Ухвала
Іменем України
06 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 188/1747/24
провадження № 61-809ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крат В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощоков Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Свистунової О. В., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - служба у справах дітей виконавчого комітету Миколаївської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області, про визначення місця проживання малолітніх дітей з матір'ю,
У липні 2024 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - служба у справах дітей виконавчого комітету Миколаївської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області, про визначення місця проживання малолітніх дітей з матір'ю.
Позовна заява мотивована тим, що у сторін є двоє доньок: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які проживають із відповідачем. Сторони проживають окремо.
Позивачка зазначала, що відповідач дає спілкуватись з дітьми лише 2 рази на тиждень, залишити дітей проживати з позивачкою не згоден.
Позивачка просила визначити місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з позивачем, як їх матір'ю, за адресою фактично проживання матері: АДРЕСА_1 .
Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 20 травня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
в судовому засіданні позивач та її представник позов підтримали і просили задовольнити з підстав, зазначених у позові. Відповідач позов не визнав, пояснив, що в інтересах дітей їм краще проживати разом з батьком, що дозволяє меншій дитині відвідувати дитячий садок, а старшій - ліцей, в якому вона навчається. Він не вбачає підстав для зміни місця фактичного проживання дітей;
при вирішенні спору про визначення місця проживання дітей, суд першої інстанції урахував, що під час вирішення будь яких питань щодо дітей суд повинен виходити з найкращого забезпечення інтересів дітей та урахував правову позицію Європейського Суду з прав людини, який у рішенні «Піні та інші проти Румунії» зазначав, що інтереси дитини мають переважати над інтересами батьків (усиновителів) і виснував, що слід погодитися з рішенням служби у справах дітей від 26 лютого 2025 року № 719, відповідно до якого вирішено за доцільне не змінювати місце проживання неповнолітніх дітей, які проживають з батьком;
також при відмові у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довела, що відповідач не виконує своїх батьківських обов'язків, не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Відповідач позитивно характеризується за місцем проживання, отримує пенсію та страхові виплати у зв'язку із втратою професійної працездатності, на підтвердження чого він надав характеристику Миколаївського сільського голови, довідки з Пенсійного фонду України. Останній раз відповідач притягувався за вчинення адміністративного правопорушення в 2015 році. Відповідач приймає належну участь у вихованні дітей, що підтверджується характеристиками дітей, які надали Миколаївський ліцей та Миколаївський ясла-садок № 3 «Малятко». Позивач проживає з особою, з якою не перебуває у зареєстрованому шлюбі, у належному цій особі житловому приміщенні. Згоди цієї особи на проживання неповнолітніх дітей позивача у вказаному приміщенні не надано, як не надано і акту обстеження житлових умов у будинку, належному позивачу, розташованому в с. Миколаївка, де вона не проживає;
окрім цього, суд з'ясовував думку кожної дитини стосовно того, з ким із батьків вона бажає жити: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , заявила, що бажає жити разом із батьком і її поведінка в судовому засіданні свідчила про щирість її слів; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в судовому засіданні заявила, що бажає жити із матір'ю, однак пояснити це бажання не змогла, ніяких претензій до батька не має, бачитися із позивачем відповідач їй не перешкоджає.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року:
апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено;
рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 20 травня 2025 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено;
визначено місце постійного проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір'ю - ОСОБА_3 ;
вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
аналіз норм СК України, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків. Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах;
нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним, обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо роз'яснення спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
колегія суддів не погодилася із висновком органу опіки та піклування від 26 лютого 2025 року, що міститься у матеріалах справи, яким рекомендовано не змінювати місце проживання неповнолітніх дітей, звертає увагу на те, що такий складено виключно зі слів ОСОБА_1 та наданих ним документів, без дослідження обставин, що мають істотне значення для визначення місця проживання малолітніх дітей із забезпеченням дотримання їх якнайкращим інтересам. Так, з пояснень сторін, матеріалів справи убачається, що дійсно малолітні діти сторін у справі на даний час проживають з батьком ОСОБА_1 . Між колишнім подружжям виникають конфлікти у зв'язку з неконтрольованими самовільними діями відповідача щодо дітей. Позивачка зазначає, що не може спілкуватись із дітьми навіть по телефону, оскільки завжди під час розмови присутній або батько дітей, або його матір - бабуся дітей, які постійно вчиняють тиск на дітей та схиляють до припинення спілкування з матір'ю;
у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) зазначено, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку». Враховуючи зазначені норми матеріального права, колегія суддів вважала, що суд першої інстанції не у повному обсязі встановив фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, та дійшов неправильного висновку про відмову у визначенні місця проживання дитини;
колегією суддів встановлено, що відносини між батьками дітей носять конфліктний характер, тому у контексті першочергового врахування інтересів дітей, які переважають над інтересами батьків, колегія суддів вважає, що для забезпечення інтересів дітей саме визначення місця проживання дітей із матір'ю відповідатиме їх інтересам. Батько дитини, який безсумнівно відіграє важливу роль у житті та розвитку дитини, має право та обов'язок піклуватися про здоров'я дитини, стан її розвитку, незалежно від того з ким дитина буде проживати. Виходячи із обставин цієї справи, враховуючи, що батьки не змогли самостійно вирішити спір щодо визначення місця проживання дитини та забезпечити доброзичливе спілкування дітей з обома батьками, колегія суддів вважає, що визначення місця проживання малолітніх дітей сторін у цій справі з матір'ю ОСОБА_3 буде відповідати якнайкращим інтересам дітей та сприятиме повноцінному вихованню та розвитку, тому доводи апеляційної скарги в цій частині є обґрунтованими. Тому рішення суду першої інстанції через невідповідність висновків суду обставинам справи та нормам матеріального та процесуального права слід скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги про визначення місця проживання дітей.
17 січня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року (повне судове рішення складено 18 грудня 2025 року), у якій просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, від 23 грудня 2020 року у справі №712/11527/17; від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17; від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц; від 24 листопада 2021 року у справі № 754/16535/19; від 24 червня 2020 року у справі № 718/1796/16-ц, від 02 липня 2020 року у справі № 428/13225/15-ц, від 19 травня 2021 року у справі № 686/1379/19, від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18, від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19- ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
при винесенні рішення про відмову у визначенні місця проживання дітей з матір'ю судом першої інстанції, повно та всебічно були досліджені обставини справи, перевірені доказами, які були оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку. Суд першої інстанції дотримався принципу найкращих інтересів дітей та врахував сталі соціальні зв'язки, стабільне середовище та реальний стан справ;
важливою обставиною є те, що позивачка в січні 2024 року покинула відповідача з дітьми та стала проживати окремо в цивільному шлюбі в іншому місті. Тільки через 7 місяців позивачка звернулась до суду із позовною заявою про визначення місця проживання дітей з нею. Тобто протягом тривалого періоду часу позивачку влаштовувало спілкування з дітьми в тому вигляді, в якому воно відбувалось. Отже, все викладене свідчить, що мати дітей не виконує свої батьківські обов'язки в повній мірі. Слід звернути увагу, що сама позивачка до органів опіки не зверталась;
апеляційний суд, розглядаючи справу, взяв до уваги обставини справи, встановлені судом першої інстанції, та ті самі докази, які суд першої інстанції оцінив, переоцінивши їх або проігнорувавши, водночас не навів підстав для такої переоцінки та вмотивованих обґрунтувань на спростування наведених судом першої інстанції висновків, не витребував нові докази у справі;
ОСОБА_1 надав пояснення, які були проігноровані та не оцінені судом, зокрема, що позивачка не навела обставини та не надала докази того, що у випадку зміни місця проживання дітей будуть забезпечені найкращі інтереси дітей;
при розгляді справи в апеляційній інстанції з'явились нові істотні обставини, які апеляційний суд був зобов'язаний врахувати, але не врахував та не надав їм оцінку, що істотно вплинуло на результат справи, а саме: ОСОБА_3 народила ще одну дитину, а тому змінилися її фактичні умови проживання та можливість виконання батьківських обов'язків в повній мірі по відношенню до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Під час апеляційного розгляду справи ОСОБА_1 10 листопада 2025 року подав окремий позов до Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області про визнання місця проживання дітей з ним (справа № 188/3963/25);
апеляційний суд зробив хибний висновок, стосовно того, «якщо відносини між батьками носять конфліктний характер, то для забезпечення інтересів дітей саме визначення місця проживання дітей із матір'ю відповідатиме їх інтересам». Апеляційний суд не врахував, що дискримінаційне ставлення та приниження ролі батька є неприпустимим. Батьки мають рівні права стосовно своєї дитини. Презумпція на користь матері не підтримується ані практикою на рівні ООН після прийняття Декларації, ані судовою практикою Європейського Суду з прав людини і не відповідає позиції Ради Європи і більшості держав-членів;
позивачка не підтвердила належними, допустимими і достатніми доказами те, чи буде забезпечено належний розвиток дітей у новому, незвичному для них середовищі, враховуючи , що вона проживає з новою для дітей людиною. Таким чином, апеляційний суд порушив принцип рівності батьків, закріплений в статті 141 СК України, а висновок, що проживання з матір'ю апріорі краще - побудоване на припущенні, що заборонено в силу частини шостої статті 81 ЦПК України;
апеляційний суд без належної аргументації безпідставно не врахував висновок органу опіки, мотивуючи тим, що він нібито складений «виключно зі слів батька». Апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази;
апеляційний суд неправильно застосував практику ЄСПЛ, а саме, посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України» не врахував, що ключовим є забезпечення стабільності та безпеки середовища дітей, яке наразі забезпечене у батька; зробив висновки, що суперечать принципу «збереження сталого середовища дитини». Апеляційним судом був проігнорований факт проживання дітей з батьком протягом тривалого часу, що є ключовим фактором для визначення інтересів дітей. Зміна житла, школи, оточення без достатніх підстав суперечить принципу найкращих інтересів дітей;
під час слухання справи колегія суддів мала упереджене ставлення до батька дітей ОСОБА_1 та його представника - ОСОБА_2 це виражалось в питаннях, які задавав суд батькові, стосовно того, чи може та чи знає він як виховувати дівчаток, оскільки він є чоловіком;
презумпція на користь матері в справах про опіку над дитиною не підтримується ані практикою на рівні ООН після прийняття Декларації, ані судового практикою Європейського Суду з прав людини і не відповідає позиції Ради Європи і більшості держав-членів. У 21 столітті методологія з такою презумпцією, яку можна відхилити лише за «виняткових обставин» більше не є раціональною в частині прав, що гарантуються Конвенцією. Основна думка полягає в тому, що ця презумпція, за відсутністю доказів на користь зворотного, розглядає проживання дитини з батьком як таке, що не відповідає найкращим інтересам дитини (рішення ЄСПЛ у справі «Цаунеґґер проти Німеччини», (ZAUNEGGER v. GERMANY), заява № 22028/04, § 46, 03 грудня 2009 року)). Рада Європи декілька разів засуджувала нерівне ставлення до батьків і наголошувала на тому, що роль батька щодо дітей необхідно краще визнавати і належно цінувати. Вказана правова позиція викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц та постановах Верховного Суду у постановах від 24 червня 2020 року у справі № 718/1796/16-ц, від 02 липня 2020 року у справі № 428/13225/15-ц, від 19 травня 2021 року у справі № 686/1379/19;
відповідно до висновків Верховного Суду: під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків; вирішуючи спір, суд має віддати перевагу тому з батьків, який може забезпечити більш сприятливі умови виховання дитини; вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності; під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення; при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах;
суд першої інстанції в контексті першочергового урахування інтересів дітей, враховуючи тривалість проживання малолітніх дітей з батьком, добросовісне виконання ним батьківських обов'язків, створення для доньок необхідних умов для проживання та розвитку, забезпечення її усім необхідним, а також відсутність виключних обставин, які б унеможливлювали проживання дітей з батьком прийняв цілком правомірне рішення по справі та відмовив позивачу у задоволені позову щодо визначення місця проживання малолітніх дітей з матір'ю.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з 25 листопада 2013 року перебували у шлюбі, який був зареєстрований виконкомом Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області за актовим записом № 25.
Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 21 травня 2024 року у справі № 188/504/24 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/119188812) шлюб між сторонами розірвано.
У шлюбі у сторін народилось двоє дітей:
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується повторним свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим 12 червня 2024 року Петропавлівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Синельниківському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса);
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується повторним свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим 12 червня 2024 року Петропавлівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Синельниківському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса).
Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 23 березня 2020 року у справі № 188/1801/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/88362909):
стягнуто з відповідача на користь позивача ОСОБА_3 щомісячно аліменти на утримання доньки в розмірі 1/6 всіх видів заробітку (доходу), починаючи стягнення з дня подання позову, тобто з 17 грудня 2019 року і до досягнення донькою повноліття;
стягнуто аліменти в розмірі 1/6 частини від всіх видів заробітку (доходу) на утримання дружини ОСОБА_6 щомісячно, починаючи з дня подання позову, тобто з 17 грудня 2019 року і до досягнення донькою трирічного віку.
Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2021 року у справі № 188/1235/20 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/94514374):
зменшено розмір аліментів, які стягуються за рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2009 року із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_7 на утримання доньки від іншого шлюбу з 1/4 частини до 1/6 частини всіх видів заробітку (доходу);
зменшено розмір аліментів, які стягуються за рішенням Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 02 березня 2015 року з відповідача на користь позивача ОСОБА_3 з 1/4 частини до 1/6 частини всіх видів заробітку (доходу) платника аліментів.
У справі № 188/1235/20 встановлено, що:
підставою для зменшення розміру аліментів стали ті обставини, що відповідач сплачував аліменти на дитину від першого шлюбу, утримував хвору матір, погіршився його стан здоров'я та матеріальний стан внаслідок звільнення з роботи в результаті виявленої невідповідності виконуваній роботі за станом здоров'я.
Відповідно до характеристики ОСОБА_3 з 25 вересня 2022 року працює на дільниці ВтаО-2 ВП «Шахтоуправління Першотравенське». За місцем роботи характеризується як дисциплінований працівник, не має дисциплінарних стягнень.
Згідно з довідкою про доходи сума доходу ОСОБА_3 за період з травня 2023 року по квітень 2024 року становить 206 362,72 грн.
З акту обстеження умов проживання ОСОБА_3 від 25 червня 2024 року у квартирі за адресою АДРЕСА_1 , створені умови для проживання: є окрема дитяча кімната, ліжка для дітей, стіл для навчання.
Згідно з висновком органу опіки та піклування, затвердженим рішенням виконавчого комітету Миколаївської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області від 26 лютого 2025 року за № 719, цей орган вважає за доцільне не змінювати місце проживання неповнолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_2 .
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , заявила, що бажає жити разом із батьком.
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в судовому засіданні заявила, що бажає жити із матір'ю.
Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї (частина восьма статті 7 СК України).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін (частина четверта статті 15 СК України).
Учасники сімейних правовідносин можуть мати особисті та майнові суб'єктивні сімейні обов'язки. Свої обов'язки учасники сімейних відносин здійснюють різними способами: здійснення активних дій; утримання від здійснення активних дій. Якщо невиконання особистих обов'язків учасників сімейних відносин у випадках, передбачених в законі, може припинятися або не зумовлювати відповідних наслідків, то невиконання сімейного обов'язку майнового характеру не допускається. Оскільки на відміну від особистих, майнові обов'язки можуть виконуватися незалежно від самого носія такого обов'язку за допомогою інших суб'єктів. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку можуть мати: особистий характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов'язаної особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов'язаної особи (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року в справі № 711/679/21 (провадження № 61-18434св21)).
Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін (абзац 1 частини другої статті 18 СК України).
Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини (стаття 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року).
Європейський суд з прав людини зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року).
Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 161 СК України).
Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини (частина друга статті 162 СК України). Тобто, в частині другій статті 162 СК України вказані ті юридичні факти, які є підставами для відмови органом опіки та піклування або судом у переданні дитини для проживання (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2023 року в справі № 161/12242/17 (провадження № 61-4622св23)).
При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (частина четверта та п'ята статті 19 СК України).
Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (стаття 171 СК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зазначено, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов'язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір'ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що:
«тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц (провадження № 61-12667св20) зазначено, що:
«закріплення вказаними вище міжнародними документами та актами внутрішнього законодавства України право дитини бути почутою передбачає, що думка дитини повинна враховуватися при вирішенні питань, які її безпосередньо стосуються. Разом з цим, згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не відповідає та не захищає права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією. Отже, вирішуючи спір, суд має віддати перевагу тому з батьків, який може забезпечити більш сприятливі умови виховання дитини. Важливим критерієм є моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, невиконання батьківських обов'язків, притягнення до судової чи адміністративної відповідальності».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17 (провадження № 61-14041св19) зазначено, що:
«питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей - це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 754/16535/19 (провадження № 61-14623св21) вказано, що:
«під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах. Перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року у справі № 148/1555/17 (провадження № 61-7147св19) зазначено, що:
«рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин справи, а вже тільки потім права батьків.
Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов'язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо.
Вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюб, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 333/1013/17 (провадження № 61-5230св20) вказано, що:
«при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з'ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо, про те, з ким із них дитина залишається, суд, виходячи із рівності прав та обов'язків батька й матері щодо своїх дітей, повинен ухвалити рішення, яке відповідало б якнайкращим інтересам дитини. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.
Суд зобов'язаний надати можливість дитині висловити свою думку при вирішенні питань, які її стосуються, і приділяти цій думці належну увагу. Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Так, судом першої інстанції на виконання вищенаведених положень, було заслухано думку ОСОБА_3, яка зазначала, що вона любить батька, бажає проживати лише з ним та з бабусею. Пояснила, що матір вона боїться, бо та її била, не приділяла їй уваги. Таким чином, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно дійшли до висновку про наявність правових підстав для визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 разом з батьком, надавши першочергове значення інтересам дитини».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2023 року в справі № 199/2898/22 (провадження № 61-6126св23) вказано, що:
«зазначення у резолютивній частині рішення суду про визначення місця проживання дитини з одним без батьків, без зазначення конкретної адреси, не суперечить усталеним підходам Верховного Суду при вирішені цієї категорії спорів (за відсутності спору саме про адресу), адже є тотожним визначенню місця проживання дитини за місцем проживання одного з батьків, з ким суд ухвалює рішення про спільне проживання дитини».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19 (провадження № 61-12112сво22) вказано, що:
«у частинах четвертій ? шостій статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитись з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Тлумачення змісту зазначених приписів Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що вони не допускають виключень щодо неотримання письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов'язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок.
Наведені вище положення статті 19 СК та Порядку знайшли своє відображення у процесуальному законодавстві, з якого слідує, що такі органи займають самостійне процесуальне становище, беручи участь у судовій справі.
Так, згідно із частиною шостою статті 56 ЦПК України органи державної влади та місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі у справі або брати участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у судовому процесі для подання висновків у справі є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.
Висновок владних органів містить дві складові: 1) відомості про факти, на основі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного розгляду та вирішення справи; 2) рекомендацію конкретного органу про те, як необхідно з точки зору державного інтересу (захист прав та інтересів дітей) вирішити справу, тобто висновок про факти та право.
Вказане дозволяє віднести висновки до засобів доказування (письмових доказів). Як й інші докази, вони не мають для суду наперед встановленої сили.
У випадку неможливості надати висновок, який ґрунтується на обстеженні умов, орган опіки і піклування з метою захисту інтересів дитини має використати всі можливі варіанти одержання інформації і оцінки обставин, що склалися, і за можливістю надати висновок з посиланням на бесіди із родичами, знайомими, або з посиланням на інші документи та із вказівкою на те, що обстежити безпосередньо умови проживання неможливо.
Однак винесення рішення у справі не може ставитися у залежність від наявності чи відсутності відповідного висновку. Адже згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Органи державної влади і місцевого самоврядування, надаючи висновок, діють паралельно із судом - захищаючи права та інтереси дитини і тим самим допомагають суду здійснювати захист відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України.
Такі висновки, безумовно, мають велике значення для ухвалення судом законного, обґрунтованого та справедливого рішення. Адже висновок органів державної влади та місцевого самоврядування формується із урахуванням досвіду у певній сфері, в межах компетенції відповідного органу та на основі його повноважень.
Однак не вчинення таких захисних дій з боку владного органу у вигляді неподання висновку не може слугувати підставою для відмови або для зволікання у захисті з боку суду. Адже здійснення правосуддя, захист прав та інтересів дітей не може ставитися у залежність від можливості здійснення владними органами своїх повноважень».
Судове рішення про визначення місця проживання дитини по своїй суті є рішенням про визнання, а за своїм змістом є рішенням немайнового характеру. Зважаючи на відсутність у судовому рішенні про визначення місця проживання дитини обов'язку вчинення дій боржником (тим з батьків, з яким фактично проживає дитина), таке рішення не підлягає примусовому виконанню (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23)).
Касаційний суд вже зазначав, що:
якщо це можливо, суди не повинні допускати розлучення братів і сестер (див. пункт 65 постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 569/22963/21 (провадження № 61-12563св22));
хоча суд не позбавлений можливості визначити роздільне місце проживання братів і сестер з обома батьками, однак головне в цьому - не порушити для дитини відчуття стабільності та спокою і врахувати якнайкращі її інтереси (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2024 року в справі № 361/1872/21 (провадження № 61-18120св23));
при визначенні роздільного місця проживання дітей, з урахуванням конкретних обставин справи, окрім емоційного зв'язку між братами/сестрами необхідно звернути увагу на деякі аспекти: чи не завдасть братам/сестрам істотної психологічної травми подальше роздільне проживання, а отже, чи може це вплинути на погіршення їх психічного та психологічного стану; різниця у віці між дітьми, чи мала місце опіка старшої дитини над молодшим братом/сестрою; чи є відчуття дітьми однієї сім'ї на час вирішення спору. Має значення також проживання в одному чи різних населених пунктах, відстань між ними, чи унеможливить віддаленість місця проживання дітей спілкування між собою; тривалість проживання кожного з дітей з батьком або матір'ю на час вирішення спору; чи не проявляв один з батьків байдужості до виховання тієї дитини, яка проживала окремо тощо (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2024 року в справі № 127/9377/21 (провадження № 61-9677св24)).
Касаційний суд вже зазначав, що способом захисту може бути пред'явлення позову про зміну місця проживання малолітньої особи, яке визначене рішенням суду. Тобто, зокрема, в разі зміни обставин, пов'язаних із віком дитини, або коли вже є рішення суду про визначення місця проживання дитини, яке не виконане як мати дитини, так і батько не позбавлені можливості звернутися з позовом про зміну місця проживання дитини (див. див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 вересня 2024 року в справі № 754/1447/23 (провадження № 61-6119св24)).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Апеляційний суд встановив, що: малолітні діти сторін у справі на даний час проживають з батьком ОСОБА_1 ; відносини між батьками дітей носять конфліктний характер, між колишнім подружжям виникають конфлікти у зв'язку з неконтрольованими самовільними діями відповідача щодо дітей; малолітня ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , заявила, що бажає жити разом із батьком. Малолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в судовому засіданні заявила, що бажає жити із матір'ю; висновок органу опіки та піклування від 26 лютого 2025 року, що міститься у матеріалах справи, яким рекомендовано не змінювати місце проживання неповнолітніх дітей, складено виключно зі слів ОСОБА_1 та наданих ним документів, без дослідження обставин, що мають істотне значення для визначення місця проживання малолітніх дітей із забезпеченням дотримання їх якнайкращих інтересів; визначення місця проживання малолітніх дітей сторін у цій справі з матір'ю ОСОБА_3 буде відповідати якнайкращим інтересам дітей та сприятиме повноцінному вихованню та розвитку.
За таких обставин, у контексті першочергового врахування інтересів дітей, які переважають над інтересами батьків, встановивши, що для якнайкращого забезпечення інтересів дітей визначення їх місця проживання з матір'ю відповідатиме їх інтересам, суди зробили обґрунтований висновок про задоволення позову ОСОБА_3 про визначення місця проживання дітей з матір'ю.
Аргумент касаційної скарги про те, що апеляційний суд порушив принцип рівності батьків є необґрунтованим, оскільки при ухваленні рішення судвраховував інтереси дітей, які переважають над інтересами батьків.
Посилання у касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17; від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17; від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц; від 24 листопада 2021 року у справі № 754/16535/19; від 02 липня 2020 року у справі № 428/13225/15-ц, від 19 травня 2021 року у справі № 686/1379/19, від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18, від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц є необґрунтованим, оскільки не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Посилання у касаційній скарзі на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 24 червня 2020 року у справі № 718/1796/16-ц є необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
У пункті 1 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Оскільки суд касаційної інстанції зробив висновок про необґрунтованість касаційної скарги на підставі пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України, то відсутні підстави для висновку про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - служба у справах дітей виконавчого комітету Миколаївської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області, про визначення місця проживання малолітніх дітей з матір'ю.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков