11 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 367/3117/19
провадження № 61-15390св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А, Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач: ОСОБА_2 ,
треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Макарчук Григорій Іванович, ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 09 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Голуб С. А., Таргоній Д. О.,
та касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником Рагімовою Тамарою Олександрівною , на ухвалу Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року к складі колегії суддів:
Слюсар Т. А., Голуб С. А., Таргоній Д. О.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Макарчук Г. І., ОСОБА_4 про визнання правочину частково недійсним.
Позов обґрунтований тим, що:
ОСОБА_1 є власником 2/5 житлового будинку
АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу частки житлового будинку від 20 жовтня 2016 року посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Харченко К. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 1986;
відповідач ОСОБА_6 є власником 1/5 вищевказаного житлового будинку на підставі договору дарування частки у праві власності на житловий будинок від 17 грудня 2012 року посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Макарчук Г. І. та зареєстрованого в реєстрі за № 1542.
третя особа ОСОБА_3 є власником 2/5 вищевказаного житлового будинку на підставі договору дарування від 19 травня 1992 року посвідченого Державним нотаріусом Ірпінської державної нотаріальної контори
Копиловою В. В.;
у користуванні його сім'ї у складі трьох осіб перебувають приміщення 1-1, 1-2, 1-3, 1-4, 1-6 згідно поповерхового плану Технічного паспорту на вищевказаний житловий будинок від 01 листопада 2012 року, загальна площа яких (37,3 кв. м) значно менша ніж площа будинку, яка відповідає його частці 2/5 у праві спільної часткової власності на вищевказаний будинок (43,24 кв. м);
договір між співвласниками про порядок володіння та користування вищевказаним будинком відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності в порядку статті 358 ЦК України не укладався;
у вересні 2018 року позивач ОСОБА_1 з Акту комісійного обстеження спеціалістами Бучанської міської ради від 05 вересня 2018 року дізнався, що відповідачу ОСОБА_2 дарувальником за договором дарування частки у праві власності на житловий будинок від 17 грудня 2012 року, посвідченим приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Макарчук Г. І. передано у власність визначені дарувальником приміщення вищевказаного житлового будинку 1-5, площею 14,6 кв. м та приміщення І, площею 24, 1 кв. м за Технічним паспортом на вказаний житловий будинок від 01 листопада 2012 року;
вважає, що пункт 1 договору дарування частки у праві власності на житловий будинок від 17 грудня 2012 року грубо порушує його право на володіння та користування житловим будинком.
Враховуючи викладене позивач просив:
визнати недійсним фрагмент 1 Договору дарування частки у праві власності на житловий будинок від 17 грудня 2012 року посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Макарчуком Г. І., зареєстрованого в реєстрі за № 1542, наступного змісту: «яка складається з приміщення 1-5, пл. 14,6 кв. м та приміщення ІІ
пл. 24,1 кв. м».
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада
2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
пунктом 2 договору дарування частки у праві власності на житловий будинок від 17 грудня 2012 року встановлено, що ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_2 прийняв у дар 1/5 частку у праві власності на будинок, яка складається з приміщення 1-5 пл. 14,6 кв. м та приміщення ІІ пл. 24.1 кв. м, що складає 1/5 частину житлового будинку з відповідною часткою надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ;
як вбачається з тексту договору дарування частки у праві власності на житловий будинок від 17 грудня 2012 року, а саме пункт 8 зазначеного договору, сторони підтвердили, що цей договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину. Дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального;
з наведеного вбачається, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 не існує спору щодо правомірності укладення договору дарування частки у праві власності на житловий будинок № 1542 від 17 грудня 2012 року. Таким чином, сторони правочину домовились про істотні умови Договору, особисто його підписали, виконали всі умови та в продовж позовної давності не оспорювали його;
пунктом 8 Договору № 1986 купівлі-продажу частки житлового будинку АДРЕСА_1 встановлено, що відчужувана частка житлового будинку оглянута покупцем перед укладенням цього договору. Недоліки або дефекти, що перешкоджали б його використанню за цільовим призначенням, на момент огляду виявлені не були. Претензій до Продавця щодо якісних характеристик відчужуваної частки будинку Покупець не має. Фактична передача частки житлового будинку Покупцю відбулася до підписання цього договору»;
на момент укладання договору дарування частки у праві власності на житловий будинок № 1542 від 17 грудня 2012 року будь-якого спору щодо виділу співвласником ОСОБА_4 1/5 частки у виді приміщень 1-5
пл. 14,6 кв. м та приміщення ІІ пл. 24.1 кв. м та передачі на них права власності за договором дарування відповідачу ОСОБА_2 між співвласниками ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не було;
позивач при укладанні договору купівлі продажу 2/5 частки був обізнаний про порядок користування співвласниками приміщеннями в будинку, який відображено в документах, окреслено окремими виходами та позначено в плані БТІ, як відокремлені квартири;
в ході розгляду справи встановлено, що фактично між сторонами виник спір щодо порядку користування дахом (горищем) будинку, який не належить на праві приватної власності жодному з співвласників будинку та не передавався у власність відповідача відповідно до договору дарування частки у праві власності на житловий будинок від 17 грудня 2012 року;
місця загального користування житлового будинку - це приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (горища, підвали, тощо). Таким чином, горище відноситься до місця загального користування житлового будинку. Відтак загальні приміщення перебувають у спільній власності всіх співвласників будинку;
враховуючи викладене позов не підлягає задоволенню, оскільки судом не встановлено підстав для визнання договору дарування не дійсним, а також не було встановлено, які права позивача були порушені, внаслідок укладання даного договору;
при цьому суд зазначає, що заява відповідача про застосування позовної давності не підлягає задоволенню, оскільки сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, лише в разі обґрунтованості позовних вимог.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 09 жовтня 2024 року апеляційну скаргу адвоката Рагімової Т. О. в інтересах ОСОБА_1 задоволено. Рішення Ірпінського міського суду Київської області
від 15 листопада 2023 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним пункт 1 договору дарування, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2
від 17 грудня 2012 року посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Макарчуком Г. І., зареєстрований в реєстрі за № 1542 в частині дарування приміщення 1-5,
пл. 14,6 кв. м та приміщення ІІ пл. 24,1 кв. м.
Постанова обґрунтована тим, що:
на момент укладення оспорюваного договору дарування частки у праві власності на житловий будинок від 17 грудня 2012 року приміщення 2 площею 24,1 кв. м було в стадії будівництва, до експлуатації прийнято не було, державна реєстрація права власності на нього проведена не була, приміщення 1-5, площею 14,6 та приміщення 2, площею 24,1 кв. м житлового будинку не виділені в натурі, все нерухоме майно перебувало в спільній частковій власності;
договір про виділ у натурі частки з нерухомого майна укладено не було, а тому дані приміщення не могли бути об'єктом вищезазначеного договору дарування;
відповідно до частини 2, 3 статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації;
якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна);
отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки;
в даному випадку порушене право ОСОБА_1 підлягає захисту, оскільки приміщення 1-5, пл. 14,6 кв. м та приміщення ІІ пл. 24,1 кв. м зазначені в пункті 1 дарування частки у праві власності на житловий будинок
від 17 грудня 2012 року на момент укладення вказаного договору в установленому законом порядку не були виділені в натурі з майна, що перебувало у спільній частковій власності, площа будинку була незмінною, договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна не було укладено;
установлено, що житловий будинок складав загальну площу 108,1 кв. м та житлову - 50,8 кв. м й ідеальна частка належного ОСОБА_4 нерухомого майна (3/5), відповідно, становила 64,86 кв. м загальної площі та 30,48 кв. м житлової площі, з яких 1/5 частина становить 10,16 кв. м житлової й 21,62 кв. м загальної площі, а 2/5 частин, відповідно, 20,32 кв. м та
43,24 кв. м;
отже, подаровані ОСОБА_2 приміщення житлового будинку пл.14,6 кв. м та 24,1 кв. м не відповідають 1/5 частці нерухомого майна, а тому істотно порушують право власності ОСОБА_1 на належні йому 2/5 частин житлового будинку;
також установлено, що виділені у власність відповідача приміщення не конкретизовані з точки зору їх належності до житлової чи загальної площі будинку, а ця обставина має істотне значення для правильного вирішення спору та залишилася поза увагою суду й врахування під час вирішення спору;
таким чином, порушення прав позивача пов'язане з позбавленням його можливості здійснити, реалізувати у повному обсязі своє право власності на належну частку житлового будинку.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року у задоволенні заяви адвоката Рагімової Т. О. в інтересах ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення відмовлено.
Ухвала мотивована тим, що
в апеляційній скарзі адвокат Рагімова Т. О. в інтересах ОСОБА_1 зазначила про орієнтовний розмір витрат на правову допомогу в сумі
18 000 грн;
до заяви про ухвалення додаткового рішення долучено докази на надання правничої допомоги в суді першої та апеляційній інстанцій: договір про надання правової допомоги б/н від 10 вересня 2021 року, додатком № 1 від 10 вересня 2021 року до договору про надання правової допомоги
від 10 вересня 2021 року, акт № 1 прийняття-передачі правової допомоги (наданих послуг) до договору про надання правової допомоги б/н
від 10 вересня 2021 року, акт № 2 прийняття-передачі правової допомоги (наданих послуг) до договору про надання правової допомоги б/н
від 10 вересня 2021 року, прибутковий ордер від 03 січня 2024 року на суму
14 000 грн (за представництво клієнта в суді першої інстанції), прибутковий ордер від 14 жовтня 2024 року на суму 18 000 грн (за представництво клієнта в суді апеляційної інстанції);
між тим, докази витрат на правничу допомогу, понесені позивачем в суді першої інстанції, були наявні ще до ухвалення рішення, проте не надані позивачем до районного суду;
не було заявлено також до закінчення судових дебатів й про витрати понесені в суді апеляційної інстанції та не надано доказів, що підтверджують їх розмір;
представницею позивача лише після прийняття рішення одночасно з поданням заяви про ухвалення по справі додаткового рішення у якості додатків до заяви долучено докази на підтвердження понесення таких витрат;
всупереч положень статті 246 ЦПК України, заявниця не навела суду жодних поважних причин щодо неможливості подання доказів, що підтверджують розмір судових витрат, до закінчення судових дебатів.
Аргументи учасників справи
15 листопада 2024 року ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку подав касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову Київського апеляційного суду
від 09 жовтня 2024 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
скасований апеляційною інстанцією в частині Договір дарування між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був укладений за чотири роки до того, як ОСОБА_1 став власником частини будинку. Тому його право на момент вчинення правочину не порушувалось та не могло бути порушеним;
до того, як ОСОБА_1 став власником, житловий будинок попередні власники удосконалювали, перебудовували та інше. Отже, купуючи будинок, він, як покупець, мав пересвідчитись у своїх правах та об'єктивно переконатись, що куплена ним частка відповідає тим приміщенням, які він купив. Адже будинок має фактично три відокремлені квартири (три окремі входи та три відокремлені комунікаційні системи);
у разі виникнення спору мав звернутись до продавця з позовом про визнання свого правочину недійсним (або в частині), а не позиватись до власників, які володіють частками в будинку вже багато років до нього;
скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд порушив всі приписи статей 328, 334, 386 ЦК України.
У грудні 2024 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний Суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, через представника Рагімову Т. О. , у якій просив скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 13 листопада
2024 року та ухвалити нове рішення, яким стягнути суму сплаченого судового збору та витрати на професійну правничу допомогу з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_1 у розмірі 36 050 грн.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
подання попереднього розрахунку суми судових витрат на більш пізніх стадіях не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні таких витрат;
представником позивача було заявлено про витрати на правничу допомогу у повній відповідності до вимог частини першої статті 134 ЦПК України та частини восьмої статті 141 ЦПК України, а звернення до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення було здійснено у відповідності до статті 270 ЦПК України;
при винесенні постанови Київським апеляційним судом від 09 жовтня 2024 року у даній справі не було вирішено питання щодо розподілу витрат позивача стосовно стягнення судового збору сплаченого позивачем та враховуючи, що позивач в своїй заяві просив суд апеляційної інстанції вирішити питання про розподіл судових витрат та витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 36 050,00 грн, які позивач сплатив у зв'язку з розглядом даної справи в суді апеляційної інстанції та суді першої інстанції та враховуючи те, що відповідачем не була подана заява про зменшення судових витрат, заява адвоката Рагімової Т. О. в інтересах ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення підлягає задоволенню.
У грудні 2024 року ОСОБА_1 , через представника Рагімову Т. О., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 09 жовтня 2024 року залишити без змін.
Відзив обґрунтований тим, що:
посилаючись на частину другу статті 389 ЦПК України, ОСОБА_2 зазначає про застосування судом норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 червня 2017 року № 761/12692/17. Проте скаржник повністю не обґрунтовує подібність правовідносин у справі, на яку він посилається та справі, яку заявлено до касаційного перегляду;
правовідносини, які були переглянуті Верховним Судом у справі
№ 761/12692/17 не подібні до тих правовідносин, які розглядались Київським апеляційним судом у справі № 367/3117/19, з огляду на ту обставину, що у справі № 761/12692/17 приймалось рішення про визнання оспорюваного правочину недійсним, де було визначено, що необхідними умовами є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою та як наявність підстав для визнання правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного права або інтересу особи, яка звернулась до суду, має встановлюватись саме на момент вчинення правочину;
ЦК України не надає визначення заінтересованої особи в контексті визнання правочину недійсним, а ОСОБА_1 є такою особою, оскільки він має безпосереднє відношення до житлового будинку з належними до нього господарськими та побутовими будівлями і спорудами, оскільки згідно з нотаріально посвідченим договором дарування частки житлового будинку
від 17 грудня 2012 року ОСОБА_2 було подаровано 1/5 частки зазначеного нерухомого майна, тоді як ОСОБА_1 - 2/5 частки зазначеного нерухомого майна, вони є співвласниками, яким належать ідеальні частки, та між позивачем і відповідачами наявні спірні правовідносини з цього приводу, про що свідчить також наявність розгляду справи № 367/3644/19 в суді першої інстанції. На спростування обставин викладених в касаційній скарзі, у позивача наявний лист-відповідь № 370 від 12 вересня 2016 року, яка була надана ОСОБА_4 при укладанні договору купівлі- продажу, відповідно до якого жодної прив'язки приміщення до власника немає, це суто технічний розподіл;
на момент укладення зазначеного договору дарування частки у праві власності на житловий будинок від 17 грудня 2012 року приміщення 2 площею 24,1 кв. м було в стадії будівництва, до експлуатації прийнято не було, державна реєстрація права власності на нього проведена не була, приміщення 1-5, площею 14,6 кв. м та приміщення 2, площею 24,1 кв. м житлового будинку не виділені в натурі, все нерухоме майно перебувало в спільній частковій власності. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого майна укладено не було, а тому дані приміщення не могли бути об'єктом вищезазначеного договору дарування, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;
касаційна скарга не містить посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її (їх) застосування.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою ОСОБА_2 у справі
№ 367/3117/19 та витребувано справу з суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2024 року касаційну скаргу
ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 20 грудня 2024 року указані недоліки було усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2025 року поновлено ОСОБА_1 строкна касаційне оскарження ухвали Київського апеляційного суду
від 13 листопада 2024 року. Відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою у справі № 367/3117/19.
У лютому 2025 року матеріали справи № 367/3117/19 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 27 листопада 2024 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 27 січня 2025 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 922/676/21, від 08 квітня 2021 року у справі № 905/716/20, від 31 березня 2021 року у справі № 916/2087/18, від 10 грудня 2020 року у справі № 922/3812/19 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належав
ОСОБА_3 (2/5 частини) та ОСОБА_4 (3/5 частини).
З Витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно № 36507399
від 02 грудня 2012 року вбачається, що в примітках зазначено, що відчужуються приміщення 1-5 пл. 14,6 кв. м; ІІ пл. 24,1 кв. м, що складає 1/5 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами.
Тобто Комунальним підприємством «Бучанське бюро технічної інвентаризації» 02 грудня 2012 року було виділено 1/5 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_1 та визначено, що 1/5 частину житлового будинку складає приміщення 1-5 пл. 14,6 кв. м; ІІ пл. 24,1 кв. м.
17 грудня 2012 року приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Макарчуком Г. І. було посвідчено договір № 1542 дарування частки у праві власності на житловий будинок
АДРЕСА_1 , відповідно до якого дарувальник ОСОБА_4 передає у власність обдарованому ОСОБА_2
1/5 частку у праві власності на будинок, яка складається з приміщення 1-5
пл. 14,6 кв. м та приміщення ІІ пл. 24.1 кв. м, з відповідною часткою надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
12 жовтня 2016 року приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Харченко К. В. посвідчений договір № 1986 купівлі-продажу частки житлового будинку
АДРЕСА_1 , відповідно до якого продавець ОСОБА_4 продав, а покупець ОСОБА_1 купив 2/5 часток вище вказаного житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель.
Позиція Верховного Суду
Щодо касаційної скарги ОСОБА_2 .
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження
№ 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому (частина друга статті 718 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 215 ЦПК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі
№ 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження
№ 61-8593св21)).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217
ЦК України).
Тлумачення вказаної норми свідчить, що під змістом правочину (договору) розуміється сукупність умов. У статті 217 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності окремих частин правочину. Окремою частиною правочину в контексті статті 217 ЦК України є окрема частина змісту правочину (договору), тобто його умова. При цьому, недійсність окремої частини договору не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними або є нікчемними. Слід враховувати, що при задоволенні позову про оспорювання окремих умов договору потрібно з'ясовувати, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 334/7687/21 (провадження № 61-10300св22)).
Аналіз глави 26 ЦК України дозволяє зробити висновок, що частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна. Тобто, частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об'єктом цивільних прав (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18)).
Спільна часткова власність є специфічною конструкцією оскільки, існує: (а) множинність суб'єктів. Для права власності характерна наявність одного суб'єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб'єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об'єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов'язків. Відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Аналіз статті 361 ЦК України дозволяє зробити висновок, що об'єктом розпорядження співвласника є частка у праві спільної часткової власності, а не частка у майні. Тобто право самостійного розпорядження часткою у праві власності, не тотожне розпорядження частиною майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц (провадження № 61-4536св18)).
У справі, що переглядається:
звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що у користуванні його сім'ї у складі трьох осіб перебувають приміщення 1-1, 1-2, 1-3, 1-4, 1-6 згідно з поверховим планом технічного паспорта на вищевказаний житловий будинок від 01 листопада 2012 року, загальна площа яких (37,3 кв. м) значно менша ніж площа будинку, яка відповідає його частці 2/5 у праві спільної часткової власності на вищевказаний будинок (43,24 кв. м), у вересні 2018 року він дізнався, що відповідачу ОСОБА_2 дарувальником за договором дарування частки у праві власності на житловий будинок від 17 грудня 2012 року передано у власність визначені дарувальником приміщення вищевказаного житлового будинку 1-5, площею 14,6 кв. м та приміщення І, площею 24, 1 кв. м, тому пункт 1 договору дарування частки у праві власності на житловий будинок від 17 грудня 2012 року грубо порушує його право на володіння та користування житловим будинком;
суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що підстав для визнання договору дарування недійснимне встановлено, а також не встановлено, які права позивача були порушені внаслідок укладання даного договору, оскільки на момент укладання договору дарування частки у праві власності на житловий будинок будь-якого спору щодо виділу співвласником ОСОБА_4 1/5 частки у виді приміщень 1-5 пл. 14,6 кв. м та приміщення ІІ пл. 24.1 кв. м та передачі на них права власності за договором дарування відповідачу ОСОБА_2 між співвласниками ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не було, позивач при укладанні договору купівлі продажу 2/5 частки був обізнаний про порядок користування співвласниками приміщеннями в будинку, який відображено в документах, окреслено окремими виходами та позначено в плані БТІ як відокремлені квартири;
скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що на момент укладення оспорюваного договору дарування частки у праві власності на житловий будинок від 17 грудня 2012 року приміщення 2 площею 24,1 кв. м було в стадії будівництва, до експлуатації прийнято не було, державна реєстрація права власності на нього проведена не була, приміщення 1-5 площею 14,6 та приміщення 2 площею 24,1 кв. м житлового будинку не виділені в натурі, все нерухоме майно перебувало в спільній частковій власності, договір про виділ у натурі частки з нерухомого майна укладено не було, а тому дані приміщення не могли бути об'єктом вищезазначеного договору дарування;
в той же час апеляційний суд не встановив, які права позивача були порушені внаслідок укладання даного договору, враховуючи, що договір дарування між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був укладений за чотири роки до того, як ОСОБА_1 став власником частини будинку. Тому його право на момент вчинення правочину не порушувалось та не могло бути порушеним;
за таких обставин апеляційний суд помилково скасував законне та обгрунтоване рішення суду першої інстанції.
Враховуючи викладене постанову суду апеляційної інстанції слід скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 .
Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Центрального апеляційного господарського суду
від 27 вересня 2022 року у цій справі, то додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також слід скасувати».
У справі що переглядається:
ухвалою Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року у задоволенні заяви адвоката Рагімової Т. О. в інтересах ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення відмовлено;
з урахуванням того, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, то і ухвалу Київського апеляційного суду
від 13 листопада 2024 року про відмову в ухваленні додаткового рішення також слід скасувати.
Щодо стягнення судових витрат у суді касаційної інстанції
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі
2 425 грн. Враховуючи результат касаційного оскарження, з
ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнути судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 дають підстави для висновку, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без дотримання норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв'язку із наведеним касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржену постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційну скаргуОСОБА_1 , яка подана представником Рагімовою Т.О., слід задовольнити частково. Ухвалу Київського апеляційного суду
від 13 листопада 2024 року про відмову в ухваленні додаткового рішення скасувати.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Постанову Київського апеляційного суду від 09 жовтня 2024 року скасувати.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2023 року залишити в силі.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником Рагімовою Тамарою Олександрівною , задовольнити частково.
Ухвалу Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року скасувати.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 425 грн понесених судових витрат на сплату судового збору у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
З моменту ухвалення постанови судом касаційної інстанції Київського апеляційного суду від 09 жовтня 2024 року втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко