Номер провадження: 22-ц/813/6370/25
Справа № 505/4433/21
Головуючий у першій інстанції Павловська Г. В.
Доповідач Карташов О. Ю.
18.12.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Карташова О.Ю.
суддів: Коновалової В.А., Кострицького В.В.
за участю секретаря судового засідання - Рудуман А.О.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду
апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця», в інтересах якого діє адвокат Миргородова Олена Юріївна
на рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 02 квітня 2025 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року позивач ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Кравця Р.Ю. звернувся до суду з позовом, до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та просить визнати протиправним і скасувати наказ начальника виробничого підрозділу «Подільська дистанція колії» Регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця» №242/ос від 15.12.2021 року про відсторонення ОСОБА_2 . Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, допустити негайне виконання рішення в частині поновлення та в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, вирішити питання про розподіл судових витрат.
В обґрунтування позову зазначено, що позивач з 22.03.2016 року і на даний час працює бригадиром з поточного утримання й ремонту колій та штучних споруд 6 розряду околоток №3 ст. Подільськ у виробничому підрозділі «Подільська дистанція колії» Регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця».
Наказом МОЗ України «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» №2393 від 01.11.2021 року. який набрав чинності 09.12.2021 року затверджено зміни до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 року №2153, зокрема доповнено Перелік новими пунктами 4-6 такого змісту:
4. підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади;
5.Установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів;
6. Підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держав, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 року №83».
15.12.2021 року наказом №242/ос, що виданий начальником виробничого підрозділу «Подільська дистанція колії» Регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця» його було відсторонено від роботи з підстав не здійснення обов'язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.
Позивач, вважає оскаржуваний наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки в ньому відсутні належні правові підстави, адже ст. 46 КЗпП України містить вичерпний перелік підстав для відсторонення. Також позивач вважає, що оскаржуваний наказ є протиправним, оскільки прийнятий за відсутності визначеного законом порядку відсторонення, є загальним , містить лише посилання на норми правових актів, без жодної конкретної підстави відсторонення, без встановлення точних фактів по відношенню до нього.
Також, у наказі відсутні встановлені факти відмови чи ухилення від проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 саме ним. При цьому, зі змісту наказу можна зробити висновок, що його відсторонено від роботи через не надання відповідних документів, одна така підстава як «не надання документів» не передбачена жодною нормою навіть в тих нормативно-правових актах, на які посилаються відповідачі.
Позивач зазначив, що він був позбавлений можливості заробляти собі на життя власною працею, з моменту його незаконного відсторонення і до моменту прийняття рішення про його допуск до роботи.
Згідно довідки про доходи від 15.12.2021 року №100 заробітна плата за 2 місяці до відсторонення становила 39071,65 грн.
Середньоденний заробіток за останні два місяці роботи перед звільненням складає 887,99 грн.
Тому, сума загального середнього заробітку за час вимушеного прогулу в період з 15.12.2021 року по 03.03.2022 року становить 47063,47 грн., які позивач просить стягнути з відповідача. За викладених обставин позивач і вимушений звернутися до суду з даним позовом.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Котовського міськрайонного суду Одеської області від 02.04.2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задоволено.
Визнано незаконним та скасовано наказ начальника виробничого підрозділу «Подільська дистанція колії» регіональної філії «Одеська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» №242/ос від 15.12.2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 , бригадира (звільненого) з поточного утримання й ремонту колій та штучних споруд 6 розряду околоток № 3 ст. Подільськ від роботи з 15.12.2021 року.
Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця», в особі виробничого підрозділу «Подільська дистанція колії» регіональної філії «Одеська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 47 063 (сорок сім тисяч шістдесят три) грн 47 коп.
Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця», в особі виробничого підрозділу «Подільська дистанція колії» регіональної філії «Одеська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави судовий збір в розмірі 1 816 (ода тисяча вісімсот шістнадцять) грн 00 коп.
Рішення суду в частині присудження виплати середнього заробітку за час вимушеного прогул підлягає негайному виконанню в межах суми платежу за один місяць.
Рішення суду вмотивовано тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та підтвердженими належними доказами, які свідчать про порушення прав позивача.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Акціонерне товариство «Українська залізниця», в інтересах якого діє адвокат Миргородова О.Ю. подали апеляційну скаргу, в якій посилаючись, що оскаржуване рішення є необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, просять його скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі. Судові витрати за подання апеляційної скарги просять покласти на Позивача.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апеляційна скарга мотивована тим, що відсторонення позивача було здійснено з дотриманням норм чинного законодавства, на підставі закону та з урахуванням всієї специфіки роботи позивача та кількості його соціальних контактів під час виконання роботи, а тому стягнення з АТ «Укрзалізниця» на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу є протиправним.
Щодо твердження суду про обов'язковість для відсторонення позивача наявності подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби сторона скаржника зазначає наступне.
Судом першої інстанції не в повній мірі враховано викладені у постанові ВП ВС від 14.12.2022, зокрема, зазначені в п. 11.34 та п. 11.35 постанови, а саме: «...11.34. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-ХІІ та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов'язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-ХІІ. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».
Акцентується увага на тому, що відсторонення позивача проведено з дотриманням вимог п. 41-6 постанови КМУ від 09.12.2020 № 1236, та матеріали судової справи містять докази того, що відповідачем попереджено позивача про необхідність здійснення вакцинації, про наслідки відмови або ухилення від вакцинації, а також докази того, що на момент прийняття рішення про відсторонення позивачем не надано жодного документу, який би підтверджував здійснення ним вакцинації або наявність у нього протипоказань щодо таких щеплень. Таких документів не надано й по теперішній час.
Щодо висновку суду про роботу позивача на вулиці, що на думку суду, свідчить про незаконність відсторонення позивача, стороною скаржника зазначається, що в даній ситуації суд першої інстанції не врахував висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14.12.2022 у зразковій справі № 130/3548/21, а також не надано належної оцінки доказам, наданим відповідачем щодо характеру роботи позивача.
Звертається увага на те, що відповідачем подавались на адресу суду додаткові пояснення з доказами, з яких вбачалося, що робота позивача передбачає тісний контакт у приміщенні з великою кількістю працівників відповідача щодня, тобто, не лише роботу на вулиці, як зазначив суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні. Також, відповідачем надано викопіювання з журналу № 119 реєстрації інструктажів з питань охорони праці на робочому місці ПД-3 ПДБ-1, з якого вбачається, що до відсторонення, позивачем 09.12.2021 проведено інструктаж 7 працівникам, про що свідчать відповідні підписи працівників та позивача, 10.12.2021 проведено інструктаж 6 працівникам, 13.12.2021 проведено інструктаж 6 працівникам, 14.12.2021 проведено інструктаж 5 працівникам. Після допуску до роботи, в зв'язку зі змінами в законодавстві через введений в країні воєнний стан, позивач також проводив щоденні інструктажі підлеглій бригаді, зокрема, 10.03.2022 інструктаж проведено 5 працівникам, 13.03.2022 - 6 працівникам, 16.03.2022 - 5 працівникам. Наведене підтверджує, що позивач постійно під час роботи контактує не менше ніж з 5 працівниками. Крім того, відповідачем надано робочу інструкцію позивача, з якої вбачається, що протягом робочого дня, по виробничій необхідності для виконання поставлених завдань, працівники околотку, в тому числі позивач, взаємодіють з працівниками інших цехів та околотків, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачу не може, тому АТ «Укрзалізниця» правомірно було змушено ухвалити рішення про відсторонення позивача від роботи...".
Щодо відзиву на апеляційну скаргу
Ознайомившись з апеляційною скаргою АТ «Українська залізниця», ОСОБА_1 в інтересах якого діє адвокат Цесельська І.В. подав відзив, в якому зазначає, що рішенням суду першої інстанції повно та всебічно встановлено, що відсторонення позивача є незаконним, а відповідачем в свою чергу зазначеного не спростовано. Крім того, акцентується увага на тому, що судом не було встановлено, а відповідачем не було надано доказів, які б підтверджували відсутність згоди позивача на щеплення саме після його повного та об'єктивного інформування про щеплення, його наслідки та наслідки відмови. Також наголошується, що у матеріалах справи відсутні докази факту відмови поінформованого працівника (позивача) від проведення обов'язкового профілактичного щеплення чи факту ухилення від останнього.
Сторона позивача вважає, що, твердження відповідача про те, що обмеження прав позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя і здоров'я людей, не відповідає ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та ст. 43 Конституції України, а також правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду в аналогічній справі №130/3548/21. Відсторонення позивача від роботи з позбавленням заробітку не було нагально необхідним і пропорційним легітимній меті втручання в право на повагу до приватного життя.
Сторона позивачів, просить відмовити у задоволенні поданої АТ «Українська залізниця» апеляційної скарги, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
Представник ОСОБА_1 , адвокат Цесельська І.В. приймаючи участь у розгляді в режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів, заперечувала проти задоволення апеляційної скарги АТ «Українська залізниця», просила оскаржуване рішення залишити без змін.
Представник АТ «Українська залізниця» у судове засідання не з'явився. Про дату, час і місце розгляду справи був сповіщений належним чином, що підтверджується довідкою про доставку електронної повістки до електронного кабінету.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, думку осіб, що з'явилися, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників які не з'явились.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Відповідно до даних копії трудової книжки серії НОМЕР_1 , позивач ОСОБА_1 з 22.03.2016 працює бригадиром з поточного утримання й ремонту колій та штучних споруд 6 розряду околоток № 3 ст. Подільськ у виробничому підрозділі «Подільська дистанція колії» Регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця».
Згідно копії довідки про доходи №100 від 15.12.2021 року, виданої начальником директором дистанції ОСОБА_3 , загальна сума доходу ОСОБА_1 за період з червня 2021 року по листопад 2021 року без урахування аліментів становить 97343 грн 14 коп.
Наказом від 15.12.2021 №242/ос «Про відсторонення від роботи», виданого начальником виробничого підрозділу «Подільська дистанція колії» Регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Укрзалізниця» ОСОБА_1 , бригадира (звільненого) з поточного утриманні й ремонту колій та штучних споруд 6 розряду околоток № 3 ст. Подільськ відсторонено від роботи з 15.12.2021 року до моменту усунення причин відсторонення.
На час відсторонення нарахування заробітної плати (середнього заробітку) не здійснювати.
Згідно копії акту від 15.12.2021 року № 8, начальником дистанції колії ОСОБА_3 , заступником з кадрів ОСОБА_4 , майстром шляховим ОСОБА_5 засвідчено, що ОСОБА_1 , бригадир (звільнений) з поточного утримання й ремонту колій та штучних споруд 6 розряду околоток № 3 ст. Подільськ станом на 15 грудня 2021 року не надав документ, який підтверджує вакцинацію проти COVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або висновок лікаря щодо наявності протипоказань до проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 (форма №028-1/о), виданий закладом охорони здоров'я.
Згідно копії акту від 26.11.202021 року ОСОБА_1 відмовився від ознайомлення з листом про необхідність отримання обов'язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 під особистий підпис, текст листа зачитано позивачу вголос в присутності свідків.
Наказом №37/ос від 03.03.2022 «Про допуск до роботи», у зв'язку із зупиненням дії наказу МОЗ України від 04.10.2021 №2153 «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням», ОСОБА_1 , бригадира (звільненого) з поточного утримання й ремонту колій та штучних споруд 6 розряду околоток №6 ст.Подільськ допустити до роботи з 04.03.2022 року, підстава наказ Міністерства охорони здоров'я України від 25.02.2022 року №380 «Про зупинення наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 №2153.
Позиція апеляційного суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.
Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).
Згідно з положенням частини третьої статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Застосовані норми права та мотиви, з яких виходить апеляційний суд
Згідно зі статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Частиною першою статті 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу визнання незаконним та скасування наказу №242/ос від 15.12.2021 року про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
За змістом пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного життя. Поняття приватного життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Тому обмеження, накладені, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя. З огляду на вказане спірні правовідносини, пов'язані з оцінкою правомірності відсторонення позивачки, підпадають під дію статті 8 Конвенції.
Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в пункті 2 статті 8 Конвенції, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
З огляду на цей припис критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями статті 8 Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає саме зі змісту пункту 2 вказаної статті; 3) чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в пункті 2 статті 8 Конвенції мети. Втручання становитиме порушення гарантій статті 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої та другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов'язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці. Незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов'язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об'єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватися з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів (абзаци 1 і 5 підпункту 2.2 пункту 2, абзац 12 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч.3 ст. 40 КЗпП України від 04 вересня 2019 року № 6-р(II)/2019).
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
За загальновідомими правилами, встановленими статтею 4 Конвенції Міжнародної Організації Праці № 158 від 04 лютого 1994 року, ратифікованої Верховною Радою України, яка набула чинності 16 травня 1995 року та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов'язаного зі здібностями або поведінкою працівника, або викликаного виробничою необхідністю підприємства, установи або служби.
Згідно з частиною другою статті 22 КЗпП України відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.
Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством, а саме: у випадках, перелічених у статті 46 КЗпП України або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом.
Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV «Перехідні положення»). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.
Як вбачається з наказу 15.12.2021 року №242/ос «Про відсторонення від роботи», при відстороненні ОСОБА_1 , відповідач керувався ст. 46 Кодексу законів про працю України, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказом МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 №2153 (зі змінами, внесеними наказом МОЗ від 01.11.2021 №2393), п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236.
Разом з тим, забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров'я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), на яку є посилання в апеляційній скарзі, зазначено:
«нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров'я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з'ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.
За змістом Переліку № 2153 обов'язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року №595.
Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов'язаних зі станом здоров'я конкретної людини, із загального правила про обов'язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об'єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема, оцінки об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.
Застосування до позивачки, передбачених Переліком № 2153 та Законом № 1645-ІІІ заходів, не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов'язків, зокрема об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов'язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення та самої позивачки.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник.
Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:
- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);
- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;
- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;
- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.
Визначаючи об'єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з'ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов'язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров'я, а також здоров'я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об'єктивні підстави та є виправданим. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в постановах від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20), від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17 (провадження № К/9901/283/18), від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19 (провадження № 61-6307св20).
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об'єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті)».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) вказано, що «оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов'язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством. Чинним законодавством не передбачено обов'язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою або ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови. У зв'язку із цим у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов'язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати».
Як вбачається з матеріалів справи, позивач працює бригадиром з поточного утримання й ремонту колій та штучних споруд 6 розряду околоток № 6 ст. Подільськ.
Але, в матеріалах справи відсутні докази факту відмови позивача від проведення обов'язкового профілактичного щеплення чи факту ухилення від останнього, відсутні докази про надання лікарем особисто ОСОБА_1 об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови для нього для здоров'я та можливі поствакцинальні ускладнення.
Крім того, відповідачем не доведено, що, обіймаючи посаду бригадира з поточного утримання й ремонту колій та штучних споруд 6 розряду околоток сигналіста 3-го розряду 7-го околотку позивач міг спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо.
Також, судом не встановлено жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення та самого позивача.
Доводи апеляційної скарги, також не доводять необхідність відсторонення ОСОБА_1 від роботи, оскільки не доводять небезпеку для суспільства в зв'язку з умовами його праці. Так, робота ОСОБА_1 пов'язана з поточним утриманням й ремонтом колій та штучних споруд, що передбачають працю на вулиці, яка і пов'язана зокрема з обслуговуванням колій. Щоденний інструктаж з питань охорони праці на який посилався скаржник може проводитися по телефону, та не підтверджує факту контактування ОСОБА_1 з іншими співробітниками.
Посилання в апеляційній скарзі на законність наказу про відсторонення ОСОБА_1 від роботи є необґрунтованими.
За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для скасування наказу АТ «Українська залізниця», яким ОСОБА_1 було відсторонено від роботи.
Також, правильними є висновки суду першої інстанції про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Статтею 235 КЗпП України передбачена відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.
Відповідно до пункту 2 Постанови КМУ № 100 від 08 лютого 1995 року зі змінами, якою був затверджений Порядок обчислення середньої заробітної плати, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Відповідно до п. 8 Постанови нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні, а у випадках, передбачених чинним законодавством,- на число календарних днів за цей період.
Суд правильно розрахував розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, встановивши середньоденний заробіток позивача та період за який підлягає стягненню середній заробіток, з урахуванням наказу № 37/ос від 03.03.2022 року, яким ОСОБА_1 з 04.03.2022 року було допущено до роботи.
Доводів стосовно не вірного розрахунку, або спростовування наданого позивачем розрахунку середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційна скарга не містить.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до формальних міркувань та заперечень висновків, що викладені в оскаржуваному рішенні, а тому не впливають на розгляд справи по суті.
Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.
Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційних скаргах не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційні скарги без задоволення.
З огляду на наведене, апеляційний суд робить висновок про безпідставність доводів апеляційної скарги відповідача, оскільки такі висновків суду першої інстанції не спростовують та на їх правильність не впливають.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення без змін.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстави для перерозподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця», в інтересах якого діє адвокат Миргородова Олена Юріївна, залишити без задоволення.
Рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 02 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення.
Касаційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.
Головуючий О.Ю. Карташов
Судді В.А. Коновалова
В.В. Кострицький