09.02.26
22-ц/812/95/26
Єдиний унікальний номер судової справи 490/5811/25
Номер провадження 22-ц/812/95/26
Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.
Постанова
Іменем України
09 лютого 2026 року місто Миколаїв
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого Серебрякової Т.В.,
суддів: Коломієць В.В., Тищук Н.О.,
з секретарем судового засідання Коростієнко Н.С.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінпром Маркет» заочне рішення, яке ухвалене Центральним районним судом міста Миколаєва 06 жовтня 2025 року, під головуванням судді Чулупа О.С., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінпром Маркет» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
У липні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінпром Маркет» (далі - ТОВ «Фінпром Маркет») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 01 січня 2025 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» (далі - ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів») та ОСОБА_1 укладено договір надання коштів у кредит (з комісією за надання кредиту) №8491717, який було підписано відповідачем електронним підписом шляхом використання позичальником одноразового ідентифікатора у порядку, визначеному ст.12 Закону України «Про електронну комерцію».
За умовами договору кредитодавець надав позичальнику кредит в розмірі 6 500 грн. строком на 30 днів із фіксованою процентною ставкою в розмірі 0.01 % на день, та комісію за надання кредиту в розмірі 23.71% від суми наданого кредиту, що складає 1 541 грн. 15 коп.
У договорі передбачено, що у разі порушення позичальником строків повернення кредиту нараховується 5% пені на залишок заборгованості за тілом кредиту за кожен день понадстрокового користування.
30 січня 2025 року, 02 лютого 2025 року та 16 лютого 2025 року між позикодавцем та позичальником за ініціативою останньої було укладено три додаткові угоди до договору надання коштів у кредит №8491717, відповідно до яких сторони домовились продовжити строк кредитування на 3 дні (до 33 днів), на 15 (до 48 днів) та на 30 днів (до 78 днів) відповідно, та змінили проценту ставку з 0.01% на 1%.
Вказані додаткові угоди також були підписані відповідачем електронним підписом шляхом використання позичальником одноразового ідентифікатора у порядку, визначеному ст.12 Закону України «Про електронну комерцію».
ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» свої зобов'язання за договором кредиту виконало, та надало позичальнику грошові кошти в розмірі 6 500 грн. шляхом перерахування на банківську картку позичальника.
Проте, позичальник ОСОБА_1 свої зобов'язання за договором надання коштів у кредит №8491717 належним чином не виконала, у зв'язку з чим, утворилася заборгованість в загальному розмірі 20 918 грн. 95 коп., з яких 6 045грн. - заборгованість за основною сумою боргу, 1 873 грн. 95 коп. - заборгованість за процентами, 13 000 грн. - заборгованість за пенею/неустойкою.
26 червня 2025 року між ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» та ТОВ «Фінпром Маркет» було укладено договір факторингу №26/06/25, за умовами якого останнє набуло право грошової вимоги до фізичних осіб - боржників, в тому числі за договором надання коштів у кредит №8491717 від 01 січня 2025 року.
Посилаючись на викладені обставини, ТОВ «Фінпром Маркет» просило стягнути на його користь із ОСОБА_1 заборгованість за договором надання коштів у кредит №8491717 від 01 січня 2025 року в загальному розмірі 20 918 грн. 95 коп., а також витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 422 грн. 40 коп. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 500 грн.
Заочним рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 06 жовтня 2025 року у задоволені позову ТОВ «Фінпром Маркет» відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не надано доказів переходу права вимоги за кредитним договором №8491717 від 01 січня 2025 року, а саме: від ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» до ТОВ «Фінпром Маркет». Зокрема, до матеріалів справи додано договір факторингу, укладений між ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» та ТОВ «Фінпром Маркет» від 26 червня 2025 року. Проте, до договору не надано витяг з реєстру права вимоги до договору про відступлення права вимоги в частині вимог до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором №8491717 від 01 січня 2025 року.
В апеляційній скарзі ТОВ «Фінпром Маркет», посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просило рішення районного суду скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що в матеріалах цивільної справи міститься договір факторингу №26/06/25 від 26 червня 2025 року та платіжне доручення про оплату за відступлення права грошової вимоги згідно реєстру прав вимог №26/06/25-01 від 26 червня 2025 року в порядку визначеному договором факторингу №26/06/25 від 26 червня 2025 року, проте помилково не долучено витяг з реєстру права вимоги до договору про відступлення права вимоги в частині вимог до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором №8491717 від 01 січня 2025 року.
При цьому, районний суд не звернув уваги, що перелік документів які містяться в матеріалах справи не відповідають змісту позовної заяви, зокрема в мотивувальній частині та в додатках до позовної заяви зазначено, що до позову додається Витяг з реєстру прав вимог №26/06/25-01 від 26 червня 2025 року до договору факторингу №26/06/25 від 26 червня 2025 року, проте позивачем помилково не долучено вказаний доказ.
Районний суд також помилково не звернув уваги, що позовна заява у даній справі подана без додержання вимог ст.175 ЦПК України та не залишив її без руху для виправлення недоліків.
У судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони не з'явилися, про час та місце судового розгляду повідомлені належними чином.
Згідно з ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
В силу приписів ч.2 ст.372 ЦПК України справу розглянуто за відсутності сторін.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Відповідно до положень ч.ч.1,2,3,5 ст.263ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Оскаржуване судове рішення таким вимогам відповідає.
За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).
Так, за ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Договір, в тому числі і договір кредиту, є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
В силу ст.ст.509,525-526,598,610,611,622 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст.11 ЦК України.
Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості і виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Сторони по зобов'язанню повинні сприяти одна одній у належному його виконанні, а у разі виникнення труднощів у однієї із сторін - всіляко сприяти зменшенню збитків.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Особа, яка порушила зобов'язання (не виконала його, або виконала з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання) повинна нести негативні наслідки такої поведінки, а саме, сплатити в межах позовної давності неустойку і відшкодувати збитки.
При цьому, сторона не звільняється від виконання зобов'язання в натурі.
Зазначене у повній мірі стосується і кредитних зобов'язань, які не виконані належним чином.
За змістом ст.ст.626,628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
У ч.1 ст.1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі.
Відповідно до ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі ст.1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до положень ч.1 ст.1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625цього Кодексу.
У ст.526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до ст.536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти. Розмір процентів може встановлюватися договором.
У відповідності до ч.1 ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За ст.ст.512,514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
За загальним правилом заміна кредитора у зобов'язанні не вимагає згоди на це боржника, якщо інше не передбачено законом або договором.
Згідно з ч.2 ст.517 ЦК України боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.
Боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, чи який вважає, що йому не надано належних доказів на підтвердження відступлення прав вимоги новому кредиту, не позбавляється обов'язку погашення заборгованості, а лише має право на погашення заборгованості первісному кредитору (а не новому) і таке виконання є належним. Інших правових наслідків факт не повідомлення боржника про заміну кредитора чи ненадання йому доказів на підтвердження відступлення прав вимоги новому кредитору законом не передбачено.
Відповідно до положень ч.1 ст.1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Згідно з ч.1 ст.1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Частиною 3 статті 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У п.3 ч.2 ст.129 Конституції України закріплено основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України.) Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.79 ЦПК України).
Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду, наголошуючи на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування, зазначила, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).
З матеріалів справи вбачається, що 01 січня 2025 року між ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» та ОСОБА_1 укладено договір надання коштів у кредит (з комісією за надання кредиту) №8491717, який було підписано відповідачем електронним підписом шляхом використання позичальником одноразового ідентифікатора у порядку, визначеному ст.12 Закону України «Про електронну комерцію» (а.с.22-36).
Відповідно до п.п.2.1 п.2 договору кредитодавець зобов'язується передати позичальнику у власність грошові кошти, на погоджений умовами договору строк, шляхом їх перерахування на банківський рахунок позичальника із використанням реквізитів електронного платіжного засобу позичальника, а позичальник зобов'язується повернути кредитодавцю таку ж суму грошових коштів у день закінчення строку кредиту, або достроково, та сплатити кредитодавцю плату (проценти) від суми кредиту та комісію за надання кредиту.
Згідно з п.п.2.2.1, 2.2.2, 2.2.3, 2.2.4 п.2 договору сума кредиту визначена у розмірі 6 500 грн.; строк кредитування/строк договору 30 днів; процентна ставка/день 0.01% (фіксована); комісія за надання кредиту 23.71% від суми кредиту (що у грошовому виразі складає 1 541 грн. 15 коп.).
Зі змісту позову слідує, що 30 січня 2025 року між ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду №8491717-776141, за умовами якої сторони домовились продовжити строк кредитування на 3 дні (до 33 днів) , та змінили проценту ставку з 0.01% на 1%.
02 лютого 2025 року між ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду №8491717-778765, за умовами якої сторони домовились продовжити строк кредитування на 15 днів (до 48 днів) , та змінили проценту ставку з 0.01% на 1%.
16 лютого 2025 року між ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду №8491717-793293, за умовами якої сторони домовились продовжити строк кредитування на 30 днів (до 78 днів), та змінили проценту ставку з 0.01% на 1%.
26 червня 2025 року між ТОВ «1 Безпечне агентство необхідних кредитів» та ТОВ «Фінпром Маркет» було укладено договір факторингу №26/06/25, за умовами якого останнє набуло право грошової вимоги до фізичних осіб - боржників (а.с.45-52).
Позивач звертаючись до суду із позовом до ОСОБА_1 посилався на те, що він є новим кредитором у фінансових правовідносинах з позичальником ОСОБА_1 за договором про надання коштів у кредит (з комісією за надання кредиту) за №8491717 від 01 січня 2025 року.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ «Фінпром Маркет» не було доведено факт передачі права вимоги за вищевказаним кредитним договором.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, з огляду на наступне.
З матеріалів справи убачається, що пред'являючи позов до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, на підтвердження своїх вимог, позивач не надав суду Витяг з реєстру прав вимог №26/06/25-01 від 26 червня 2025 року до договору факторингу №26/06/25 від 26 червня 2025 року, а також додаткові угоди, що були укладені до договору надання коштів у кредит (з комісією за надання кредиту) №8491717 від 01 січня 2025 року, про які зазначено в позовній заяві.
На думку колегії суддів, вказане позбавляло суд першої інстанції надати оцінку саме наявності у позивача (нового кредитора) права вимоги до відповідача (позичальника) та його чинності (неприпинення) на момент подання позовної заяви. Зокрема, суд має з'ясувати, чи не настали визначені законом чи договором підстави для припинення зобов'язання (наприклад, його належне виконання), що матиме наслідком відсутність у нового кредитора права вимоги до позичальника.
Стосовно надання позивачем Витягу з реєстру прав вимог №26/06/25-01 від 26 червня 2025 року до договору факторингу №26/06/25 від 26 червня 2025 року на стадії апеляційного перегляду справи, то колегія судів виходить з наступного.
За змістом ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно зі ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п.11 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
За змістом ст.6 ЦПК України суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.
Згідно з ч.ч.1-3 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
У ч.ч.1-4 ст.83 ЦПК України зазначено, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
У постанові Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі №335/4991/16-ц (провадження №61-11981св22) зазначено, що рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі. Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Відповідно до ч.ч.1-3 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Тлумачення п.6 ч.2 ст.356, ч.ч.1-3 ст.367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, наприклад, якщо новий доказ з'явився після розгляду справи судом першої інстанції або раніше був недоступний заявнику. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги ч.1 ст.44 ЦПК України щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і про відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні по суті спору.
Окрім того, під час подання учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає. Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 918/237/20.
ЦПК України пов'язує вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів з одночасним виконанням таких критеріїв: «винятковість випадку» та «причини, що об'єктивно не залежать від особи». При цьому тягар доведення зазначених обставин покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою) про долучення доказів (постанова Верховного Суду від 01 липня 2021 року у справі № 46/603).
Верховний Суд сформулював усталений правовий висновок про те, що єдиний винятковий випадок, коли можливе прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи (постанови Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 913/632/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 916/3130/17, від 19 жовтня 2021 року у справі №903/533/21, від 10квітня 2024 року у справі №638/6852/18).
Під час перегляду справи, колегією суддів не було встановлено існування об'єктивних перешкод, що позбавили позивача можливості надати вищевказані докази до суду першої інстанції. При цьому, позивачем не надано доказів про неможливість подання цих документів до суду першої інстанції, як цього вимагає ЦПК України, тому колегія суддів не приймає їх до уваги, при перегляді судового рішення.
Посилання позивача на те, що Витяг з реєстру прав вимог №26/06/25-01 від 26 червня 2025 року до договору факторингу №26/06/25 від 26 червня 2025 року було не долучено помилково аж ніяк не може розцінюватись судом як поважна причини не подання доказу.
При цьому, на час перегляду справи в апеляційній інстанції, матеріали справи не містять і додаткові угоди, що були укладені до договору надання коштів у кредит (з комісією за надання кредиту) №8491717 від 01 січня 2025 року, про які зазначав позивач в позовній заяві.
За такого, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Наведені в апеляційній скарзі інші доводи не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди відповідача з оцінкою доказів судом першої інстанції, з якою погоджується апеляційний суд.
ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року №63566/00, §23).
Тому, враховуючи те, що інші доводи апеляційної скарги є суб'єктивним тлумаченням позивача, як обставин справи, так і норм діючого законодавства, та направлені на переоцінку доказів, яким районний суд дав належну правову оцінку, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення були належним чином оцінені надані докази, повно встановлені фактичні обставини справи, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.
Додаткових доказів, які б спростували правильність висновків суду першої інстанції, суду апеляційної інстанції також не надано. Докази ж та обставини, на які посилається позивач у апеляційні скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу ТОВ «Фінпром Маркет» залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінпром Маркет» - залишити без задоволення.
Заочне рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 06 жовтня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.
Головуючий Т.В. Серебрякова
Судді: В.В. Коломієць
Н.О. Тищук
Повний текст судового рішення
складено 12 лютого 2026 року