ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
12 лютого 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/2811/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Л.В. Поліщук,
суддів: К.В. Богатиря, С.В. Таран,
розглянувши в порядку письмового позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Державного підприємства «ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ»
на рішення Господарського суду Одеської області від 02.12.2025 (суддя Т.Г. Деркач, м.Одеса, повне рішення складено 04.12.2025)
у справі №916/2811/25
за позовом Державного підприємства «ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ»
до відповідача: ОСОБА_1
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Південного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України
про стягнення 102032,54 грн,
Короткий зміст позовних вимог
Державне підприємство «ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ» звернулося з позовом до Господарського суду Одеської області про стягнення з ОСОБА_1 збитків у розмірі 102032,54 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що здійснені виплати відповідачу, а саме, матеріальна допомога на оздоровлення у загальному розмірі 102032,54 грн, є незаконними, оскільки не передбачена контрактом та Постановою Кабінету Міністрів України №859 від 19.05.1999 «Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, та об'єднань державних підприємств».
23.07.2025 Господарським судом Одеської області відкрито провадження у справі №916/2811/25, яку вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Господарського суду Одеської області від 02.12.2025 у задоволенні позову Державного підприємства «ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ» до ОСОБА_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Південного офісу Держаудитслужби Державної аудиторської служби України про стягнення 102032,54 грн, - відмовлено. Судові витрати покладено на Державне підприємство «ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ».
Вказане судове рішення мотивоване відсутністю складу правопорушення, зокрема відсутністю протиправної поведінки відповідача, що зумовлює відмову у задоволенні позову про стягнення збитків.
Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги
Не погодившись з ухваленим рішенням суду, Державне підприємство «ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ» звернулося до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 02.12.2025 у справі №916/2811/25 та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю.
Зокрема, апелянт зазначив, що протиправна поведінка відповідача полягає у тому, що будучи посадовою особою та маючи відповідні повноваження, ОСОБА_1 розпорядився про нарахування та виплату собі матеріальної допомоги на оздоровлення до відпустки, що спричинило збитки позивачу на загальну суму 102032,54 грн, відповідну виплату було здійснено за рахунок коштів підприємства, при цьому причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою є порушенням своїх посадових обов'язків під час їх виконання, що стало наслідком для неправомірного нарахування грошової виплати та підтверджується актом Південного офісу Держаудитслужби при проведенні планової перевірки.
Позиція відповідача щодо апеляційної скарги
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просив оскаржуване рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, посилаючись на те, що апелянт помилково виключає матеріальну допомогу на оздоровлення з оплати праці; отримана відповідачем матеріальна допомога не є збитками, оскільки відноситься до виплат, належних відповідачу відповідно до умов чинного на час перерахування коштів контракту; виходячи з презумпції правомірності правочину, така виплата, вчинена на виконання дійсного, ніким не оскарженого правочину, не може вважатися збитками відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України.
Рух справи, заяви, клопотання, інші процесуальні дії в суді апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу зареєстровано судом 11.12.2025 за вх.№5050/25.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Л.В. Поліщук, суддів: К.В. Богатиря, С.В. Таран, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.12.2025.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.12.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства «ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ» на рішення Господарського суду Одеської області від 02.12.2025 у справі №916/2811/25.
Згідно із частинами першою, другою та десятою статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі; розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п'ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи; апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
З огляду на ціну позову у даній справі, що становить 102032,54 грн і є меншим ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, перегляд оскаржуваного рішення за апеляційною скаргою вказаною ухвалою від 16.12.2025 постановлено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Також вказаною ухвалою суду від 16.12.2025 встановлено учасникам справи строк до 30.12.2025 для подання відзиву на апеляційну скаргу та роз'яснено учасникам справи про їх право у цей же строк подати до суду будь-які заяви чи клопотання з процесуальних питань, оформлені відповідно до статті 170 Господарського процесуального кодексу України, разом з доказами направлення копій таких заяв чи клопотань іншим учасникам справи.
Третя особа не скористалася своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України та не надала суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
В силу статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційна інстанція встановила наступне
Фактичні обставини справи
Згідно статуту, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 06.06.2013 №356 (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), Державне підприємство «ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ» (надалі - підприємство) є державним унітарним підприємством і діє як державне комерційне підприємство, засноване на державній власності та входить до сфери управління Міністерства інфраструктури України (далі - уповноважений орган управління).
Підприємство здійснює свою діяльність на основі і відповідно до законодавства України та цього статуту, який затверджується уповноваженим органом управління, про що зазначено у пункті 3.2 розділу 3 статуту.
Відповідно до пунктів 6.1., 6.2. статуту управління підприємством здійснює директор. Призначення (звільнення) директора здійснюється уповноваженим органом управління в порядку, встановленому законом.
Уповноважений орган управління уклав з Єрохіним Андрієм Юрійовичем (далі - керівник) контракт.
Відповідно до пункту 1 розділу 1 контракту №5-ІІІ від 28.07.2017 керівник зобов'язується безпосередньо і через адміністрацію Державного підприємства «ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ» здійснювати поточне управління підприємством, забезпечувати прибуткову діяльність, ефективне використання і збереження державного майна та фінансових ресурсів, а уповноважений орган управління зобов'язується створювати належні умови для матеріального забезпечення і організації праці керівника.
У пункті 2 розділу 1 контракту №5-ІІІ від 28.07.2017 зазначено, що на підставі контракту виникають трудові відносини між керівником та уповноваженим органом управління.
Відповідно до пункту 20 розділу 3 контракту №5-ІІІ від 28.07.2017 за виконання обов'язків, передбачених контрактом, керівникові нараховується заробітна плата за рахунок частки доходу, одержаного підприємством в результаті його господарської діяльності, виходячи з установлених керівнику:
а) посадового окладу у розмірі 71200 грн;
б) премії у відсотках до посадового окладу.
Умовами контракту передбачено виплату також матеріальної винагороди один раз на рік.
Відповідно до пункту 24 контракту №5-ІІІ від 28.07.2017 керівникові надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 24 календарних дні, додаткова щорічна оплачувана відпустка за ненормований робочий день. Також можуть надаватися інші види відпусток, передбачених законодавством.
Контракт №5-ІІІ від 28.07.2017 діє з 01.08.2017 по 31.07.2018 (пункт 35 контракту №5-ІІІ від 28.07.2017).
Згідно із додатковою угодою до контракту від 27.07.2018 строк контракту визначений: 01.08.2017 - 30.07.2021.
Додатковою угодою до контракту від 06.05.2019 підпункт а) пункту 20 розділу 3 контракту викладено в такій редакції: «а) посадового окладу у розмірі 100000 грн за фактично відпрацьований час».
Згідно із додатковою угодою №1 від 08.07.2021 до контракту останній продовжено до 29.07.2022.
Додатковою угодою від 22.12.2020 внесено зміни до контракту, зокрема щодо преміювання.
10.11.2020 ОСОБА_1 написав заяву, адресовану Міністру інфраструктури України, про надання відпустки.
Як вбачається із листа від 18.11.2020 №10/12354-20, уповноважений орган погодив Єрохіну Андрію Юрійовичу надання щорічної відпустки терміном 10 календарних днів. Згідно з наказом від 19.11.2020 №190-нв Єрохіну Андрію Юрійовичу надано відпустку:
-у рахунок відпустки за період 26.07.2019-25.07.2020 тривалістю 3 дні з 08.12.2020-10.12.2020;
-частину невикористаної щорічної відпустки за період з 26.07.2018-25.07.2019 тривалістю 7 днів з 01.12.2020 - 07.12.2020.
Згідно із платіжним дорученням №1257 від 01.12.2020 позивач перерахував на картковий рахунок ОСОБА_1 , відкритий в АБ «УКРГАЗБАНК», 80500,00грн заробітної плати за грудень 2020 року, згідно дог.№ 2016/ZP/211-001 від 17.03.2016, без ПДВ.
Відповідно до платіжного доручення №1252 від 01.12.2020 позивач перерахував до бюджету 19677,30 грн податку з доходів фізичних осіб, утриманих із заробітної плати за грудень 2020 року.
Згідно із платіжним дорученням №1253 від 01.12.2020 позивач перерахував до бюджету єдиний соціальний внесок (ЄСВ), нарахований на заробітну плату за грудень 2020 року.
Відповідно до платіжного доручення №1254 від 01.12.2020 позивач перерахував до бюджету 1639,77 грн військового збору, утриманого із заробітної плати за грудень 2020 року.
Згідно із довідкою про витрати позивача на виплату матеріальної допомоги на оздоровлення ОСОБА_1 , матеріальна допомога становила 100000,00 грн, з яких утримано та перераховано до бюджету військового збору - 1500,00 грн, податку на доходи фізичних осіб - 18000,00 грн, ЄСВ - 2032,54 грн. Загальна сума витрат на виплату матеріальної допомоги становила 102032,54 грн.
Відповідно до Плану проведення заходів державного фінансового контролю Південного офісу Держаудитслужби на ІІ квартал 2025 року проведено планову ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності позивача за період з 01.01.2019 - 31.12.2024.
За результатами ревізії складено акт від 12.06.2025 №151505-11/95.
Під час ревізії встановлено порушення пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України №859, яке полягає у тому, що директору позивача Єрохіну Андрію Юрійовичу в грудні 2020 року нараховано та виплачено матеріальну допомогу до відпустки на загальну суму 100000,00 грн, на яку нараховано ЄСВ на суму 2035,54 грн.
Згідно з довідкою від 11.07.2025 №680 позивач на підставі наказу від 19.11.2020 №190-нв нарахував матеріальну допомогу на оздоровлення до відпустки у розмірі 100000,00грн; з нарахованої суми було утримано військовий збір (1,5%) - 1500,00 грн, податок на доходи фіз. осіб (18%) - 18000,00 грн. Після утримання та перерахування до бюджету вказаних сум Єрохіну Андрію Юрійовичу перераховано на картковий рахунок суму коштів в розмірі 80500,00 грн. На виконання вимог закону перераховане ЄСВ в сумі 2032,54 грн. Загальна сума витрат на виплату матеріальної допомоги на оздоровлення становить 102032,54 грн.
25.06.2025 за №151505-14/2402-2025 Південний офіс Держаудитслужби направив на адресу позивача вимогу про усунення виявлених порушень законодавства, виявлених під час ревізії.
Предметом спору є вимога позивача про стягнення з відповідача на користь позивача збитків у розмірі 102032,54 грн, завданих неправомірним нарахуванням та виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення відповідачу.
Позиція суду апеляційної інстанції
Право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина перша статті 4 Господарського процесуального кодексу України).
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 Господарського процесуального кодексу України).
До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина перша статті 4 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно із пунктом 12 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (власників), учасника (учасників), акціонера (акціонерів) такої юридичної особи, поданим в її інтересах.
Майновий стан товариства не є байдужим для його учасників. Так, від такого стану може залежати як вартість частки учасника товариства, так і можливість прийняття товариством рішення про виплату учасникам дивідендів у тому чи іншому розмірі. Таким чином, хоча порушення прав товариства не є порушенням прав чи прямого (безпосереднього) інтересу учасника, але учасник може мати похідний інтерес у захисті прав товариства.
Похідний інтерес задовольняється через різні правові інститути.
Зокрема, до них належить інститут так званого похідного позову. Відповідно до частини першої статті 54 Господарського процесуального кодексу України власник (власники), учасник (учасники), акціонер (акціонери) юридичної особи, якому (яким) сукупно належить 5 і більше відсотків статутного капіталу товариства (голосуючих акцій) або частка у власності юридичної особи якого (яких) сукупно становить 5 і більше відсотків, може (можуть) подати в інтересах такої юридичної особи позов про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою.
Згідно із частинами другою, третьою статті 54 Господарського процесуального кодексу України у разі відкриття провадження за таким позовом зазначена юридична особа набуває статусу позивача, але не вправі здійснювати свої процесуальні права та обов'язки без згоди власника (власників), учасника (учасників), акціонера (акціонерів), який (які) подав (подали) позов. Посадова особа, до якої пред'явлений позов, не вправі представляти юридичну особу та призначати іншу особу для представництва юридичної особи в даній справі. До закінчення підготовчого засідання у справі інший співвласник (співвласники), учасник (учасники), акціонер (акціонери) цієї юридичної особи має (мають) право приєднатися до поданого позову шляхом подання до суду відповідної заяви, після чого він (вони) набуває (набувають) таких самих процесуальних прав та обов'язків, як і власник (учасник, акціонер), який подав позов.
Таким чином, власник (учасник, акціонер) юридичної особи є представником юридичної особи у такому спорі відповідно до норми закону (законне представництво) і для такого представництва йому не потрібні інші правові підстави (договір чи довіреність).
Аналогічні правові висновки наведені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 у справі №910/12217/19.
Отже, за похідним позовом учасник, член, акціонер набуває статусу процесуального представника юридичної особи, якій завдано збитків, але не має власного права на позов (у матеріальному значенні) до порушника.
Такі висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 у справі №522/22473/15-ц.
Якщо одна особа одночасно є і учасником товариства, і його керівником, то її неможливо розглядати ізольовано лише з одного аспекту діяльності (такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 05.03.2020 у справі № 905/1076/16).
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28.10.1998).
При цьому, надмірний формалізм під час відмови у розгляді заяви скаржника суттєво обмежує його право на звернення до суду, що є порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.12.2016 у справі «ТОВ «Фріда» проти України»).
У постанові Верховного Суду від 05.12.2023 у справі №917/178/23 наведена наступна правова позиція: враховуючи положення пункту 12 частини першої статті 20 та статті 54 Господарського процесуального кодексу України з позовом про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, може звернутися як власник (власники), учасник (учасники), акціонер (акціонери) юридичної особи, якому (яким) сукупно належить 5 і більше відсотків статутного капіталу товариства (голосуючих акцій) або частка у власності юридичної особи якого (яких) сукупно становить 5 і більше відсотків, так і сама юридична особа.
Згідно з вимогами статті 92 Цивільного кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
За приписами частин першої-третьої статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
Тобто, збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує її інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у не одержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби не поведінка боржника.
Відшкодування збитків є однією з форм цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною (універсальною) саме в силу положень статті 22 Цивільного кодексу України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Вирішуючи спори про стягнення заподіяних збитків, господарський суд перш за все повинен з'ясувати правові підстави покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності.
Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, потрібна наявність повного складу цивільного правопорушення, як-то: протиправна поведінка (або порушення зобов'язання); шкідливий результат такої поведінки (шкода); причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника.
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи. Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо). Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
Відсутність хоча б одного із зазначених елементів, що утворюють склад правопорушення, не дає підстави кваліфікувати поведінку боржника як правопорушення та, відповідно, не може бути підставою застосування відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності.
Отже, позивач повинен довести факт заподіяння йому збитків, розмір зазначених збитків, факт протиправної поведінки відповідача, а також причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою відповідача та заподіяними збитками. Відповідачу, в свою чергу, потрібно довести відсутність його вини у спричиненні збитків позивачу.
При цьому господарському суду слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (статті 623 Цивільного кодексу України), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок завдання шкоди (глава 82 Цивільного кодексу України).
Аналогічна правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 24.07.2018 у справі №916/2408/17.
Загальні положення про цивільно-правову відповідальність за завдання позадоговірної майнової шкоди визначено у статті 1166 Цивільного кодексу України, відповідно до частин першої, другої якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Отже, стаття 1166 Цивільного кодексу України встановлює загальні правила відшкодування завданої особі недоговірної шкоди, так званої «деліктної шкоди». Загальною підставою застосування до правовідносин із завдання шкоди вказаної статті є відсутність договірних відносин між боржником (завдавачем шкоди) та кредитором (потерпілим).
Загальне правило вказаної статті встановлює, що будь-яка майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується особою, яка її завдала, в повному обсязі.
Таким чином, для відшкодування шкоди за правилами статті 1166 Цивільного кодексу України господарському суду необхідно встановити такі факти:
-неправомірність поведінки особи (неправомірною можна вважати будь-яку поведінку, яка не відповідає вимогам закону, внаслідок якої завдано шкоду, якщо завдавач шкоди не був уповноважений на такі дії);
-наявність шкоди (під шкодою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права; у правовідносинах, що розглядаються, шкода - це фактично міра відповідальності);
-причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою (є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди);
-вина завдавача шкоди (за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону, обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від її вини).
Саме такий правовий висновок Верховного Суду викладено в постанові від 12.11.2019 у справі №914/2436/18.
Частина друга статті 1166 Цивільного кодексу України встановлює презумпцію вини завдавача шкоди, що означає, що особа, яка завдала шкоду, буде вважатися винною, якщо вона сама не доведе відсутність своєї вини (у зв'язку із наявністю вини іншої особи або у зв'язку із дією об'єктивних обставин).
У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.
Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.
Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.
Як зазначалося вище, позивач зазначає, що ОСОБА_1 в порушення контракту та постанови Кабінету Міністрів України №859 від 19.05.1999 «Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, та об'єднань державних підприємств» здійснено собі виплати, а саме, матеріальну допомогу на оздоровлення у загальному розмірі 102032,54 грн.
З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження обґрунтованості позовних вимог позивачем до місцевого господарського суду було подано акт Південного офісу Держаудитслужби від 12.06.2025 №151505-11/95, який, за твердженням позивача, засвідчує наявність складу цивільного (господарського) правопорушення.
Між тим, колегія суддів зауважує на тому, що наданий позивачем на підтвердження факту заподіяння йому відповідачем збитків та розміру останніх акт від 12.06.2025 №151505-11/95 ревізії фінансово-господарської діяльності позивача за період з 01.01.2019 - 31.12.2024, складений Південним офісом Держаудитслужби, сам по собі не є беззаперечною підставою для стягнення збитків, оскільки акт перевірки не є рішенням суб'єкта владних повноважень та не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися, натомість вказаний документ виступає лише носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог фінансового законодавства суб'єктами господарювання, тобто документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу.
Акт - це службовий документ, який підтверджує факт проведення документальної перевірки фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання, при цьому акт ревізії, в якому відображено узагальнений опис виявлених перевіркою порушень законодавства, не є правовим документом, який встановлює відповідальність особи, діяльність якої перевірялася, або будь-яких інших суб'єктів господарювання.
Акт ревізії не може змінювати, припиняти частково або повністю договірні правовідносини сторін, зобов'язання, визначені договором та підтверджені відповідними актами виконаних робіт.
Саме така правова позиція суду касаційної інстанції міститься в постанові Верховного Суду від 18.10.2018 у справі №917/1064/17.
Крім того, акт ревізії не може встановлювати обов'язкових правил для сторін за господарсько-правовим договором в силу статті 19 Господарського кодексу України, яка прямо забороняє втручання та перешкоджання господарській діяльності з боку контролюючих органів державної влади.
Відтак, акт ревізії фінансово-господарської діяльності не може розглядатись як підстава виникнення господарсько-правового зобов'язання відповідача повернути сплачені йому позивачем кошти (постанова Верховного Суду від 21.05.2018 у справі №922/2310/17).
Отже, виявлені контролюючим органом порушення не впливають на правовідносини Державного підприємства «ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ» та ОСОБА_1 і не можуть їх змінювати, оскільки за своїми правовими наслідками акт ревізії у даному випадку фіксує виключно факт порушення фінансової дисципліни позивача - учасника правовідносин, фінансово-господарська діяльність якого перевірялась.
Аналогічний правовий висновок Верховного Суду про те, що складений Південним офісом Держаудитслужби акт ревізії не є належним та достатнім доказом для стягнення збитків, викладено в постанові від 20.06.2019 у справі №916/1906/18.
Поряд з цим, колегія суддів зазначає, що згідно пунктів 6.1., 6.3. статуту управління підприємством здійснює директор. Директор самостійно в межах своєї компетенції вирішує питання діяльності підприємствам за винятком тих, що віднесені цим статутом та законодавством до компетенції уповноваженого органу управління та інших органів державної влади.
Директор, зокрема, несе повну відповідальність за стан та діяльність підприємства; розпоряджається коштами та майном відповідно до законодавства; несе відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечує фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів звітності протягом встановленого терміну.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оплату праці» окрім основної та додаткової до структури заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, що передбачають виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Аналогічна норма щодо визначення структури заробітної плати передбачена Інструкцією зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13.01.2004 №5, де вказано, що фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Відповідно до законодавчих норм до інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми, зокрема матеріальна допомога, що має систематичний характер, надана всім або більшості працівників (на оздоровлення, у зв'язку з екологічним станом).
Отже, матеріальна допомога на оздоровлення є складовою заробітної плати.
19.05.1999 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №859 «Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, та об'єднань державних підприємств».
На урядовому порталі за посиланням https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-nov-kabinetu-ministriv-ukrayini-vid-19-travnya-1999-r-859-i-vid-3-zhovtnya-2012-r-89 наведено роз'яснення щодо необхідності внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 19.05.1999 №859 і від 03.10.2012 №899, зокрема, вказано, що: «Урядом прийнято рішення, відповідно до якого у разі незатвердження (непогодження) в установленому законодавством порядку річного фінансового плану винагорода (премія) керівникам суб'єктів господарювання державного сектору економіки не нараховуватиметься. Зазначене рішення дозволить підвищити ефективність управління суб'єктами господарювання державного сектору економіки, зокрема шляхом своєчасного затвердження річних фінансових планів таких суб'єктів».
Постановою від 18.07.2018 №718 Уряд вніс зміни до постанов Кабінету Міністрів України від 19.05.1999 №859 і від 03.10.2012 №899.
Зокрема, у пункті 1 постанови Кабінету Міністрів України від 19.05.1999 №859 підпункт 6 доповнено абзацом такого змісту:
«Інші заохочувальні виплати, що не відносяться до оплати праці, керівнику підприємства не надаються».
Отже, оскільки матеріальна допомога на оздоровлення є складовою фонду оплати, то відповідні зміни до постанови від 18.07.2018 №718 варто тлумачити так, що Уряд не забороняв нарахування та виплату матеріальної допомоги на оздоровлення керівникам суб'єктів господарювання державного сектору економіки.
Крім того, відповідно до статті 14.1.48 Податкового кодексу України заробітна плата для цілей розділу IV цього Кодексу «Податок на доходи фізичних осіб» - основна та додаткова заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, які виплачуються (надаються) платнику податку у зв'язку з відносинами трудового найму згідно із законом.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
Позивач на виконання вимог закону перерахував відповідним платіжним дорученням №1253 від 01.12.2020 до бюджету єдиний соціальний внесок (ЄСВ), нарахований на заробітну плату за грудень 2020 року, тобто, у тому числі суму єдиного соціального внеску, нараховану на матеріальну допомогу відповідачу.
З урахуванням наведеного, господарський суд дійшов висновку, що нарахування та виплата матеріальної допомоги на оздоровлення ОСОБА_1 не суперечить вимогам закону, у тому числі постанові від 18.07.2018 №718.
Зазначене свідчить про недоведеність позивачем протиправності поведінки відповідача, причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою відповідача та заподіяними збитками, а також вини відповідача, які виступають обов'язковими елементами складу цивільного (господарського) правопорушення, у зв'язку з чим Південно-західний апеляційний господарський суд погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову.
Висновки суду апеляційної інстанції
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, №303-A, п.29).
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України»).
В силу статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції об'єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку із чим дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції; твердження апелянта про порушення Господарським судом Одеської області норм права при ухваленні рішення від 02.12.2025 у справі №916/2811/25 не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового акту колегія суддів не вбачає.
Розподіл судових витрат
Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 276, 281, 282, 284 ГПК України,
Південно-західний апеляційний господарський суд
1.Апеляційну скаргу Державного підприємства «ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ» залишити без задоволення.
2.Рішення Господарського суду Одеської області від 02.12.2025 у справі №916/2811/25 залишити без змін.
3.Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
Постанова набирає законної з дня її ухвалення та не підлягає оскарженню, крім випадків передбачених статтею 287 Господарського процесуального кодексу України.
Повну постанову складено 12.02.2026.
Головуючий суддя Л.В. Поліщук
Суддя К.В. Богатир
Суддя С.В. Таран