справа № 752/13480/22
провадження № 22-ц/824/419/2026
20 січня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
судді - доповідача Кирилюк Г. М.
суддів: Рейнарт І. М., Ящук Т. І.
при секретарі Черняк Д. Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в особі його законного представника - ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мінерт Олександр Альфредович про визнання договору дарування квартири недійсним, визнання за особами права користування житловим приміщенням, права на реєстрацію місця проживання та зобов'язання здійснити реєстрацію місця проживання,
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в своїх інтересах та як законного представника малолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_3 - адвоката Пустовіта Олександра Юрійовича на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2024 року в складі судді Хоменко В. С.,
встановив:
30.09.2022 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в своїх інтересах та як законний представник неповнолітніх ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулись до суду з позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мінерт О. А. про визнання договору дарування квартири недійсним, визнання за особами права користування житловим приміщенням, права на реєстрацію місця проживання та зобов'язання здійснити реєстрацію місця проживання.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_7 є власником квартири АДРЕСА_1 .
ОСОБА_7 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі з 18 серпня 1993 року по 21 січня 2002 року.
В 1994 року до квартири АДРЕСА_1 як член сім'ї була вселена ОСОБА_1 , у 1998 році - ОСОБА_2 .
Пізніше до вказаної квартири були вселені діти ОСОБА_2 - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які були прописані у квартирі 29.09.2005 та 16.05.2013 відповідно.
Оскільки вони є колишніми членами власника квартири ОСОБА_5 , відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК України вони мають право на користування квартирою на рівні з її власником та не можуть бути позбавлені цього права інакше ніж на підставі ст.116 ЖК України за рішенням суду.
01 серпня 2022 року ОСОБА_5 подарував квартиру своїй дружині ОСОБА_6 та самовільно, без згоди ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , у липні 2022 року зняв із зареєстрованого місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та її дітей.
Позивачі вважають вказаний договір дарування квартири фіктивним, оскільки при його посвідчені була подана недостовірна інформація про відсутність прав малолітніх та неповнолітніх осіб на користування цим майном, хоча ОСОБА_5 про це достовірно знав, чим навмисно ввів в оману і нотаріуса і нішу сторону правочину.
Відсутність згоди органів опіки та піклування під час відчуження ОСОБА_5 квартири, право на користування якою мають малолітня та неповнолітня особи, суперечить актам цивільного законодавства України.
Оскільки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є подружжям, оскаржуваний правочин має ознаки фіктивного, був укладений лише з наміром позбавити позивачів права користування квартирою.
Посилаючись на вказані обставини позивачі просили суд:
- визнати недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідчений 01.08.2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мінертом О.А. за реєстровим № 377;
- визнати за ОСОБА_1 право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_2 та право на реєстрацію місця проживання в ній;
- зобов'язати Голосіївську районну в місті Києві державну адміністрацію (відділ з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб) зареєструвати місце проживання ОСОБА_1 в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 ;
- визнати за ОСОБА_2 право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_2 , та право на реєстрацію місця проживання в ній;
- зобов'язати Голосіївську районну в місті Києві державну адміністрацію (відділ з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб) зареєструвати місце проживання ОСОБА_2 2 у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 ;
- визнати за ОСОБА_3 право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_2 , та право на реєстрацію місця проживання в ній;
- зобов'язати Голосіївську районну в місті Києві державну адміністрацію (відділ з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб) зареєструвати місце проживання ОСОБА_3 в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 ;
- визнати за ОСОБА_4 право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_2 , та право на реєстрацію місця проживання в ній;
- зобов'язати Голосіївську районну в місті Києві державну адміністрацію (відділ з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб) зареєструвати місце проживання ОСОБА_4 в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_5 не є батьком неповнолітньої ОСОБА_3 та малолітнього ОСОБА_4 , чи особою, яка замінює батьків, а тому не має обов'язків щодо цих дітей відповідно до положень СК України, тобто не зобов'язаний утримувати та забезпечувати останніх. Тому суд дійшов висновку, що для укладення 01.08.2022 року ОСОБА_5 оспорюваного договору дарування квартири на користь ОСОБА_6 згоди органу опіки і піклування не потребувало. Підстави для висновку про вчинення цього правочину без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, або під впливом обману відсутні. Крім того, позивачі не є стороною вказаного договору.
Позивачі не довели, а судом не встановлено наявність умислу з певним спрямуванням волі у відповідачів на позбавлення права позивачів на користування спірною квартирою, оскільки, ще до укладення оспорюваного договору дарування останні втратили право користування цим житлом на підставах, законність яких не оспорено та не скасовано.
Посилання сторони позивачів на те, що оспорюваний правочин не передбачав реального настання правових наслідків, обумовлених умовами правочину, оскільки, не вчинено дій, спрямованих на перехід права власності на нерухоме майно, спростовується, зокрема, й тим, що ОСОБА_6 звернулася до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до позивачів про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом примусового виселення осіб із спірного житлового приміщення (справа № 752/17695/22).
Прийняті центром надання адміністративних послуг на підставі Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» рішення щодо внесення інформації до реєстру територіальної громади про зняття позивачів із зареєстрованого місця проживання в квартирі, є чинними, що вказує про презумпцію правомірності втрати права на користування останніми вказаним житловим приміщенням, і виключає можливість визнання за позивачами такого права в судовому порядку, адже в цьому випадку, можливість і право користування іншими особами (позивачами) спірною квартирою, яка знаходитися в приватній власності, та реєстрацію в ній, залежить виключно від волі дійсного власника цієї нерухомості.
Вимоги про зобов'язання Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації (відділ з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб) зареєструвати місце проживання позивачів в квартирі є похідними від існування в останніх права на користування цією нерухомістю, відсутність якого судом встановлено за обставин, викладених вище, адже неправомірність дій Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації щодо зняття позивачів із реєстрації за місцем проживання та невідповідність їх вимогам Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 265 від 07.02.2022 року, останніми не доведена.
13.12.2024 представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в своїх інтересах та як законного представника малолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_3 - адвокат Пустовіт О. Ю. подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2024 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Зазначив, що ОСОБА_1 була вселена за зареєстрована в квартирі як член сім'ї ОСОБА_5 та за його згоди. Разом з нею в квартиру вселилася її дочка ОСОБА_2 та була в ній зареєстрована. При цьому згоди власника на її вселення не було потрібно. Оскільки розірвання шлюбу та припинення шлюбних стосунків не позбавило ОСОБА_2 права на проживання в квартирі, то і вселення в квартиру її дітей відбулось на законних підставах. Оскільки вселення відбулось на законних підставах, то і їх виселення з квартири може бути тільки на підставі рішення суду. Дії ОСОБА_5 щодо безпідставного зняття з реєстрації позивачів із зареєстрованого місця проживання можуть призвести до порушення їх прав не тільки на користування квартирою нарівні з власником, але і на можливість користування правами, визначеними в позовній заяві та передбаченими Конституцією України. Судом першої інстанції не були оцінені дії відповідачів під призмою добросовісності та в сукупності за весь час існування цих відносин.
В судовому засіданні представник позивачів - адвокат Пустовіт О.Ю. апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити.
Відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , адвокат Лушкін М.Ю. просив в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Інші особи, що беруть участь у справі, в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені судом належним чином.
Колегія суддів визнала за можливе розглянути справу у відсутність вказаних осіб.
Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі з 18 серпня 1993 року, який було розірвано рішенням Печерського районного суду м. Києва 21 січня 2002 року.
Згідно договору купівлі-продажу від 3 березня 1994 року, зареєстрованого на Товарній біржі «Українська біржа Десятинна», ОСОБА_5 придбав квартиру АДРЕСА_1 (а.с.188.1).
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 12 травня 2003 року (справа №2-104/14), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14 жовтня 2003 року та ухвалою Верховного Суду України від 19 травня 2005 року, встановлено, що квартира АДРЕСА_1 була придбана за гроші ОСОБА_5 й не є спільним майном подружжя (а.с. 85-90 т.1).
21.02.2008 державним виконавцем ВДВС Голосіївського району міста Києва при примусовому виконанні рішення суду про поділ майна подружжя (в/л №2-106) складено акт про те, що при виході за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_8 відмовились в добровільному порядку виконувати рішення суду, почали вчиняти перешкоди, порушували громадській порядок, погрожували державним виконавцям, висловлювались нецензурною лайкою (а.с. 199 т.2).
23.05.2008 ОСОБА_5 зареєстрував шлюб з ОСОБА_6 (а.с.99 т.2).
Судом також встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 08 жовтня 1993 року, виданого Кіровоградською міською Радою, ОСОБА_1 та її донька ОСОБА_9 набули у спільну часткову власність квартиру АДРЕСА_3 (а.с.189 т.1).
13.08.1997 виконком Кіровоградської міської Ради народних депутатів 13.08.1997 вирішив надати дозвіл нотаріальній конторі оформити договір купівлі-продажу ОСОБА_1 , яка мешкає в АДРЕСА_2 , частини приватизованої квартири, що знаходиться в АДРЕСА_4 , що знаходиться за вищевказаною адресою та належить неповнолітній дитині ОСОБА_10 , 1982 року народження на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 08.10.93 р. (а.с.190 т.1).
20.08.1997 ОСОБА_1 від себе та від імені неповнолітньої дочки - ОСОБА_10 продала квартиру, що знаходиться в АДРЕСА_4 (а.с.191 т.1).
31.07.1999 ОСОБА_1 продала належний їй на праві власності будинок АДРЕСА_5 (а.с.209 т.1).
З відповіді Голосіївського РУ ГУМВС України в м. Києві від 07.06.2011 вбачається, що 30.08.1994 року за заявою ОСОБА_1 , зі згоди ОСОБА_5 , остання була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .
24.09.1998 до картки Ф-16 за заявою матері ОСОБА_1 внесено дані її неповнолітньої доньки ОСОБА_10 ; 29.09.2005 року до картки Ф-16 за заявою матері ОСОБА_11 були внесені дані неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 193 т.1).16.05.2013 - син дочки ОСОБА_2 - ОСОБА_4 був зареєстрований в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.112 т.2).
05.03.2005 ОСОБА_2 уклала шлюб з ОСОБА_8 (а.с.125 т.2).
ОСОБА_8 - батько ОСОБА_4 й ОСОБА_2 та чоловік ОСОБА_2 з 15.09.2007 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_6 (а.с.72 т.2) та на підставі договору купівлі-продажу від 28 травня 2021 року є власником квартири загальною площею 168,6 кв.м., житловою площею 57,3 кв.м., що розташована в АДРЕСА_7 (а.с.124 т.2).
Згідно відповіді начальника Комунального Ремонтно-експлуатаційного підприємства №3 м. Кіровоград від 15.06.2005 №313, ОСОБА_1 згідно договору дарування від 17.09.2004 на момент реєстрації цього договору є власником об'єкту нерухомості в АДРЕСА_8 (а.с. 211 т.1).
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16 липня 2007 року (справа №2-726/7 2007) з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 стягнуто солідарно на користь ОСОБА_5 в порядку регресу сплачені ним кошти за спожиті комунальні послуги у кв. АДРЕСА_1 за період з жовтня 2003 року по червень 2007 року включно в сумі 8 396 грн 45 коп., а також судові витрати по справі в сумі 113 грн 96 коп. (а.с. (а.с.202 т.2).
Постановами державного виконавця від 26.08.2008, 11.06.2010, 30.11.2010, 22.05.2012 виконавчий документ, виданий на підставі вказаного судового рішення про стягнення коштів в сумі 8 510 грн 41 коп., було повернуто стягувачу ОСОБА_5 , оскільки вжиті заходи щодо розшуку майна боржника виявились безрезультатними (а.с.38-41 т.3)
Згідно відповіді в.о. начальника ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві від 03.09.2012, 24.03.2011 до державного виконавця надійшло два виконавчих листа №2-726, виданих 05.10.2007 Голосіївським районним судом м. Києва про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 коштів в сумі 8 510,41 грн. Виходом за адресою: АДРЕСА_2 боржників та їх майна не виявлено, про що складено акт державного виконавця від 07.06.2011 та 20.03.2012. 22.05.2012 державним виконавцем винесені постанові про повернення виконавчого документа стягувачеві відповідно до п.2 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» (а.с.206 т.1).
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28 лютого 2012 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 стягнуто 5 923,14 грн витрат за житлово-комунальні послуги, 533,07 грн - 3% річних, 55,45 грн інфляційних виплат та 144,65 грн судових витрат. З ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 стягнуто 11 846,28 грн витрат за житлово-комунальні послуги, 1 066,17 грн 3% річних, 110,90 грн інфляційних втрат та 209,76 грн судових витрат. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 3 148,67 грн інфляційних втрат та 756,37 грн - 3% річних (а.с. 31-34 т.3).
Згідно рахунку-повідомлення станом на 01.08.2022 борг по утриманню будинку та прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_2 становить 31 910,39 грн, ГВП - 66 197,97 грн, ЦО - 89 902,12 грн, вивезення побутових відходів - 6 585,94 грн тощо (а.с.207 т.1).
30.06.2022 ОСОБА_5 звернувся до ЦНАП з заявою про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (а.с.126-129 т.2).
Станом на 27.07.2022 за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані особи відсутні (а.с.132 т.2).
01.08.2022 ОСОБА_5 подарував квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , своїй дружині ОСОБА_6 . Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мінерт О. А. (а.с.84 т.1).
Згідно довідки про стан заборгованості від 15.05.2024 , за адресою: АДРЕСА_2 заборгованість за житлово-комунальні послуги станом на 01.05.2024 становить: утримання будинку, споруд та прибудинкових територій - 43 406,95 грн, вивезення ТПВ та ВГбВ -1 466,04 грн, поставання ГВ- 87 274,61 грн, плата за абонентське обслуговування - 460,50 грн, постачання теплової енергії - 111 662,72 грн плата за абонентське обслуговування ТЕ -931,98 грн, ЦВВ(ХВ) - 3 669,51 грн, ЦВ(ГВ) - 863,95 грн, плата за абонентське обслуговування -78,38 грн (а.с.11 т.3).
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це підтверджується матеріалами справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.
Так, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За частиною першою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.
Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
Відповідно до частин першої, третьої та п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність доводів позивачів щодо вчинення договору дарування квартири за адресою: АДРЕСА_2 від 01.08.2022, укладеного між ОСОБА_5 та його дружиною ОСОБА_6 без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, та під впливом обману.
Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
До осіб, що замінюють батьків та мають обов'язки щодо дитини, відповідно до положень СК України належать: 1) опікун (частина четверта статті 249 СК України); 2) піклувальник (частина четверта статті 249 СК України); 3) особа, що усиновила чи удочерила (частина четверта статті 232 СК України); 4) патронатний вихователь (стаття 255 СК України); 5) прийомні батьки (частина друга статті 256-2 СК України); 6) батьки-вихователі дитячого будинку (частина друга статті 256-6 СК України); 7) фактичний вихователь, особа, яка взяла у свою сім'ю дитину-сироту або дитину, позбавлену батьківського піклування (стаття 261 СК України).
Відповідно до частини другою статті 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов'язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.
Згідно з частинами четвертою, п'ятою статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.
Відповідно до частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.
Отже, вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12, провадження № 61-6301св18.
Системне тлумачення вказаних вище норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що органи опіки та піклування надають згоду на відчуження будинку, квартири, якщо таке відчуження здійснюється батьками або особами, які їх замінюють.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_5 не є особою, що замінює батьків ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , а тому не зобов'язаний їх утримувати, для укладення ОСОБА_5 оспорюваного договору дарування квартири згоди органу опіки і піклування не вимагається.
Як вбачається з матеріалів справи, батько ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , а також чоловік ОСОБА_2 з 15.09.2007 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_6 та на підставі договору купівлі-продажу від 28 травня 2021 року є власником квартири загальною площею 168,6 кв.м., житловою площею 57,3 кв.м., що розташована в АДРЕСА_7 .
З огляду на вказану обставину, підстави для висновку що внаслідок вчинення оспорюваного правочину були порушені права дітей відсутні, а тому відсутні правові підстави для визнання його недійсним із заявлених підстав позову.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є не порушеним.
Згідно зі ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною 1 ст.383 ЦК України та ст.150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною 1 ст.156 ЖК України передбачено, що члени сім'ї власника житлового будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються житловим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також ст.405 ЦК України.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування житловим приміщенням у членів її сім'ї.
Відповідно до ч.4 ст.156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього Кодексу, а саме - подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм, правом користування житлом, яке перебуває у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Разом з тим згідно з положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Судом встановлено, що позивачі не є членами сім'ї власника квартири _ ОСОБА_6 , а їхнє право користування квартирою є похідним від прав колишнього власника квартири - ОСОБА_5 .
ОСОБА_6 , як новий власник квартири, заперечує проти проживання позивачів в ній, останні не є членами її сім'ї у силу ч.1 ст.6 СК України.
Згідно із ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями ст. 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
У справі, що розглядається, судом встановлено, що ОСОБА_1 20.08.1997 від себе та від імені неповнолітньої на той час дочки - ОСОБА_9 продала квартиру, що знаходилась в АДРЕСА_4 ; 31.07.1999 ОСОБА_1 продала належний їй на праві власності будинок АДРЕСА_5 ; ОСОБА_1 згідно договору дарування від 17.09.2004 на момент реєстрації цього договору є власником об'єкту нерухомості в АДРЕСА_8 .
Чоловіку ОСОБА_2 та батьку ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_6 , належить на праві власності квартира загальною площею 168,6 кв.м., житловою площею 57,3 кв.м., що розташована в АДРЕСА_7 .
За таких обставин, відмова в задоволенні позову про визнання за особами права на користування спірним житловим приміщенням, які мають інше житло, не призведе до виникнення для них негативних наслідків та не буде для них надмірним тягарем.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
З огляду на користування ОСОБА_1 та членами її сім'ї спірним житловим приміщенням протягом тривалого часу після припинення сімейних стосунків з власником цього житла, не сплачуючи при цьому за отримані житлово-комунальні послуги, що призвело до виникнення значного боргу, перехід права власності на це житло до іншої особи, яка не надавала згоди на їх проживання в ньому, неможливість останньої використовувати свою власність на власний розсуд, наявність у позивачів іншого житлового приміщення, оцінивши втручання у право власності на предмет пропорційності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для визнання за останніми права на користування квартирою, що належить на праві власності ОСОБА_6 та зобов'язання здійснити в ній їх реєстрацію місця проживання.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики апеляційний суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.
Апеляційний суд, застосувавши правило частини першої статті 375 ЦПК України вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій немає.
Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на осіб, які подали апеляційну скаргу.
Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України суд
постановив:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в своїх інтересах та як законного представника малолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_3 - адвоката Пустовіта Олександра Юрійовича залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 16.02.2026.
Суддя - доповідач Г. М. Кирилюк
Судді: І. М. Рейнарт
Т. І. Ящук