України державне майно, а саме об'єкти нерухомого майна згідно з переліком: Адміністративна будівля з прибудовами (Літ. А-4, А1-5, А11-1, А3-1, а3-1, а4-1, а2, а3, а4, а5, а6, а7, а8), допоміжні споруди: сарай (літ. В), гараж (літ. Г), навіс (літ. Д), сарай (літ. Е); адміністративна будівля з прибудовами (двоповерховою та триповерховою) літ. Б-3, Б1-3, Б2-3, Б3-2, Б4-1, Б5-3, Б6-1, Б7-1, Б8-2, б1, б11, що находяться за адресою: м. Дніпро, вул. Миронова (Європейська),15.
Згідно листа № 02/02-022/439 від 27.07.2007 "Щодо відчуження основних засобів", Міністерство вугільної промисловості надало згоду на відчуження шляхом продажу майна ДВАТ "Дніпродіпрошахт" в порядку, передбаченому чинним законодавством (а.с.118 том 1; а.с.85 том 3).
Листами від 12 вересня 2007 року №Д-91, від 22.05.2008 №д-43, ДВАТ "Дніпродіпрошахт" в особі голови правління Скляренка О.А. звернувся до Фонду Державного майна України з проханням надати додаткову згоду щодо відчуження цокольного поверху загальною площею 1150 кв.м. (2832,9кв.м.) будівлі, що розташована за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Миронова, 15, шляхом продажу на конкурсних засадах (аукціон) за оціночною вартістю (а.с.120-121 том 1).
Фонд державного майна України розглянув листи ДВАТ "Дніпродіпрошахт" про надання додаткового погодження на відчуження цокольного поверху загальною площею 1150кв.м. та на відчуження нежитлових приміщень будівлі (літ.А1-5) площею 2832,9 квм. Зазначив, що Порядок про відчуження об'єктів державної власності № 803 від 06.06.2007 не поширюється на відчуження майна, переданого у власність господарських товариств (листи від 01.10.2007 № 10-24-15842, від 13.06.2008 № 10-24-8438, а.с.123-124 том 1).
В газеті "Донеччина" №57 (15385) від 09.09.2008 опубліковане оголошення про проведення аукціону з відчуження спірного майна.
10 жовтня 2008 року на Донецькій товарній біржі "Південний Схід" проведено аукціон з продажу майна, що знаходиться на балансі ДВАТ "Дніпродіпрошахт". Переможцем лоту став ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс" (протокол №1 аукціону № 10, а.с.10 том 1).
10 жовтня 2008 року між ДВАТ "Дніпродіпрошахт", в особі директора-голови правління Скляренка О.А., який діяв на підставі Статуту, наказу Міністерства вугільної промисловості України № 88-к/к від 12.05.2008, листів Міністерства вугільної промисловості України від 27.07.2007 за № 01/02-02/439 та від 01.08.2008 за № 951/02/02-02, згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 08.10.2008 (продавець) та ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс", від імені якого діяв директор ОСОБА_3 (покупець), укладено договір купівлі-продажу частини нерухомого майна, а саме:
- нежитлові приміщення цокольного поверху адміністративної будівлі (літ. А-4, А2-1, а3-1, а4-1), позиції за №№1-14, 15, 16-20, 22, 28-60, I, II, XIV загальною площею 1145,6 кв.м, ґанок а2, що розташовані за адресою: м. Дніпро, вул. Європейська, 15 (а.с.14 том 1).
На виконання п.1.3. договору купівлі-продажу реєстровий № 2659 від 10.10.2008 складено Акт прийому-передачі від 17.11.2008, згідно якого ДВАТ "Дніпродіпрошахт" передав, а ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс" прийняв нежитлові приміщення цокольного поверху адміністративної будівлі за адресою: м. Дніпро, вул. Європейська, 15 (а.с.15 том 1).
Продаж вчинено за суму 3 149 671,80 грн (п.2.1. договору).
Договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Савчук О.А., реєстровий № 2659 від 10.10.2008.
Сторонами визнається та відповідно до ч. 1 ст. 75 ГПК України не потребує доказуванню обставина повної оплати ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс" продавцю за придбане нерухоме майно.
В подальшому право власності на спірне майно зареєстроване за відповідачкою, ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу, ВМО №292373, №292374, реєстраційний №3156 від 29 вересня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Малихіною М.М., запис в Реєстрі здійснений 10 грудня 2009 року та присвоєно реєстраційний номер майна: 25805967.
Згідно з договором дарування, серія та номер: 2344, виданий 24 вересня 2019 року, посвідчений ПН Київського МНО Косарєвою Т.В., номер запису про право власності: 33368752, дата державної реєстрації 24 вересня 2019 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1338066612101, право власності на спірне майно зареєстроване за відповідачем - ОСОБА_1 .
09 серпня 2021 року між ОСОБА_1 (іпотекодавець) та ОСОБА_2 (іпотекодержатель) укладено договір іпотеки, що посвідчений ПН Київського МНО Косарєвою-Соловей Т.В., за реєстровим № 2007.
Договір іпотеки укладено на виконання договору позики від 09.08.2021, який укладено між ОСОБА_1 (позичальникь) та ОСОБА_2 (позикодавець), строк виконання зобов'язань по поверненню коштів 08 серпня 2026 року.
На спірне майно накладено обтяження (рішення про державну реєстрації прав та їх обтяження: 59738530 від 09 липня 2021 року, номер запису про іпотеку в Реєстрі:43397884).
Наразі, зареєстрованим власником нежитлових приміщень є відповідач - ОСОБА_1 .
Згідно Акта приймання-передачі від 01.11.2022, на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.07.2022 № 683-р "Деякі питання управління об'єктами державної власності", затверджений головою Фонду державного майна України Умєровим Р.Е., із сфери управління Міністерства енергетики України до сфери управління Фонду державного майна України передано єдиний майновий комплекс Державного підприємства "Дніпродіпрошахт" (а.с.68-73 том 1).
Позивач зазначає, що нежитлові приміщення вибули з власності ДП "Дніпродіпрошахт" поза волею власника, тобто Держави в особі уповноваженого органу управління, всупереч установленій процедурі та за відсутності погодження Фонду Державного майна України, доводить суду нікчемність договору купівлі-продажу від 10.10.2008, укладеного за результатами аукціону, вважає, що договір порушує публічний порядок, а відтак, є недійсним в силу закону.
Частково задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з того, що заборонене законом відчуження державного майна беззаперечно порушує публічний порядок і такий правочин є нікчемним з огляду на положення ст. 228 ЦК України. Отже, укладений договір купівлі-продажу від 10.10.2008 спрямований на використання всупереч закону майна державної власності, тобто є таким, що порушує публічний порядок, а отже, є нікчемним на підставі статті 228 ЦК України. Нікчемність правочину не потребує визнання його недійсним. Відтак, наслідком недійсності нікчемного правочину є повернення майна його власнику.
Таким чином, держава в особі ФДМУ має право на витребування цього майна з незаконного володіння, що є ефективним способом захисту, враховуючи зміст та характер спірних правовідносин учасників справи.
Суд зауважив, що Відповідач-2, ОСОБА_1 , одержав спірне нерухоме майно за безвідплатним договором - договором дарування від 24 вересня 2019 року. Отже, відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України, в разі безвідплатного набуття майна в особи, яка не мала права його відчужувати, власник на підставі статті 387 ЦК України має право витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від добросовісності останньої.
Частинами першою, другою статті 388 ЦК України встановлений перелік випадків, коли власник має право на витребування майна від добросовісного набувача за відплатним договором. Водночас з огляду на висновок про безвідплатність набуття майна зазначені норми не підлягають застосуванню у цій справі. Натомість, застосовується стаття 387 та частина третя статті 388 ЦК України, відповідно до яких власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним за безвідплатними договорами.
Колегія суддів лише частково погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних мотивів.
Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним із учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтею 170 ЦК України набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26.02.2019 у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20) виснувала, що держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема у цивільних (господарських) відносинах, розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава (зокрема, цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов'язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах.
Враховуючи спірні правовідносини, стороною у цих правовідносинах є держава, інтереси якої представляє Фонд державного майна України.
Обґрунтовуючи позовні вимоги щодо недійсності договору купівлі-продажу позивач зазначає, що в процесі підготовки до приватизації з'ясовано, що спірне майно незаконно вибуло з державної власності. Позивач доводить суду нікчемність договору купівлі-продажу від 10.10.2008, укладеного за результатами аукціону, оскільки майно не підлягало приватизації, вважає, що договір порушує публічний порядок, є нікчемним, а відтак, недійсним в силу закону.
Щодо юрисдикції.
Згідно з положеннями статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду, та справи у спорах щодо продажу пакетів акцій, що належать державі у статутному капіталі банків.
Відповідно до частини 1 статті 30 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" спори щодо приватизації державного або комунального майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України, крім випадків, коли сторони погодили передачу таких спорів на вирішення міжнародному комерційному арбітражу відповідно до частини 12 статті 26 цього Закону.
Отже, з урахуванням змісту спірних правовідносин, а також наявності прямої вказівки закону на вид судочинства, у якому має розглядатися така категорія справ, спір у цій справі підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а участь фізичної особи у процедурі відчуження майна не змінює правової природи такого юридичного спору та не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства. Подібні правові позиції викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 903/456/18, від 12.05.2020 у справі № 925/308/18.
З огляду на викладене, доводи заявника апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції інстанцій юрисдикції є необґрунтованими.
У постанові від 12 травня 2020 року у справі № 925/308/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що спори щодо приватизації державного (або комунального) майна виникають у зв'язку з його відчуженням, зміною чи припиненням правомочностей держави на таке майно та виникненням відповідного обсягу прав у суб'єктів права приватної власності. За загальним правилом спори щодо приватизації державного майна належать до господарської юрисдикції незалежно від суб'єктного складу сторін спору щодо відчуження майна - як юридичних так і фізичних осіб. Тож при визначенні юрисдикції цієї справи слід виходити з характеру та змісту спірних правовідносин, у межах яких і за захистом яких звернувся позивач (пункти 6.14, 6.15 постанови).
Таким чином, за загальним правилом спори щодо приватизації державного або комунального майна належать до господарської юрисдикції незалежно від суб'єктного складу сторін спору щодо відчуження майна - як юридичних, так і фізичних осіб.
Відтак, з урахуванням характеру спірних відносин справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред'явлення позову, у тому числі, до фізичної особи, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, не змінює правової природи юридичного спору та в цьому випадку не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.
Вказане повністю узгоджується зі статтею 2 Господарського процесуального кодексу України, яка завданням господарського судочинства визначає справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів не тільки юридичних осіб і держави, але й фізичних осіб.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 903/456/18.
За змістом статті 173 Господарського процесуального кодексу України вимоги одного позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших.
Отже, позовні вимоги у цій справі пов'язані між собою підставою виникнення, стосуються одного і того самого майна - спірних нежитлових приміщень, що має наслідком повернення цього майна законному власнику у разі задоволення позову, і відповідно до статті 173 Господарського процесуального кодексу України їх слід розглядати в межах однієї справи.
При визначенні наявності/відсутності підстав для відкриття провадження у справі суд також має враховувати принцип процесуальної економії. Такий принцип господарського судочинства передбачає, що господарський суд, учасники судового процесу економно та ефективно використовують всі встановлені законом процесуальні засоби для правильного та оперативного розгляду справ із дотриманням строків.
У наведеному випадку об'єднання відповідних позовних вимог не матиме наслідком суттєвого утруднення вирішення спору, а навпаки, дає можливість досягти процесуальної економії за однакових обставин.
Правовий висновок про те, що об'єднання позовних вимог дає можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також запобігти можливості ухвалення різних рішень за однакових обставин, викладено у постанові Верховного Суду від 13.10.2019 у справі № 922/1359/19.
Відповідно до змісту позовної заяви спір про витребування у фізичної особи спірного майна має похідний характер від позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним, оскільки усі заявлені позовні вимоги обґрунтовуються обставиною незаконності відчуження державного майна, що зумовлює незаконність подальшої передачі спірних приміщень у власність фізичних осіб.
Вказане повністю узгоджується зі статтею 2 ГПК України, яка завданням господарського судочинства визначає справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів не тільки юридичних осіб і держави, але й фізичних осіб.
Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 903/456/18.
За змістом пункту 22 частини першої статті 1 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» приватизацією є платне відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб.
Звідси висновується, що спори щодо приватизації державного або комунального майна належать до господарської юрисдикції незалежно від суб'єктного складу сторін спору щодо відчуження майна - як юридичних, так і фізичних осіб.
З огляду на що, колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги про порушення господарським судом предметної підсудності.
Також твердження скаржника про те, що вже розглядалася справа в Бабушкінському районному суді м. Дніпропетровська у справі № 932/779/22 з тотожним складом учасниками та позовними вимогами є безпідставними.
Так, у справі № 932/779/22 позивачем було ДП «Дніпродіпрошахт», а відповідачами - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , треті особи: Фонд державного майна, Міністерство енергетики України, а позовні вимоги були заявлені на підставі статей 388 ЦК України щодо витребування майна з чужого незаконного володіння, припинення права власності та скасування обтяжень, при цьому позивач у цій справі обґрунтовував свої позовні вимоги, тим, що спірне майно вибуло з володіння власника поза його волею і скасовуючи судові рішення у цій справі, Верховний Суд зазначив, що для застосування до спірних правовідносин статей 387, 388 ЦК України необхідно визнати перший договір відчуження спірного майна недійсним.
У даній справі, позивачем є Фонд державного майна, а відповідачами є ДП «Дніпродіпрошахт», ТОВ «ДНЕПР-БІЗНЕС-ЛЮКС», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а основною позовною вимогою до ДП «Дніпродіпрошахт» та ТОВ «ДНЕПР-БІЗНЕС-ЛЮКС» були вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним, а похідними вимогами були вимоги до фізичних осіб в частині витребування майна та скасування обтяжень.
Таким чином, судом першої інстанції правомірно не закрито провадження з підстав, що даний спір не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства і у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги скаржника в цій частині.
Щодо згоди власника на відчуження спірного майна.
У даній справі колегією суддів встановлено, що держава здійснила заходи щодо зміни організаційно-правової форми з Державного проектного інституту "Дніпродіпрошахт" на Державне відкрите акціонерне товариство "Дніпродіпрошахт" і визначила розмір статутного капіталу останнього.
На момент передачі спірного нерухомого майна до статутного фонду, таке майно мало статус державної власності.
Частиною 3 статті 145 Господарського кодексу України (в редакції на момент винесення оскаржуваного рішення) передбачено, що правовий режим майна суб'єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом приватизації майна державного (комунального) підприємства відповідно до закону.
Проведення корпоратизації державного підприємства у акціонерне товариство не є приватизацією такого державного підприємства, а тому внесення майна до статутного фонду такого корпоратизованого товариства не може розглядатися, як підстава для зміни форми власності на державне майно.
Крім того, частиною 2 статті 325 ЦК України передбачено, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.
У відповідності до частини 5 статті 141 ГК України (в редакції на час спірних правовідносин) види майна, що можуть перебувати виключно у державній власності, відчуження якого недержавним суб'єктам господарювання не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій, визначаються законом.
Матеріалами справи встановлено, що листом № 02/02-022/439 від 27.07.2007 "Щодо відчуження основних засобів" Міністерство вугільної промисловості надало згоду на відчуження шляхом продажу майна ДВАТ "Дніпродіпрошахт" в порядку, передбаченому чинним законодавством (а.с.118 том 1; а.с.85 том 3).
Проте, 07.07.1999, тобто до укладення оспорюваного договору від 10.10.2008, набув чинності Закон України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" від 7 липня 1999 року № 847-XIV (втратив чинність 02.10.2019), яким затверджено перелік об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації, до якого увійшов ДВАТ "Дніпродіпрошахт".
Також 18.10.2006 набув чинності Закон України "Про управління об'єктами державної власності" від 21.09.2006 №185-V.
За змістом ч. 9 ст. 11 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) господарські організації, створені на базі об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації, до виключення їх з переліку об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації, не можуть вчиняти дії стосовно майна, переданого до їх статутного капіталу, наслідком яких може бути відчуження майна, у тому числі передача його до статутного капіталу інших господарських організацій, передача в заставу тощо.
З урахуванням приписів вищенаведених норм, спірне майно надавалося ДВАТ "Дніпродіпрошахт" для здійснення статутної діяльності, а не у власність, і до завершення процедури приватизації в установленому законодавством порядку це майно залишається об'єктом права державної власності.
Зважаючи на вищевикладене, майно державного підприємства, яке відповідно до закону не підлягає приватизації, не може належати юридичній особі на праві приватної власності (аналогічна правова позиція щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №927/735/16, від 14.02.2018 у справі №920/1077/16, від 28.03.2018 у справі 925/792/17, від 30.09.2018 у справі №915/825/16).
Корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (ст. 167 ГК України).
Статтею 73 ГК України визначено, що майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління.
Згідно зі ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворено у випадках та порядку, передбачених законом, на корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство) (ст. 74 ГК України).
Особливості створення та діяльності державних акціонерних товариств визначається Господарським кодексом України, законом про державні підприємства, іншими законами (ч.11 ст.81 ГК України).
Законом України "Про акціонерні товариства" передбачено, що діяльність державних акціонерних товариств та державних холдингових компаній, єдиним засновником та акціонером яких є держава в особі уповноважених державних органів, регулюється цим Законом, з урахуванням особливостей, передбачених спеціальними законами (ч.2 ст.1 Закону).
У відповідності до ст. 145 ГК України, зміна правового режиму майна суб'єкта господарювання здійснюється за рішенням власника (власників) майна у спосіб, передбачений цим Кодексом та прийнятими відповідно до нього іншими законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом.
Управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші суб'єкти. Види майна, що може перебувати виключно у державній власності, відчуження якого недержавним суб'єктам господарювання не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій, визначаються законом (п.п.1, 2, 5 ст. 141 ГК України).
Відповідно до частини третьої статті 326 Цивільного кодексу України управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Згідно зі статтею 5 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом.
Утворення акціонерних товариств на базі майна корпоратизованих державних унітарних товариств та особливий склад осіб, які беруть участь у їх заснуванні, серед яких державні органи, що здійснюють управління державним майном, зумовлює своєрідний порядок набуття такими акціонерними товариствами права власності на майно, що передається державою до їх статутного фонду.
За частиною п'ятою статті 18 Закону України "Про приватизацію державного майна" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при перетворенні державного унітарного підприємства в акціонерне товариство воно стає правонаступником підприємства, що приватизується.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 виснувала, що акціонерні товариства, засновником і єдиним акціонером яких є держава в особі органів виконавчої влади, мають спеціальний (особливий) правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами, які створюються в загальному порядку, а державне майно, передане до статутного фонду державних акціонерних товариств, залишається у державній власності й відчуження його можливе тільки органами приватизації через визначені законом приватизаційні процедури.
Отже, до моменту завершення процедури приватизації до створюваного акціонерного товариства в силу правонаступництва переходять права та обов'язки, які мало державне унітарне підприємство, у тому числі й обсяг майнових прав на державне майно, у цьому випадку - на праві господарського відання.
Державне майно, яке закріплювалося за державним підприємством на праві господарського відання, перебуває у створюваного акціонерного товариства на праві господарського відання, про що також свідчать вимоги про необхідність дотримання процедури приватизації при відчуженні майна господарських товариств з корпоративними правами держави понад 25 %, що закріплено в пунктах 19, 20 статті 11 Закону України "Про управління об'єктами державної власності".
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 вказала, що корпоратизація державних унітарних підприємств через їх перетворення у господарські товариства є лише передумовою для подальшої приватизації майна, переданого до їх статутного фонду (п.112).
У зв'язку із цим державне майно, передане державою до статутного фонду державного унітарного підприємства, корпоратизованого в акціонерне товариство, сто відсотків акцій статутного фонду якого залишаються у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації є державною власністю (п.114).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 також вказала, що "за частиною другою статті 145 ГК України, статтею 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою КМУ від 06.06.2007 № 803 (далі - Порядок № 803), зміна правового режиму майна суб'єкта господарювання здійснюється за рішенням власника. КМУ не приймав рішення про зміну режиму спірного Майна, у зв'язку із цим зміни форми власності з державної на приватну не відбулося, а правовий режим майна НАК "Надра України", заснованого на державній власності, міг бути змінений лише шляхом приватизації".
З огляду на викладене вище, ДВАТ "Дніпродіпрошахт" не було наділено законодавством та статутом повноваженнями самостійно вирішувати питання щодо відчуження державного майна.
Відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", в редакції, чинній на дату укладення договору, приватизації не підлягали об'єкти, що мають загальнодержавне значення. До об'єктів, що мають загальнодержавне значення відносяться майнові комплекси підприємств, структурних підрозділів, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), що мають загальнодержавне значення. Зокрема, загальнодержавне значення мали об'єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому, у тому числі майно, що забезпечує цілісність об'єднаної енергетичної системи України та диспетчерське (оперативно-технологічне) управління, магістральні та міждержавні електричні мережі.
Перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (ч.6 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна").
Згідно Додатку №2 "Перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані" до Закону України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані" від 07.07.1999 №847 (в редакції Закону, яка була чинною на дату укладення договору купівлі-продажу від 10.10.2008, реєстровий номер 2659), по Дніпропетровській області включено один об'єкт, а саме: 05410777 Державне відкрите акціонерне товариство "Дніпродіпрошахт", орган управління Мінвуглепром.
Як встановлено колегією суддів, спірне нерухоме майно відноситься саме до такої категорії об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, та не могло бути відчужено ДВАТ "Дніпродіпрошахт".
Згідно з п. 2 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 06.06.2007 №803, відчуження майна - це передача права власності на майно юридичним чи фізичним особам за процедурами та у спосіб, що передбачені цим Порядком.
В той же час, відповідно до ч. 3 п. 5 Порядку № 803 дія цього Порядку не поширюється на відчуження майна, на яке відповідно до законодавства встановлена заборона на відчуження.
А як було зазначено вище така заборона була встановлена законом.
Саме про це зазначив Фонд державного майна України у своїх листах на адресу ДВАТ "Дніпродіпрошахт". А саме, що Порядок про відчуження об'єктів державної власності № 803 від 06.06.2007 не поширюється на відчуження майна, переданого у власність господарських товариств (листи від 01.10.2007 № 10-24-15842, від 13.06.2008 № 10-24-8438, а.с.123-124 том 1).
Будь-які подальші дії органу приватизації, або органу управління таким майном щодо приватизації не мають юридичної сили, оскільки орган приватизації не може самостійно визначати об'єкт продажу, спосіб продажу і не має права вибору контрагента майбутнього договору купівлі-продажу.
За наявності рішення власника про виключення об'єкта з переліку майна, що підлягає приватизації, у встановлений Законом спосіб, орган приватизації не має підстав для укладення договору купівлі-продажу.
Заборонене законом відчуження державного майна беззаперечно порушує публічний порядок і такий правочин є нікчемним з огляду на положення ст. 228 ЦК України.
У разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю.
З огляду на викладене господарський суд прийшов до правильного висновку, що укладений договір купівлі-продажу від 10.10.2008 спрямований на використання всупереч закону майна державної власності, тобто є таким, що порушує публічний порядок, а отже, є нікчемним на підставі статті 228 ЦК України.
Нікчемність правочину не потребує визнання його недійсним. Відтак, наслідком недійсності нікчемного правочину є повернення майна його власнику.
Таким чином, держава в особі ФДМУ має право на витребування цього майна з незаконного володіння, що є ефективним способом захисту, враховуючи зміст та характер спірних правовідносин учасників справи.
Щодо витребування майна у останнього набувача.
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Правовий режим власності визначається виключно законами України (пункт статті 92 Конституції України).
Відповідно до статей 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки (частина перша статті 11 ЦК України). Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Отже, за загальним правилом цивільні права, зокрема право власності, виникають із правомірних, а не протиправних дій.
Одним із способів захисту речових прав є, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.112018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)).
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння.
Установлено, що нежитлові приміщення цокольного поверху адміністративної будівлі (літ. А-4, А2-1, а3-1, а4-1), позиції за №№1-14, 15, 16-20, 22-26, 28-60, І, II, XIV загальною площею 1145,6кв.м, ґанок а2, входять до майнового комплексу, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Європейська, 15 та є об'єктом права державної власності, який у подальшому був відчужений на користь ТОВ "Днепр-Бізнес-Люкс" у приватну власність.
Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
При цьому, за змістом ч.4 статті 388 ЦК України (в редакції Закону № 4292-ІХ від 12.03.2025) якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Чинне законодавство України не пов'язує можливість або неможливість витребування у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності або відсутності волі у відчужувача за останнім у ланцюгу угод договором. Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності або відсутності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу угод, за якими здійснювалося відчуження майна.
Таким чином, для вирішення питання про витребування майна у останнього набувача обов'язковому з'ясуванню підлягають наступні питання:
- добросовісність набувача;
- вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння (відчужувача за першим договором у ланцюгу угод), не з їхньої волі, зокрема загублене, викрадене;
- відплатність договору (першого договору у ланцюгу угод).
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно з володіння добросовісного набувача (тобто того, який не знав і не міг знати про те, що набуває майно, яке особа не мала права йому відчужувати) згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі (оплатно, безвідплатно) добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння.
Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).
Коло підстав, за яких власник може витребувати майно з володіння добросовісного набувача, який придбав його за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, є вичерпним (пункти 1-3 частини першої статті 388 ЦК України). Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України, постанова ВП ВС від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17).
Щодо добросовісності набувачів.
Якщо законом установлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина п'ята статті 12 ЦК України).
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).
За змістом частини 5 статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (постанова ВП ВС від 20.11.2018 у справі № 907/50/16).
Добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей (пункт 6.50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 46.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18; пункт 7.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17).
Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (пункт 6.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, постанова КГС ВС від 11.03.2025 у справі № 922/647/22).
З огляду на викладене, колегія суддів прийшла до висновку, що матеріалами справи не підтверджено, що останній набувач - ОСОБА_1 знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення останнього правочину (договору дарування від 24 вересня 2019 року), в тому числі про те, що його мати не мала права відчужувати спірне майно, оскільки не повинен був перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна.
Також матеріалами справи не підтверджено, що останній набувач - ОСОБА_1 знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення першого правочину у ланцюгу угод, який мав місце понад 11 років тому (договору купівлі-продажу частини нерухомого майна від 10.10.2008).
Крім того, позивачем не доведена недобросовісність дій першого набувача у ланцюгу угод - ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс", оскільки станом на момент укладання першого правочину від 10 жовтня 2008 року спірне нерухоме майно було зареєстроване за продавцем - ДВАТ "Дніпродіпрошахт"; правочин не суперечив Статуту Продавця; на вчинення правочину отримано дозвіл органу управління Продавця - Міністерства вугільної промисловості України (листи Міністерства вугільної промисловості України від 27.07.2007 за № 01/02-02/439 та від 01.08.2008 за № 951/02/02-02).
Щодо відплатності договору.
Відповідно до п. 2.1. Договору купівлі-продажу від 10.10.2008 продаж спірного майна вчинено за суму 3 149 671, 80 грн, в т.ч. ПДВ. Порядок розрахунків узгоджено сторонами в Розділі 2 Договору купівлі-продажу від 10.10.2008. Порядок розрахунків передбачає оплату (внесення) Покупцем грошових коштів на розрахунковий рахунок Продавця ДВАТ «Дніпродіпрошахт».
З наведеного вбачається, що Договір купівлі-продажу від 10.10.2008, реєстр. №2659 - є оплатим договором. Право власності на спірне Майно перейшло від ДВАТ «Дніпродіпрошахт» на користь ТОВ «Днепр-Бизнес-Люкс» на підставі договору на оплатній законній підставі.
Сторонами визнається та відповідно до ч. 1 ст. 75 ГПК України не потребує доказуванню обставина повної оплати ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс" продавцю за придбане нерухоме майно.
Далі, на підставі також оплатного Договору купівлі-продажу від 29.09.2009, реєстр. №3156, між ТОВ «Днепр-Бизнес-Люкс» та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Малихіною М.М., право власності на зазначене Майно перейшло до іншого власника та було зареєстровано за ОСОБА_2 .
І тільки на підставі безоплатного Договору дарування (між матір'ю та сином) від 24.09.2019, реєстр. №2344, посвідченого приватним нотаріусом Київського місткого нотаріального округу Косарєвою Т.В., право власності на зазначене майно відчужено ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .
Щодо вибуття майна з володіння власника поза його волею.
Спірне нерухоме майно не було та не могло бути загублено або викрадено через те, що є нежитловим приміщенням цокольного поверху адміністративної будівлі (літ.А-4, А2-1, аЗ-1, а4-1), позиції за №№1-14. 15, 16-20, 22, 28-60, 1, 11, XIV, загальною площею 1145,6 кв.м., ґанок а2, що розташоване за адресою: м. Дніпро, вул. Європейська, 15.
Відповідно до п. 3 абз. 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Матеріалами справи підтверджено, що 07 квітня 2008 року ДВАТ "Дніпродіпрошахт" на підставі Акту прийому-передачі нерухомого майна, яке увійшло до статутного фонду під час корпоратизації, прийняло від Міністерства вугільної промисловості України державне майно, а саме об'єкти нерухомого майна згідно з переліком: Адміністративна будівля з прибудовами (Літ. А-4, А1-5, А11-1, А3-1, а3-1, а4-1, а2, а3, а4, а5, а6, а7, а8), допоміжні споруди: сарай (літ. В), гараж (літ. Г), навіс (літ. Д), сарай (літ. Е); адміністративна будівля з прибудовами (двоповерховою та триповерховою) літ. Б-3, Б1-3, Б2-3, Б3-2, Б4-1, Б5-3, Б6-1, Б7-1, Б8-2, б1, б11, що находяться за адресою: м. Дніпро, вул. Миронова (Європейська), 15.
Отже, Держава в особі Міністерства вугільної промисловості України передала у володіння ДВАТ "Дніпродіпрошахт" спірне нерухоме майно.
В подальшому спірне нерухоме майно вибуло з володіння ДВАТ "Дніпродіпрошахт" за оплатним договором та передано на користь ТОВ «Днепр-Бизнес-Люкс» з доброї волі та за підписом директора - голови правління ДВАТ "Дніпродіпрошахт" ОСОБА_4 , діючого на підставі Статуту та Наказу Міністерства вугільної промисловості України №88-к/к від 12.05.2008, дійсність намірів, особу та дієздатність якого було перевірено та встановлено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Савчук О.А.
Факт правомірної передачі майна підтверджується Актом прийому-передачі до Договору купівлі-продажу від 10.10.2008, реєстр. №2659, який підписано уповноваженими представниками сторін.
Отже, спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника (Держави) за волею особи, якій він передав це майно у володіння.
У постанові КГС ВС від 16.04.2025 у справі № 910/17006/23 наведені наступні правові висновки:
«Особа може бути визнана добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений за відсутності у продавця права на відчуження.
Недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд має встановити, чи була воля власника на передачу права володіння іншій особі.».
Таким чином, недійсність/нікчемність Договору купівлі-продажу від 10.10.2008, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про вибуття спірного майна із володіння Держави в особі Міністерства вугільної промисловості України, а також із володіння особи, якій власник передав це майно (ДВАТ "Дніпродіпрошахт"), не з їх волі.
У постанові Верховного Суду від 22 січня 2021 року по справі № 922/623/20 викладено правовий висновок про застосування принципу «належного урядування» у спорах з приводу порушення процедури відчуження державного майна. Правовий висновок відповідає принципам Європейського суду з прав людини про неможливість витребування у добросовісного набувача майна, яке вибуло з володіння держави внаслідок порушень, допущених уповноваженими посадовими особами, які здійснюють функцію управління державним майном.
За висновком рішення Європейського суду від 24.06.2003 "Стретч проти Сполученого Королівства" в зазначеній справі "наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила". Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, у такому випадку мало місце "непропорційне втручання" у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".
У зазначеній постанові ВС від 22 січня 2021 року зазначено, що принцип "належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
У зазначеній постанові ВС від 22 січня 2021 року викладено висновок, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов та порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.
Таким чином, при вирішенні спору судом було враховано принцип «належного урядування» у подібних правовідносинах з переходу майна із державної власності в приватну власність, набувачі якої не могли та не зобов'язані були перевіряти правильність дій ДВАТ «Диіпродіпрошахт», Міністерства енергетики України, Фонду державного майна України щодо відчуження майна. Позивач не може покладати ризики будь-якої «потенційної» помилки Держави в процедурі відчуження державного майна на добросовісного набувача - ОСОБА_1 , такий ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму Державу.
Крім того, господарським судом безпідставно не застосовано до спірних правовідносин частину 3 ст. 388 Цивільного кодексу України, відповідно до якої Держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо:
- з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років;
- з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років.
Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною.
Матеріалами справи підтверджено, що нежитлові приміщення цокольного поверху адміністративної будівлі (літ. А-4, А2-1, а3-1, а4-1), позиції за №№1-14, 15, 16-20, 22-26, 28-60, 1, II, XIV загальною площею 1145,6кв.м, ґанок а2, що розташовані за адресою: м. Дніпро, вул. Європейська, 15, були передані від ДП "ДНІПРОДІПРОШАХТ" на користь ТОВ «ДНЕПР-БИЗНЕС-ЛІОКС» 10.10.2008, тобто, більше ніж 16 (шістнадцять) років потому.
Рішення про державну реєстрацію права власності набувача ТОВ «ДНЕПР-БИЗНЕС- ЛЮКС» на спірне нерухоме майно прийнято 16.12.2008, про що зазначено у Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 21279014.
Це підтверджує обставини, що станом на день звернення Позивача до суду с позовом про витребування зазначеного нерухомого майна, з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, минуло більше десяти років.
Зміна першого та подальших набувачів на ОСОБА_2 (Відповідна 4) та на ОСОБА_1 (Відповідач 2) не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, який становить десять років, що передбачено частиною ч. 3 ст.388 Цивільною кодексу України.
Згідно cт. 58 Конституції України Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Статтею 8 Конституції України визначено, що норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується
Відповідно до частини 3 ст. 388 Цивільного кодексу України дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало:
а) до об'єктів критичної інфраструктури;
б) до об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави;
в) до об'єктів та земель оборони;
г) до об'єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об'єктів (територій) на момент вибуття з володіння;
ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об'єктів на момент вибуття з володіння;
д) до пам'яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.
Суд першої інстанції не встановив та не дослідив наявність чи відсутність будь-якої підстави для застосування винятків, передбачених пунктом «б» частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України, що є істотним порушенням норм матеріального права.
Станом на 2008 рік правове регулювання об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, здійснювалося Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2004 року № 1734 «Про затвердження переліку підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави».
Постанова Кабінету Міністрів України № 1734 містила вичерпний перелік підприємств, що мають стратегічне значення, та підлягала застосуванню виключно у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин. Інших нормативно-правових актів, які б встановлювали перелік об'єктів державної власності стратегічного значення станом на 2008 рік, законодавством України не передбачалося.
Таким чином, саме перелік, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України № 1734 від 23.12.2004, був єдиним та вичерпним актом, яким визначено підприємства, що належали до об'єктів державної власності, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, у 2008 році (станом на день укладання спірного договору).
Майно Державного підприємства «Дніпродіпрошахт», а саме нежитлові приміщення, розташовані за адресою: м. Дніпро, вул. Європейська (Миронова), 15, не входило до переліку підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1734 від 23.12.2004 у редакції, чинній станом на 2008 рік. У зазначеному переліку відсутня норма про Державне підприємство «Дніпродіпрошахт», про спірне майно або про будь-які об'єкти, що розташовані за адресою м. Дніпро, вул. Європейська (Миронова), 15.
Станом на момент винесення оскаржуваного рішення перелік об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 «Про затвердження переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави», є чинним та застосовується до відповідних правовідносин. У зазначеному переліку також відсутні будь-які відомості щодо Державного підприємства «Дніпродіпрошахт», а також щодо нежитлових приміщень, розташованих за адресою: м. Дніпро, вул. Європейська (Миронова), 15.
Таким чином, спірне майно не належало до об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави ні станом на 2008 рік, ні станом на сьогодні, що виключає можливість застосування пункту «б» частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України.
Більше того, згідно відповіді Секретаріату Кабінету Міністрів України № 30624/0/2- 25 від 05.12.2025 на адвокатський запит Строгого В.Ф., станом на 10 жовтня 2008 року ДВАТ «Дніпродіпрошахт», 05410777, було відсутнє в переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України № 1734 від 23.12.2004.
З наведеного вбачається, що заявлені позовні вимоги про витребування на користь Фонду державного майна України спірного нерухомого майна не підлягали задоволенню в силу дії ч. ч. 1, 3 ст. 388 Цивільного кодексу України. Проте суд, не застосував закон, який підлягав застосуванню, що є підставою для скасування рішення суду.
Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 390 Цивільного кодексу України (в редакції Закону № 4292-ІХ від 12.03.2025) суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві.
Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред'явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади.
Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об'єктів приватизації, визначених Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду".
Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви.
Суд застосував спосіб захисту у вигляді витребування майна, але не вирішив питання про компенсацію вартості майна добросовісному набувачеві, як того вимагає частина п'ята статті 390 ЦК України.
Отже, рішення господарського суду постановлене з порушенням норм матеріального права, оскільки суд:
- не визначив вартість майна;
- не зобов'язав Фонд державного майна України попередньо внести цю вартість на депозитний рахунок суду;
- не вирішив питання про компенсацію вартості майна ОСОБА_1 ;
- не постановив рішення відповідно до вимог частини п'ятої статті 390 Цивільного кодексу України.
Таким чином, суд ухвалив рішення про витребування майна з порушенням імперативної норми частини п'ятої статті 390 ЦК України, яка передбачає обов'язковість: визначення вартості майна; внесення вартості на депозитний рахунок суду; одночасного вирішення питання про компенсацію добросовісному набувачеві.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45) (постанова ВП ВС від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог Фонду державного майна України в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування частини нерухомого майна слід відмовити.
Оскільки позовні вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним договору іпотеки, скасування запису про державну реєстрацію є похідними від вимоги про витребування частини нерухомого майна, то у їх задоволенні також слід відмовити.
Щодо позовної давності.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Частиною 3 ст. 267 ЦК України передбачена можливість застосувати позовну давності лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).
За ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Враховуючи, що позовні вимоги Фонду державного майна України про визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування частини нерухомого майна, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним договору іпотеки, скасування запису про державну реєстрацію обтяження колегією суддів визнано необґрунтованими, тому суд не вбачає підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 267 ЦК України та, відповідно, надавати оцінку доводам апеляційної скарги в цій частині.
Враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до пункту 58 рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994, пункт 29).
У рішенні Суду у справі "Трофимчук проти України" від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини також зазначено, що вимога щодо обґрунтованості рішень не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Тому, колегія суддів вважає за необхідне відзначити, що інші доводи та міркування заявника апеляційної скарги, Позивача та Третьої особи судом розглянуті, але до уваги та врахування при вирішенні даної справи не приймаються, оскільки на результат вирішення спору не впливають.
Відповідно до п.п. 1, 2, 3, 4 до ч. 1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є не з'ясування обставин, що мають значення справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
За наведених вище обставин, які були встановлені у ході апеляційного провадження у даній справі, колегія суддів апеляційного господарського суду, проаналізувавши застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, доходить висновку, що доводи апеляційної скарги про нез'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права знайшли своє підтвердження.
Враховуючи вищевикладене колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення господарського суду слід скасувати та прийняти у справі нове рішення, яким у задоволенні позову Фонду державного майна про визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування частини нерухомого майна, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним договору іпотеки, скасування запису про державну реєстрацію обтяження - відмовити.
Зважаючи на відмову у задоволенні позову, судові витрати, понесені у зв'язку із подачею позову та апеляційним оскарженням, згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України слід покласти на Позивача.
Керуючись ст. ст. 269, 275, 277, 282-284 ГПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 у справі №904/4124/24 - задовольнити.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 у справі №904/4124/24 - скасувати.
Прийняти у справі нове рішення, яким у задоволенні позову Фонду державного майна України, м. Київ до відповідача-1: Державного підприємства "Дніпродіпрошахт", м. Дніпро, відповідача-2: ОСОБА_1 , м. Київ, відповідача-3: Товариства з обмеженою відповідальністю "Днепр-Бизнес-Люкс", м. Донецьк, відповідача-4: ОСОБА_2 , м. Київ, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: Міністерство енергетики України, м. Київ про визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування частини нерухомого майна, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним договору іпотеки, скасування запису про державну реєстрацію обтяження - відмовити.
Витрати по справі з подання позову покласти на позивача.
Стягнути з Фонду державного майна України на користь ОСОБА_1 89 035,62 грн судового збору за подачу апеляційної скарги.
Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду Дніпропетровської області.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено та підписано 23.02.2026.
Головуючий суддя О.Г. Іванов
Суддя Т.А. Верхогляд
Суддя Ю.Б. Парусніков