Постанова від 04.02.2026 по справі 367/4772/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2026 року м. Київ

Справа №367/4772/21

Апеляційне провадження №22-ц/824/1875/2026

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.

суддів: Желепи О.В., Поліщук Н.В.

за участю секретаря Липченко О.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства фінансів України, апеляційну скаргу Державного податкового університету та апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ірпінського міського суду Київської області, ухваленого під головуванням судді Кравчук Ю.В. 02 травня 2025 року у м. Ірпінь, повний текст рішення складений 09 липня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства фінансів України, Державного податкового університету, треті особи: Виконавчий комітет Ірпінської міської ради, Голова комісії з реорганізації Університету державної фіскальної служби України Якубівський Володимир Леонідович про визнання права на приватизацію, визнання недійсним правочину, визнання незаконною (протиправною) бездіяльності, зобов'язання передати об'єкт державного житлового фонду до комунальної власності, зобов'язання виконати умови трудової угоди(контракту),

ВСТАНОВИВ

Короткий зміст позовних вимог

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 03.03.2023 (т. 5, а.с. 82-97), просив:

- визнати за ОСОБА_1 та членами його сім'ї право на приватизацію квартири АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним з моменту підписання правочин, оформлений передавальним актом від 26 січня 2022 року, який укладений між Університетом державної фіскальної служби та Державним податковим університетом в частині передачі прав на квартиру державного житлового фонду № 27, розташовану за адресою АДРЕСА_2 від Університету державної фіскальної служби до Державного податкового університету;

- визнати незаконною (протиправною) бездіяльність Міністерства фінансів України щодо неприйняття рішення стосовно передачі квартири державного житлового фонду АДРЕСА_1 , зазначеної у передавальному акті від 26 січня 2022 року (пункт 1.12, рахунок 1013 «Будинки та споруди», сторінка 14 передавального акту), укладеному між Університетом державної фіскальної служби та Державним податковим університетом до комунальної власності Ірпінської міської ради під час реорганізації Університету державної фіскальної служби України;

- зобов'язати Міністерство фінансів України та Університет державної фіскальної служби передати об'єкт державного житлового фонду, а саме - квартиру АДРЕСА_1 - до комунальної власності Ірпінської міської ради для подальшої її приватизації сім'єю ОСОБА_1 ;

- зобов'язати Університет державної фіскальної служби України виконати умови трудової угоди (контракту) від 01 вересня 2013 року з працівником ОСОБА_1 щодо передачі у власність ОСОБА_1 квартири за адресою АДРЕСА_3 шляхом її приватизації ОСОБА_1 та членами його сім'ї.

Позовні вимоги мотивовані тим, що згідно із пунктом 3.7. контракту від 01 вересня 2013 року, укладеного між ним та Університетом державної фіскальної служби України, останній зобов'язувався надати квартиру та передати її у власність позивача, тобто згідно трудового договору Університет державної фіскальної служби зобов'язувався забезпечити здійснення необхідних заходів для приватизації позивачем квартири.

Відповідно до умов трудової угоди (контракту), укладеної з Університетом державної фіскальної служби України від 01 вересня 2013 року, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 травня 2015 року та додаткового рішення Ірпінського міського суду Київської області від 07 жовтня 2015 року у цивільній справі № 367/8092/14-ц, наказу Університету від 17 грудня 2015 року № 2042 «Про надання жилого приміщення», рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради від 15 січня 2016 року № 9/2, позивачу та членам його родини було надано для проживання квартиру за адресою: АДРЕСА_3 .

Таким чином позивач та члени його сім'ї правомірно займають квартиру, яка відноситься до державного житлового фонду, не є службовою, а тому мають право на приватизацію зазначеної квартири відповідно до ч. 3 ст. 9 ЖК УРСР, ч. 4 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Позивач стверджує, що протягом 7 років після надання квартири він неодноразово звертався до Університету державної фіскальної служби України з проханням виконати умови контракту та вжити необхідних заходів щодо приватизації квартири його сім'єю, університет неодноразово звертався до суб'єктів управління об'єктами державного житлового фонду з проханням прийняти рішення стосовно передачі зазначеної квартири державного житлового фонду у комунальну власність, що підтверджується листом Університету державної фіскальної служби України № 1052/01-23 від 13 травня 2021 року до Ірпінського міського голови.

Зазначає, що здійснення під час реорганізації приймання-передачі всіх зобов'язань, активів і пасивів Університету державної фіскальної служби України до правонаступника - Державного податкового університету, що оформлено передавальним актом від 26 січня 2022 року, спрямоване на набуття, зміну/припинення прав та обов'язків, а отже таке волевиявлення, яке оформлене передавальним актом, за своєю правовою природою є двостороннім правочином. Оскільки відповідач Університет державної фіскальної служби протиправно здійснив розпорядження державним житловим фондом, який належало передати у комунальну власність Ірпінської міської ради Київської області, правочин, на підставі якого таке розпорядження було здійснено та який оформлений передавальним актом від 26 січня 2022 року в цій частині підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 215 ЦК України як такий, що вчинений з порушеннями норм ст. 203 ЦК України.

Державний житловий фонд, який знаходися у господарському віддані Університету державної фіскальної служби України перебуває у сфері управління Міністерства фінансів України, яке також . всупереч ч. 3 ст. 4-1 Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності», протягом тривалого часу не виконує свій обов'язок - не прийняв рішення стосовно передачі державного житлового фонду у комунальну власність, але і протиправно затвердив передавальний акт від 26 січня 2022 року, яким був оформлений правочин, що суперечив чинному законодавству.

Позивач також зазначає, що дії стосовно передачі державного житлового фонду до комунальної власності були юридично значимими та обов'язковими, оскільки ні Міністерством фінансів України, ні Університетом державної фіскальної служби України не були створені органи приватизації, всупереч вимогам Постанови Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572 «Про механізм впровадження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» відповідно до якої міністерствам і відомствам, у повному господарському віданні чи оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд необхідно сприяти задоволенню потреб громадян у здійсненні приватизації державного житлового фонду і вживати заходів до посадових осіб, які створюють перешкоди на шляху проведення приватизації вказаного житла, прискорити створення уповноважених органів з приватизації житла.

Таким чином, стверджує, що здійснити передбачену законодавством приватизацію житла можливо лише за допомогою органу приватизації місцевої ради, а для того, щоб орган приватизації, наприклад, Ірпінської міської ради Київської області мав право проводити приватизацію державного житла, це державне житло мало бути попередньо передано до комунальної власності Ірпінської міської ради Київської області.

З урахуванням вищевикладеного, позивач вказує, що поведінка Міністерства фінансів України щодо неприйняття рішення стосовно передачі державного житлового фонду до комунальної власності під час реорганізації Університету державної фіскальної служби України, з урахуванням об'єктивної необхідності та реальної можливості, є протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, така протиправна бездіяльність Міністерства фінансів України не припинена дотепер.

Наголошує, що відповідно до положень чинного законодавства України задля виконання умов трудового контракту стосовно передачі зазначеної квартири з державного житлового фонду у його власність, Університет державної фіскальної служби України міг або створити власний орган приватизації та провести приватизацію зазначеної квартири, або передати зазначену квартиру у комунальну власність з можливим наступним прийняттям рішення про приватизацію органом приватизації Ірпінської міської ради, проте вказані дії також вчинені не були.

Враховуючи вищевикладене, позивач змушений звернутися з даною позовною заявою до суду та просив задовольнити її.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 09 липня 2025 року позов ОСОБА_1 до Міністерства фінансів України, Державного податкового університету, треті особи: Виконавчий комітет Ірпінської міської ради, Голова комісії з реорганізації Університету державної фіскальної служби України Якубівський В.Л. про визнання права на приватизацію, визнання недійсним правочину, визнання незаконною (протиправною) бездіяльності, зобов'язання передати об'єкт державного житлового фонду до комунальної власності, зобов'язання виконати умови трудової угоди(контракту) - задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право на приватизацію квартири АДРЕСА_1 .

Зобов'язано Міністерство фінансів України та Державний податковий університет передати квартиру АДРЕСА_1 , - до комунальної власності Ірпінської міської ради Київської області для подальшої її приватизації ОСОБА_1 та членами його сім'ї.

У задоволенні позову в іншій частині - відмовлено.

У задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про постановлення окремої ухвали - відмовлено.

Стягнуто з Державного податкового університету на користь ОСОБА_1 : судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1086 гр 68 коп, та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 17400 грн.

Стягнуто з Міністерства фінансів України на користь ОСОБА_1 : судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1086 грн 68 коп, та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 17400 грн.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідачі протягом тривалого часу неодноразово відмовляли позивачу у вирішенні питання щодо приватизації житлового приміщення (квартири). Прийняття відповідного рішення належить виключно до компетенції відповідачів та від дій позивача не залежить.

Оскільки ОСОБА_1 має право на приватизацію спірної квартири, а відповідачі не вживають заходів щодо сприяння ОСОБА_1 у реалізації його права, посилаючись на відсутність у них обов'язку щодо утворення органів приватизації житла, суд вважав, що позовна вимога про зобов'язання Міністерства фінансів України та Державного податкового університету передати спірну квартиру до комунальної власності Ірпінської міської ради Київської області для подальшої її приватизації ОСОБА_1 та членами його сім'ї - є ефективним способом захисту прав та інтересів позивача, а тому підлягає задоволенню.

Позовна вимога про зобов'язання Державного податкового університету виконати умови трудової угоди (контракту) від 01 вересня 2013 року з працівником ОСОБА_1 щодо передачі у власність квартири шляхом її приватизації ОСОБА_1 та членами його сім'ї відхилена судом першої інстанції, так як вказане є неефективним способом захисту прав та інтересів позивача.

Позовні вимоги про визнання недійсним з моменту підписання правочину, оформленого передавальним актом від 26 січня 2022 року в частині передачі прав на спірну квартиру державного житлового фонду визнані такими, що не підлягають задоволенню, з огляду на те, що Державний податковий університет є правонаступником усього майна, всіх прав та обов'язків Університету державної фіскальної служби України, тому не підлягає застосуванню положення передбачене абз. 2 ч. 9 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а усе майно, в тому числі державний житловий фонд, всі права та обов'язки Університету державної фіскальної служби України переходять до правонаступника.

Стосовно застосування строку позовної давності, судом першої інстанції вказано на наявність в матеріалах справи даних про визнання відповідачем - Університетом державної фіскальної служби України свого обов'язку передати у власність ОСОБА_1 квартиру. Зазначені докази свідчать про переривання строку позовної давності, після чого перебіг позовної давності починався заново, отже, позивачем не пропущений строк позовної давності.

Короткий зміст доводів та вимог апеляційних скарг, процесуальні дії на стадії апеляційного перегляду справи.

Не погодилося із вказаним рішенням в частині задоволених позовних вимог Міністерство фінансів України, представником подано апеляційну скаргу, в якій вона вказує на те, що висновок суду першої інстанції щодо зобов'язання Мінфіну та Університету передати державне майно у комунальну власність суперечить законодавству та встановленим судом обставинам, оскільки спірна квартира належить на праві власності державі та перебуває на балансі Державного податкового університету , до комунальної власності не передана, то саме власник або уповноважений ним орган вправі вирішувати питання про передачу її у власність позивачу, а тому вимога позивача щодо зобов'язання передати спірну квартиру до виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області для подальшого здійснення приватизації квартири на користь позивача, задоволенню не підлягає.

Представник зазначає, що рішення суду щодо зобов'язання Міністерства фінансів України та Державного податкового університету передати спірну квартиру до подальшої її приватизації ОСОБА_1 та членами його родини є безпідставним та таким, що суперечить нормам діючого законодавства, оскільки судом першої інстанції наявність членів сім'ї не досліджувалась, та жодні члени сім'ї у справі не залучались , відповідно не вивчалось їх право на приватизацію.

Крім того, передача у спільну власність квартир, які підлягають приватизації, здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно проживають у цій квартирі, і оформлюється свідоцтвом про право власності на квартиру.

Щодо стягнення з Міністерства витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 17400,00 грн, то представник вказує на те, що в матеріалах справи відсутні докази фактичної сплати витрат на професійну правничу допомогу понесених позивачем.

На підставі викладеного, просить рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Також не погодився із рішенням суду Державний податковий університет, представником подана апеляційна скарга, в якій він зазначає, що позивачем не надано жодних доказів звернення в установленому законом порядку із заявою про приватизацію спірної квартири, відсутність таких дій свідчить про невжиття необхідних заходів для реалізації права на приватизацію, а подані матеріали не підтверджують факту порушення з боку Мінфіну або Університету житлових прав позивача. А тому вимоги про визнання права власності на спірну квартиру є передчасними та не підтверджені належними доказами.

Висновок суду першої інстанції щодо зобов'язання Мінфіну та Університету передати державне майно у комунальну власність суперечить законодавству та встановленим судом обставинам, оскільки спірна квартира належить на праві власності державі та перебуває на балансі Державного податкового університету , до комунальної власності не передана, то саме власник або уповноважений ним орган вправі вирішувати питання про передачу її у власність позивачу, а тому вимога позивача щодо зобов'язання передати спірну квартиру до виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області для подальшого здійснення приватизації квартири на користь позивача, задоволенню не підлягає.

Представник зазначає, що рішення суду щодо зобов'язання Міністерства фінансів України та Державного податкового університету передати спірну квартиру до подальшої її приватизації ОСОБА_1 та членами його родини є безпідставним та таким, що суперечить нормам діючого законодавства, оскільки судом першої інстанції наявність членів сім'ї не досліджувалась, та жодні члени сім'ї у справі не залучались , відповідно не вивчалось їх право на приватизацію.

Крім того, передача у спільну власність квартир, які підлягають приватизації, здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно проживають у цій квартирі, і оформлюється свідоцтвом про право власності на квартиру.

На підставі викладеного, просить рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Позивач також не погодився із рішенням суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог, його представником подана апеляційна скарга, яка мотивована тим, що судом першої інстанції не було застосовано закони, які підлягають застосуванню, та порушено норми процесуального права.

Стосовно відмови у визнанні недійсним правочину, оформленого передавальним актом від 26 січня 2022 року щодо передачі квартири під час реорганізації не до комунальної власності, а до правонаступника, то представник зазначає, що такий висновок суду не відповідає нормам матеріального права, є необґрунтованим та невмотивованим, оскільки суд першої інстанції не застосував норму, яка підлягала б застосуванню, а саме положення ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Так, закон не виключає застосування цієї норми у разі наявності правонаступника, а регламентує передачу державного житла до комунальної власності при реорганізації у будь-який спосіб, в тому числі при наявності правонаступника.

Представник зазначає, що суд першої інстанції при розгляді справи не надав належної оцінки документам, що свідчать про порушення законодавства та недоліки в роботі відповідачів, які призвели до того, що позивач не може вирішити питання приватизації вже понад 9 років.

Представник позивача в апеляційній скарзі також заявляє клопотання до суду апеляційної інстанції окремою ухвалою звернутись до правоохоронних органів з метою інформування про численні факти порушення законодавства відповідачами.

На підставі викладеного, просить рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

В судовому засіданні представник відповідача Міністерства фінансів України - Снісаренко К.С. підтримала подану ними апеляційну скаргу з підстав викладених у ній, просила її задоволення. Також підтримала апеляційну скаргу подану відповідачем Державний податковий університет. Проти доводів апеляційної скарги позивача заперечувала, просила залишити її без задоволення.

Представник відповідача Державний податковий університет - Фокін Я.Ф. підтримав подану ним апеляційну скаргу з підстав викладених у ній, просив її задовольнити. Також підтримала апеляційну скаргу подану відповідачем Міністерством фінансів України. Проти доводів апеляційної скарги позивача заперечувала, просила залишити її без задоволення.

Позивач ОСОБА_1 заперечував проти доводів апеляційних скарг відповідачів, просив апеляційні скарги відповідачів залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній ними частині залишити без змін. Позивач підтримав подану ним апеляційну скаргу та просив про її задоволення.

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, які з'явились в судове засідання , обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів виходить з такого.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що 02 березня 1998 року Український фінансово-економічний інститут та ОСОБА_1 уклали контракт, відповідно до якого, інститут приймає на роботу працівника на посаду заступника начальника кафедри, та, серед іншого, відповідно до п.2.7 Контракту, інститут зобов'язується до 01 січня 2000 року надати працівнику трьохкімнатну квартиру з постійною пропискою за адресою: м. Ірпінь, квартира переходить у повну власність працівника після закінчення строку дії контракту (7 років, починаючи з 02.03.1998) (т.1, а.с. 12-14).

17 червня 2000 року між Академією державної податкової служби України (далі - Академія) і ОСОБА_1 (далі Працівник ) укладено контракт, на підставі якого виникають трудові відносини між працівником та Академією, відповідно до якого працівник ОСОБА_1 призначається на посаду заступника начальника кафедри організації оперативно-розшукової діяльності Академії терміном на 5 років. Згідно із п.5.8 Контракту, Академія зобов'язується надати працівнику трьохкімнатну квартиру з постійною пропискою за адресою: м. Ірпінь. Квартира переходить у повну власність працівника після закінчення строку дії контракту (7 років, починаючи з 02.03.1998, на підставі контракту від 02.03.1998 та цього контракту), що визначається видачею на підставі чинного законодавства ордера та документа, що посвідчує право власності на квартиру (т.1, а.с. 15-16).

01 вересня 2013 року укладено контракт між Національним університетом державної податкової служби України, в особі в.о. ректора Тарантул Л.Л., та ОСОБА_1 , відповідно до якого ОСОБА_1 призначається на посаду доцента кафедри управління, адміністративного права і процесу та адміністративної діяльності Національного університету державної податкової служби України на строк з 01 вересня 2013 року до 31 серпня 2014 року. Згідно із п.1.2 Контракту, цей контракт є особливою формою трудового договору, на підставі контракту виникають трудові відносини між працівником та університетом в особі його керівника. Відповідно до п.3.7 розділу 3 Контракту «Оплата праці та соціально-побутове забезпечення працівника», відповідно до умов контрактів від 02.03.1998 та 17.06.2000 Університет зобов'язується надати працівнику трьохкімнатну квартиру в м. Ірпінь, яка повинна відповідати сучасним стандартам, бути розташована на любому поверсі (крім першого та останнього). Університет зобов'язується вилучити зазначену квартиру із числа службових та передати її у власність працівника не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії контракту. Якщо працівнику в період дії контракту не буде надана зазначена квартира, або якщо квартира не буде вилучена з числа службових, працівник після закінчення строку дії контракту набуває право на одержання грошової компенсації у розмірі середньої вартості трьохкімнатної квартири в м. Ірпінь. У разі смерті працівника право на квартиру переходить його спадкоємцям (т.1, а.с. 17-20).

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 22 травня 2015 року у справі №367/8092/14-ц, позов ОСОБА_1 до Національного університету державної податкової служби України про виконання умов контракту - задоволено частково, визнано незаконною бездіяльність Національного університету державної податкової служби України стосовно невиконання умов контрактів від 02.03.1998, від 17.06.2000, від 01.09.2013 щодо надання квартири ОСОБА_1 , в іншій частині позову - відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 01 грудня 2015 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 травня 2015 року у справі №367/8092/14-ц - залишено без змін.

07 жовтня 2015 року Ірпінським міським судом Київської області ухвалено додаткове рішення у цивільній справі №367/8092/14-ц за позовом ОСОБА_1 до Національного університету державної податкової служби України про виконання умов контракту, яким вирішено зазначити у резолютивній частині рішення, про зобов'язання відповідача - Національного університету державної податкової служби України надати ОСОБА_1 трьохкімнатну квартиру.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 01 грудня 2015 року додаткове рішення Ірпінського міського суду Київської області від 07 жовтня 2015 року у справі №367/8092/14-ц - залишено без змін.

Наказом в.о. ректора Національного університету державної податкової служби України Пашка П.В. від 17 грудня 2015 року №2042, на виконання рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 травня 2015 року та додаткового рішення Ірпінського міського суду Київської області від 07 жовтня 2015 року у цивільній справі №367/8092/14-ц, надано жиле приміщення, а саме 3-х кімнатну квартиру АДРЕСА_4 , доценту ОСОБА_1 та членам його родини: ОСОБА_4 - дружина, ОСОБА_5 - син (т.1, а.с.32-33).

Рішенням Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області від 15.01.2016 №9/2 «Про видачу ордера на житлове приміщення сім'ї ОСОБА_6 », на підставі клопотання адміністрації Національного університету державної податкової служби України №3664/01-10 від 18.12.2015 «Про надання жилого приміщення», наказу в.о. ректора Національного університету державної податкової служби України Пашка П.В. від 17 грудня 2015 року №2042, на виконання рішень Ірпінського міського суду Київської області від 22.05.2015 та від 07.10.2015, вирішено надати трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , житловою площею 50, 6 кв.м., загальною площею 113, 6 кв.м, доценту кафедри цивільного права Національного університету державної податкової служби України ОСОБА_1 зі складом сім'ї 3 особи: він, дружина - ОСОБА_4 , 1968 р.н., син - ОСОБА_5 , 1997 р.н. ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку при виконавчому комітеті Ірпінської міської ради в списках позачергового забезпечення житлом з 07 липня 1998 року. Вирішено видати ордер, з квартирного обліку при виконавчому комітеті Ірпінської міської ради - зняти (т.1, а.с.34).

Згідно із копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 30 грудня 2011 року, та копією Витягу про державну реєстрацію прав від 30 грудня 2011 року №32751697, квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 113,6 кв.м., житловою площею 50,6 кв.м., яка складається з 3-х житлових кімнат, належить на праві державної власності Національному університету державної податкової служби України на підставі рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради від 29 грудня 2011 року №329/28 (т.1, а.с. 179-180, т.5, а.с.156-157).

Рішенням Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області від 23.07.2013 №149/3, виключено, в тому числі, квартиру АДРЕСА_1 , з числа службових (т.1, а.с.35).

Відповідно до копії наказу в.о. ректора Національного університету державної податкової служби України від 27 серпня 2014 року №236-к, ОСОБА_1 , доцента кафедри управління, адміністративного права і процесу та адміністративної діяльності факультету підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників податкової міліції 31.08.2014 звільнено із займаної посади згідно п.2 ст.36 (закінчення строку) Кодексу законів про працю України у зв'язку із закінченням строку дії трудового договору, підстава: трудовий договір ОСОБА_1 (т.1, а.с. 178).

Відповідно до довідки Виконавчого комітету Ірпінської міської ради від 06.09.2021 №93, ОСОБА_1 , 1966 р.н., у період з 05.05.1998 по 04.02.2016 роки за адресою: АДРЕСА_5 , та у період з 04.02.2016 по 06.09.2021 роки за адресою: АДРЕСА_3 , участі у приватизації житла не приймав (т.2, а.с.162).

Університет державної фіскальної служби України листом від 20.12.2016 №3437/01-13 у відповідь на лист ОСОБА_1 щодо підготовки та направлення документів на погодження питання передачі квартири в приватну власність ОСОБА_1 , повідомлено останнього про те, що Університетом направлено лист №327/01-21 від 01.12.2016 до Державної фіскальної служби України та належним чином завірені копії документів для подальшого вирішення питання по суті (т.1, а.с.146).

Відповідно до копії листа Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області від 05.09.2018 №83235, адресованого ОСОБА_1 за наслідками розгляду звернення щодо здійснення приватизації квартири АДРЕСА_1 , зазначено, що вказана квартира є державною власністю та належить державі, в особі Державної фіскальної служби України, Університет державної фіскальної служби України є балансоутримувачем зазначеного майна, а тому виконавчий комітет Ірпінської міської ради не має повноважень розпоряджатися без згоди власника - Державної фіскальної служби України, зазначеною вище квартирою (т.1, а.с. 41).

Університет державної фіскальної служби України листом від 06 березня 2019 року №743/91-91-01-18, повідомив ОСОБА_1 про те, що УДФС України звернувся із листом до засновника Університету - Державної фіскальної служби України з метою погодження механізму передачі з державної у комунальну власність з можливим наступним прийняттям рішення про приватизацію квартири за адресою: АДРЕСА_3 (т.1, а.с.147).

24 червня 2020 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до ректора Національного університету державної фіскальної служби України Пашка П.В., в якій просив створити орган приватизації в Університеті (т.1, а.с.39).

На вказану заяву ректором Національного університету державної фіскальної служби України Пашком П.В. надано відповідь ОСОБА_1 №1584/01-18 від 23 липня 2020 року, відповідно до якої зазначено про те, що в Університеті державної фіскальної служби України немає органу приватизації та не буде створюватись орган приватизації (т.1, а.с.40).

Згідно відповіді Міністерства фінансів України від 03 жовтня 2020 року №43000-10/6-316/2/2305, на звернення ОСОБА_1 , зазначено, що Міністерство фінансів України може розглянути питання про передачу квартири у комунальну власність, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , лише за клопотанням Університету та наявності згоди відповідної сільської, селищної, міської, районної у місті ради (т.2, а.с. 12-13).

05 листопада 2020 року ректор Університету державної фіскальної служби України звернувся із листом №2855/01-21 до Державного секретаря Міністерства фінансів України Самоненка Д., в якому зазначено про те, що на звернення ОСОБА_1 питання щодо погодження передачі з державної у комунальну власність з можливим наступним прийняттям рішення про приватизацію квартири АДРЕСА_1 , розглядалося 25 листопада 2016 року на засіданні житлово-побутової комісії Університету і щодо нього було прийняте позитивне рішення, оскільки прийняття рішення про відчуження об'єкта державної власності належить до компетенції Міністерства фінансів України, як центрального органу виконавчої влади, що відповідно до чинного законодавства, є суб'єктом управління об'єктами державної власності, на підставі рішення житлово-побутової комісії та звернення ОСОБА_1 , Університет звернувся з проханням погодити питання про передачу квартири АДРЕСА_1 , у комунальну власність із можливою наступною приватизацією (т.1, а.с. 148-149).

Згідно відповіді Міністерства фінансів України від 09 грудня 2020 року №43020-08-10/38059 на вказаний вище лист, Міністерство фінансів України просило повідомити, чи ініціює Державний університет фіскальної служби України прийняття рішення про передачу квартири АДРЕСА_1 , до комунальної власності, а також запропонувало Університету підготувати економічне обґрунтування доцільності передачі вказаного державного нерухомого майна до комунальної власності (т.2, а.с. 10-11).

Згідно відповіді Міністерства фінансів України від 27 квітня 2021 року №16030-04//1017 на звернення ОСОБА_1 , майно, права та обов'язки Університету перейдуть до новоутвореного Державного податкового університету після завершення процедури реорганізації як їх правонаступника, тому питання щодо передачі державного майна, що знаходиться на балансі Університету, буде розглянуто після завершення процедури реорганізації та утворення Державного податкового університету (т.1, а.с. 23-24).

Згідно відповіді в.о. ректора Університету державної фіскальної служби України від 29 квітня 2021 року №976/01-51, адресованої ОСОБА_1 , об'єкт державного житлового фонду - квартира 3-х кімнатна АДРЕСА_1 ) - рахується на балансі Університету державної фіскальної служби України та знаходиться у сфері управління Міністерства фінансів України (т.1, а.с. 36-38).

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06 жовтня 2021 року №1202-р «Про утворення Державного податкового університету», погоджено пропозицію Міністерства фінансів щодо утворення Державного податкового університету з віднесенням його до сфери управління Міністерства фінансів та щодо реорганізації Університету державної фіскальної служби України шляхом приєднання до Державного податкового університету (т.2, а.с. 92).

Наказом Міністерства фінансів України від 01 листопада 2021 року №574 «Деякі питання утворення Державного податкового університету», утворено Державний податковий університет (далі - Університет) як заклад вищої освіти, реорганізовано Університет державної фіскальної служби України (код ЄДРПОУ 40233365) (далі - Університет ДФС) шляхом його приєднання до Університету. Пунктом 2 частини 6 наказу установлено, що Державний податковий університет є правонаступником усього майна, всіх прав та обов'язків Університету ДФС. Відповідно до ч.7 наказу, призначено комісію з реорганізації Університету ДФС згідно з додатком до наказу, головою Комісії призначено Якубівського В.Л. (т.2, а.с.174-179, 186-189).

Як видно із висновку Державної аудиторської служби України від 05 квітня 2021 року №002000-15/4242-2021 «Про результати ревізії фінансово-господарської діяльності Університету державної фіскальної служби України та застосування заходів впливу за порушення бюджетного законодавства», прийняття керівниками Університету на недотримання вимог чинного законодавства та Статуту одноосібного рішення про передачу права державної власності на 34 квартири (виключення із числа службових), які перебували на балансі Університету на правах загальнодержавної власності і оперативного управління, без погодження засновника - Державної фіскальної служби України (зокрема і установ, правонаступником яких є ДФС), призвело до незаконного відчуження квартир шляхом їх приватизації посадовими особами Університету в період з 01.03.2015 по 31.12.2020 та, як наслідок, до втрати державного майна вартістю 30 914, 6 тис. гривень (т.1, а.с. 102-111).

Згідно із відповіддю Київської обласної прокуратури від 16 грудня 2022 року №27-280ВИХ-22, адресованою ОСОБА_1 , за інформацією відповідних відділів обласної прокуратури, листи-звернення від Міністерства фінансів України та Університету державної фіскальної служби України щодо позову в інтересах держави згідно пропозицій з висновку Державної аудиторської служби України від 05 квітня 2021 року №002000-15/4242-2021 - до Київської обласної прокуратури не надходили (т.5, а.с. 29).

02 лютого 2021 року в.о. ректора Університету державної фіскальної служби України звернувся із листом №194/01-21 до Державного секретаря Міністерства фінансів України Самоненка Д., в якому зазначив про те, що оскільки квартира АДРЕСА_1 , відноситься до державного житлового фонду, не є службовою та не перебуває на балансі Університету, на підставі рішення житлово-побутової комісії та контрактів, укладених між Університетом та ОСОБА_1 , Університет ініціює прийняття Міністерством фінансів України рішення про передачу об'єкту державного житлового фонду (квартири АДРЕСА_1 ) з державної до комунальної власності з можливою наступною приватизацією родиною ОСОБА_6 . Також, у листі зазначено про те, що обґрунтування доцільності передачі зазначеної квартири до комунальної власності додається (т.1, а.с. 150-151).

13 травня 2021 року в.о. ректора Університету державної фіскальної служби України звернулася із листом до Ірпінського міського голови, в якому просила повідомити про можливість розгляду на пленарному засіданні Ірпінської міської ради питання про прийняття об'єкта житлового фонду (квартири АДРЕСА_1 ) з державної до комунальної власності за умови клопотання Університету та отримання згоди Міністерства фінансів України (т.2, а.с. 163-164).

Відповідно до пунктів 10.2, 10.4 розділу 10 «Майно та фінансово господарська діяльність університету» Статуту Університету державної фіскальної служби України, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України 25 лютого 2020 року №91, за Університетом з метою забезпечення діяльності, передбаченої Статутом, і відповідно до законодавства засновником закріплюються на основі права господарського відання будівлі, споруди, майнові комплекси, обладнання, транспортні засоби, а також інше майно. Майно закріплюється за Університетом на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди Мінфіну та Конференції, крім випадків, передбачених законодавством (т.3, а.с. 157-203).

Відповідно до передавального акту від 26 січня 2022 року, затвердженого Міністром фінансів України 26.01.2022, Комісія з реорганізації Університету Державної фіскальної служби України, на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 06 жовтня 2021 року №1202 «Про утворення Державного податкового університету», керуючись ст.107 Цивільного кодексу України, склали цей акт про те, що всі зобов'язання Університету державної фіскальної служби України перед кредиторами, усі права та обов'язки, а також всі активи і пасиви переходять до правонаступника - Державного податкового університету, а саме, відповідно до розділу І Передавального акту, передано з балансу Університету державної фіскальної служби України на баланс Державного податкового університету наступні матеріальні цінності: - рахунок 1013 «Будинки та споруди» на суму 287023662, 02 грн., згідно балансу станом на 01 січня 2022 року, в тому числі, квартиру 3-х кімнатну АДРЕСА_1 , свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серія: САЕ №079464 від 30.12.2011, загальною площею 113, 6 кв.м., відновна (первісна) вартість 1803400 грн, залишкова вартість 1451737 грн. (т.3, а.с. 223-250, т.4, а.с. 1-25).

З наданої позивачем Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №253189207 від 18 квітня 2021 року, стосовно права власності на об'єкт нерухомості, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , видно що Університет державної фіскальної служби України є власником 10 квартир за вказаною адресою, в тому числі і спірної квартири №27 , форма власності - державна (т.4, а.с.106), решта квартир приватизовані (т.4, а.с. 26-229).

Відповідно до відповіді Державного податкового університету від 31 березня 2023 року №670/01-23, відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, Університет є власником квартир № 1 , 9 , 10 , 14 , 27 , 35 , 44 , 78 , 81 , 98 за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно відповіді Виконавчого комітету Ірпінської міської ради від 05.12.2022 №01-32/312 на запит ОСОБА_1 , рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради від 30.12.2014 №264/1 «Про видачу ордерів на житлові приміщення по АДРЕСА_2 , та АДРЕСА_16 » було прийнято на підставі листів Національного університету державної податкової служби України від 22 грудня 2014 року про передачу у постійне користування жилих приміщень, квартири в подальшому були передані у власність громадян, відповідно до рішень виконавчого комітету Ірпінської міської ради, на підставі звернень громадян, які в них зареєстровані, рішень щодо прийняття зазначених квартир до комунальної власності Ірпінською міською радою не приймалось (т.5, а.с.24-25).

Згідно із відповіддю Державного податкового університету від 30 вересня 2022 року №1577/01-18, адресованою ОСОБА_1 на його лист щодо приватизації спірної квартири, роз'яснено, що відповідно до п.п.10.2, 10.4 Статуту Університету, майно закріплюється за Університетом на праві на праві господарського відання і не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди Мінфіну та Конференції трудового колективу, крім випадків, передбачених законодавством. Законодавством України не встановлено обов'язок створення органу приватизації в закладах вищої освіти. Крім того, законодавством не передбачено передача квартири як окремого об'єкта нерухомого майна в комунальну власність для подальшої її приватизації (т.5, а.с. 67).

Згідно із листом Міністерства фінансів України від 29 листопада 2022 року №43020-10-10/28246, адресованим ОСОБА_1 , законодавством не передбачено обов'язку Мінфіну щодо утворення органів приватизації житла (т.5, а.с. 27-28).

Згідно із листом Міністерства фінансів України від 01 лютого 2023 року №16030-04//196, адресованим у відповідь на запит ОСОБА_1 , відповідно до ч.3 ст.4-1 Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» рішення щодо передачі об'єктів житлового фонду у комунальну власність приймаються органами, уповноваженими управляти державним майном, самоврядними організаціями за згодою відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах рад, відповідно до пункту 51 ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» надання згоди на передачу об'єктів з державної у комунальну власність належить виключно до компетенції відповідної ради, така згода надається у формі рішення, яке приймається на пленарному засіданні ради (т.5, а.с. 101-102).

Відповідно до листа Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області від 09 лютого 2023 року №01-32/44, адресованого на запит ОСОБА_1 , лист-звернення Міністерства фінансів України до Ірпінської міської ради щодо отримання згоди на передачу квартири АДРЕСА_1 , у комунальну власність за період з 25.05.2021 по час надання відповіді не надходило (т.5, а.с. 100).

Норми чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини та судова практика щодо їх застосування.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Відповідно до частини другої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно із пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (стаття 202 ЦК України).

Положеннями ст. 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Положеннями ст. 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини першої статті 4 ЖК Української РСР жилі будинки і жилі приміщення в будівлях, що належать державі, є державним житловим фондом.

Згідно з частиною першою статті 5 ЖК Української РСР державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).

Управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником (стаття 18 ЖК Української РСР).

Частиною третьою статті 9 ЖК Української РСР передбачено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Частинами першою, третьою, п'ятою, дев'ятою та десятою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення. Державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій та установ, за їх бажанням може передаватись у комунальну власність за місцем розташування будинків з наступним здійсненням їх приватизації органами місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування згідно з вимогами цього Закону. Органи приватизації не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків) у приватизації займаного ними житла, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 2 цього Закону.

Згідно з частинами першою, другою статті 2 Закону України від 19 червня 1992 року №2482-ХІІ «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі Закон № 2482-ХІІ) до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму. Не підлягають приватизації квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Частиною четвертою статті 80 Закону України «Про освіту» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням.

Частиною четвертою статті 80 Закону України «Про освіту» (у чинній редакції), передбачено, що об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.

Дію частини четвертої статті 80 Закону України «Про освіту» зупинено на 2025 рік в частині заборони приватизації будівель та споруд державних закладів вищої освіти, що реорганізуються або реорганізовані шляхом злиття або приєднання, згідно із Законом № 4059-IX від 19.11.2024.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 Закону України «Про вищу освіту» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вищий навчальний заклад - окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.

Частиною першою статті 70 Закону України «Про вищу освіту» передбачено, що матеріально-технічна база закладів вищої освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності.

Відповідно до законодавства та з урахуванням організаційно-правової форми закладу вищої освіти з метою забезпечення його статутної діяльності засновником (засновниками) закріплюються на основі права господарського відання або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інше майно.

Повноваження засновника (засновників) закладу вищої освіти щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти здійснюються відповідно до законодавства.

Частина друга статті 70 Закону України «Про вищу освіту» передбачає, що майно закріплюється за державним або комунальним вищим навчальним закладом на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників вищого навчального закладу та вищого колегіального органу самоврядування вищого навчального закладу, крім випадків, передбачених законодавством.

Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором(ст. 5 ЦПК України).

В порядку визначеному ч. 4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 03 листопада 2021 року у справі № 757/39725/19-ц вказав на те, що тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припиненні зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

Ефективність судового захисту права полягає у теоретичній спроможності та реальній здатності відповідного юридичного засобу забезпечити досягнення його соціальної мети - захистити порушені або оспорювані права чи інтереси позивача. Здійснюючи правову кваліфікацію спірних відносин, суд оцінює викладені у позовній заяві вимоги на предмет їхньої належності й ефективності для захисту конкретного права чи інтересу позивача.

Ефективний захист прав та інтересів позивача є метою, зокрема, цивільного та господарського судочинства (частина перша статті 2 ЦПК України, частина перша статті 2 ГПК України). Як правило, позивач може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанову Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88) та від 22 червня 2021 року у справах № 200/606/18 (пункт 75) та № 334/3161/17 (пункт 55).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що застосування способу захисту має бути об'єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків. Це означає, що застосування судом способу захисту, обраного позивачем, має з урахуванням вимог правовладдя (верховенства права) дозволити досягнути мети судочинства, зокрема, реально відновити суб'єктивне право, яке порушив, оспорює або не визнає відповідач, а у разі неможливості такого відновлення - гарантувати отримання компенсації. Судове рішення, ухвалене на користь позивача, не має спонукати його знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункти 58, 82), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55), № 200/606/18 (пункт 73) і № 334/3161/17 (пункт 55), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункти 21, 24), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6, 5.9), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 у справі № 488/2807/17 (пункт 86) та ін.).

У цьому полягає принцип процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути як необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту, так і необхідність вчинення позивачем інших, ніж виконання судового рішення, дій (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44) та ін.).

За змістом наведених вище висновків Великої Палати Верховного Суду судове рішення про задоволення позову буде ефективним тоді, якщо забезпечить належний захист, відновлення права чи інтересу саме у тому судовому процесі, у якому це рішення ухвалене, і останнє можливо виконати, застосувавши відповідні юридичні механізми. Інакше кажучи, не є ефективним засобом юридичного захисту таке судове рішення про задоволення позову, яке: (а) не дозволяє захистити, відновити відповідне право або інтерес позивача; (б) створює передумови для іншого судового процесу, у якому має відбутися такий захист або відновлення (встановлює факти, які сторони можуть надалі використовувати як преюдиційні, або на підставі яких можливий перегляд іншого судового рішення, що набрало законної сили, за нововиявленими обставинами); (в) об'єктивно неможливо виконати, хоча зміст спірних правовідносин зумовлює потребу у судовому рішенні, що підлягає виконанню.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, ЄСПЛ у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» («Chahal v. The United Kingdom», заява № 22414/93, п. 145) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Лелас проти Хорватії» («Lelas v. Croatia») від 20 травня 2010 року і «Тошкуце та інші проти Румунії» («Toscuta and Others v. Romania») від 25 листопада 2008 року і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави [див. рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» («Afanasyev v. Ukraine», заява № 38722/02), п. 75)].

Ці висновки треба розуміти як обов'язок суду не допустити прийняття судового рішення, яке утворює зазначені складності у його виконанні. Але спрямованість норм статті 13 Конвенції не свідчить про те, що сам позивач повинен підшуковувати ефективний спосіб захисту, а держава має забезпечити потерпілій від порушення стороні ефективний засіб юридичного захисту.

Отже, норми Конвенції в жодному разі не можуть бути підставою для того, щоб залишити без судового захисту особу, чиї права порушені, а навпаки - такий захист цій особі забезпечити, що підтверджується відомою латинською максимою: «ubi jus ibi remedium» («де є право, там є й засіб захисту»).

Якщо органи приватизації зволікають із винесенням відповідних рішень, вони мають бути зобов'язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути заяву про передачу спірного житла у приватну власність позивача.

Подібні висновки щодо ефективності зазначеного способу захисту права на приватизацію також було висловлено Верховним Судом у постановах: від 19 червня 2019 рокуу справі № 183/5157/16, від 08 липня 2020 року у справі № 201/6092/17, від 12 травня 2021 року у справі № 750/2176/17, від 26 квітня 2023 року у справі № 344/1350/21.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі №296/8558/21 на основі зазначених вище висновків сформульовано правовий висновок: «Встановлене законом право громадянина на житло, у тому числі і на приватизацію житла гарантується державою і підлягає захисту у разі його порушення. Визнання відповідного суб'єктивного права (права на приватизацію) та зобов'язання вчинити дії щодо розгляду заяви про оформлення передачі квартири у приватну власність у контексті цієї справи є належним та ефективним способом захисту порушених прав. Якщо уповноважений орган, створений місцевою державною адміністрацією, орган місцевого самоврядування, державне підприємство, організація, установа, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд, зволікають із винесенням відповідних рішень, вони мають бути зобов'язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути заяву про передачу спірного житла у приватну власність особи.».

Мотиви апеляційного суду

З наведених обставин справи вбачається, що позивач перебував у трудових відносинах з Національним університетом державної податкової служби України, правонаступником якого є Державний податковий університет.

Відповідно до умов контрактів від 02 березня 1998 року, від 17 червня 2000 року, від 01 вересня 2013 року Університет зобов'язався надати позивачу трьох кімнатну квартиру в м. Ірпінь, а також передати її у власність позивача не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії контракту. Вказані контракти їх сторонами не оспорювались, тобто в силу презумпції правомірності правочину, є правомірними і підлягали виконанню їх сторонами. Також судом встановлено, що трудові відносини позивача були припинені внаслідок закінчення строку дії останнього контракту. З огляду на вказане доводи апеляційної скарги відповідач Міністерства фінансів України щодо недійсності пунктів контрактів щодо передачі квартири позивачу слід визнати безпідставними.

З урахуванням факту дотримання та виконання умов укладеного між ними договору, у позивача виникло право вимагати передання йому у власність спірної квартири і таке право ґрунтується насамперед на принципі свободи договору (статті 3, 627 ЦК України) та загальному імперативі про обов'язковість договору до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Вказані обставини також встановлені рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 22 травня 2015 року та додатковим рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 07 жовтня 2015 року у справі №367/8092/14-ц, яким визнано незаконною бездіяльність Національного університету державної податкової служби України стосовно невиконання умов контрактів від 02.03.1998, від 17.06.2000, від 01 вересня 2013 року щодо надання квартири ОСОБА_1 , зобов'язано Національний університет державної податкової служби України надати ОСОБА_1 трьох кімнатну квартиру. Вказані судові рішення набрали законної сили після їх перегляду апеляційним судом, у касаційному порядку не оскаржувались та були виконані.

Спірна квартира належить на праві державної власності, перебуває на балансі та у повному господарському віданні Державного податкового університету, при цьому, Міністерство фінансів України є суб'єктом управління вказаним майном, вона не має статусу службової, а тому виходячи з положень ч.1 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»належить до об'єктів приватизації.

В даному випадку процедура передачі квартири у власність позивачу в порядку приватизації залежить від дій всіх відповідачів, і якщо вони зволікають із винесенням відповідних рішень, вони мають бути зобов'язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо реалізації позивачем права на приватизацію.

Таким чином слід погодитись з висновком суду першої інстанції про те, що спірна квартира належить до об'єктів приватизації, позивач який вселився у це житло на законних підставах і протягом тривалого часу (з 2016 року) добросовісно використовує квартиру як єдине житло, має право на приватизацію спірної квартири, вказане право порушено саме діями відповідачів, а тому заявлена ним позовна вимога про визнання за ним права на приватизацію спірної квартири підлягає до задоволення, оскільки такий спосіб захисту у контексті цієї справи є належним та ефективним способом захисту порушених прав.

Враховуючи висновок суду про те, що належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є визнання права позивача на приватизацію спірної квартири та зобов'язання відповідачів вчинити дії необхідні для процедури приватизації, застосування інших способів захисту, таких як визнання недійсним в частині спірної квартири передавального акту від 26 січня 2022 року, визнання незаконною бездіяльності Міністерства фінансів України щодо неприйняття рішення про передачу квартири, зобов'язати Університет виконати умови трудового договору в частині передачі квартири у власність позивача, не вбачається доцільним, як то вірно встановив суд першої інстанції.

Відносно позовної вимоги про визнання права на приватизацію членів сім'ї позивача, то з такої вимогою має право звертатись безпосередньо особа права якої порушено, в цій справі члени сім'ї позивача вимог не заявляли, не були залучені до участі у справі і вказане питання підлягає вирішенню відповідним органом приватизації. При цьому доводи апеляційних скарг відповідачів про те, що передача у спільну власність квартир, які підлягають приватизації, здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно проживають у цій квартирі, не можуть бути прийняті до уваги суду, оскільки вказане питання підлягає вирішенню органом приватизації і в порядку розгляду відповідної заяви, а в цій справі вирішувалось питання щодо наявності у позивача права на приватизацію квартири, отриманої в порядку виконання умов трудового контракту. Отже в контексті даної справи права членів сім'ї позивача є похідними від прав позивача, наразі їх порушення не вбачається, вони не звертались до суду з вимогами, а тому їх незалучення до участі у справі не є порушенням норм матеріального і процесуального права.

Стосовно доводів відповідачів про пропуск позивачем строку позовної давності апеляційний суд виходить з того, що до спірних правовідносин застосовуються положення щодо загального строку позовної давності у три роки визначеного у ст. 261 ЦПК України. Поряд з цим, як вірно вказав суд першої інстанції застосуванню підлягають положенням ст. 264 ЦК України згідно з якими перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку і після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Судом досліджено надані позивачем докази, які свідчать про визнання відповідачем - Університетом державної фіскальної служби України свого обов'язку передати у власність ОСОБА_1 квартиру, зокрема: копії листів Університету державної фіскальної служби України від 20.12.2016 №3437/01-13, від 06.03.2019 №743/91-91-01-18. Крім того Університет державної фіскальної служби України в листах від 05.11.2020 №2855/01-21, від 02.02.2021 №194/01-21 звертався до Міністерства фінансів України з проханням погодити питання про передачу спірної квартири у комунальну власність із можливою наступною приватизацією позивачем. Таким чином, зазначені докази свідчать про переривання строку позовної давності. Позивач із даним позовом до суду 30 червня 2021 року, отже, позивачем не пропущений строк позовної давності, а тому правові підстави для застосування наслідків пропуску строку позовної давності у вигляді відмови у позові відсутні.

Перевіряючи доводи відповідачів щодо вирішення судом першої інстанції питання про компенсацію позивачеві понесених ним витрат на правову допомогу, апеляційний суд виходить з такого.

У ч. 1 ст. 59 Конституції України закріплено право кожного на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України таке право є гарантованою Конституцією України можливістю фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000). Це право є одним із конституційних, невід'ємних прав людини і має загальний характер; реалізація права на правову допомогу не може залежати від статусу особи та характеру її правовідносин з іншими суб'єктами права; вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати; конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість (абзаци третій, четвертий, п'ятий підпункту 3.1, абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч.3 ст. 2 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1, п.1 1 ч.ч.1,3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

У ч. 2 ст. 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч. 8 ст.141 ЦПК України).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 137 ЦПК України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Отже, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.

У ч.ч. 4-6 ст. 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі №755/9215/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року в справі №922/445/19 міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

У постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року в справі № 750/2055/20 вказано, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесені витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2021 року у справі № 757/60277/18-ц.

Верховний Суд у постанові від 24 січня 2022 року у справі № 757/36628/16-ц вказав на те, що зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, а також постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19.

З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивачем із клопотанням про стягнення понесених судових витрат від 14 жовтня 2024 року надано : копію Акту прийому-передачі правничої допомоги по Договору від 28 вересня 2021 року №28/09-2021 від 28 грудня 2021 року на суму 17250 грн, копію Додаткової угоди №3 до Договору про надання правової допомоги від 28 вересня 2021 року №28/09-2021 (про дострокове припинення дії договору від 28 вересня 2021 року №28/09-2021), копію Договору №01-01-2022 про надання правничої допомоги від 01 січня 2022 року, укладеного між адвокатом Чернілевським В.Г. та ОСОБА_1 , копію Акту прийому-передачі правничої допомоги по Договору №01-01-2022 про надання правничої допомоги від 01 січня 2022 року від 01 жовтня 2024 року на суму 69750 грн, копію Розрахунку витрат по наданні правничої допомоги по Договору №01-01-2022 про надання правничої допомоги від 01 січня 2022 року від 01 жовтня 2024 року.

Крім того, позивачем також надано копію Договору №28/09-2021 про надання правової допомоги від 28 вересня 2021 року, укладеного між Адвокатським об'єднанням «Адвокат «Правозахисна група» в особі керуючого партнера Чернілевського В.Г. та ОСОБА_1, копію Додаткової угоди №1 до Договору про надання правової допомоги від 28 вересня 2021 року №28/09-2021 від 28 вересня 2021 року, копію Додаткової угоди №2 до Договору про надання правової допомоги від 28 вересня 2021 року №28/09-2021 від 28 вересня 2021 року (т.2, а.с.56-59).

Також, у матеріалах справи міститься Ордер на надання правничої (правової) допомоги від 17 листопада 2023 року серії АІ №1496519, відповідно до якого адвокат Чернілевський В.Г. надає правову допомогу ОСОБА_1 у судах всіх інстанцій та юрисдикцій на підставі Договору про надання правової допомоги №01-01-2022 від 01 січня 2022 року.

Позивач у клопотанні про стягнення понесених судових витрат від 14 жовтня 2024 року зазначає про те, що загальний розмір витрат на професійну правничу допомогу, які позивач поніс у зв'язку з розглядом справи станом на 01 жовтня 2024 року складає 87000 грн.

Представником відповідача - Державного податкового університету подано клопотання про зменшення судових витрат, в якому представник зазначає про те, що дана справа не є складною, переважна більшість заяв по справі та інших запитів були подані самим позивачем ОСОБА_1 , а не адвокатом. Тому, на переконання представника відповідача, заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співмірним із її складністю, обсягом виконаної роботи (наданих послуг) та часом, витраченим адвокатом на їх виконання.

Судом першої інстанції присуджено до стягнення з кожного відповідачів на користь позивача по 17400 грн, виходячи з того, що за результатами розгляду задоволено дві позовні вимоги позивача ОСОБА_1 з п'яти позовних вимог, тому до стягнення з відповідачів на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу пропорційно розміру задоволених позовних вимог в рівних частинах (87 000 : 5 х 2 = 34 800). Клопотання представника відповідача про зменшення розміру витрат судом першої інстанції залишено без задоволення.

Враховуючи складність справи, суть спору (визнання права на приватизацію та зобов'язання вчинити дії направлені на реалізацію цього права) і правову проблематику у справі, результат розгляду справи, а саме часткове задоволення заявлених позовних вимог і зв'язку з цим принцип пропорційності компенсації судових витрат, характер наданих послуг, а також необхідність дотримання критерію розумності та справедливості, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції в повному обсязі дотримався визначених процесуальним законом принципів.

В доводах апеляційної скарги позивач також вказує на неправильність висновків суду першої інстанції в частині вирішення заявленого ним клопотання про постановлення окремої ухвали.

В порядку визначеному ч.ч. 1, 5 ст. 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги якого порушено, і в чому саме полягає порушення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року в справі № 438/610/14-ц вказано, що суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу (частина перша статті 262 ЦПК України). Отже, постановлення окремої ухвали є процесуальною дією суду, вчинення якої не залежить від наявності клопотань учасників справи. Суд постановляє окрему ухвалу лише тоді, якщо встановить порушення певним органом чи іншою особою вимог законодавства або недоліки в їхній діяльності під час вирішення спору.

У постанові Верховного Суду від 12 квітня 2018 в справі № 761/32388/13-ц зазначено, що при вирішенні питання про постановлення окремої ухвали суд має виходити з того, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов'язком.

Вирішуючи вказане клопотання суд першої виходив того, що визнання судом порушеного права позивача та часткове задоволення позову з цих підстав не свідчить про наявність підстав для постановлення окремої ухвали, оскільки рішенням суду усуваються допущені порушення прав позивача.

Апеляційний суд в повному обсязі погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов'язком. Вирішуючи спірні правовідносини та задовольнивши заявлені позовні вимоги суд забезпечив відновлення порушеного права позивача. При цьому суд не встановив таких порушень та обставин, які б потребували вчинення дій інших ніж на виконання рішення суду. А тому правові підстави для постановлення окремої ухвали у цій справі відсутні.

За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги відповідачів та доводи апеляційної скарги позивача не знайшли свого підтвердження в ході перегляду справи апеляційним судом. Суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи, дав їм належну правову оцінку з урахуванням практики Верховного Суду та дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволенні позовних вимог. Рішення суду відповідає вимогам чинного законодавства, наданим доказам, обставинам справи і підстав для його скасування з мотивів, викладених сторонами в поданих ними апеляційних скаргах, колегія суддів апеляційного суду не вбачає.

В порядку визначеному ст. 141 ЦПК України, враховуючи відсутність підстав для задоволення апеляційних скарг, відсутні також підстави для компенсації понесених витрат на стадії апеляційного розгляду справи.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу Міністерства фінансів України, апеляційну скаргу Державного податкового університету та апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення, ухваленого під головуванням судді Кравчук Ю.В. - залишити без задоволення.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 02 травня 2025 року- залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач: В.В. Соколова

Судді: О.В. Желепа

Н.В. Поліщук