18 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 369/15420/23
провадження № 61-9947св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ювченко Андрій Васильович, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 січня 2025 року у складі судді Фінагеєвої І. О. та постанову Київського апеляційного суду від 15 травня 2025 року у складі колегії суддів Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним шлюбного договору,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив визнати частково недійсним з моменту вчинення шлюбний договір від 16 листопада 2018 року, укладений між ним та відповідачем, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мелещенко О. М. та зареєстрований у реєстрі за № 3622, а саме пункти 2, 3, 9, 12, 13 розділу 1 цього договору.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що 20 квітня 2013 року між ним та відповідачем було зареєстровано шлюб. У шлюбі у сторін народилися діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
У період шлюбу сторони набули у власність житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , на якій у подальшому було збудовано житловий будинок загальною площею 187,6 кв. м. Крім того, у період шлюбу сторони набули квартиру АДРЕСА_3 .
06 листопада 2018 року сторони уклали шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мелещенко О. М.
Позивач зазначав, що вказаний правочин було вчинено внаслідок морального тиску з боку дружини та застосування до нього психологічних маніпуляцій. За умовами шлюбного договору сторони фактично закріпили правовий режим набутого ними нерухомого майна таким чином, що всі об'єкти нерухомості, придбані у період шлюбу за спільні сумісні кошти подружжя, були зареєстровані на праві приватної власності за відповідачем, тоді як позивач не набув права власності на жоден об'єкт нерухомого майна.
На переконання позивача, внаслідок укладення зазначеного договору він опинився у вкрай невигідному становищі, що, на його думку, є підставою для визнання шлюбного договору недійсним у частині пунктів 2, 3, 9, 12, 13 розділу 1 договору.
Пропозиції позивача щодо внесення змін до шлюбного договору відповідачем були відхилені.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 16 січня 2025 рокувідмовив у задоволенні позову.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що аналіз оспорюваних пунктів шлюбного договору дає підстави для висновку про те, що сторони шлюбного договору без будь-яких застережень врегулювали свої майнові відносини, пов'язавши віднесення майна, набутого за весь період шлюбу, до певного правового режиму власності (особистої приватної чи спільної сумісної) з фактом державної реєстрації права власності на таке майно. Таким чином, сторони встановили правовий режим майна залежно від того, за ким із них зареєстровано право власності.
Критеріями правомірності шлюбного договору є, по-перше, відсутність суперечностей між його змістом та вимогами закону, зокрема відповідність імперативним нормам, а по-друге, дотримання моральних засад суспільства.
Встановивши характер спірних пунктів шлюбного договору та з'ясувавши, що за їх умовами не передбачається передання у власність одному з подружжя нерухомого майна, право на яке підлягає державній реєстрації, суд дійшов висновку, що оспорювані положення договору не суперечать частині п'ятій статті 93 Сімейного кодексу України (далі - СК України), оскільки договором не передбачено ані перереєстрації нерухомого майна, ані укладення цивільно-правових правочинів, спрямованих на його виконання.
Київський апеляційний суд постановою від 15 травня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 січня 2025 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції обґрунтовано встановив, що жодних доказів укладення шлюбного договору поза волею позивача або під примусом матеріали справи не містять.
Також не встановлено обґрунтованості посилань позивача на те, що укладений договір ставить його у невигідне становище. Для визнання договору недійсним з цієї підстави необхідною є наявність обставин, за яких саме умови договору змінюють матеріальний стан сторони та призводять до її істотно невигідного становища.
У даному випадку сторони по суті погодилися, що все майно, набуте сім'єю під час шлюбу, вважається особистою приватною власністю того з подружжя, за ким воно зареєстроване. Такі умови мають двосторонній характер, застосовуються однаковою мірою як до позивача, так і до відповідача, а отже, не можуть вважатися такими, що надають перевагу будь-якій зі сторін договору.
Крім того, пояснення позивача фактично зводяться до того, що його права були порушені не в момент укладення договору, а під час подальшого віднесення набутого майна до особистої власності відповідача. Водночас таке віднесення здійснювалося вже в подальшому - у процесі вчинення інших правочинів та державної реєстрації майна за відповідачем.
Обставини, що виникли під час подальшого виконання договору, не можуть бути підставою для визнання правочину недійсним, оскільки відповідні підстави мають існувати на момент його укладення.
Зазначене в сукупності з іншими обставинами, встановленими судом першої інстанції та викладеними в оскаржуваному рішенні, свідчить про відсутність підстав для задоволення позову.
Крім того, апеляційний суд вказав на недоречність частини доводів позивача щодо того, яке саме майно залишилося у його власності після укладення шлюбу, яке - у власності відповідача, а також щодо джерел походження такого майна, оскільки предметом розгляду у цій справі є питання дійсності або недійсності умов шлюбного договору, а не розподіл майна, набутого сторонами у період шлюбу.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2025 року ОСОБА_1 через представника Ювченка А. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 січня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 травня 2025 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що суди попередніх інстанцій неповно встановили фактичні обставини справи, не з'ясували правову природу заявленого позову, неправильно визначили характер спірних правовідносин, унаслідок чого помилково застосували норми матеріального та процесуального права.
Заявник зазначав, що, перелічивши об'єкти нерухомості, зареєстровані на нього, суд першої інстанції дійшов передчасного та необґрунтованого висновку про відсутність підстав вважати, що умовами шлюбного договору він був поставлений у надзвичайно скрутне матеріальне становище.
На думку позивача, суд не врахував його доводи про те, що все майно та грошові кошти, набуті ним під час шлюбу, були вкладені у будівництво та придбання в інтересах сім'ї цінного рухомого й нерухомого майна, яке протягом шлюбу реєструвалося на відповідача. Унаслідок цього після понад десяти років шлюбу позивач не набув у власність жодного об'єкта нерухомого або цінного рухомого майна та, заробляючи не менше, а подекуди й більше, ніж відповідач, після розірвання шлюбу фактично залишився без майна.
На підтвердження своєї фінансової спроможності здійснювати будівництво об'єктів нерухомості та придбавати житло позивач надав відомості щодо отриманих доходів, а також руху грошових коштів за банківським рахунком, відповідно до якого він розпоряджався власними заощадженнями, накопиченими раніше.
Факт наявності фактичних шлюбних відносин сторін задовго до укладення шлюбу, на переконання заявника, підтверджується народженням першої спільної дитини у січні 2014 року. Крім того, обставини активного психологічного впливу та морального тиску з боку відповідача, а також факти ініціювання нею змін умов шлюбного договору могли бути підтверджені показаннями свідків, клопотання про допит яких було заявлено представником позивача, однак суд у його задоволенні відмовив.
У зв'язку з такою позицією суду першої інстанції, на думку позивача, не виявилося можливим установити істотні обставини, необхідні для визнання оспорюваного шлюбного договору частково недійсним. Крім того, суд не навів жодних мотивів відхилення аргументів позивача щодо того, що він був поставлений у надзвичайно невигідне матеріальне становище, та не обґрунтував відповідні висновки.
Позивач загалом не заперечував проти правового врегулювання режиму майна, однак наполягав на врахуванні його інтересів. Під тиском та наполяганнями дружини, яка прямо вказувала на неможливість продовження сімейних відносин і нормального спілкування позивача з дітьми у разі відмови від підписання шлюбного договору, він погодився на укладення шлюбного договору, що містив положення, які за умов вільного волевиявлення були б для нього неприйнятними, зокрема пункти 2, 3, 9 розділу 1 договору.
Фактично все майно, набуте та побудоване під час шлюбу за кошти позивача, які відповідно до положень СК України є спільною сумісною власністю подружжя, було зареєстроване на ім'я відповідача. Жоден об'єкт нерухомого майна, набутого сторонами за понад десять років спільного життя, на ім'я позивача зареєстрований не був.
При цьому суди попередніх інстанцій, на думку заявника, дійшли формального висновку про відповідність шлюбного договору вимогам закону, обмежившись твердженням, що договором не передається у власність нерухоме майно, а лише встановлюється режим особистої приватної власності на майно, яке буде набуте у майбутньому. Водночас суди повністю проігнорували ключовий аргумент позивача, передбачений частиною четвертою статті 93 СК України, а саме те, що умови договору ставлять його у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
Аргументи інших учасників справи
У серпні 2025 року ОСОБА_2 через представника Щербину Я. М. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 05 серпня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Києво-Святошинського районного суду Київської області.
21 серпня 2025 року матеріали справи № 369/15420/23 надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
18 червня 2009 року ОСОБА_1 набув у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 .
02 лютого 2009 року ОСОБА_1 набув у власність 1/5 частки квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_5 .
10 листопада 2009 року ОСОБА_1 зареєстрував право власності на 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_6 .
14 липня 2010 року ОСОБА_2 набула у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_7 .
25 червня 2012 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу набула у власність земельну ділянку площею 0,0272 га, кадастровий номер 3222485903:02:008:5011.
20 грудня 2012 року ОСОБА_2 було видано будівельний паспорт № 117/2012 на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
11 березня 2013 року ОСОБА_2 отримала технічний паспорт на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
20 квітня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 .
25 квітня 2013 року ОСОБА_2 зареєструвала право власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
16 вересня 2014 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,0793 га, кадастровий номер 3222485900:04:004:0032.
10 червня 2016 року ОСОБА_2 набула у власність житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_2 .
06 листопада 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мелещенко О. М. та зареєстрований у реєстрі за № 3622.
У пункті 2 шлюбного договору сторони погодили, що все майно, у тому числі рухоме та нерухоме, придбане та/або набуте чоловіком або дружиною в Україні чи за її межами після державної реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім'я воно було придбане, набуте або зареєстроване.
Згідно з пунктом 3 шлюбного договору все майно, у тому числі рухоме та нерухоме, придбане та/або набуте чоловіком або дружиною після укладення цього договору, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім'я воно буде придбане або набуте.
У пункті 9 шлюбного договору передбачено, що житлові будинки, гаражі та земельні ділянки, придбані або побудовані подружжям до укладення шлюбу або у період шлюбу, є власністю того з подружжя, на чиє ім'я вони оформлені та зареєстровані.
Згідно з пунктами 12 та 13 шлюбного договору будь-яке майно, що належить одному з подружжя відповідно до умов цього договору, не може визнаватися спільною сумісною власністю. Під час відчуження такого майна (продажу, міни, дарування, передачі в оренду чи найм) згода іншого з подружжя не вимагається. Будь-які доходи, отримані від відчуження майна, вважаються доходами того з подружжя, на чиє ім'я це майно було придбане або набуте. У разі розірвання шлюбу всі об'єкти рухомого та нерухомого майна, що належать чоловікові або дружині на підставі цього договору, визнаються особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім'я таке майно було придбане або набуте, та поділу не підлягають.
22 травня 2020 року ОСОБА_2 зареєструвала право власності на квартиру загальною площею 26,3 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_8 .
У період з 20 квітня 2013 року до 31 жовтня 2023 року за ОСОБА_1 були зареєстровані транспортні засоби:
- автомобіль SKODA OCTAVIA A5, 2008 року випуску, який 04 вересня 2013 року був перереєстрований на нового власника;
- автомобіль OPEL INSIGNIA, 2013 року випуску, який 25 травня 2023 року був перереєстрований на нового власника.
Листом Бучанського районного управління поліції Головного управління Національної поліції у Київській області від 22 листопада 2023 року підтверджується, що 21 листопада 2023 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 358 Кримінального кодексу України.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначила, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
У частинах першій, дев'ятій статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.
Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).
Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, відповідно до яких домовленість сторін не повинна суперечити вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому контексті слід розуміти імперативні норми, які встановлюють заборону на договірне врегулювання сімейних правовідносин відносин подружжя.
Згідно з частиною першою статті 64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Договір, у тому числі шлюбний, насамперед є категорією цивільного права, і відповідно до статті 8 ЦК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин підлягають застосуванню загальні засади цивільного законодавства, зокрема норми статей 3 та 6 ЦК України щодо свободи договору, а також положення глав 52 та 53 ЦК України, якими визначено поняття, умови договору, порядок його укладення, зміни та розірвання.
У частині третій статті 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Отже, сторони можуть врегульовувати свої відносини у договорі на власний розсуд, за винятком випадків, коли: існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; така заборона випливає зі змісту відповідного акта законодавства; або домовленість сторін суперечить суті правовідносин між ними.
Відповідно до статті 94 СК України шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
Згідно зі статтею 95 СК України, якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.
Відповідно до статті 103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України.
Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203 та 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент його вчинення сторонами загальних вимог, установлених законом, зокрема: 1) зміст шлюбного договору не повинен суперечити вимогам законодавства України та моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного з подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.
Відповідно до статті 97 СК України подружжя має право визначити у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до шлюбу або під час шлюбу. У частинах другій, третій та п'ятій цієї статті передбачено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу та визнати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них, а також визначити порядок поділу майна, у тому числі у разі розірвання шлюбу. Крім того, сторони вправі включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
Отже, укладення шлюбного договору, який містить умову про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України, саме собою не може кваліфікуватися як порушення заборони передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна чи іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.
Водночас частинами четвертою та п'ятою статті 93 СК України встановлено спеціальні обмеження щодо змісту шлюбного договору, а саме: по-перше, шлюбний договір не повинен ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавчим регулюванням; по-друге, за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Таким чином, окрім загальних вимог щодо дійсності правочинів, установлених ЦК України, норми частин четвертої та п'ятої статті 93 СК України передбачають спеціальні, додаткові обмеження щодо можливого змісту шлюбного договору.
Положення частини п'ятої статті 93 СК України підлягає тлумаченню як таке, що стосується виключно майна, яке на праві особистої приватної власності повністю належало одному з подружжя та передається за шлюбним договором у особисту приватну власність іншого з подружжя.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що свобода договору у сфері регулювання майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою, а сторони не вправі визначати у шлюбному договорі такі умови, реалізація яких призводить до істотного дисбалансу між правами та обов'язками кожного з подружжя.
Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», використана у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до вимог частини третьої статті 12 ЦПК України, а надані докази - оцінці судом за правилами цивільного процесуального законодавства. Водночас положення статті 97 СК України надають подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до або під час шлюбу, і не містять заборон чи обмежень щодо реалізації цього права.
Схожий за змістом правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14 та у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 201/4255/16, від 01 червня 2022 року у справі № 759/23521/20, від 08 червня 2022 року у справі № 363/1545/20, від 09 червня 2022 року у справі № 553/2298/18, від 07 лютого 2023 року у справі № 202/1381/21, від 23 лютого 2023 року у справі № 369/2435/20 та інших.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У справі, що переглядається, суди встановили, що пунктами 2, 3, 9, 12, 13 шлюбного договору сторони погодили договірний правовий режим майна, відповідно до якого рухоме і нерухоме майно, набуте подружжям у період шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на ім'я якого воно набуте або зареєстроване, а також визначили правові наслідки володіння, користування та розпорядження таким майном, у тому числі у разі розірвання шлюбу.
Установивши зміст зазначених положень договору, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що такими умовами не передбачено передання у власність одному з подружжя нерухомого майна або іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації, а отже, ці положення не суперечать вимогам частини п'ятої статті 93 СК України та узгоджуються з положеннями статті 97 цього Кодексу, яка прямо допускає договірне визначення правового режиму майна подружжя.
Таким чином, встановивши, що укладеним між сторонами шлюбним договором, у тому числі його оспорюваними пунктами 2, 3, 9, 12, 13, не передбачено передання одному з подружжя у власність будь-якого майна, право на яке підлягає державній реєстрації, а також беручи до уваги те, що позивач не довів, що зазначені умови шлюбного договору ставили його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсними оспорюваних положень шлюбного договору.
Посилання заявника на те, що фактичні наслідки виконання договору призвели до несприятливого для нього майнового результату, обґрунтовано не були прийняті судами як підстава для визнання договору недійсним, оскільки такі доводи не свідчать про те, що саме на момент укладення шлюбного договору його умови об'єктивно ставили позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
Водночас як наявність підстав для визнання шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і факт порушення або оспорювання суб'єктивного цивільного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, мають встановлюватися саме станом на момент вчинення оспорюваного правочину, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 10 травня 2022 року у справі № 755/5802/20 та від 23 лютого 2023 року у справі № 369/2435/20.
Суди правильно виходили з того, що категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», передбачена частиною четвертою статті 93 СК України, має оціночний характер і потребує доведення належними та допустимими доказами, тоді як сам собою факт того, що майно у період шлюбу реєструвалося на ім'я відповідача, не є достатнім доказом наявності такого становища та не свідчить про незаконність шлюбного договору.
Доводи касаційної скарги про те, що укладення шлюбного договору відбулося під впливом психологічного тиску, морального примусу та за відсутності вільного волевиявлення позивача, колегія суддів вважає необґрунтованими з огляду на таке.
Шлюбний договір від 06 листопада 2018 року укладений сторонами у письмовій формі та нотаріально посвідчений. Перед посвідченням правочину нотаріус встановив особи сторін, перевірив їх цивільну дієздатність, з'ясував дійсне волевиявлення та роз'яснив правові наслідки укладення шлюбного договору, що прямо зафіксовано у посвідчувальному написі.
Зміст розділу 3 «Заключні положення» шлюбного договору свідчить, що сторони прямо та однозначно підтвердили: що жодна з них не поставлена цим договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище; що договір відповідає їхнім дійсним намірам, не є фіктивним чи удаваним правочином; що він укладається без застосування фізичного чи психічного тиску, без обману або приховування істотних обставин; що сторони однаково розуміють значення, умови договору, його правову природу та правові наслідки, а всі істотні умови договору є погодженими.
Наведені умови договору не мають формального характеру, а є результатом реалізації принципу свободи договору, закріпленого у статтях 6, 627 ЦК України, та підлягають оцінці судом у сукупності з іншими доказами. Саме собою подальше незадоволення однієї зі сторін наслідками виконання договору або зміна сімейних відносин не може свідчити про відсутність вільного волевиявлення на момент його укладення.
Посилання заявника на психологічний та моральний тиск з боку відповідача ґрунтуються виключно на його суб'єктивних поясненнях та не підтверджені належними і допустимими доказами у розумінні статей 76-81 ЦПК України. Доказів, які б свідчили про наявність обставин, передбачених статтями 229-231 ЦК України (обман, насильство, погроза), або про істотне порушення свободи волевиявлення, матеріали справи не містять.
Аргументи касаційної скарги про відмову суду у допиті свідків не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій, оскільки сам по собі допит свідків не може замінити відсутні об'єктивні докази примусу, а оцінка достатності доказової бази належить до дискреційних повноважень суду першої інстанції.
Крім того, положення розділу 2 шлюбного договору, які передбачають можливість його зміни або розірвання за згодою сторін, а також у судовому порядку з урахуванням інтересів дітей, додатково спростовують твердження про безальтернативність та примусовість правового становища позивача під час укладення договору.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що доводи касаційної скарги про психологічний тиск, моральний вплив та невільність волевиявлення є недоведеними, спростовуються змістом самого шлюбного договору, нотаріальним порядком його посвідчення та встановленими судами фактичними обставинами справи, а тому не можуть бути підставою для визнання оспорюваних умов договору недійсними.
Посилання заявника на те, що суд першої інстанції, перелічивши об'єкти нерухомості, зареєстровані на його ім'я, дійшов передчасного висновку про відсутність надзвичайно невигідного матеріального становища, не спростовують правильності висновків судів. Сам собою факт реєстрації майна на одного з подружжя, а також твердження про більший фінансовий внесок у його набуття, не є достатнім доказом того, що умови шлюбного договору ставлять іншу сторону у надзвичайно невигідне матеріальне становище у розумінні частини четвертої статті 93 СК України.
Суди обґрунтовано виходили з того, що подані позивачем докази, а також твердження про фінансову неспроможність відповідача не доводять, що саме умови пунктів 2, 3, 9, 12, 13 шлюбного договору, а не подальша реалізація сторонами своїх домовленостей, об'єктивно призвели до такого становища вже на момент укладення договору.
Доводи заявника про те, що все майно, набуте у період шлюбу, фактично реєструвалося на ім'я відповідача, судами правомірно оцінені крізь призму положень статті 97 СК України, яка допускає договірне визначення правового режиму майна подружжя, зокрема встановлення режиму особистої приватної власності залежно від факту набуття та реєстрації майна. Такі умови самі собою не свідчать про порушення частини п'ятої статті 93 СК України, оскільки не передбачають передання у власність нерухомого майна одному з подружжя, а лише визначають його правовий режим.
У цілому доводи касаційної скарги не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та обґрунтованих висновків, викладених у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з їх оцінкою та посилань на обставини, які були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Водночас доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норми матеріального права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18 (провадження № 61-18343св19), є необґрунтованими та такими, що не враховують відмінностей фактичних обставин зазначених справ.
Так, у справі № 755/19197/18 Верховний Суд дійшов висновку про невідповідність умов шлюбного договору вимогам статей 93, 97 СК України з огляду на те, що за його умовами усе нерухоме та рухоме майно подружжя, у тому числі квартира, житловий будинок, земельні ділянки, транспортні засоби, побутова техніка, меблі та інші речі, а також майнові права, набуті подружжям після укладення договору, безумовно визнавалися власністю одного з подружжя. Такий зміст договору фактично передбачав перехід права власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, та ставив іншого з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, що й стало підставою для визнання відповідних положень договору недійсними.
Натомість у справі, що переглядається, суди встановили, що оспорюваними пунктами 2, 3, 9, 12, 13 шлюбного договору сторони лише погодили договірний правовий режим майна, відповідно до якого рухоме і нерухоме майно, набуте під час шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на ім'я якого воно набуте або зареєстроване, без передання одному з подружжя у власність нерухомого майна іншого з подружжя та без зміни вже зареєстрованих прав.
Отже, на відміну від справи № 755/19197/18, спірний шлюбний договір у цій справі не передбачає переходу права власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, а лише реалізує надане сторонам законом право на договірне визначення правового режиму майна відповідно до статті 97 СК України.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постанові суду касаційної інстанції, на яку послався заявник у касаційній скарзі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (пункт 3 частини першої статті 133 ЦПК України).
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені ОСОБА_1 у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Разом із тим у відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 також просила суд відшкодувати їй за рахунок ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу за подання цього відзиву у розмірі 40 000,00 грн.
Верховний Суд звертає увагу, що касаційне провадження має певні етапи, які вимагають як дій суду, так і дій інших учасників справи. А саме: суд касаційної інстанції перевіряє відповідність касаційної скарги щодо форми і змісту вимогам статті 392 ЦПК України, дотримання строку, встановленого статтею 390 цього Кодексу, повноважень особи, яка подала таку скаргу, сплату судових витрат та постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження.
З цією процесуальною дією суду пов'язано право учасників справи подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження (частина перша статті 395 ЦПК України).
У частинах другій, четвертій статті 395 ЦПК України встановлено вимоги до форми та змісту відзиву та вказано на необхідність надання доказів надсилання його копій та документів, доданих до нього, іншим учасникам справи.
Тобто надання відзиву на касаційну скаргу є реалізацією принципу змагальності сторін (пункт 4 частини третьої статті 2 та стаття 12 ЦПК України).
Подання касаційної скарги та відкриття касаційного провадження вимагає від інших учасників справи вчинення дій на захист своїх інтересів та спонукає до здійснення певних дій, які б не були реалізовані за відсутності касаційної скарги.
Отже, інші учасники справи, які добросовісно реагували на відкриття касаційного провадження поданням відзиву на касаційну скаргу, понесли судові витрати, оскільки, у цьому випадку, звернулися за правничою допомогою до адвоката (стаття 15 ЦПК України), а відтак можуть розраховувати на відшкодування таких витрат у випадку відмови у задоволенні касаційної скарги.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, понесені відповідачем ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції підлягають розподілу відповідно до вимог процесуального закону.
На підтвердження заявлених вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу ОСОБА_2 надала:
- договір про надання правової (правничої) допомоги від 25 жовтня 2023 року та додаткову угоду № 1 до нього від 30 грудня 2024 року, укладені між ОСОБА_2 та адвокатом Щербиною Я. М.;
- попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 40 000,00 грн;
- акт наданих послуг від 25 серпня 2025 року, який містить детальний опис наданих адвокатом послуг із зазначенням витраченого часу, вартість яких сторони визначили у сумі 40 000,00 грн;
- рахунок-фактуру на оплату наданих послуг від 25 серпня 2025 року та довідку про сплату правничої допомоги від 25 серпня 2025 року № 9, згідно з якою ОСОБА_2 сплатила адвокату Щербині Я. М. 40 000,00 грн за надану правничу допомогу відповідно до договору від 25 жовтня 2023 року.
У передбаченому процесуальним законом порядку відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу був надісланий ОСОБА_1 та його представнику - адвокату Ювченку А. В. - через їх електронні кабінети. Указаний відзив містив обґрунтування вимог про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу та докази, на яких ці вимоги ґрунтуються.
Згідно з повідомленням про доставлення електронного листа, документ в електронному вигляді «Відзив № 26674/0/220-25» у справі № 369/15420/23 (61-9947ск25) доставлено до електронних кабінетів ОСОБА_1 та адвоката Ювченка А. В. 26 серпня 2025 року о 00:58:01.
Водночас станом на час касаційного перегляду цієї справи до Верховного Суду не надійшли заперечення сторони позивача щодо зменшення витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката Щербини Я. М., понесених відповідачем ОСОБА_2 у суді касаційної інстанції.
Під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд:
- має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21);
- з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені у частинах третій-п'ятій, дев'ятій статті 141 ЦПК України (а саме: пов'язаність витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21).
Подібні висновки викладено також у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2024 року у справі № 910/615/14 (№ 910/5042/22), від 26 вересня 2024 року у справі № 910/11903/23, від 25 січня 2025 року у справі № 369/849/18.
Отже, з урахуванням положень частини четвертої статті 137 ЦПК України суд наділений правом зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд, за наявності заперечень сторони проти такого розподілу або з власної ініціативи, керуючись критеріями, визначеними частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі витрати на професійну правничу допомогу або ж присудити такі витрати частково, що узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 (провадження № 14-50цс24).
Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру застосовуються з урахуванням конкретних обставин справи та мають оціночний характер. Визначення суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є дискреційним повноваженням суду, який розглядає справу, та здійснюється з належним урахуванням усіх обставин, що мають значення.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що сам факт подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для їх відшкодування у заявленому розмірі, оскільки такий розмір має бути доведеним, документально обґрунтованим та відповідати критеріям реальності адвокатських витрат (їх дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи.
Разом із тим заявлені стороною відповідача у цій справі витрати, зокрема щодо вивчення та аналізу касаційної скарги, формування правової позиції та надання правової консультації клієнту, які були виокремлені як самостійні послуги, не відповідають критерію неминучості судових витрат, оскільки не становлять окремого виду правничої допомоги у межах судового провадження, а охоплюються змістом підготовки та подання відзиву на касаційну скаргу. У зв'язку з цим такі витрати не можуть вважатися фактично понесеними як окремий вид робіт, виконаних адвокатом.
Верховний Суд також зазначає, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може перетворюватися на спосіб надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, та не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу, що узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17.
З огляду на викладене, врахувавши складність справи, характер і обсяг наданих адвокатом послуг у суді касаційної інстанції, необхідність та значущість вчинених процесуальних дій, а також те, що розгляд справи здійснювався у порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи, Верховний Суд дійшов висновку, що заявлений стороною відповідача розмір витрат на професійну правничу допомогу не відповідає критерію розумності, у зв'язку з чим підлягає зменшенню до 5 000,00 грн.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ювченко Андрій Васильович, залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 січня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 травня 2025 рокузалишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 5 000 (п'ять тисяч) гривень 00 копійок витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги у суді касаційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко