16 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 201/6294/25
провадження № 51-34ск26
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 , яка діє в інтересах засудженої ОСОБА_5 , на вирок Соборного районного суду м. Дніпра від 25 липня 2025 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 07 жовтня 2025 року,
встановив:
Вироком Соборного районного суду м. Дніпра від 25 липня 2025 року
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженку та жительку АДРЕСА_1 , зареєстровану у АДРЕСА_2 , в силу ст. 89 КК не судиму,
визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 194 Кримінального кодексу України (далі - КК), та призначено їй покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Суд також вирішив питання щодо обчислення строку відбування покарання, запобіжного заходу, накладеного на майно арешту, процесуальних витрат та долю речових доказів у кримінальному провадженні.
За вироком суду, ОСОБА_5 за обставин, детально викладених у судовому рішенні, 13 квітня 2025 року у невстановлений час, але не пізніше 05:50, за адресою: АДРЕСА_3 та не пізніше 06:00 за адресою: АДРЕСА_4 , умисно пошкодила чуже майно шляхом підпалу, чим спричинила потерпілій ОСОБА_6 майнову шкоду на загальну суму 92875,27 грн та 86785,87 грн відповідно.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 07 жовтня 2025 року вирок суду першої інстанції залишено без змін.
Доводи касаційної скарги та її вимоги
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_4 просить оскаржені судові рішення в частині призначеного покарання змінити, призначити засудженій ОСОБА_5 покарання із застосуванням положень ст. 69 КК у виді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців.
Вважає, що призначене ОСОБА_5 покарання не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої внаслідок суворості.
В обґрунтування вимог зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували наявність обставин, які пом'якшують покарання ОСОБА_5 та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого нею кримінального правопорушення, а саме те, що: засуджена щиро розкаялась у скоєному, вибачилася перед потерпілою, активно сприяла розкриттю злочину, має на утриманні малолітню дитину, а також ставлення засудженої до скоєного та стан її здоров'я. На думку захисника, вказані обставини свідчать про можливість призначення ОСОБА_5 більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.
Вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність таких пом'якшуючих обставин, як щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину. Засуджена ОСОБА_5 свою провину визнала в повному обсязі, під час досудового розслідування давала показання про всі відомі їй обставини вчиненого злочину, сприяла його розкриттю, при проведенні слідчих експериментів повідомляла необхідну для слідства та проведення експертиз інформацію, щиро покаялася, казала, що жалкує про вчинене. В судовому засіданні засуджена вибачилась перед потерпілою, заявляла про бажання відшкодувати завдану шкоду.
Зазначає, що висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_5 фактично не займається вихованням та утриманням своєї дитини, є помилковим та не підтверджений жодними доказами.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок місцевого суду, належним чином не перевірив законність та обґрунтованість оскарженого рішення, а тільки обмежився відтворенням тексту рішення суду першої інстанції.
Вважає оскаржені судові рішення незаконними, необґрунтованими та такими, що винесені з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
Мотиви Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та зміст доданих до неї копій оскаржених судових рішень, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції, згідно з ст. 438 КПК, є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність таких підстав, суд має керуватися приписами статей 412-414 цього Кодексу.
Висновки суду щодо фактичних обставин кримінального провадження та кваліфікація дій засудженої ОСОБА_5 за ч. 2 ст. 194 КК у касаційній скарзі захисником не оспорюються та не заперечуються.
Доводи захисника про невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої через суворість колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на таке.
Відповідно до вимог статей 50, 65 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених та попередження нових кримінальних правопорушень, а при його призначенні суд повинен ураховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових правопорушень. Згідно з принципами співмірності та індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.
З вироку Соборного районного суду м. Дніпра від 25 липня 2025 року вбачається, що обираючи засудженій ОСОБА_5 вид та розмір покарання, місцевий суд, дотримуючись положень статей 50, 65 КК, врахував тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК відноситься до категорії тяжких злочинів, конкретні обставини вчинення кримінального правопорушення, загальнонебезпечний спосіб його вчинення (шляхом підпалу) та розмір заподіяних збитків, дані про особу засудженої, яка має середньо-спеціальну освіту, на обліку в психоневрологічному та наркологічному диспансерах не перебуває, має захворювання ВІЛ, офіційно не працевлаштована та не має законного джерела доходу, в порядку ст. 89 КК не судима, розлучена, від шлюбу має малолітню доньку ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яку засуджена не утримує і не займається її вихованням, дитина проживає зі свекрухою засудженої. Обставин, передбачених ст. 67 КК, що обтяжують покарання ОСОБА_5 , судом не встановлено. Суд також врахував посткримінальну поведінку засудженої, яка не розкаялася у вчиненому і не відшкодувала спричинену шкоду, а також позицію потерпілої ОСОБА_6 та її представника щодо призначення засудженій реальної міри покарання, та дійшов переконання, що виправлення обвинуваченої і попередження вчинення нею нових злочинів можливо лише в умовах ізоляції від суспільства. Суд дійшов висновку про необхідність призначення засудженій ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі на мінімальний строк, передбачений санкцією ч. 2 ст. 194 КК, що буде необхідним і достатнім для її виправлення та попередження скоєння нею нових злочинів.
Підстав для застосування ст. 75 КК суд першої інстанції не встановив.
За результатом апеляційного перегляду вироку, суд апеляційної інстанції не встановив порушень в частині призначення покарання, вмотивовано погодився з висновками місцевого та зазначив мотиви постановленого рішення щодо залишення апеляційної скарги захисника без задоволення та відсутності підстав до застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням за ст. 75 КК.
Погоджуючись із висновками суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що фактичні обставини справи, а саме вчинення обвинуваченою двох епізодів тяжкого злочину способом, який у кожному випадку являв значну небезпеку для широкого кола осіб та міг призвести до тяжких наслідків, коли вона після здійснення підпалів у багатоквартирних жилих будинках холоднокровно залишала місця події, розуміючи всю небезпечність ініційованих нею пожеж, а також розмір заподіяної шкоди, не вказують на те, що призначення ОСОБА_5 покарання без реального його відбування буде відповідати тяжкості скоєного діяння та його наслідкам, зможе забезпечити досягнення цілей кримінального покарання.
Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК, в мотивувальній частині відображено, серед іншого, зміст доводів та вимог апеляційної скарги захисника та надано на них вичерпні відповіді.
За доводами касаційної скарги Верховним Судом не встановлено явної невідповідності призначеного засудженій покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченої через суворість в розумінні приписів ст. 414 КПК.
За змістом ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
Як убачається з оскаржених судових рішень, суди попередніх інстанцій дотримались вимог закону України про кримінальну відповідальність щодо призначення покарання.
З оскаржених судових рішень вбачається, що суди попередніх інстанцій дали належну оцінку встановленим в цій справі обставинам, серед яких і ті, про які йдеться у касаційній скарзі захисника.
Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність таких обставин, що пом'якшують покарання, як щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, з мотивів, наведених судами попередніх інстанцій.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що щирим каяттям є відверта негативна оцінка винною особою свого кримінально караного діяння, яка характеризує її поведінку з позицій психологічної переорієнтації після вчинення злочину, коли вона справді засуджує свій вчинок, про що мають свідчити відповідні об'єктивні дані. Саме по собі визнання своєї провини ще не означає самоосуду свого вчинку, і щире каяття слід відрізняти від визнання провини з метою створити формальні підстави для пом'якшення кримінальної відповідальності. Не заперечення і визнання об'єктивного розвитку подій та своєї винуватості автоматично не свідчить про щире каяття, про відвертий осуд своєї поведінки і відповідне суб'єктивне ставлення обвинуваченого до вчиненого.
Аналізуючи посткримінальну поведінку обвинуваченої та її суб'єктивне ставлення до вчиненого, продемонстроване у судовому засіданні, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що твердження ОСОБА_5 про щире каяття є непереконливими, не відповідають реальному її ставленню до заподіяних наслідків і є такими, що носять суто формальний характер, адже остання упродовж досудового розслідування та судового розгляду справи не зробила жодних спроб відшкодувати заподіяну нею шкоду або іншим чином усунути спричинені збитки, посилаючись на те, що буде відшкодовувати збитки лише після того, як її звільнять з-під варти, не вчинила таких дій, які би об'єктивно свідчили про її щире каяття.
Отже, твердження обвинуваченої ОСОБА_5 про щире каяття у скоєному місцевий суд вмотивовано визнав непереконливими та такими, що пов'язані з намаганням останньої у такий спосіб пом'якшити покарання та отримати звільнення від його відбування з випробуванням.
Апеляційний суд, погоджуючись з таким висновком, обґрунтовано зазначив, що ОСОБА_5 хоча і стверджувала про своє розкаяння та просила вибачення у потерпілої, втім не вжила будь-яких заходів до відшкодування заподіяних збитків або виправлення наслідків вчиненого в інший спосіб, що не вказує на щирість її каяття.
Суд першої інстанції також не встановив такої обставини, що пом'якшує покарання, як активне сприяння розкриттю злочину, адже обвинувачена ОСОБА_5 за власною ініціативою не вчинила жодних дій, які об'єктивно свідчили про наявність такого сприяння. Той факт, що обвинувачена після її затримання надавала слідству свідчення щодо обставин вчиненого нею кримінального правопорушення та приймала участь у слідчому експерименті, не є тими обставинами, які безумовно вказують на активне сприяння слідству у розкритті злочину.
Погоджуючись з такими висновками, апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_5 після скоєння злочину не звернулася до правоохоронних органів, а виїхала до м. Харкова, а у подальшому хоча і не відмовлялася від участі у слідчих діях та розповідала про обставини вчинення злочину, втім не повідомила істотних для справи відомостей, які не могли бути отримані в інший спосіб. Відтак не вбачається, що її позиція у справі виходить за межі визнання своєї винуватості в умовах її очевидної доведеності та намагання у такий спосіб пом'якшити покарання.
Активним сприянням розкриттю злочину є добровільна допомога слідству, яка виявляється у повідомленні правоохоронному органу або суду обставин і фактів по справі, наданні доказів, інших відомостей про власну кримінальну діяльність чи діяльність інших осіб, викритті інших співучасників, визначенні ролі кожного з них у вчиненні злочину, наданні допомоги в їх затриманні, видачі знарядь і засобів вчинення злочину, майна, здобутого злочинним шляхом, і таке сприяння має бути активним, ініціативним та підтвердженим доказами. Однак таких обставин у цьому кримінальному провадженні не встановлено, про що обґрунтовано зазначив апеляційний суд.
Погоджуючись із вказаним висновком апеляційного суду, колегія суддів звертає увагу, що за усталеною практикою Верховного Суду саме лише визнання власної винуватості під тиском зібраних доказів і підтвердження інформації, вже встановленої компетентними органами з інших джерел, не є активним сприянням розкриттю злочину.
Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду в частині призначення покарання за кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 194 КК, вмотивованість їх висновків з питань справедливості призначеного ОСОБА_5 покарання, яке призначене у мінімальному розмірі, визначеному санкцією інкримінованої їй норми, в контексті необхідності та достатності для досягнення цілей покарання та його справедливості, захисник у касаційній скарзі не навела. Не вбачається таких обставин і з оскаржених судових рішень.
Оцінюючи доводи щодо застосування положень закону, які дають можливість призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, касаційний суд виходить із того, що за приписами ч. 1 ст. 69 КК за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім визначених цією нормою випадків, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.
Норма матеріального права, викладена в ч. 1 ст. 69 КК, надає повноваження суду у виключних випадках призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом за кримінальне правопорушення, лише «за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину». Отже, застосування положень ст. 69 КК можливе в разі, якщо наявна сукупність принаймні двох обставин, які відповідають двом умовам, визначеним у законі: 1) вони можуть бути визнані такими, що пом'якшують покарання відповідно до частин 1 та/або 2 ст. 66 КК; 2) хоча б одна із них істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
При визначенні поняття (юридичного змісту) обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого правопорушення, Верховний Суд виходить із системного тлумачення статей 66 та 69 КК, а також положень тих статей Особливої частини цього Кодексу, що визначають певні обставини, які пом'якшують покарання, як ознаки окремих привілейованих складів кримінальних правопорушень. Про взаємозв'язок обставин, що пом'якшують покарання за приписами ст. 66 КК, з обставинами, які є ознаками привілейованих складів кримінальних правопорушень (і віддзеркалюють собою значно менший ступінь суспільної небезпечності порівняно із простим складом правопорушення), свідчать, зокрема, положення ч. 3 ст. 66 цього Кодексу, за якими заборонено враховувати як обставину, що пом'якшує покарання, ту, що вже визначена законом як ознака складу кримінального правопорушення, у вчиненні якого особу визнано винуватою.
Закон про кримінальну відповідальність визначає як обставини, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, його вчинення у стані сильного душевного хвилювання, особливий психофізичний стан породіллі під час пологів або відразу після пологів, стан необхідної оборони при перевищенні її меж, які істотно знижують ступінь тяжкості умисних вбивств або тяжкого тілесного ушкодження, у привілейованих видах кримінальних правопорушень, визначених у статтях 116-118, 123, 124 КК. Вказане висвітлює підхід законодавця до визначення обставин, які можуть братися до уваги під час вирішення питання про можливість застосування положень ст. 69 вказаного Кодексу.
Обставини чи сукупність обставин, які відповідно до положень ст. 69 КК надають суду повноваження вийти за межі мінімального покарання, встановленого законом, мають бути такого ж характеру і сили, які зумовлюють виокремлення привілейованих складів злочинів. Ці обставини чи сукупність обставин мають перебувати в обумовленому взаємозв'язку із цілями та/або мотивами кримінального правопорушення, обсягом, характером і змістом дій та іншими факторами, які безпосередньо обумовлюють вчинення кримінального правопорушення та впливають на його характеристику за критеріями суспільної небезпеки вчиненого та винуватого, їх характеру та ступеня.
Отже, у цьому кримінальному провадженні судами не встановлено ані обставин, що пом'якшують покарання, ані обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а тому відсутні підстави до застосування приписів ст. 69 КК. Не вбачається таких і зі змісту касаційної скарги захисника.
Посилання захисника на те, що донька засудженої перебуває на утриманні останньої, відокремлено від інших обставин, встановлених в цій справі, не може бути належною підставою до застосування ст. 69 КК, оскільки ця обставина істотно не знижує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення. Крім того, у кримінальному провадженні не встановлено жодної обставини, яка пом'якшує покарання засудженої.
Таким чином, обґрунтування касаційної скарги не містить переконливих доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а із касаційної скарги та доданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, тому у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 , яка діє в інтересах засудженої ОСОБА_5 , на вирок Соборного районного суду м. Дніпра від 25 липня 2025 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 07 жовтня 2025 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3