09 лютого 2026 року м. Чернівці Справа № 725/9424/25
Провадження №22-ц/822/184/26
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача - Литвинюк І. М.
суддів: Лисака І. Н., Перепелюк І. Б.,
за участю секретаря судового засідання: Сарган Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Виконавчий комітет Чернівецької міської ради,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 11 листопада 2025 року, головуючий у І-й інстанції - Нестеренко Є. В.,
У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту, що має юридичне зазначення.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 07 травня 2013 року з відповідачкою був укладений шлюб, який зареєстрований Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Кельменецького районного управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис № 22.
Від шлюбу у сторін народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Спільне життя з відповідачкою не склалось, спільного господарства вони не ведуть, зникли почуття любові, взаєморозуміння та поваги, що призвело до розпаду сім'ї. Шлюбні відносини припинені, сторони проживають окремо, примирення між ними неможливе.
Зазначав, що на даний момент між ними не існує спору про місце проживання та виховання дитини - син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає з батьком і після припинення шлюбних відносин залишився проживати разом з ним, перебуває на його утриманні та вихованні, він здійснює належний догляд за ним, забезпечує всі його життєві потреби та розвиток.
З метою захисту прав та інтересів дитини, оформлення документів щодо соціальної допомоги на дитину, зміни місця проживання та переміщення дитини без документальної згоди матері, користування гарантіями у сфері трудових відносин, реалізації права на першочергове отримання житла виникла потреба у юридичній фіксації зазначеного факту.
Просив розірвати шлюб між ним та ОСОБА_2 та встановити факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівці від 11 листопада 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрований 07 травня 2013 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Кельменецького районного управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис № 22.
Встановлено факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 ) як особа, яка не брала участі у справі, не погоджуючись з вказаним рішенням суду, звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 11 листопада 2025 року скасувати в частині встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримає дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Посилається на те, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині дає військовозобов'язаному право на відстрочку під час мобілізації, на особливий період, а у ТЦК та СП виникає обов'язок щодо надання позивачу такої відстрочки. А тому дане рішення прямо впливає на їх права та обов'язки.
Висновки суду першої інстанції про наявність підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини позивачем є помилковими, оскільки зроблені з порушенням норм матеріального права.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представника апелянта, перевіривши матеріали справи й обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
З огляду на доводи та вимоги апеляційної скарги, предметом апеляційного перегляду є рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 11 листопада 2025 року в частині задоволення вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . В іншій частині рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржується та апеляційним судом не переглядається.
За вимогами частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої в оскаржуваній частині не відповідає зазначеним вимогам закону.
Ухвалюючи рішення в оскаржуваній частині, суд першої інстанції виходив з того, що обставини самостійного виховання та утримання батьком неповнолітньої дитини, які визнаються сторонами, не підлягають доказуванню. У суду немає підстав сумніватись в достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який зареєстрований 07 травня 2013 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Кельменецького районного управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис № 22.
Під час шлюбу у сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження.
На підтвердження вимог в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини батьком надано договір про визначення місця проживання дитини, умов її самостійного утримання та виховання батьком від 22 вересня 2025 року, який укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчено приватним нотаріусом Малою І. М. та зареєстровано в реєстрі за № 4892; декларацію про вибір лікаря; характеристику Чернівецького ліцею № 20 на учня ОСОБА_3 ; характеристику молодіжного спортивного клубу єдиноборств «Централ» на гуртківця ОСОБА_3 ;, письмові пояснення ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачка ОСОБА_2 подала заяву, в якій вказала, що позов вона визнає, дитина наразі перебуває під піклуванням батька та ним утримується.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи (стаття 2 ЦПК України).
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку.
Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, держави.
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. У разі, якщо доводи заявника про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю. З огляду на викладене, у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, з посиланням на те, що оскаржуваним судовим рішенням вирішені питання про її права та інтереси, апеляційному суду належить відкрити апеляційне провадження та за результатами розгляду апеляційної скарги, у разі з'ясування, що оскаржуваним судовим рішенням питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Аналогічні висновки викладено у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18), постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 2-4211/09 (провадження № 61-15860св19), від 18 березня 2020 року у справі 2207/622/2012 (провадження № 61-15149св19), від 02 грудня 2020 року у справі № 758/12881/17 (провадження № 61-16538св19), від 09 грудня 2020 року у справі № 703/4637/15-ц (провадження № 61-13319св20).
У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків (див. постанову Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц).
Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави (зокрема, військової частини).
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2025 року в справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23) вказано, що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов'язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц).
В апеляційному порядку рішення суду першої інстанції оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_4 , який не брав участі у розгляді справи, однак таке рішення прямо впливає на його права та обов'язки щодо надання відстрочки від мобілізації на особливий період на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року.
Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби передбачено Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Як зазначає апелянт, встановивши факт самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини, у позивача виникло право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та звернення до ТЦК та СП із заявою про надання йому такої відстрочки, а також обов'язку ТЦК та СП розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку від призову на військову службу на підставі статті 23 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу».
При цьому суд апеляційної інстанції констатує, що обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої виступає, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_5 , у якого виникає беззаперечне право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Отже, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
З огляду на викладене, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Сімейним Кодексом України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом із батьком, проте відсутні докази ухилення матері від участі у вихованні дітей. При цьому проживання ОСОБА_2 за іншою адресою не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та приймати участь у вихованні дітей.
З огляду на викладене, безпідставним є висновок суду першої інстанції про те, що позивачем доведений факт самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
При цьому матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 позбавлена батьківських прав відносно свого сина, як і відсутні докази, що свідчать про неможливість останньої виконувати свої батьківські обов'язки.
Колегія суддів також звертає увагу на те, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції не дотримався вимог статті 19 СК України, оскільки справа розглянута без участі органу опіки та піклування, а в оскаржуваному рішенні відсутня будь-яка інформація, яка б дозволяла встановити безпосередню обов'язкову участь органу опіки та піклування в розв'язанні цього спору.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 08 січня 2026 року залучено до участі у даній справі Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, як орган опіки та піклування, який зобов'язано надати висновок про розв'язання спору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, проте третя особа на час розгляду справи ухвалу суду не виконала та висновок не надала.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19 (провадження № 61-12112сво22) зроблено висновок, що «у частинах четвертій, шостій статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитись з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Тлумачення змісту зазначених приписів СК України дозволяє зробити висновок, що вони не допускають виключень щодо неотримання письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов'язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок. Передбачена частинами четвертою та п'ятою статті 19 СК України обов'язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі, якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами частин четвертої та п'ятої статті 19 СК України надання ним такого висновку є обов'язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя і означав би порушення положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначений підхід має загальний характер і є цілком справедливим для випадків, коли не було отримано письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов'язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок».
Матеріали справи свідчать, що малолітній ОСОБА_3 проживає разом з батьком ОСОБА_1 , що сторонами не заперечується, однак вказана обставина жодним чином не підтверджує факт ухилення матері від участі у вихованні дитини.
Разом з тим, у договорі від 22 вересня 2025 року, укладеному між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дитини, умов її самостійного виховання та утримання батьком, встановлено порядок здійснення батьківських прав, за яким мати дитини ОСОБА_2 має право на особисте спілкування з дитиною, проводити з дитиною вихідні дні, відпустку, безперешкодно відвідувати будь-які шкільні та позашкільні зібрання, що підтверджує факт вирішення питання виховання дитини батьками спільно.
При цьому, навіть за умови того, що мати не бере участі у забезпеченні дитини та не надає матеріальну допомогу сину, позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про стягнення з відповідача аліментів на утримання малолітнього сина.
З огляду на наведене, апеляційний суд погоджується з доводами апелянта, що позов ОСОБА_1 в частині вимоги про встановлення факту самостійного виховання дитини батьком у цій справі є штучним, з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції у частині, що переглядається, неправильно застосував норми матеріального права, не з'ясував обставини справи що, відповідно, призвело до неправильного її вирішення та безпідставного встановлення факту самостійного виховання дитини батьком.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення у відповідності з вимогами частини 1 статті 376 ЦПК України є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_6 , скасування рішення суду в оскаржуваній частині, та ухвалення у цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимоги ОСОБА_7 про встановлення факту самостійного виховання дитини батьком без участі матері, з вказаних вище підстав.
Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до частини 1, пунктів 1-3 частини 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з ОСОБА_1 на користь ІНФОРМАЦІЯ_7 слід стягнути судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 1 453,44 грн.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити.
Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 11 листопада 2025 року в частині задоволення вимоги про встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.
У задоволенні вимоги про встановлення факту, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , самостійно виховає та утримує неповнолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , на користь ІНФОРМАЦІЯ_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_1 , судовий збір за розгляд справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 1 453 гривні 44 копійки.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повна постанова складена 13 лютого 2026 року.
Головуючий І. М. Литвинюк
Судді: І. Н. Лисак
І. Б. Перепелюк