Справа № 420/33613/25
13 лютого 2026 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасишиної О.М., за участю секретаря судового засідання Гур'євої К.І., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Пенсійного фонду України (місцезнаходження: 01601, м. Київ-14, вул. Бастіонна, 9; код ЄДРПОУ 00035323), Кабінету Міністрів України (місцезнаходження: 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2; код ЄДРПОУ 00031101), Міністерства юстиції України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13; код ЄДРПОУ 00015622), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (місцезнаходження: 65012, м. Одеса, вул. Канатна, 83; код ЄДРПОУ 20987385) про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії,-
До суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Пенсійного фонду України (місцезнаходження: 01601, м. Київ-14, вул. Бастіонна, 9; код ЄДРПОУ 00035323), Кабінету Міністрів України (місцезнаходження: 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2; код ЄДРПОУ 00031101), Міністерства юстиції України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13; код ЄДРПОУ 00015622), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (місцезнаходження: 65012, м. Одеса, вул. Канатна, 83; код ЄДРПОУ 20987385), в якій позивач просить:
визнати дії/бездіяльність Пенсійного фонду України, щодо незабезпечення територіального органу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області виконати рішення Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/24806/24 від 07.10.2024 року, зміненого Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 30.01.2025 року протиправними;
зобов'язати Пенсійний фонду України вчинити акт, а саме - обов'язкове до виконання територіальним органом доручення Головному управлінню Пенсійного фонду в Одеській області, про встановлення ОСОБА_1 розміру пенсії з 01.04.2025 року довічно, без обмеження максимальним розміром - невідкладно;
стягнути з Пенсійного фонду України на користь ОСОБА_1 заборгованість донарахованої суми пенсії за період з 01.04.2019 року по 01.04.2025 року в сумі 306449,65 грн. невідкладно;
визнати дії/бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо незабезпечення заходів, спрямованих на безумовне виконання судових рішень підпорядкованими і підлеглими йому органами виконавчої влади протиправною;
стягнути з Кабінету Міністрів України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 306449,00 грн.
Ухвалою суду від 08.10.2025 р. Одеським окружним адміністративним судом вказану позовну заяву було залишено без руху, а також надано позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви шляхом надання до суду уточненої позовної заяви із конкретизуванням позовних вимог відповідно до ст. 5 КАС України та сторін по справі із наданням відповідних доказів, надання до суду заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду.
22.10.2025 року (вх. № ЕС/111316/25) позивач надав до суду заяву на виконання ухвали суду, чим усунув зазначені судом недоліки.
Ухвалою від 23.10.2025 року Одеським окружним адміністративним судом відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
06.11.2025 року (вх. №ЕС/117762/25) представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позов.
Ухвалою від 18.11.2025 року залучено Міністерство юстиції України до участі у справі, як співвідповідача у справі.
18.11.2025 року (вх. №121946/25) позивачем до канцелярії суду подано відповідь на відзив.
03.12.2025 року (вх. №128088/25) представником відповідача до канцелярії суду подано заяву про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
03.12.2025 року (вх. №128089/25) представником відповідача до канцелярії суду подано заяву про залучення третіх осіб.
03.12.2025 року (вх. №128090/25) представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позов.
Ухвалою від 13.02.2026 року у задоволенні клопотання представника відповідача про розгляд справи в порядку загального позовного провадження відмовлено.
Ухвалою від 13.02.2026 року відмовлено у задоволенні заяви про залучення до участі у справі третіх осіб.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що Постановою п'ятого апеляційного адміністративного суду від 30.01.2025 року по справі №420/24806/24 Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 7 жовтня 2024р. скасовано в частині:
“Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо обмеження розміру пенсії ОСОБА_1 максимальним розміром з 1.02.2024р..
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію з 1.02.2024р. без обмеження максимальним розміром, з урахуванням раніше виплачених сум.»
Прийнято в цій частині нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково.
Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо обмеження розміру пенсії ОСОБА_1 максимальним розміром з 1.04.2019р.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію з 1.04.2019р. без обмеження максимальним розміром, з урахуванням раніше виплачених сум.
В іншій частині рішення суду залишено без змін.
02.04.2025 року позивач звернувся із заявою про проведення перерахунку пенсії на підставі Рішення суду, проте кошти у вигляді донарахованих сум за період з 01.04.2019 року по 01.04.2025 року виплачено не було.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому, в обґрунтування правової позиції, зазначено, що останній діяв у межах наданих йому повноважень, відповідно до Закону, та у спосіб і в порядку визначеному ним, у зв'язку з чим, просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1).
За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви ОСОБА_1 Одеському окружному адміністративному суду.
Як вбачається з позовної заяви, Постановою п'ятого апеляційного адміністративного суду від 30.01.2025 року по справі №420/24806/24 Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 7 жовтня 2024р. скасовано в частині:
“Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо обмеження розміру пенсії ОСОБА_1 максимальним розміром з 1.02.2024р.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію з 1.02.2024р. без обмеження максимальним розміром, з урахуванням раніше виплачених сум.»
Прийнято в цій частині нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково.
Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо обмеження розміру пенсії ОСОБА_1 максимальним розміром з 1.04.2019р.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію з 1.04.2019р. без обмеження максимальним розміром, з урахуванням раніше виплачених сум.
В іншій частині рішення суду залишено без змін.
02.04.2025 року позивач звернувся із заявою про проведення перерахунку пенсії на підставі Рішення суду, проте кошти у вигляді донарахованих сум за період з 01.04.2019 року по 01.04.2025 року виплачено не було.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Щодо позовних вимог про визнання протиправними дій Пенсійного фонду України щодо відмови виплати заборгованості по перерахунку пенсії, суд зазначає наступне.
Пенсійний фонд України в свою чергу, у розумінні п.1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2014р. №280 (далі - Положення №280) та ст. 58 ЗУ Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.
Згідно з пунктами 4,7 Положення №280 Пенсійний фонд України відповідно до покладених на нього завдань, серед іншого: розробляє проект бюджету Пенсійного фонду України та подає його Міністрові соціальної політики для внесення в установленому порядку на розгляд Кабінетові Міністрів України, здійснює ефективний розподіл фінансових ресурсів для пенсійного забезпечення, забезпечує своєчасне та у повному обсязі фінансування виплати пенсій, допомоги на поховання та інших виплат, які згідно із законодавством проводяться за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством, складає звіт про виконання бюджету Пенсійного фонду України (п.п.4); організовує, координує та контролює роботу територіальних органів щодо забезпечення своєчасної та у повному обсязі виплати пенсій, допомоги на поховання та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством.
Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні управління.
Як встановлено п. 1 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 року №28-2 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 січня 2015 року) територіальними органами Пенсійного фонду України є головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Відповідності до пп.5 п.4 Положення №28-2, головні управління Фонду відповідно до покладених на завдань здійснюють призначення (перерахунок) та виплату пенсій військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та іншим особам (крім військовослужбовців строкової служби та членів їх сімей), які мають право на пенсію згідно із Законом України Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб.
Суд зазначає, що функції з проведення виплати пенсії покладені не на Пенсійний фонд України, а на територіальний орган Пенсійного фонду України.
Слід зазначити, що згідно з рішеннями Одеського окружного адміністративного суду та Постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду у справі №420/24806/24, на які посилається у позовній заяві позивач, зобов'язань на Пенсійний фонд України та Кабінету Міністрів України, в особі Міністерства юстиції України не покладалося, Пенсійний фонд України та Кабінет Міністрів України, в особі Міністерства юстиції України не був стороною у вказаних справах.
Зобов'язання з перерахунку та виплати пенсії позивачу покладено на Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області.
Верховний Суд в постанові від 20.12.2018 у справі №2а/155/17/2015 вказав, що подання окремого позову про зобов'язання пенсійного органу виконати судове рішення свідчить про обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав, оскільки не відновлює і не може відновити порушені, на думку позивача, права, свободи та інтереси, які вже були захищені судом у іншій справі.
Отже, вимоги позивача щодо виділення та направлення для виплати заборгованості пенсії, нарахованої на виконання рішення суду виходять за межі повноважень Фонду.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з ч.2 ст.5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З наведеного випливає, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи в публічно-правових відносинах. При цьому захист прав, свобод та інтересів осіб передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Суд зазначає, що при зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який міг би відновити його становище та захистити порушене право.
Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Вказаний висновок відповідає такому принципу права як правосуддя, який за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Згідно з ч. 1 ст. 55 Конституції України та п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України № 9-зп від 25.12.1997 (справа за зверненням жителів міста Жовті Води) будь-яка особа має право звернутись до суду, якщо її права порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Пунктом 8 ч. 1 ст. 4 КАС України позивача визначено, зокрема, як особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду.
Таким чином до адміністративного суду вправі звернутися з позовом особа, яка має суб'єктивне уявлення, особисте переконання в порушенні її прав чи свобод. Однак обов'язковою умовою надання правового захисту судом є об'єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду.
Наведене свідчить, що адміністративний суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача.
Таким чином, передумовою для захисту права є його порушення. Якщо ж таке право порушеним не є, то, відповідно, воно не може бути захищеним (поновленим) судом.
Враховуючи викладене суд дійшов висновку, що не можуть бути задоволені будь-які вимоги позивача з оскарження дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які не породжують для нього виникнення, зміну чи припинення жодних прав чи обов'язків, навіть і в тому випадку якщо суд доходить висновку щодо певних порушень при здійсненні посадовою особою функціональних обов'язків при вчиненні таких дій.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07.07.2021 у справі № 9901/345/20 надала висновок про те, що під протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень треба розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) в неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з'ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
Водночас, як вказала Велика Палата Верховного Суду у вказаній вище постанові, для кваліфікації судом бездіяльності суб'єкта владних повноважень також необхідно встановити чи були б такі дії суб'єкта владних повноважень об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, причини їх невчинення.
В даному випадку суд встановив, що позивач звернувся до суду з позовом тому що вважає протиправними дії відповідачів щодо відмови у виплаті заборгованості по перерахунку пенсії на виконання судового рішення.
В свою чергу, Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області не заперечує свого обов'язку виплатити суму заборгованості по пенсії позивачу, а лише вказує на те, що вказана виплата буде здійснена відповідно до встановленої процедури, а саме, після виділення коштів на виплату заборгованості.
Тобто, спірні правовідносини між позивачем та Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області вже вирішені судом та перейшли до стадії виконання судового рішення.
В силу статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Зокрема, у справі «Горнсбі проти Греції» від 19.03.1997 Європейський суд вказав, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Однак право на суд було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Однак, у разі невиконання рішення суду в добровільному порядку існує механізм примусового виконання рішення.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частиною 1 статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.
Відповідно до частини 1, пунктів 16, 18 частини 3 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Отже, примусове виконання рішень, зокрема, судів, є виключно повноваженнями державної виконавчої служби, або, у випадках, передбачених Законом України "Про виконавче провадження", приватних виконавців.
При цьому вирішення позовних вимог лежить в площині виконання судових рішень у справі №420/24806/24 і має виконуватися відповідно до Закону України "Про виконавче провадження", Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", що не позбавляє права позивача оскаржувати дії державного виконавця.
Викладене свідчить про те, що позивачем невірно обраний спосіб захисту порушеного права.
Також суд вказує, що положеннями частини першої статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
За відсутності обставин протиправності відповідних рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень - відповідача та порушення ним прав, свобод, інтересів особи-позивача, суд залишає заяву без задоволення. За наявності підстав для задоволення заяви суд постановляє ухвалу в порядку, передбаченому статтею 249 цього Кодексу (частина шоста статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України).
З огляду на зазначене, процесуальним законом встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для того, щоб зобов'язати відповідача належним чином виконати рішення суду.
Тобто, якщо позивач вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на виконання вказаного судового рішення порушуються його права, свободи чи інтереси, то він має право звернутись до суду в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України із заявою про визнання протиправним рішення дій чи бездіяльності відповідача, а не пред'являти новий адміністративний позов, оскільки суб'єкт владних повноважень не може бути зобов'язаний виконувати судове рішення шляхом ухвалення судом іншого рішення.
Зазначені правові норми Кодексу адміністративного судочинства України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
З урахуванням, того що позивач просить визнати протиправними дії відповідачів щодо відмови у виплаті заборгованості згідно з рішеннями суду у справі №420/24806/24, суд зазначає наступне.
Суд позбавлений права повторно зобов'язати вчинити дії та встановити право, яке вже визначене в резолютивній частині судового рішення у справі №420/24806/24, що набрало законної сили 30.01.2025 року.
Обраний позивачем спосіб захисту не відповідає критерію захисту порушеного права в порядку позовного провадження, у зв'язку з чим підстави для задоволення позовних вимог до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області та Пенсійного фонду України відсутні, такі вимоги не можуть бути самостійним предметом позову і повинні розглядатися не в позовному провадженні, а шляхом подання відповідної заяви відповідно до ч.1 ст.383 КАС України або у порядку передбаченому Законом України "Про виконавче провадження".
Крім того, у разі невиконання судового рішення, позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу на боржника, передбачених законодавством про виконавче провадження, за Кодексом адміністративного судочинства України. Невиконання судового рішення не може бути самостійним предметом окремого судового провадження.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20.02.2019 р. у справі №806/2143/15, від 03.04.2019 р. у справі №820/4261/18, від 09.07.2019 р. у справі №826/17587/18, від 31.07.2019 р. у справі №803/688/18, від 23.07.2020 р. у справі №661/89/17 , від 24.07.2020 р. у справі №501/2172/15-а, Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 р. у справі №686/23317/13-а.
При цьому, при розгляді позовних вимог стосовно невиконання окремого судового рішення в іншій справі, суд не може зобов'язувати виконувати рішення суду шляхом ухвалення нового судового рішення, оскільки виконання судового рішення являє собою завершальну стадію судового провадження.
Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 р. у справі №686/23317/13-а, від 06.02.2019 р. у справі №816/2016/17, а також у постановах Верховного Суду від 20.02.2019 р. у справі №806/2143/15, від 30.03.2021 р. у справі №580/3376/20.
Частиною другою ст.9 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, не підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно ч.ч.1, 3 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної заяви, судові витрати не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Пенсійного фонду України (місцезнаходження: 01601, м. Київ-14, вул. Бастіонна, 9; код ЄДРПОУ 00035323), Кабінету Міністрів України (місцезнаходження: 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2; код ЄДРПОУ 00031101), Міністерства юстиції України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13; код ЄДРПОУ 00015622), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (місцезнаходження: 65012, м. Одеса, вул. Канатна, 83; код ЄДРПОУ 20987385) про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.
Рішення набирає законної сили згідно з приписами ст. 255 КАС України.
Повний текст рішення складено та підписано 13.02.2026 р.
Суддя О.М. Тарасишина
.