10 лютого 2026 року
м. Київ
cправа № 910/411/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Губенко Н.М. - головуючий, Вронська Г.О., Кондратова І.Д.,
за участю секретаря судового засідання - Долгополової Ю.А.,
представників учасників справи:
позивача - Павлов Р.В.,
відповідача - Нікітіна-Дуднікова Г.Ю.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Лондон Парк"
на рішення Господарського суду міста Києва
у складі судді Балаца С.В.
від 21.04.2025 та
на постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Кравчук Г.А. - головуючий, Коробенко Г.П., Сибіга О.М.
від 26.08.2025
за позовом Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
до Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Лондон Парк"
про стягнення 3 006 024,54 грн.
1. Короткий зміст позовних вимог
Департамент економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Лондон Парк" про стягнення 3 006 024,54 грн у порядку статті 1212 Цивільного кодексу України, з яких: 1 928 174,82 грн - сума пайового внеску, 173 535,73 грн - 3% річних та 904 313,99 грн - інфляційні втрати.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Лондон Парк" не виконав обов'язку з перерахування до місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі).
2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій
Департаментом з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) зареєстровано повідомлення про початок виконання будівельних робіт на будівництво зблокованого житлового будинку за адресою: м. Київ, вул. Лугова (Солом'янський р-н), 1-Д, 1-Ж, 3-К (КВ051200805686) замовником якого є Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "ЛОНДОН ПАРК", на земельних ділянках з кадастровими номерами: 8000000000:72:528:0103, 8000000000:72:528:0146, 8000000000:72:528:0145 (інформація з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва від 11.01.2025).
12 січня 2022 року Департаментом з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) зареєстровано за № КВ101211228847 декларацію про готовність до експлуатації об'єкта: Будівництво зблокованого житлового будинку за адресою: 03169, м. Київ, Солом'янський район (мікрорайон "Жуляни"), вул. Лугова, 1-Д, 1-Ж, 3-К (КВ101211228847) (надалі - Об'єкт будівництва).
Відповідно до інформації з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва щодо технічної інвентаризації TI01:9962-0522-1793-1639 від 07.07.2021, загальна площа Об'єкта будівництва становить 5 453,6 кв. м.
Департамент економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) направив на адресу Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Лондон Парк" вимогу щодо отримання розрахунку та сплати пайової участі у розвитку інфраструктури міста Києва від 26.05.2023 № 050/08-2005, що підтверджується наявними в матеріалах справи поштовою накладною № 0104406022285 від 29.05.2023 та описом вкладення у цінний лист № К-014406022285 від 29.05.2023.
Не отримавши відповіді, Департамент економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повторно надіслав вимоги на адресу Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Лондон Парк", а саме: № 050/08-1373 від 03.04.2024 (опис вкладення у цінний лист № К-4406193403 від 04.04.2024, поштова накладна № 0104406193403 від 04.04.2024) та № 050/08-3160 від 27.08.2024 (поштова накладна та опис вкладення у цінний лист за №0100198373790 від 28.08.2024).
Відповідь на зазначені вимоги Департаментом економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) не отримано, кошти пайової участі не сплачено.
3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.04.2025 у справі № 910/411/25, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.08.2025, позов задоволено. Стягнуто з Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Лондон Парк" 1 928 174,82 грн пайової участі, 3% річних у розмірі 173 535,73 грн, інфляційні втрати у розмірі 904 313,99 грн на бюджетний рахунок бюджету розвитку спеціального фонду міського бюджету. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що:
- будівництво зблокованого житлового будинку за адресою: м. Київ, вул. Лугова (Солом'янський р-н), 1-Д, 1-Ж, 3-К (КВ051200805686) замовником якого є Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Лондон Парк", на земельних ділянках з кадастровими номерами: 8000000000:72:528:0103; 8000000000:72:528:0146, 8000000000:72:528:0145 було розпочате 05.08.2020, відтак застосуванню підлягає абзац 2 пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 № 132-IX, яким визначено обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі до прийняття такого об'єкта в експлуатацію;
- факт початку будівництва в 2020 році підтверджується наданими позивачем фото з моніторингу будівництва житлового комплексу "Лондон Парк" (https://lun.ua/uk/жк-лондон-парк-київ/хід-будівництва), що також відповідачем не заперечується та не спростовано;
- відповідач не звернувся до Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) із заявою про визначення розміру пайової участі щодо вказаного об'єкта будівництва протягом 10 робочих днів після 05.08.2020 і до введення його в експлуатацію (12.01.2022), не перерахував кошти пайової участі у розвиток інфраструктури м. Києва, чим порушив обов'язок, встановлений пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 № 132-IX;
- згідно з наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 16.12.2021 № 337 "Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України", який діяв на момент введення в експлуатацію об'єкта будівництва, показник опосередкованої вартості спорудження житла в м. Київ становить 17 678,00 грн;
- наданий позивачем розрахунок суми пайової участі є правомірним та арифметично вірним, позовна вимога щодо стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів пайової участі в сумі 1 928 174,82 грн є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню в повному обсязі;
- порушення грошового зобов'язання щодо сплати пайової участі починається з 13.01.2022 - наступного дня після введення об'єкта будівництва в експлуатацію. Загальний термін порушення становить 1 096 днів (13.01.2021 - 12.01.2025);
- перевіривши обрані позивачем періоди та розрахунки інфляційних втрат та 3% річних, суди дійшли висновку, що вони є обґрунтованими та арифметично вірними, у зв'язку з чим підлягають стягненню з відповідача в заявленому позивачем розмірі.
4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи
У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.08.2025 у даній справі, та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Підставою касаційного оскарження скаржником зазначено пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, необхідністю відступити від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22, від 16.10.2023 у справі № 140/5484/21, від 25.05.2024 у справі № 915/149/23, від 15.08.2024 у справі № 914/2145/23, від 20.02.2025 у справі № 914/3777/23, щодо застосування абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні".
У касаційній скарзі скаржник також заявляє клопотання про передачу справи № 910/411/25 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, визначених пунктом 3 статті 302 Господарського процесуального кодексу України.
Позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
10 лютого 2026 року до Суду від відповідача надійшло клопотання про передачу справи № 910/411/25 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, визначених пунктом 5 статті 302 Господарського процесуального кодексу України.
Також 10.02.2026 до Суду від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке мотивовано тим, що представник відповідача - адвокат Нікітіна-Дудікова Г.Ю. братиме участь як представник потерпілого у Подільському районному суді.
Водночас, у судове засідання 10.02.2026 з'явився представник відповідача - адвокат Нікітіна-Дудікова Г.Ю., який повідомив про неактуальність клопотання про відкладення розгляду справи. З огляду на явку представника відповідача у судове засідання та фактичну відмову від зазначеного клопотання, тому клопотання про відкладення розгляду справи Судом не розглядається.
5. Позиція Верховного Суду
Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Здійснюючи касаційне провадження у даній справі, Суд зазначає таке.
У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до вказаного закону та Господарського процесуального кодексу України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
Згідно з положеннями статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики, однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
З огляду на зміст статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. У свою чергу ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28.11.1999 у справі "Брумареску проти Румунії" № 28342/95, § 61).
Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29.11.2016 "Парафія греко-католицької церкви міста Люпені та інші проти Румунії" № 76943/11, § 123).
Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ від 22.11.1995 "С. В. проти Сполученого Королівства" № 20166/92, § 36). ЄСПЛ також розглядав ситуації, коли суди в різних справах відходили від своїх же висновків без належного обґрунтування. Це кваліфікувалося як порушення статті 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд).
Так, стаття 6 Конвенції (право на справедливий суд) порушується, якщо суди діють непослідовно. Стабільність судової практики є важливим аспектом верховенства права (справа Unedic v. France, № 20153/04), відхід від попередньої судової практики має бути обґрунтований суттєвими правовими чи фактичними змінами (справа Atanasovski v. North Macedonia, № 36815/03), непослідовність у судовій практиці, особливо за короткий проміжок часу, суперечить принципу юридичної визначеності (справа Beian v., № 30658/05).
Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Зі змісту зазначеної норми вбачається, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 зазначеного Кодексу, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів для такого відступлення.
Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.
У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v.United Kingdom) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Суд вважає за необхідне звернутися до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 та у постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 910/8091/20, від 24.06.2021 у справі № 914/2614/13, де зазначено, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави - попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
Відповідно до частини 1 статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" основною функцією Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою є забезпечення сталості та єдності судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Отже, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об'єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.
Отже, необхідність відступу від правових позицій Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, Суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.
У касаційній скарзі скаржник зазначає про необхідність відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22, від 16.10.2023 у справі № 140/5484/21, від 25.05.2024 у справі № 915/149/23, від 15.08.2024 у справі № 914/2145/23, від 20.02.2025 у справі № 914/3777/23, щодо застосування абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" у зв'язку з, на думку скаржника, нечіткістю закону, що призвело до хибного тлумаченням судами норм права, та з викладенням відповідного обґрунтування.
Тобто, в обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник вважає нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права.
Так, у постанові від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21 Верховним Судом висловлено правові висновки, які в подальшому наведено в низці постанов Верховного Суду, такого змісту:
«Поряд з наведеним, колегія суддів Касаційного господарського суду зауважує, що невирішеним у правовідносинах щодо підстав та порядку пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту залишаються такі випадки: 1) якщо початок будівництва відбувся до 01.01.2020, однак договір про сплату пайової участі не укладено і об'єкт будівництва не здано в експлуатацію до 01.01.2020; 2) якщо початок будівництва відбувся після 01.01.2020, але до 01.01.2021; 3) якщо початок будівництва відбувся після 01.01.2021.
Вирішуючи зазначені правові питання, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду здійснив аналіз правового регулювання вказаних правовідносин та дійшов таких висновків.
Нормами статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011 № 3038-VI (далі - Закон № 3038-VI) було визначено обов'язок у передбачених цим Законом випадках щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до прийняття такого об'єкта в експлуатацію, а також обов'язок щодо укладення відповідного договору про пайову участь, положеннями якого мала бути визначеною належна до перерахування сума (розмір пайової участі).
При цьому, частиною дев'ятою статті 40 Закону № 3038-VI було передбачено, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.
Відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 № 132-IX (далі - Закон № 132-IX) статтю 40 Закону №3038-VI було виключено з 1 січня 2020 року.
Таким чином, починаючи з 01.01.2020 передбачений до цього статтею 40 Закону № 3038-VI обов'язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту перестав існувати.
Разом з тим, абзацом першим пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX визначено, що договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
З урахуванням зазначеного, колегія суддів вважає, що законодавцем під час внесення змін до Закону № 3038-VI (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону № 132-IX) було чітко визначено підстави та порядок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту щодо об'єктів, будівництво яких було розпочато до внесення законодавчих змін, а саме:
- договори пайової участі, укладені до 01.01.2020 на підставі вимог статті 40 Закону № 3038-VI, залишались дійсними та підлягали до їх повного виконання і після виключення вказаної статті (абзац перший пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX). Тобто істотні умови, зокрема щодо розміру пайової участі, строку сплати пайової участі, відповідальності сторін, які відповідно до закону підлягали врегулюванню у таких договорах, залишались незмінними;
- якщо станом на 01.01.2020 такі об'єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені та оскільки з 01.01.2020 встановлений статтею 40 Закону № 3038-VI обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, як і обов'язок щодо укладення відповідного договору, перестав існувати, тому законодавцем було визначено нормативне регулювання таких правовідносин прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX. Зокрема абзацом 2 пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX визначено розмір та порядок пайової участі замовників будівництва.
Отже, розмір та порядок пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту без відповідної вказівки у законі не можуть по-новому визначатись нормами абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX, якщо відповідні істотні умови були визначені укладеним до 01.01.2020 договором про пайову участь, який згідно абзацу першого вказаного пункту Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX є дійсним та продовжує свою дію до моменту його повного виконання.
Наведене свідчить про те, що норми абзацу першого та другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX не перебувають у взаємозв'язку та не є взаємодоповнюючими.
Таким чином, касаційний суд вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про те, що передбачений у абзаці другому пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX обов'язок замовників будівництва протягом 2020 року перерахувати пайову участь до відповідних місцевих бюджетів стосується лише тих випадків, коли із цими замовниками були укладені відповідні договори про сплату пайової участі до 1 січня 2020 року.
Так, абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) у такому розмірі та порядку:
1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом): для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта; для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;
2) пайова участь не сплачується у разі будівництва: об'єктів будь-якого призначення на замовлення державних органів або органів місцевого самоврядування за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів; будівель навчальних закладів, закладів культури, фізичної культури і спорту, медичного і оздоровчого призначення; будинків житлового фонду соціального призначення та доступного житла; індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків загальною площею до 300 квадратних метрів, господарських споруд, розташованих на відповідних земельних ділянках; об'єктів комплексної забудови територій, що здійснюється за результатами інвестиційних конкурсів або аукціонів; об'єктів будівництва за умови спорудження на цій земельній ділянці об'єктів соціальної інфраструктури; об'єктів, що споруджуються замість тих, що пошкоджені або зруйновані внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру; об'єктів, передбачених Державною цільовою програмою підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, за рахунок коштів інвесторів; об'єктів інженерної, транспортної інфраструктури, об'єктів енергетики, зв'язку та дорожнього господарства (крім об'єктів дорожнього сервісу); об'єктів у межах індустріальних парків на замовлення ініціаторів створення індустріальних парків, керуючих компаній індустріальних парків, учасників індустріальних парків; об'єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель сільськогосподарського призначення, лісництва та рибного господарства; об'єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель промислових; об'єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до силосів для зерна та складських майданчиків (для зберігання сільськогосподарської продукції);
3) замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва;
4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію;
5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;
6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об'єкта до експлуатації або в акті готовності об'єкта до експлуатації.
Зі змісту наведених норм вбачається, що передбачений прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:
(1) об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;
(2) об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
Тож у вказаних двох випадках, ураховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX, замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об'єкта в експлуатацію.
Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає:
- для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;
- для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Відтак колегія суддів Касаційного господарського суду вважає, що для об'єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX визначено обов'язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію.
Такі висновки Верховного Суду у цій справі відповідають загальним принципам рівності та справедливості, є націленими на те, щоб замовник будівництва, який розпочав його до 01.01.2020 та добросовісно виконав встановлений законом (статтею 40 Закону №3038-VI) обов'язок щодо пайової участі, був у однакових ринкових умовах із забудовником, який аналогічно розпочав будівництво у попередні роки до 01.01.2020, але до цієї дати такого обов'язку не виконав, можливо навіть свідомо затягуючи процес здачі об'єкта будівництва в експлуатацію до 01.01.2020 з метою уникнення сплати пайової участі.
Наведене свідчить про помилковість висновків судів попередніх інстанцій про те, що з 01.01.2020 та станом на момент розгляду цієї справи судом відсутні положення закону, які б зобов'язували відповідача сплачувати заявлену прокурором суму пайової участі.
Таким чином, касаційний суд зауважує, що у випадку, якщо замовниками вищевказаних об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX обов'язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то, ураховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 зі справи № 643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту буде звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України».
Суд зазначає, що висновки, викладені у вказаній постанові неодноразово були враховані Верховним Судом у інших справах (від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22, від 16.10.2023 у справі № 140/5484/21, від 25.05.2024 у справі № 915/149/23, від 15.08.2024 у справі № 914/2145/23, від 20.02.2025 у справі № 914/3777/23, на які посилається скаржник, а також від 24.06.2025 у справі № 911/1654/24, від 12.08.2025 у справі № 910/6623/24, від 23.09.2025 у справі № 910/9916/24, від 11.11.2025 у справі № 903/314/25, від 18.11.2025 у справі № 918/1211/24, від 26.11.2025 у справі № 910/12059/24).
Тобто, Верховний Суд послідовно та вже неодноразово висловлював правові позиції щодо правозастосування положень абзацу 2 пункту 2 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-IX у вирішенні спорів щодо стягнення пайової участі замовника будівництва об'єктів, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені та/або об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році. Судова практика є сталою, висновки є чіткими, зрозумілими і сприяють однозначному застосуванню норм права у подібних правовідносинах.
Вказане свідчить про необґрунтованість доводів касаційної скарги на наявність різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) зазначеної норми права, та відповідно, про нечіткість закону.
Суд зазначає, що фактично, викладені скаржником в касаційній скарзі доводи зводяться до власного суб'єктивного тлумачення ним норми права, якою врегульовано спірні правовідносини, та власних заперечень скаржником висновків Верховного Суду, які (висновки) викладені у наведених скаржником постановах.
При цьому, Суд зазначає наступне.
Як вказувалось вище, нормами статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011 № 3038-VI було визначено обов'язок у передбачених цим Законом випадках щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до прийняття такого об'єкта в експлуатацію.
У подальшому, у зв'язку з виключенням із Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011 № 3038-VI статті 40, відповідний обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію було визначено у іншому законі - Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 № 132-IX.
Тобто, такий обов'язок замовника об'єкта будівництва щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до прийняття такого об'єкта в експлуатацію був визначений виключно законами України - Законом № 3038-VI, та Законом № 132-IX.
Поряд з цим, у статті 92 Конституції України визначено, що виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків тощо.
Бюджетним кодексом України регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства, і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу (стаття 1 Бюджетного кодексу України).
Бюджет - це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду. Бюджети місцевого самоврядування - це бюджети територіальних громад сіл, їх об'єднань, селищ, міст (у тому числі районів у містах), бюджети об'єднаних територіальних громад. Місцеві бюджети - це бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування (пункти 1, 2, 34 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України).
Бюджетна система України - це сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права (пункт 5 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України).
У пункті 10 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України визначено, що бюджетний процес - це регламентований бюджетним законодавством процес складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання, а також контролю за дотриманням бюджетного законодавства.
Бюджетні кошти (кошти бюджету) - це належні відповідно до законодавства надходження бюджету та витрати бюджету (пункт 11 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України).
У пункті 23 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України визначено, що доходи бюджету - це податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, плату за надання адміністративних послуг, власні надходження бюджетних установ).
Відповідно до статті 63 Бюджетного кодексу України місцевий бюджет відповідно до цього Кодексу містить надходження і витрати на виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати становлять єдиний баланс відповідного бюджету.
До доходів загального фонду бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, міст Києва та Севастополя, районних бюджетів, бюджетів об'єднаних територіальних громад належать, зокрема, інші доходи, що підлягають зарахуванню до бюджетів об'єднаних територіальних громад, районних, міських бюджетів відповідно до законодавства (пункт 44 частини 1 статті 64 Бюджетного кодексу України).
Згідно з частиною 2 статті 67 Бюджетного кодексу України до доходів загального фонду місцевих бюджетів належать доходи, визначені статтями 64, 66 і 69 цього Кодексу, та трансферти місцевим бюджетам (крім субвенцій, визначених статтею 69-1 та частиною першою статті 71 цього Кодексу).
Враховуючи викладене, доводи скаржника про те, що порядок залучення надходжень, а також їх розмір, відносяться до виключної компетенції органів місцевого самоврядування, який має бути прийнятий та оприлюднений у формі відповідного рішення органу місцевого самоврядування та містити порядок залучення коштів пайової участі, та, відповідно, що Верховна Рада України перебрала на себе функцію органу місцевого самоврядування, визначивши порядок та розміри наповнення місцевого бюджету, прийнявши Закон № 132-IX є неспроможними, з огляду на повноваження законодавця, визначені статтею 92 Конституції України, та те, що передбачений у пункті 2 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-IX обов'язок замовника об'єкта будівництва щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до прийняття такого об'єкта в експлуатацію, становить дохід відповідного бюджету. При цьому слід зауважити, що вказаний у Законі № 132-IX обов'язок замовника об'єкта будівництва є загальнодержавним, а не місцевим (встановленим виключно для відповідної територіальної громади).
З огляду на викладене, Суд не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду, наведених скаржником.
З урахуванням викладеного, Суд відхиляє доводи касаційної скарги Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Лондон Парк" в обґрунтування підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Крім того, Суд звертає увагу на те, що відповідачем у поданій касаційній скарзі не оскаржуються висновки судів попередніх інстанцій в цій справі щодо визначення розміру та самого розміру коштів, які відповідач мав обов'язок перерахувати до відповідного місцевого бюджету, в силу положень пункту 2 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-IX, а тому Суд не надає оцінки оскаржуваним судовим рішенням у цій частині.
Суд також зазначає, що враховуючи висновки Суду щодо відсутності підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду, наведених скаржником, то у Суду відсутні підстави для задоволення клопотання Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Лондон Парк" про передачу справи № 910/411/25 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Щодо клопотання відповідача, поданого 10.02.2026, про передачу справи № 910/411/25 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, визначених пунктом 5 статті 302 Господарського процесуального кодексу України, Суд зазначає таке.
Частина 5 статті 302 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
За змістом наведеної норми права, для передачі справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду необхідна наявність виключної правової проблеми з врахуванням кількісного та якісного показників.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що при передачі на її розгляд справ як таких, що містять виключну правову проблему, касаційним судам належить обґрунтовувати відсутність, суперечливість, неповноту, невизначеність (неясність, нечіткість) або неефективність правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів та неефективність існуючого їх правового захисту, в тому числі внаслідок неоднакової судової практики.
Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний показник означає, що така проблема наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка в застосуванні норм процесуального права, у тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, і перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду унеможливить її повторення в подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанції таким чином, що постає питання стосовно дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.
За усталеним підходом Великої Палати Верховного Суду, для віднесення справи до категорії спорів, які містять виключну правову проблему і вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, така справа повинна мати кілька з наведених ознак, проте не одночасно в їх сукупності, зокрема:
- справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права;
- існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми;
- існують якісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми, зокрема:
а) відсутність усталеної судової практики застосування однієї і тієї ж норми права, у тому числі наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному;
б) невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, у тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права;
в) встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому;
г) наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах тощо (ухвали Великої Палати Верховного Суду від 02.09.2021 у справі № 910/11820/20, від 29.03.2023 у справі № 748/1335/20, від 09.02.2023 у справі № 369/6092/20, від 20.11.2024 у справі № 307/3096/22, від 29.01.2025 у справі № 910/2201/24 тощо).
Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і трапляється в невизначеній (значній) кількості справ, у разі якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів.
Виключна правова проблема є такою, що впливає на застосування норм права у подібних та / або у тотожних правовідносинах та судами декількох юрисдикцій, у зв'язку із чим її невирішення призведе до різного тлумачення або застосування судами норм права та неоднакового вирішення спорів з однаковими фактичними обставинами та правовим регулюванням.
Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на необхідність дотримання принципу правової визначеності.
У рішенні від 07.07.2011 у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 17.02.2004 у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98); у цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення від 24.03.2009 у справі «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03 та рішення від 02.11.2010 у справі «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення від 01.12.2005 у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00); Суд визнає, що дійсно можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, якими слід керуватись; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (рішення від 19.04.2007 у справі «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00 та рішення від 22.05.2012 у справі «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03).
Суд зазначає, що у в клопотанні, поданому 10.02.2026, про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не обґрунтовані належним чином кількісні та якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Заявник не навів доводів, що свідчать про неусталеність судової практики при вирішенні питання щодо застосування положень пункту 2 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-IX. Скаржник у своєму клопотанні не зазначив постанов Великої Палати Верховного Суду, інших касаційних судів у складі Верховного Суду, у яких суди по-різному підходили до аналізу норм права в подібних правовідносинах, не зробив посилання на конкретні справи, їх кількісні та якісні показники, які б свідчили про наявність інших справ з подібними правовідносинами та формування судами різної правової практики при їх вирішенні.
Зазначене клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не містить обґрунтування наявності глибоких розходжень у судовій практиці щодо застосування однієї і тієї ж норми права, в тому числі наявності правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному у справах з подібними правовідносинами; не викладено правову проблему, яка б потребувала узгодження висновків Верховного Суду, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій; за відсутності також і посилання на справи, у яких виникає проблема правозастосування з подібними правовідносинами; відсутнє належне обґрунтування наявності кількісних та якісних показників.
Отже, заявлене скаржником клопотання не містить належного обґрунтування виключної правової проблеми за кількісним та якісним критерієм, а обставини, наведені у клопотанні, не дають підстав для висновку про існування виключної правової проблеми та про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики Великою Палатою Верховного Суду, а отже не подолано бар'єр кількісних та якісних показників.
Враховуючи викладене, Суд дійшов висновку про відмову в задоволенні клопотання скаржника, поданого 10.02.2026, про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Пунктом 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 Господарського процесуального кодексу України).
З огляду на наведене, Суд дійшов висновку про необхідність залишення касаційної скарги Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Лондон Парк" без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції - без змін.
7. Судові витрати
Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 302, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд
1. Відмовити у задоволенні клопотань Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Лондон Парк" про передачу справи № 910/411/25 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
2. Касаційну скаргу Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Лондон Парк" залишити без задоволення.
3. Рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.08.2025 у справі № 910/411/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Н.М. Губенко
Судді Г.О. Вронська
І.Д. Кондратова