Справа № 675/1077/25
Провадження № 1-в/675/1/2026
"16" лютого 2026 р.Ізяславський районний суд Хмельницької області в складі головуючої - судді ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
за участю прокурора ОСОБА_5 ,
представника установи ОСОБА_6 ,
засудженого ОСОБА_7 , його захисника адвоката ОСОБА_8 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ізяславі в режимі відеоконференції клопотання засудженого ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такого, що відбуває покарання в державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58)», в порядку ст. ст. 537, 539 КПК України про звільнення в зв'язку з відбуттям строку покарання,
ОСОБА_7 звернувся до суду з клопотанням в порядку ст. ст. 537, 539 КПК України про звільнення в зв'язку з відбуттям строку покарання, мотивуючи це тим, що вироком Апеляційного суду Донецької області від 19 квітня 2004 року його засуджено до довічного позбавлення волі; ухвалою Верховного Суду України від 19 квітня 2004 року вирок щодо нього залишено без змін; ухвалою Ладижинського міського суду Вінницької області йому зараховано строк перебування під вартою у строк попереднього ув'язнення затримання та тримання під вартою як запобіжний захід з 11 березня 2001 року по 10 листопада 2005 року включно з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.
ОСОБА_7 вказує, що рішенням Конституційного Суду № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року була скасована смертна кара, внаслідок чого втратила чинність ст. 24 КК України (в редакції 1960 року) та відповідна санкція у статтях Особливої частини вказаного кодексу. 22 лютого 2000 року було введено новий вид покарання - довічне позбавлення волі, цей закон не має зворотної дії у часі, оскільки, на думку засудженого, погіршує його становище. ОСОБА_7 вважає, що відбулася зміна законодавста і з 29 грудня 1999 року до прийняття нової редакції Кримінального кодексу України 05 квітня 2001 року за правопорушення, передбачене, зокрема ст. 93 КК України (в редакції 1960 року), максимальне покарання йому могло бути призначено лише у виді 15 років позбавлення волі, а суд не мав права застосовувати до нього покарання у виді довічного позбавлення волі, оскільки це суперечить вимогам Європейської ковенції з прав людини, які є обов'язковими для виконання в Україні.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_7 зазначає, що відбув 15 років позбавлення волі, а тому просить звільнити його від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі за вироком Судової колегії палати з кримінальних справ Апеляційного суду Донецької області від 19 квітня 2004 року як такого, що повністю відбув покарання.
У судовому засіданні засуджений ОСОБА_7 та його захисник адвокат ОСОБА_8 клопотання підтримали та просили його задовольнити.
Прокурор ОСОБА_5 заперечив проти задоволення даного клопотання, посилаючись на його необґрунтованість.
Представник установи ОСОБА_6 при вирішенні вказаного питання покладається на розсуд суду.
Заслухавши доводи учасників судового провадження, дослідивши матеріали клопотання, матеріали особової справи, суд приходить до висновку, що у задоволенні клопотання слід відмовити з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_7 засуджений за вироком Судової колегії палати з кримінальних справ Апеляційного суду Донецької області від 19 квітня 2004 року за ст. ст. 93 п. а, г, е, і, 142 ч. 3, 42 КК України (в редакції 1960 року), до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому. Ухвалою колегії суддів судової палати Верховного суду України з кримінальних справ від 10 листопада 2005 року вирок щодо ОСОБА_7 залишений без змін. Ухвалою Ладижинського міського суду Вінницької області від 30 листопада 2016 року ОСОБА_7 зараховано у строк покарання строк попереднього ув'язнення за період з 11 березня 2001 року по 10 листопада 2005 року, з розрахунку: один день поереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі - 04 роки 07 місяців 30 днів. Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 02 лютого 2017 року ухвалу Ладижинського міського суду Вінницької обаості від 30 листопада 2016 року скасовано, у задоволенні клопотання ОСОБА_7 відмовлено.
Згідно з ч. 1 ст. 401 КПК України (в редакції 1960 року) вирок апеляційного суду набирає законної сили після закінчення строку на його касаційне оскарження, а в разі подання касаційної скарги чи внесення касаційного подання, вирок, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після розгляду справи касаційною інстанцією.
Статтею 403 КПК України (в редакції 1960 року) визначено, що вирок, який набрав законної сили, є обов'язковим для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України.
Аналогічні положення щодо остаточності рішення Верховного Суду, набрання вироком законної сили та його обов'язковості містяться і в чинному КПК України (у редакції 2012 року), зокрема, в ч. 5 ст. 442, 532, 533 КПК України.
За вимогами ч. 1 ст. 533 КПК України вирок або ухвала суду, які набрали законної сили, обов'язкові для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають виконанню на всій території України.
Згідно з п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК України під час виконання вироків суд, визначений частиною другою ст. 539 цього Кодексу, має право вирішувати інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку.
Саме в порядку, визначеному п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК України, засуджений ОСОБА_7 просить суд фактично переглянути законність призначеного йому покарання за вироком, що набрав законної сили, у виді довічного позбавлення волі та звільнити його від відбування покарання.
Проте, така вимога засудженого, на переконання суду, не може бути задоволена з огляду на те, що в порядку виконання вироку суд першої інстанції не перевіряє законність та обґрунтованість судових рішень, які набрали законної сили та не вправі вирішувати питання, що стосуються суті вироку та призначеного покарання.
Так, у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 1990 року «Про практику застосування судами України процесуального законодавства при вирішенні питань, пов'язаних з виконанням вироків» зазначено, що не підлягають розгляду в порядку, передбаченому для вирішення питань, пов'язаних з виконанням вироку питання, які зачіпають суть вироку та погіршують становище засудженого; звужують або розширюють обсяг обвинувачення; стосуються прогалин і недоліків вироків в частині кваліфікації злочинів, призначення покарання, вирішення цивільного позову. Зокрема, не можна у такому порядку уточнити призначене покарання (як основне, так і додаткове) щодо його виду та строку.
Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно вимог ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, тому суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституціїі в усіх необхідних випадках застосовувати її як акт прямої дії.
Конституційний Суд України в своєму рішенні № 17-рп/2010 від 29 червня 2010 року зазначив, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями (абз. 3 п.п. 3.1 п. 3).
Згідно з ч. 1 ст. 3 КК України законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.
За вимогами ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Частиною 2 статті 21 КПК України встановлено, що вирок та ухвала суду, що набрали законної сили у порядку, визначеному цим Кодексом, є обов'язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, тобто принцип остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.
Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно Рішення Конституційного Суду України від 26 січня 2011 року № 1-рп/2011 положення Кримінального кодексу України 1960 року із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-III, якими смертну кару як вид кримінального покарання було замінено довічним позбавленням волі, треба розуміти як такі, що пом'якшують кримінальну відповідальність особи і мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, передбачені Кримінальним кодексом України 1960 року, до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України», у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим законом не було виконано.
У цьому рішенні також зазначено, що після Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року, яким визнано неконституційним положення КК України щодо застосування смертної кари, Кодекс 1960 року не став новим законом, оскільки можливість його зміни передбачено тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність.
Із дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 29 грудня 1999 року і до набрання чинності Закон України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483 (далі Закон № 1483), яким введений новий вид покарання - довічне позбавлення волі, існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до КК України 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями КК України 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом № 1483 стосовно встановлення нового виду покарання.
Разом з тим, наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кримінального кодексу України 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Це, на переконання суду, підтверджується, зокрема, тим, що Кримінальний кодекс України 1960 року встановлював безальтернативну санкцію позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (ст. 94). Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (ст. 93 КК України 1960 року).
За таких обставин, суд вважає, що альтернативний характер санкцій статей Кримінального кодексу України 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не дає підстав для призначення ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на певний строк, оскільки це порушує принцип співмірності тяжкості вчинених ним злочинів і покарання за їх вчинення та не відповідає принципу справедливості в кримінальному праві.
Такі висновки узгоджуються з рішенням Конституційного Суду України від 26 січня 2011 року № 1-рп/2011 року (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі) та з практикою Європейського суду з прав людини, який зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним (рішення у справі «Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року, заява № 10249/03).
Також Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (рішення у справах «Алакрам Хумматов проти Азербайджану» від 18 травня 2006 року, заяви № 9852/03, № 13413/04, «Ткачов проти України» від 13 грудня 2007 року, заява № 39458/02).
За таких обставин, клопотання ОСОБА_7 задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 369-372, 538, 539 КПК України, суд
Відмовити у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_7 в порядку ст. ст. 537, 539 КПК України про звільнення в зв'язку з відбуттям строку покарання.
Ухвала суду може бути оскаржена до Хмельницького апеляційного суду протягом семи днів з дня її оголошення, а засудженим - протягом семи днів з дня отримання копії ухвали.
Головуючий суддя: ОСОБА_1
Судді: ОСОБА_2
ОСОБА_3