Унікальний номер справи № 357/7143/23 Головуючий у суді першої інстанції - Орєхов О.І.
Апеляційне провадження № 22-ц/824/3637/2026 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.
05 лютого 2026 року Київський апеляційний суд у складі:
суддя-доповідач Нежура В.А.,
судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,
секретар Цуран С.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Козачковим Віталієм Леонідовичем на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 вересня 2025 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю,
У червні 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду із позовною заявою до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.
Позов обґрунтовано тим, що з 26 серпня 2005 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі, який було зареєстровано відділом реєстрації актів цивільного стану Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області.
В період шлюбу, за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 04 грудня 2018 року, на ім'я ОСОБА_1 було придбано нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4) загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
За змістом п. 4.3 договору купівлі-продажу нерухомого майна, цей договір укладено за згодою дружини покупця - ОСОБА_2 .
Того ж дня, за договором іпотеки від 04 грудня 2018 року, ОСОБА_1 передав в іпотеку нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4) загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
За змістом п. 9.15 договору іпотеки, договір іпотеки укладається за заявою дружини - ОСОБА_2 , якою вона дає згоду на укладення договору іпотеки.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року по спразі № 357 8760/20, яке набрало законної сили 01 грудня 2020 року, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.
10 січня 2023 року ОСОБА_2 запропонувала ОСОБА_1 поділити їх спільне майно, а саме нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4) загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , але останній їй відмовив, пославшись на те, що це майно є його особистою власністю.
Оскільки, відповідач не визнає, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, позивач та відповідач не домовилися про порядок поділу майна, спільне володіння та користування спірним майном є неможливим, спірне майно є неподільним, тому спір може бути вирішений лише судом.
Посилаючись на викладене, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, позивачка просила суд у порядку поділу спільного майна подружжя: визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 (одну другу) частки у праві власності на нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4), загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності 29246876, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 88845932103; визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 (одну другу) частки у праві власності на нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4), загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності 29246876, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 88845932103. Стягнути з відповідача на користь позивачки судові витрати.
У березні 2025 року ОСОБА_1 подав до суду зустрічну позовну заяву, посилаючись на те, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі до моменту набрання законної сили рішенням суду у справі № 357/8760/20, проте фактично шлюбні відносини між ними припинилися з кінця 2017 року.
З моменту одруження до фактичного припинення шлюбних відносин (кінець 2017 року), позивач та відповідач набули у власність наступне майно: транспортний засіб «TOYOTA PRADO», 2007 року випуску, об'ємом двигуна 3956 см. куб. згідно договору купівлі-продажу СГ №7214/17/000359 від 07.07.2017; транспортний засіб «TOYOTA C-HR», 2017 року випуску, об'ємом двигуна 1197 см. куб. згідно договору купівлі-продажу СГ №214284-у00112 від 26.12.2017.
Отже, транспортний засіб «TOYOTA PRADO», 2007 року випуску та транспортний засіб «TOYOTA C-HR», 2017 року випуску, є спільною сумісною власністю сторін.
Разом з тим, після фактичного припинення шлюбних відносин (кінець 2017 року), згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна (далі по тексту - Договір купівлі- продажу) від 04 грудня 2018 року (реєстровий № 498) ОСОБА_1 за особисті кошти набув право власності на нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4), загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка розташована на земельній ділянці кадастровий номер 3220489500:02:026:0007.
Пунктом 2.1 Договору купівлі-продажу визначено: "За взаємною домовленістю. Сторін продаж нерухомого майна вчиняється за 5200000,00 грн, в тому числі ПДВ 20% - 866666,67 грн, які покупець (відповідач) зобов'язаний оплатити на поточний рахунок продавця у термін до 05 грудня 2018 року (пункт 2.2Договору)."
04 грудня 2018 року ОСОБА_1 здійснив оплату вартості нежитлової будівлі в розмірі 5200000,00 грн за рахунок кредитних коштів отриманих від ПАТ АКБ "Львів" згідно генерального договору № 246/В/2018 від 27.11.2018 (кредитного договору). При цьому, погашення кредиту ОСОБА_1 також здійснював за рахунок особистих коштів, а договір купівлі-продажу укладений ОСОБА_1 не в інтересах сім'ї, а у власних інтересах виключно в особистих цілях, а саме задля задоволення виробничих потреб фінансово-господарської діяльності ОСОБА_1 , як фізичної особи-підприємця, та набута нежитлова будівля з першого дня набуття права власності використовується ОСОБА_1 у господарській діяльності, тобто використовувалася та використовується ОСОБА_1 у власних інтересах, а не на потреби сім'ї, та відповідно не створює прав та обов'язків ОСОБА_2 .
Отже, нежитлова будівля літ. «С» (АБК № 4) загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка розташована на земельній ділянці кадастровий номер 3220489500:02:026:0007, є особистою приватною власністю ОСОБА_1 .
Посилаючись на викладене, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог, в якій просив суд визнати за ОСОБА_1 право особистої власності на транспортний засіб «TOYOTA PRADO», 2007 року випуску, визнати за ОСОБА_2 право особистої власності на транспортний засіб «TOYOTA C-HR», 2017 року випуску, визнати за ОСОБА_1 право особистої власності на нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4) загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка розташована на земельній ділянці кадастровий номер 3220489500:02:026:0007, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 88845932103 та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 вересня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя задоволено.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 (одну другу) частки у праві власності на нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4), загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності 29246876, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 88845932103.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 (одну другу) частки у праві власності на нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4), загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності 29246876, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 88845932103.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати понесені на правову допомогу в сумі 20 000 гривень та сплачений судовий збір в сумі 12 346,40 гривень, загалом 32 346,40 гривень.
Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю подружжя, - задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право особистої власності на транспортний засіб «TOYOTA PRADO», 2007 року випуску, об'ємом двигуна 3956 см. куб. згідно договору купівлі-продажу СГ №7214/17/000359 від 07 липня 2017 року.
Визнано за ОСОБА_2 право особистої власності на транспортний засіб «TOYOTA C-HR», 2017 року випуску, об'ємом двигуна 1197 см. куб. згідно договору купівлі-продажу СГ №214284-у00112 від 26 грудня 2017 року.
В решті вимог відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 7 790 гривень.
Не погоджуючись із таким рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 вересня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити, зустрічний позов задовольнити у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не урахував письмові докази, пояснення свідків, з яких вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично припинили шлюбні відносини з кінця 2017 року та позивач і відповідач не вели спільного господарства, не мали спільного бюджету, не мали розподілу прав та обов'язків членів подружжя, тощо. Тобто, матеріали справи, містять належні та допустимі докази, які спростовують дане твердження суду та підтверджують факт набуття ОСОБА_1 , після фактичного припинення шлюбних відносин (кінець 2017 року), згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна від 04 грудня 2018 року (реєстровий № 498) та за особисті кошти, право особистої приватної власності на нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4) загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка розташована на земельній ділянці кадастровий номер 3220489500:02:026:0007
Також стверджує, що, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не проживали разом, не мали шлюбних відносин в зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин наприкінці 2017 року, але без встановлення режиму окремого проживання, сплив строку позовної давності почав свій перебіг в момент фактичного припинення шлюбних стосунків, а саме наприкінці 2017 року, що підтверджено матеріалами справи. Тому, строк позовної давності щодо вимоги про поділ спільної сумісної власності подружжя сплив в 2020 році, що в свою чергу є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 .
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивачки ОСОБА_2 - адвокат Плаксій Р.В. проти задоволення апеляційної скарги заперечив. Вказує, що рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення - без змін.
В частині вирішення зустрічних позовних вимог щодо поділу транспортних засобів «TOYOTA PRADO» та «TOYOTA C-HR» рішення суду сторонами не оскаржується, тому апеляційному перегляду не підлягає.
У судовому засіданні в апеляційному суді взяв участь представник ОСОБА_1 адвокат Козачков В.Л., який підтримав апеляційну скаргу, просив задовольнити її з викладених підстав. Представник ОСОБА_2 адвокат Плаксій Р.В. у судовому засіданні просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі з 26 серпня 2005 року, про що свідчить наявне в матеріалах справи свідоцтво про шлюб (т. 1 а. с. 12), який був розірваний рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року (т. 1 а. с. 44).
Вказане судове рішення набрало законної сили 01 грудня 2020 року.
У вказаному рішенні конкретний час припинення шлюбних відносин не встановлений, натомість зазначено, що протягом тривалого часу сімейно-шлюбні стосунки не підтримують, не ведуть спільного господарства.
Відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна від 04 грудня 2018 року, ОСОБА_1 придбав у ТОВ «Солум» нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4), загальною площею 8448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 13-15).
Вказане нерухоме майно було придбане ОСОБА_1 за згодою його дружини ОСОБА_2 , про що зазначено у п. 4.3. договору купівлі-продажу нерухомого майна від 04 грудня 2018 року.
Так, у зазначеному пункті договору (п. 4.3.) вказано, що Покупець довів до відома представника Продавця, а представник Продавця взяв до уваги той факт, що цей Договір укладається за згодою дружини Покупця - ОСОБА_2 , що висловлена письмово у формі заяви та справжність підпису на якій засвідчено нотаріально приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Липовенко Л.М. від 04 грудня 2018 року за зареєстрованим № 497.
Також встановлено, що 04 грудня 2018 року між ПАТ АКБ «Львів» та ОСОБА_1 було укладено Договір іпотеки.
Відповідно до п. 1.3. вказаного Договору іпотеки, Іпотекодавець з метою забезпечення виконання зобов'язань Позичальника перед Іпотекодержателем, викладених у Основному зобов'язані, передає в іпотеку належне йому на праві приватної власності нерухоме майно, а сааме: нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4), загальною площею 8448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить Іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого 04.12.2018 року Липовенко Л.М., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 498.
Згідно п. 1.4. цього Договору, заставна вартість Предмету іпотеки визначається Сторонами в сумі 7 019 980 гривень.
Відповідно до п. 9.15 Договору іпотеки, Договір іпотеки укладається Іпотекодавцем за заявою його дружини - ОСОБА_2 , якою вона дає згоду на укладання договору іпотеки, справжність підпису на заяві засвідчена приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Якименською Л.Л. 04.12.2018 року за реєстровим № 1039 (т . 1 а. с. 16-19).
Окрім цього, в справі міститься заява ОСОБА_2 від 04 грудня 2018 року, яка засвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Липовенко Л.М., зареєстрована в реєстрі за № 497, якою ОСОБА_2 надала згоду на укладання її чоловіком, ОСОБА_1 , договору про купівлю нежитлової будівлі літ. «С» (АБК № 4), загальною площею 8448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
В цій заяві зазначено, що гроші, які будуть витрачатися на купівлю вказаного нерухомого майна, є їхньою з ОСОБА_1 спільною сумісною власністю як такі, що набувалися у власність в період перебування їх в зареєстрованому шлюбі. З діями її чоловіка, які відповідають інтересам сім'ї, вона повністю згодна й не має заперечень проти укладання зазначеного договору. При цьому вона стверджує, що вказаний договір укладається її чоловіком в їхніх спільних інтересах і укладання цього договору відповідає їхньому спільному волевиявленню. Крім того, вона погоджувалась з тим, щоб ціна та будь-які інші умови вищевказаного договору визначалися її чоловіком самостійно на власний розсуд (т. 1 а. с. 211 -212).
Крім цього, до матеріалів справи долучено заяву ОСОБА_2 від 04 грудня 2018 року, яка засвідчена приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Якименською Л.Л., зареєстрована в реєстрі за № 1039, якою остання цією заявою дає згоду на укладення її чоловіком - ОСОБА_1 договору іпотеки, відповідно до якого ПАТ АКБ «Львів», передається в іпотеку нежитлова будівля літ. «С» (АБК № 4), загальною площею 8448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка є об'єктом спільної сумісної власності (т. 1 а. с. 213-214).
Встановлено, що відповідач ОСОБА_1 з 12 квітня 2011 року зареєстрований в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань фізичною особою-підприємцем.
Як встановлено судом першої інстанції, спірне нерухоме майно на даний час використовується ФОП ОСОБА_1 в своїй підприємницькій діяльності. Сторони проти вказаної обставини не заперечували.
Звертаючись до суду з позовом (з урахуванням уточнених вимог), позивачка просила у порядку поділу спільного майна подружжя, визнати за ОСОБА_1 та за нею право власності на 1/2 частки у праві власності на нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4), загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки вказане майно було придбано в період шлюбу за спільні кошти подружжя та коштів взятих у кредит.
В свою чергу, звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_1 просив суд, окрім визнання права особистої власності за сторонами на транспортні засоби «TOYOTA PRADO», 2007 року випуску та «TOYOTA C-HR», 2017 року випуску, визнати за ним право особистої власності на нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4) загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , наголошуючи на тому, що спірне нерухоме майно було придбано в той період, коли сторони по справі не були у фактичних шлюбних відносинах, а також за кошти отримані в кредит та його особисті.
Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу).
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки.
Пунктом 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» встановлено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
За положеннями ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Тлумачення положень статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що частини четверта та п'ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку.
Статтею 163 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Також частиною 2 ст. 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Факт реєстрації нерухомого майна, придбаного у період шлюбу, на ім'я одного з подружжя не означає, що воно належить лише особі, на ім'я якої зареєстроване. Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту його придбання.
Такої правової позиції дотримується Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 462/518/18.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (частина перша статті 57 СК України).
Отже, зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Як відзначається у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного, ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідна правова позиція узгоджується з постановою Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801 цс16.
Як правильно встановлено судом першої інстанції, спірне нерухоме майно було придбане відповідачем ОСОБА_1 як фізичною особою, в період перебування в шлюбі з ОСОБА_2 та на сьогодні використовується ФОП ОСОБА_1 для своєї підприємницької діяльності.
Оскільки матеріали справи не містять відомостей про те, що спірне нерухоме майно, яке використовується ФОП ОСОБА_1 у підприємницькій діяльності передавалось у власність юридичної особи, таке майно, належить на праві спільної сумісної власності подружжю.
Зазначене узгоджується з правовою позицією, яка викладена в постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06.12.2021 по справі № 161/7804/19.
В постанові Верховного Суду від 20.03.2019 року у справі N 734/2887/17 (провадження N 61-1129 св 19) зазначено, що майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. Використання одним з подружжя зазначеного майна для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано при обранні способу поділу цього майна, тобто це майно може бути враховано при поділі всього майна подружжя або може бути виплачена вартість цього майна.
В постанові Верховного Суду від 11 лютого 2022 року у справі № 504/1126/19 зроблено висновок, що при вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з'ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу. Положення цієї норми стосуються випадків, коли дружина та чоловік спільно не проживають, але без встановлення режиму окремого проживання, передбаченого статтею 119 СК України. Законодавець розмежовує правовий режим майна, набутого дружиною, чоловіком після встановлення судом режиму сепарації (стаття 119 СК України), і майна, набутого за обставин, визначених у частині шостій статті 57 СК України. На майно, набуте дружиною, чоловіком у період шлюбу, але за час окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю.
Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 11.02.2022 у справі № 149/2479/20, від 13.03.2024 у справі № 523/6344/21 та від 17.04.2024 у справі № 638/2341/20.
В ході розгляду справи ОСОБА_1 не спростував презумпції спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте у шлюбі, тому відсутні підстави вважати спірне майно його особистою приватною власністю.
Зважаючи на те, що, презумпція спільності права власності подружжя не це майно не може бути спростована поясненнями свідків (постанова Верховного Суду від 03.09.2024 у справі за № 523/6344/21 ), суд першої інстанції обґрунтовано відхилив свідчення ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , допитаних в ході розгляду справи.
Суд першої інстанції також правильно зауважив, що при укладенні договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна 04 грудня 2018 року, позивачка, надаючи згоду на придбання нерухомого майна, у заяві підтвердила, що гроші, які витрачаються на придбання нерухомого майна є спільною сумісною власністю сторін. Заявила, що такий правочин відповідає інтересам сім'ї (т. 1 а. с. 211 -212).
Вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором; згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду; сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном; згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору; згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності; надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності; не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя; наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя; у разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.
Відтак, згода дружини, чоловіка на розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності; у випадку набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Саме цим обумовлена необхідність згоди іншого подружжя на набуття одним із подружжя майна у право спільної сумісної власності; наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя; у разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.
Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року по справі №712/3590/22 та в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297св23).
Отже, наявність письмової згоди позивачки ОСОБА_2 на укладення відповідачем ОСОБА_1 договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна (нежитлової будівлі), зафіксованої у такому договорі, свідчить про домовленість подружжя на придбання майна у спільну сумісну власність.
За змістом наведеної заяви, позивач відповідно до статті 369 ЦК України надала згоду своєму чоловікові - відповідачу по даній справі на купівлю спірного нерухомого майна. Указане майно є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки купується чоловіком під час перебування в зареєстрованому шлюбі за спільні кошти подружжя. З урахуванням наведених висновків Об'єднаної палати, наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.
Суд першої інстанції врахував, що під час укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна, нежитлової будівлі літ. «С» (АБК № 4), загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , обидва з подружжя висловили свою волю щодо правового режиму майна - спірного нерухомого майна. Тому зробив обґрунтований висновок, що вказана нежитлова будівля є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та визнав за позивачкою ОСОБА_2 право власності на 1/2 цієї будівлі та на 1/2 частку за відповідачем ОСОБА_1 .
За таких обставин, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання за ним права особистої приватної власності на нежитлову будівлю літ. «С» (АБК № 4), загальною площею 8 448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Доводи апеляційної скарги про те, що сторони фактично припинили шлюбні відносини з кінця 2017 року, не вели спільного господарства, не мали спільного бюджету, не мали розподілу прав та обов'язків членів подружжя, на висновки суду не впливають, оскільки, як встановлено із наявних у справі письмових доказів, нежитлова будівля літ. «С» (АБК № 4), загальною площею 8448,8 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , була придбана ОСОБА_1 під час перебування у шлюбі за письмовою згодою його дружини ОСОБА_2 .
Колегія суддів також відхиляє твердження апелянта про те, що, у зв'язку із фактичним припиненням шлюбних відносин у 2017 році, строк позовної давності щодо вимоги про поділ спільної сумісної власності подружжя сплив в 2020 році.
Так, згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки (частина перша статті 257 ЦК України).
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (статті 253 ЦК України).
Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до положень статті 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.
До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.
Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15).
Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.
Аналогічних за змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 у справі № 320/3072/18 (провадження №61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження №61-15213св19), від 24 лютого 2021 року у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19), від 11 жовтня 2023 року у справі № 359/6727/21 (провадження № 61-13181св23), від 29 квітня 2024 року у справі № 522/3192/21 (провадження № 61-8094св23), від 02 серпня 2024 року у справі № 289/2115/21 (провадження № 61-15879св23).
Оскільки у матеріалах справи відсутні докази того, що між сторонами існував спір щодо поділу нежитлового приміщення до звернення ОСОБА_2 до суду із даним позовом, суд першої інстанції дійшов правильного висновку те, що позов подано у межах строку позовної давності.
Отже, доводи апеляційної скарги відповідача не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди відповідача з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається відповідач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов'язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об'єктивну оцінку наявним у справі доказам.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасуванні відсутні.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Козачковим Віталієм Леонідовичем залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст складено 10 лютого 2026 року.
Суддя-доповідач В.А. Нежура
Судді С.М. Верланов
Т.О. Невідома