18 лютого 2026 року м. Харків Справа № 922/3330/25
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Тихий П.В., суддя Жельне С.Ч. , суддя Шутенко І.А.
за участю секретаря судового засідання Березки О.М.
та представників учасників справи:
позивача - не з'явився;
відповідача - Перегудов С.М. (в залі суду);
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “ТОП ТЕКС» (вх.№2841Х/1-43) на рішення Господарського суду Харківської області від 01.12.2025 (суддя Буракова А.М., повний текст складено 11.12.2025) у справі №922/3330/25
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП-ТЕКС", м. Київ,
до База забезпечення Національної гвардії України (Військова частина НОМЕР_1 ), АДРЕСА_1 ,
про визнання пункту договору недійсним,
Товариство з обмеженою відповідальністю "ТОП-ТЕКС" звернулося до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Бази забезпечення Національної гвардії України (Військова частина НОМЕР_1 ), згідно якої просить суд визнати п. 7.3. Договору № 28-РЗ від 19.03.2024, укладеного між сторонами, недійсним. Також, згідно позову позивач просить суд здійснити розподіл судових витрат.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 01.12.2025 у справі №922/3330/25 у задоволені позову відмовлено повністю.
До Східного апеляційного господарського суду 29.12.2025 в системі "Електронний суд від Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП-ТЕКС" надійшла апеляційна скарга, в якій просить суд:
1. Скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 01 грудня 2025 року у справі № 922/3330/25.
2. Задовольнити позов в повному обсязі.
3. Здійснити розподіл судових витрат.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції фактично звів мотиви відмови у позові до формального твердження про свободу договору та усвідомлене погодження позивача з умовами договору, не надавши належної правової оцінки доводам позову щодо невідповідності пункту 7.3 договору імперативним нормам законодавства, а також щодо порушення принципів справедливості, добросовісності та рівності сторін у господарських правовідносинах. На думку апелянта, такий підхід свідчить про поверхневий розгляд спору та ігнорування правової природи спірних умов договору.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судових справ між суддями Східного апеляційного господарського суду від 29.12.2025 справу №922/3330/25 передано на розгляд суду у складі колегії суддів: головуючий суддя Тихий П.В., суддя Жельне С.Ч., суддя Шутенко І.А.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 05.01.2026 у справі №922/3330/25 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП-ТЕКС" на рішення Господарського суду Харківської області від 01.12.2025 у справі №922/3330/25 залишено без руху, оскільки апелянтом в порушення п.2, ч.3 ст. 258 Господарського процесуального кодексу України до скарги не було додано доказів сплати судового збору за подання апеляційної скарги у належному розмірі. Ухвалено заявнику апеляційної скарги усунути встановлені при поданні апеляційної скарги недоліки протягом 10 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.
Від Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП-ТЕКС" надійшло клопотання про усунення недоліків на виконання вимог ухвали суду від 05.01.2026 (вх. № 537 від 13.01.2025). До вказаного клопотання апелянт додав платіжну інструкцію №99KE-TD94-1M1E від 13.01.2026 на суму 1 грн., та платіжну інструкцію №4325 від 13.01.2026 на суму 3633,00 грн.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 14.01.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП-ТЕКС" на рішення Господарського суду Харківської області від 01.12.2025 у справі №922/3330/25. Встановлено строк позивачу для подання відзиву на апеляційну скаргу протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали. Витребувано з Господарського суду Харківської області матеріали справи 922/3330/25. Призначено справу до розгляду на "18" лютого 2026 р. о 11:30 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61022, місто Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, в залі засідань №132. Повідомлено, що неявка представників учасників справи належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, а також відсутність відповідного клопотання, не перешкоджає розгляду справи.
22.01.2026 до Східного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №922/3330/25.
27.01.2026 від представника Бази забезпечення Національної гвардії України (військової частини НОМЕР_1 ) через підсистему Електронний суд надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№1115), в якому він просить суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі; рішення Господарського суду Харківської області від 01 грудня 2025 року у справі № 922/3330/25 - залишити без змін; судові витрати покласти на Позивача.
В судове засідання 18.02.2026 з'явився представник відповідача, який заперечив проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити без змін оскаржуване рішення суду.
Позивач належним чином повідомлений про час та місце судового засідання, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази, однак, наданим йому процесуальним правом не скористався та в судове засідання не з'явився, свого повноважного представника не направив, про причини своєї неявки суд не повідомив.
Враховуючи положення ч.12 ст.270 ГПК України, відповідно до яких неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, судова колегія вважає за можливе розглянути подану апеляційну скаргу за відсутністю позивача.
Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Судова колегія, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши присутнього в судовому засіданні представника відповідача, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
З матеріалів справи вбачається, що 19.03.2024 між ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) (замовник, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ТОП-ТЕКС" (постачальник, позивач) було укладено Договір № 28-РЗ на закупівлю товарів за бюджетні кошти (надалі - Договір).
Відповідно до п. 1.1. Договору позивач зобов'язувався поставити відповідачу якісні товари, зазначені у Специфікації, яка є невід'ємною частиною цього Договору (Додаток № 1) за кодом 18110000-3 - “Формений одяг» Єдиного закупівельного словника ДК 021-2015 (далі - Товар), а саме: Костюм (куртка та штани) зимовий спеціальний, а Замовник - прийняти і оплатити такі товари.
Пунктом 1.2. Договору було передбачено, що найменування, номенклатура, асортимент та кількість товару зазначена в Додатку № 1 до цього Договору.
Згідно п. 4.1. Договору розрахунки за товар, що поставляється без порушень строків або вимог щодо якості (комплектності) замовником проводяться шляхом 100% оплати в безготівковій формі за фактично поставлену кількість товару (партію товару) протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дати прийняття товару на склад замовника та/або на склади військових частин Національної гвардії України, факт чого засвідчується підписами уповноважених на це осіб постачальника та замовника на відповідній видатковій накладній. У випадку відсутності на рахунках коштів, оплата здійснюється протягом 10 (десяти) календарних днів, з дня надходження коштів на рахунки.
Відповідно до п. 5.1. Договору - кінцевий термін постачання товару: 01.08.2024.
Згідно п. 7.3. Договору за порушення строку поставки товару, зазначеного у Специфікації (Додаток № 1 до цього Договору), постачальник сплачує замовнику пеню у розмірі 0,1 % вартості товару, з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення. За прострочення поставки понад 30 календарних днів додатково стягується штраф у розмірі 7% вартості непоставленого товару. У випадку порушення строку поставки понад 30 (тридцяти) календарних днів замовник має право в односторонньому порядку відмовитись від цього Договору в повному обсязі.
У п. 7.11. Договору сторони домовились, що погоджений розмір збитків, неустойки (штраф, пеня) та інфляційних втрат за несвоєчасне проведення замовником грошових розрахунків становить 0 (нуль) гривень. Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України та ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України сторони встановили інший розмір процентів: 0 (нуль) процентів.
Також, з умов Договору вбачається, що ним було встановлено ряд обов'язків постачальника. Так, постачальник, зокрема, зобов'язувався забезпечити поставку товару у строки та на умовах, передбачених Договором, що встановлено пп. 6.3.1. Договору, у порядку визначеному п. 5.1. Договору, яким встановлено, що дата, місце та обсяги поставки Товару зазначаються у Специфікації (Додаток № 1 до Договору № 28-РЗ від 19.03.2024).
Водночас, позивач вважає, що п. 7.3. Договору в сукупності з іншими умовами Договору, нормами права та судової практикою не відповідає вимогам закону та порушує права позивача.
Наведені обставини стали підставою для звернення позивача з відповідним позовом до господарського суду про визнання недійсним п. 7.3. Договору.
Заперечуючи проти позову, позивач зазначає про те, що позивачем були порушені умови Договору, а саме прострочення поставки товару. Ураховуючи вищевикладені обставини, відповідач надіслав позивачу претензію № 1 про сплату штрафних санкцій за прострочення поставки товару від 16.10.2024 вих. № 375/4-1032, в якій вимагав від відповідача сплатити суму пені в розмірі 1207647,00 грн. за прострочення поставки товару за Договором. Також, у відзиві на позовну заяву відповідач вказує, що позивач як учасник самостійно, на власний ризик виявив бажання брати участь у відповідній закупівлі та поставляти товар, про що постачальник в складі пропозиції до спрощеної закупівлі надав гарантійний лист від 11.03.2024 №11/03/18 у якому гарантував постачання запропонованого товару в необхідній кількості, якості та в потрібні терміни, а також погодився з проектом Договору, що підтверджується гарантійним листом від 11.03.2023 № 11/03/06.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для визнання п. 7.3. Договору № 28-РЗ від 19.03.2024, укладеного між сторонами, недійсним.
Апеляційний господарський суд, переглядаючи у апеляційному порядку оскаржуване судове рішення, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, зазначає про таке.
Спірні правовідносини між сторонами виникли в зв'язку з укладенням та виконанням договору поставки.
За приписами ст.ст. 627, 628 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, зміст договору складається з умов, які визначаються на розсуд та за погодженням сторін, та умов, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частинами 1-5 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Колегією суддів встановлено, що Договором № 28-РЗ від 19.03.2024 встановлено ряд обов'язків Постачальника, виконання останнім яких, безпосередньо, впливає на виконання чи невиконання договірних зобов'язань. Так, Постачальник, зокрема, зобов'язаний: забезпечити поставку товару у строки та на умовах, передбачених Договором, що встановлено пп. 6.3.1. Договору, у порядку визначеному п. 5.1. Договору, яким встановлено, що дата, місце та обсяги поставки Товару зазначаються у Специфікації (Додаток № 1 до Договору № 28-РЗ від 19.03.2024)
Відповідно до Специфікації за договором 28-РЗ від 19.03.2024, поставка Товару мала бути здійснена в липні до військової частини НОМЕР_1 у кількості 7 000 костюмів.
Як вказує відповідач, позивачем були порушені умови Договору, а саме прострочення поставки Товару.
Позивач 30.08.2024 року поставив Товар (костюм (куртка та штани) зимовий спеціальний) до військової частини НОМЕР_1 , що підтверджується актом приймання-передачі від 30.08.2024 р. №324, та договір був виконаний, позивач надіслав належним чином Претензію №1 про сплату штрафних санкцій за прострочення поставки Товару від 16.10.2024 (вих. № 375/4-1032), в якій вимагає відповідача сплатити суму пені в розмірі 1 207 647,00 грн за прострочення поставки Товару, надавши обґрунтований розрахунок.
Колегією суддів встановлено, що Договір від 19.03.2024 № 28-РЗ укладено на підставі процедури спрощеної закупівлі відповідно до положень Закону України «Про публічні закупівлі», Постанови КМУ від 11.11.2022 № 1275 «Деякі питання здійснення оборонних закупівель на період дії правового режиму воєнного стану» та Постанови КМУ від 19.09.2024 № 1178 «Про затвердження особливостей здійснення публічних закупівель товарів, робіт і послуг для замовників, передбачених Законом України “Про публічні закупівлі», на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування».
Тобто Договір укладено на підставі відкритої оферти, тому учасник самостійно, на власний ризик виявив бажання брати участь у відповідній закупівлі та поставляти Товар, про що Постачальник в складі пропозиції до спрощеної закупівлі надав гарантійний лист від 11.03.2024 № 11/03/18 у якому гарантував постачання запропонованого Товару в необхідній кількості, якості та в потрібні терміни, а також погодився з проектом Договору, що підтверджується гарантійним листом від 11.03.2023 № 11/03/06.
Щодо доводів позивача про те, що оспорюваний пункт Договору суперечить закону чи моральним засадам, порушує принципи справедливості та добросовісності або встановлює умови, що прямо заборонені імперативними нормами цивільного законодавства, колегія суддів зазначає про таке.
В силу ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Згідно частини першої статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Приписи ч. 2 та 3 ст. 6 та ст. 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.
Свобода договору як одна з принципових засад цивільного законодавства є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий в силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо відносини сторін регулюються імперативними нормами.
Суд звертає увагу, що сторони не можуть з посиланням на принцип свободи договору домовитись про те, що їхні відносини будуть регулюватися певною нормою закону за їхнім вибором, а не тією нормою, яка регулює їхні відносини, виходячи з правової природи останніх. Зазначене не означає, що сторони не можуть домовитися про те, що в разі прострочення повернення кредиту позичальник сплачує кредитору проценти саме як міру відповідальності, зокрема в тому ж розмірі, в якому він сплачував проценти як плату за наданий кредит, або в іншому розмірі. Водночас така домовленість за правовою природою є домовленістю про сплату процентів річних у визначеному договором розмірі на підставі статті 625 ЦК України.
Відповідно, сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов'язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов'язку, як і його зміни та припинення.
Щодо обрання варіанту реалізації розсуду суду у контексті застосування його у системному зв'язку з нормами законодавчих актів, а саме статей 3, 549, 628, 629 ЦК України та статті 61 Конституції України слід керуватися визначеним частиною першою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства, яким є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. А тому реалізація повноважень із суддівського розсуду має спрямовуватися на вибір оптимального варіанту розв'язання спірного правового питання, пошук необхідної правової норми, її розуміння та інтерпретацію, справедливе вирішення спору відповідно до встановлених судами обставин кожної конкретної справи.
Відповідно до частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203 ЦК України).
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 217 ЦК України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Відповідно до статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
У силу приписів статті 8 Конституції України Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
Для вирішення цього спору вагомим і ключовим є з'ясування питання наявності/відсутності у Договорі умов, які б свідчили про порушення та відповідність пункту 7.3 Договору принципу справедливості та розумності.
При вирішенні відповідних спорів важливим є тлумачення умов договорів, на яких ґрунтуються вимоги кредиторів, для з'ясування того, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі. Для цього можуть братися до уваги формулювання умов про сплату процентів, їх розміщення в структурі договору (в розділах, які регулюють правомірну чи неправомірну поведінку сторін), співвідношення з іншими положеннями про відповідальність позичальника тощо.
Згідно з частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього ж Кодексу.
Підставою для тлумачення судом правочину є наявність спору між сторонами щодо його змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів у тексті всієї угоди або її частини, що не дає змогу з'ясувати дійсний зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір. У той же час тлумачення не може створювати нові умови договору, а виключно роз'яснює існуючі умови угоди. Тобто суд може постановити рішення про тлумачення змісту договору без зміни його умов. Оскільки метою тлумачення правочину є з'ясування змісту його окремих частин, який складають права та обов'язки сторін, то тлумачення потрібно розуміти як спосіб виконання сторонами умов правочину.
Отже, тлумаченню підлягає зміст угоди або її частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто тлумаченням правочину є встановлення (з'ясування) його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення незрозумілостей та суперечностей у трактуванні його положень.
Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц зазначив, що у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначені загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.
Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.
Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні.
Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення.
За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від тривалості правопорушення.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013 та постанови Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №918/116/19 неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.
Водночас за своєю правовою природою проценти є винагородою (платою) за користування грошовими коштами.
За ч. ч. 5, 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Так, висновки Верховного Суду щодо правової природи неустойки та щодо відмінностей між такими видами неустойки (формами відповідальності), як штраф та пеня, викладені, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12, у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 червня 2020 року у справі № 922/3578/18 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 922/4400/17, від 31 липня 2019 року у справі № 910/3692/18, від 18 січня 2024 року у справі №916/410/23.
Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 922/4400/17, неустойка - це спосіб забезпечення виконання зобов'язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов'язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов'язання боржником. Після порушення боржником свого обов'язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати неналежного боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов'язку.
Неустойка має подвійну правову природу. До настання строку виконання зобов'язання неустойка є способом його забезпечення, а в разі невиконання зобов'язання перетворюється на відповідальність, яка спрямована на компенсацію негативних для кредитора наслідків порушення зобов'язання боржником. Разом з тим, пеня за своєю правовою природою продовжує стимулювати боржника до повного виконання взятих на себе зобов'язань і після сплати штрафу, тобто порівняно зі штрафом є додатковим стимулюючим фактором. Після застосування такої відповідальності як штраф, що має одноразовий характер, тобто вичерпується з настанням самого факту порушення зобов'язання, пеня продовжує забезпечувати та стимулювати виконання боржником свого зобов'язання (постанови Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 910/3692/18, від 18 січня 2024 року у справі № 916/410/23.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 зазначила про те, що за змістом положень параграфу 2 глави 49 Цивільного кодексу України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі.
У свою чергу, у постанові від 05.06.2020 у справі №922/3578/18 Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду щодо способу обчислення процентів зазначив таке: "Згідно з визначенням поняття неустойки, що передбачено статтею 549 ЦК України, грошовою сумою, яку боржник повинен передати кредитору у разі порушення зобов'язання, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення, є пеня. Отже, проценти за користування чужими грошовими коштами, які за умовами пункту 5.3 укладеного між сторонами у справі договору поставки, нараховуються за кожен день прострочення, підпадають під визначення пені. З огляду на зазначене, колегія суддів вважає правильними висновки апеляційного суду про те, що визначені сторонами у пункті 5.3 Договору проценти, з урахуванням положень статті 549 ЦК України, є пенею, а також, щодо можливості застосування правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду України від 01.07.2014 у справі № 3-32гс14 та від 24.12.2013 у справі 3-37гс13.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що системний аналіз частини другої статті 536, частини другої статті 625 та статті 627 ЦК України дозволяє дійти висновку, що законодавцем не обмежено право сторін визначити у договорі розмір процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами. Однак, диспозитивний характер цих норм у цілому обмежується положенням частини другої статті 625 ЦК України, яка зазначає про стягнення трьох процентів річних, що має наслідком визначення таких процентів саме у річних, а не будь-яким іншим способом обчислення процентів за умовами договору.
Отже, законодавцем передбачено, що договором може бути встановлено інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення (зокрема, в розмірі певного проценту за кожний день прострочення). З огляду на таке, Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не вбачає правових підстав для відступу від правової позиції Верховного Суду України у постанові від 01.07.2014 у справі № 3-32гс14 та від 24.12.2013 у справі № 3-37гс13".
У той же час, як зазначено в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/14180/18, з огляду на різну правову природу проценти, передбачені частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України, не можуть бути ототожнені з неустойкою. Крім того, Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду вважає, що правова природа передбаченої договором плати за користування чужими грошовими коштами не залежить від встановленого сторонами у договорі способу обчислення такої плати. Передбачене статтею 536, частиною третьою статті 693, частиною першою статті 1048, частиною першою статті 1054 Цивільного кодексу України право сторін на встановлення плати за користування грошовими коштами (попередньою оплатою, позикою) з урахуванням положень статті 6 та частини першої статті 627 Цивільного кодексу України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати.
Водночас Верховний Суд звертав увагу, що після пред'явлення покупцем продавцю такої вимоги (про повернення суми попередньої оплати відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України) за умови непоставки продавцем покупцю товару та неповернення суми попередньої оплати у продавця виникає грошове зобов'язання з повернення суми попередньої оплати, а користування продавцем цими коштами буде неправомірним. У такому випадку покупець втрачає право на нарахування продавцю на суму цих коштів процентів, передбачених частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України, та разом з цим набуває право на нарахування та стягнення з продавця процентів, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, що нараховуються внаслідок прострочення боржником (у даному випадку - продавцем) грошового зобов'язання (з повернення попередньої оплати) та які є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов'язання на відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима.
У постанові зазначено, що наведені висновки узгоджуються та відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах Великої Палати Верховного суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, від 04 лютого 2020 року у справі №912/1120/16, а також у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2020 року у справі №916/4693/15.
Поряд з цим, як вказано у вищезазначеній постанові від 03.12.2021, виходячи із свободи визначення умов договору відповідно до статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони мають право викласти умови договору, зокрема і щодо способу обчислення процентів за користування грошовими коштами (за один день чи за календарний рік), на власний розсуд у спосіб, який є найбільш зрозумілим та прийнятним саме для них.
Як вже зазначалось, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), а отже, і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Добросовісність у правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальноприйнятих уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться.
Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21.
Відповідно до висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 08 лютого 2017 року у справі № 910/29752/15, які знайшли своє відображення і у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 904/3315/18 (пункт 112 постанови), для договірної практики та практики правозастосування сама лише назва тієї чи іншої санкції, вжита в тексті договору, практичного значення не має. У такому випадку слід виходити з мети встановлення у законі відповідальності за порушення зобов'язання у вигляді штрафної санкції забезпечення належного виконання зобов'язання (аналогічні висновки знайшли своє відображення у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 січня 2025 року в cправі № 916/828/24).
Так, судова колегія враховує, що договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань регулює Закон України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань".
У силу приписів статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Згідно ст. 231 ГКУ у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Оспорюваний позивачем пункт п. 7.3. Договору повністю відображує наведену норму, є чітким та зрозумілим.
Відповідач є оборонним замовником, котрий здійснює закупівлю Товарів задля забезпечення оборони, забезпечення військовослужбовців, та також здійснює транспортування даного Товару по військовим частинам, та від своєчасного виконання договірних зобов'язань контрагентом на пряму залежить якісне виконання бойових завдань підрозділами Національної гвардії України, та саме тому така неустойка (пеня, штраф) визначена Договором за Господарським кодексом України .
А тому, з урахуванням визначених в ст. 6 ЦК України правил про те, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це (ч. 3 ст. 693, ст. 536 ЦК України щодо встановлення конкретного розміру процентів за користування чужими грошовими коштами), а обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту та із суті відносин між сторонами (враховуючи умову п. 7.3 Договору щодо порушення виконавцем зобов'язань щодо строків поставки товару), беручи до уваги, що сторонами в Договорі встановлено конкретний розмір процентів, колегія суддів дійшла висновку, що оспорюваний пункт Договору відповідає вимогам законодавства.
Згідно з частинами 1, 2, 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності підстав для визнання недійсним пункту 7.3 договору від 19.03.2024 №28-РЗ.
З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність позовних вимог.
Колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги позивача спростовуються матеріалами справи та стосуються виключно переоцінки доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Враховуючи, що місцевий господарський суд забезпечив дотримання вимог чинного законодавства щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження усіх фактичних обставин справи та дав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, а також те, що доводи апелянта не є підставою для скасування рішення суду, ухваленого з дотриманням норм процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення Господарського суду Харківської області від 01.12.2025 у справі №922/3330/25 слід залишити без змін.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.
Керуючись ст.ст. 269, 270, п. 1 ст. 275, ст. 276, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП-ТЕКС" залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 01.12.2025 у справі №922/3330/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту до Верховного суду у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України.
Повний текст постанови складено 23.02.2026.
Головуючий суддя П.В. Тихий
Суддя С.Ч. Жельне
Суддя І.А. Шутенко