12 лютого 2026 рокуСправа № 161/15830/25 пров. № А/857/2537/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:
судді-доповідача - Качмара В.Я.,
суддів - Гудима Л.Я., Онишкевича Т.В.,
при секретарі судового засідання - Гладкій С.Я.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові в режимі відеоконференції справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту муніципальної варти Луцької міської ради про визнання протиправною та скасування постанови, провадження в якій відкрито за апеляційною скаргою Департаменту муніципальної варти Луцької міської ради на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2025 року (суддя Олексюк А.В., м.Луцьк), -
У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Департаменту муніципальної варти Луцької міської ради (далі Департамент), в якому просив скасувати постанову від 26.07.2025 №MVA2518431 (далі Постанова).
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2025 року позов задоволено.
Не погодившись із ухваленим рішенням, його оскаржив відповідач, який із покликанням на неповне з'ясування судом обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
В доводах апеляційної скарги вказує, що враховуючи встановлений пунктом 15.1 ПДР дозвіл на стоянку транспортних засобів лише у спеціально відведених місцях чи на узбіччі, у сукупності з вимогами пункту 15.10 ПДР, стоянка автомобіля позивача на тротуарі за відсутності дорожніх знаків, які дозволяють таку стоянку, здійснена з порушенням правил стоянки. Крім того, транспортний засіб позивача був розміщений не просто на тротуарі, а безпосередньо в зоні двох виїздів з прилеглих територій (дворових територій). Також вважає, що посилання суду першої інстанції на постанову Верховного Суду від 6 червня 2018 року у справі № 749/447/17 є юридично неспроможним, оскільки висновки суду у тій справі були застосовані до правовідносин, які не є подібними.
Позивач у відзиві на апеляційну скаргу заперечує вимоги такої, вважає судове рішення законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що матеріалами фотофіксації, не підтверджується, що легковий автомобіль позивача було розташовано таким чином, що він створював перешкоди для руху пішоходів та інших учасників руху, не зафіксовано у місці припаркування автомобіля будь-яких забороняючих знаків стоянки або зупинки саме у вказаному місці, автомобіль стоїть на краю тротуару, а вимірювання відстані для руху пішоходів відповідач не здійснював.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають встановленим обставинам справи, зроблені з додержанням норм матеріального і процесуального права, з таких міркувань.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи те, що Постановою ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП) та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу 340 грн.
Згідно з Постановою, 25.07.2025 о 13:54 год. за адресою: вулиця Богдана Хмельницького, 48, Луцьк, Волинська область особа, яка керувала транспортним засобом (водій) Peugeot 2008, д.н.з. НОМЕР_1 (далі ТЗ), порушила правила стоянки, а саме: здійснила стоянку ТЗ на тротуарі у місці, яке не позначено відповідними дорожніми знаками з табличками, чим порушила пункт 15.10 «б» ПДР та частиною першою статті 122 КУпАП.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з статтею 7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.
Згідно з статтею 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Статтею 245 КУпАП передбачено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
Згідно з пунктом 1 статті 247 КУпАП обов'язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів.
Як передбачено приписами статті 280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 14 Закону України «Про дорожній рух» учасники дорожнього руху зобов'язані знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху, створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам, виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух
Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.
Порядок дорожнього руху на території України відповідно до Закону України «Про дорожній рух» визначається «Правилами дорожнього руху», затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 № 1306 (далі ПДР).
Згідно з пунктом 1.10 ПДР зупинка - припинення руху транспортного засобу на час до 5 хвилин або більше, якщо не необхідно для посадки (висадки) пасажирів чи завантаження (розвантаження) вантажу, виконання вимог цих Правил (надання переваги в русі, виконання вимог регулювальника, сигналів світлофора тощо).
Стоянка - припинення руху транспортного засобу на час, більший ніж 5 хвилин, з причин, не пов'язаних з необхідністю виконання вимог цих Правил, посадкою (висадкою) пасажирів, завантаженням (розвантаженням) вантажу.
Відповідно до пункту 15.1 ПДР зупинка і стоянка транспортних засобів на дорозі повинні здійснюватися у спеціально відведених місцях чи на узбіччі.
За змістом пункту 15.10 ПДР, стоянка забороняється: а) у місцях, де заборонена зупинка; б) на тротуарах (крім місць, позначених відповідними дорожніми знаками, встановленими з табличками); в) на тротуарах, за винятком легкових автомобілів та мотоциклів, які можуть бути поставлені на краю тротуарів, де для руху пішоходів залишається щонайменше 2 м; г) ближче 50 м від залізничних переїздів; ґ) поза населеними пунктами в зоні небезпечних поворотів і випуклих переломів поздовжнього профілю дороги з видимістю або оглядовістю менше 100 м хоча б в одному напрямку руху; д) у місцях, де транспортний засіб, що стоїть, зробить неможливим рух інших транспортних засобів або створить перешкоду для руху пішоходів; е) ближче 5 м від контейнерних майданчиків та/або контейнерів для збирання побутових відходів, місце розміщення або облаштування яких відповідає вимогам законодавства; є) на газонах.
Отже, здійснити стоянку автомобіля на тротуарі можна за умови дотримання трьох вимог, а саме: відсутність дорожнього знаку заборони зупинки; стоянка здійснюється легковим автомобілем чи мотоциклом; стоянка здійснюється таким чином, що для руху пішоходів залишається щонайменше 2 м.
Частиною першою статті 122 КУпАП передбачено відповідальність за перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками.
Згідно статті 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Як вбачається з наданої відповідачем фотофіксації, автомобіль позивача був припаркований на краю тротуару, стоянка здійснена таким чином, що не заважає руху пішоходів, автомобіль є легковим та були відсутні дорожні знаки заборони зупинки.
При цьому, матеріали справи не містять доказів здійснення вимірювання відстані для руху пішоходів, яке б підтверджували, що така відстань становила менше 2 метрів.
Наведене свідчить про те, що позивачем було дотримано вимоги підпункту «в» пункту 15.10 ПДР (за винятком легкових автомобілів та мотоциклів, які можуть бути поставлені на краю тротуарів, де для руху пішоходів залишається щонайменше 2 м).
Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду в постанові від 6 червня 2018 року у справі №749/447/17, де останнім зазначено, що судами попередніх інстанцій досліджено надані сторонами фотоматеріали та відеозапис, з яких встановлено, що позивач здійснив стоянку транспортним засобом на краю тротуару, де для руху пішоходів залишилося щонайменше 2 метра. На підставі викладеного, Верховний Суд дійшов висновку, що факт вчинення позивачем адміністративного правопорушення спростовується вищезазначеними доказами, а тому оскаржувана постанова є незаконною та підлягає скасуванню.
Суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими доводи відповідача про те, що стоянка на тротуарі можлива лише у разі наявності дорожніх знаків 5.42.1 «Місце для стоянки», 5.43 «Зона стоянки», оскільки підпункт «в» пункту 15.10 ПДР, вимог стосовно обов'язкової наявності будь-яких інформаційно-вказівних дорожніх знаків не встановлює.
Крім того, безпідставними є покликання відповідача на блокування автомобілем позивача виїзду з воріт прилеглої території та порушення ним вимог пункту 15.9 «ґ» ПДР, оскільки зазначене порушення не було покладене в основу оскаржуваної Постанови та не зазначалося як підстава притягнення позивача до відповідальності. Відтак такі доводи не можуть братися судом до уваги під час перевірки правомірності прийнятого рішення.
Згідно з частиною другою статті 77 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оскільки апелянтом не надано належних, об'єктивних та обґрунтованих доказів, які би спростовували наведені доводи та вказували на наявність у діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КУпАП, оскаржувана Постанова є неправомірною та підлягає скасуванню.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підсумовуючи, враховуючи вимоги наведених правових норм, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, не допустив порушень норм матеріального та процесуального права, які могли б бути підставою для його скасування, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Стосовно стягнення витрат на правничу допомогу, заявлених представником позивача у відзиві на апеляційну скаргу, апеляційний суд зазначає наступне.
Згідно з частиною першою статті 139 КАС при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до частини першої статті 132 КАС судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу
Статтею 134 КАС передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
За змістом частин сьомої, дев'ятої статті 139 КАС розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Аналіз вищенаведених положень дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов'язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Верховний Суд неодноразово висловлював позицію (зокрема, постанови від 20 травня 2020 року у справі №240/3888/19, від 31 березня 2020 року у справі №726/549/19, від 11 грудня 2019 року у справі №2040/6747/18), що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката застосуванню підлягає частина п'ята статті 134 КАС. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
Відповідно до частини шостої статті 134 КАС у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. А згідно з частиною сьомою цієї ж статті КАС України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
В контексті наведеного Верховний Суд звертає увагу на те, що наведені вище положення законодавства покладають обов'язок доведення неспівмірності понесених витрат саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц вказала на те, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 КАС за наявності клопотання іншої сторони.
Це означає, що відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов'язаний був навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2020 у справі № 400/478/19, 22 квітня 2020 у справі № 440/1757/19.
В той же час, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16.
Разом із відзивом на апеляційну скаргу, задля вирішення питання про судові витрати, представник позивача подав акт виконаних робіт від 09.02.2026 № 2 згідно з яким, адвокатом Таргоній П.В. надано юридичні послуги у справі № 161/15830/25 ОСОБА_1 вартістю 3000 грн; детальний опис робіт (наданих послуг) від 09.02.2026, виконаних адвокатом Таргоній П.В., та здійснених витрат, необхідних для надання правової допомоги за договором про надання правничої допомоги від 04.08.2025 № 31/25; рахунок від 06.02.2026 № 2 на суму 3000 грн.
Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року).
Враховуючи наведені правові норми, незначні обсяг матеріалів справи та складність справи, а також беручи до уваги заперечення відповідача щодо співмірності заявлених витрат, висловлені у судовому засіданні, апеляційний суд дійшов висновку, що заявлений позивачем розмір витрат на професійну правничу допомогу є завищеним порівняно зі складністю справи і наданими послугами та не відповідає критерію розумної необхідності таких витрат.
Суд апеляційної інстанції враховує, що за змістом поданого детального опису виконаних робіт від 09.02.2026 представником позивача здійснено вивчення апеляційної скарги та підготовку відзиву на неї. При цьому, зміст відзиву переважно ґрунтується на правовій позиції, викладеній у позовній заяві та підтриманій у суді першої інстанції, без наведення нових обставин чи правових позицій.
За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу та вважає розумним, співмірним і таким, що відповідає критерію необхідності, стягнення їх з відповідача на користь позивача у розмірі 500 грн.
Керуючись статтями 134, 139, 272, 286, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС, суд,
Апеляційну скаргу Департаменту муніципальної варти Луцької міської ради залишити без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2025 року - без змін.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту муніципальної варти Луцької міської ради на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у сумі 500 (п'ятсот) гривень.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та касаційному оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. Я. Качмар
судді Л. Я. Гудим
Т. В. Онишкевич
Повне судове рішення складено 13.02.2026.