09 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 205/9325/18
провадження № 61-4664св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: державний реєстратор філії № 3 Комунального підприємства «Реєстраційний центр» Дніпропетровської області Олійник Аліна Миколаївна, Комунальне підприємство «Реєстраційний центр», Акціонерне товариство «Сенс Банк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - ОСОБА_4 ,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Шестіріков Андрій Васильович, на рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 14 жовтня 2024 року у складі судді Терещенко Т. П. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 березня 2025 року у складі колегії суддів Гапонова А. В., Новікової Г. В., Никифоряка Л. П. у справі за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора філії № 3 Комунального підприємства «Реєстраційний центр» Дніпропетровської області Олійник Аліни Миколаївни, Комунального підприємства «Реєстраційний центр», Акціонерного товариства «Сенс Банк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про витребування майна,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до державного реєстратора філії № 3 Комунального підприємства «Реєстраційний центр» Дніпропетровської області (далі - КП «Реєстраційний центр» Дніпропетровської області) Олійник А. М., КП «Реєстраційний центр», Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання незаконними дій державного реєстратора, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що 06 квітня 2005 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк»), та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 40/133-5, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 30 800,00 дол. США зі сплатою 12 % річних із кінцевим терміном повернення до 05 квітня 2012 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 06 квітня 2005 року між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № 172, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 листопада 2018 року № 145789736, 19 жовтня 2018 року державний реєстратор Олійник А. М. внесла запис про право власності АТ «Укрсоцбанк» на спірну квартиру на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу).
Надалі, 01 грудня 2018 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Ю. О. вніс запис про право власності ОСОБА_2 на зазначену квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 01 грудня 2018 року.
08 лютого 2019 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Гусенко О. О. здійснив державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 08 лютого 2019 року.
Позивач зазначала, що дії державного реєстратора щодо реєстрації права власності АТ «Укрсоцбанк» на спірне нерухоме майно є незаконними, оскільки така реєстрація проведена без отримання належних доказів надсилання та отримання іпотекодавцем письмових вимог про усунення порушень основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку». Крім того, державний реєстратор не перевірив безспірність заборгованості та безпідставно визнав за банком право власності на предмет іпотеки.
З огляду на відсутність правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя, подальше відчуження спірної квартири є незаконним. Договір купівлі-продажу від 01 грудня 2018 року, укладений між АТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 , є недійсним, оскільки укладений на підставі нікчемного правочину, а банк не набув права власності на спірне майно та не мав повноважень на його відчуження.
З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просила суд:
- визнати незаконними дії державного реєстратора Олійник А. М. щодо реєстрації за АТ «Укрсоцбанк» права власності на квартиру АДРЕСА_2 ;
- скасувати рішення державного реєстратора від 19 жовтня 2018 року (індексний номер 43587905) про державну реєстрацію права власності АТ «Укрсоцбанк» на зазначену квартиру;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 01 грудня 2018 року, укладений між АТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О., реєстровий № 2812;
- витребувати спірну квартиру з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь позивача.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Суди розглядали справу неодноразово.
Ленінський районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 27 квітня 2021 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпало свою дію, а тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності.
Крім того, суд дійшов висновку, що інші позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки вони є похідними від первісної вимоги про скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, у задоволенні якої було відмовлено.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 15 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 27 квітня 2021 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Верховний Суд постановою від 27 липня 2022 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Черненкова Д. В. задовольнив частково.
Рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 27 квітня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції мотивував постанову тим, що ані позовна вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу, ані позовна вимога про скасування рішення (запису) про державну реєстрацію права власності не відповідають належному способу захисту у цій справі.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, не надав оцінки тому, що належним способом захисту у цій справі є саме вимоги про витребування майна на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), які також були заявлені позивачем, однак визнані судом похідними від вимог про скасування запису про державну реєстрацію.
За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з переданням справи на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування спірної квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на підставі статей 387, 388 ЦК України.
Під час нового розгляду справи суду першої інстанції необхідно звернути увагу на таке.
У договорі іпотеки від 06 квітня 2005 року № 172, укладеному між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 , передбачено відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.
Водночас пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який був чинним на момент виникнення спірних реєстраційних дій, встановлено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів застосовуються з урахуванням його положень.
При цьому до прийняття зазначеного Закону право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки - як у судовому, так і в позасудовому порядку - не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а було обумовлене фактом невиконання боржником зобов'язань за кредитним договором.
Натомість Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановив тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього.
У разі якщо квартира позивача, яка є предметом іпотеки, підпадає під критерії, визначені пунктом 1 статті 1 зазначеного Закону, на неї не може бути звернено примусове стягнення, у тому числі шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем у порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку», що є підставою для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на таке майно.
Крім того, у цій справі позивач заявила вимоги до державного реєстратора, однак як позов іпотекодавця до державного реєстратора спірні правовідносини виникли передусім між позивачем та іпотекодержателем у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань та реалізацією прав іпотекодержателя щодо предмета іпотеки - нерухомого майна позивача.
Отже, спір щодо скасування рішення або запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно слід розглядати як спір про порушення цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстровано речове право на це майно.
Ленінський районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 14 жовтня 2024 рокупозовні вимоги ОСОБА_1 про витребування майназадовольнив.
Витребував із незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 .
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що датою отримання позивачем повідомлення банку зазначено 31 березня 2018 року. Водночас у матеріалах справи міститься інформація Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, надана суду на його запит, відповідно до якої позивач фактично була відсутня на території України у період з 03 березня 2018 року до 30 червня 2018 року, що свідчить про неможливість отримання нею зазначеного повідомлення банку.
За таких обставин встановлені під час розгляду справи фактичні дані спростовують презумпцію добросовісного виконання працівниками підприємства поштового зв'язку своїх обов'язків при врученні позивачу відповідного рекомендованого листа, що підтверджується наявними у справі доказами.
Крім того, у наявному в матеріалах справи повідомленні про вручення поштового відправлення відсутній підпис отримувача, а зазначено лише прізвище та ініціали « ОСОБА_1 », що не відповідає вимогам пункту 105 Правил надання послуг поштового зв'язку в редакції, чинній на момент направлення повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Отже, під час судового розгляду встановлено відсутність належних і допустимих доказів, які підтверджують факт отримання іпотекодавцем відповідного повідомлення, що є обов'язковою умовою для вирішення питання перереєстрації права власності на іпотечне майно. У зв'язку з цим суд дійшов висновку про порушення процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку.
Крім того, Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який був чинним на момент виникнення спірних реєстраційних дій, встановив тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього.
З огляду на викладене предмет іпотеки - нерухоме житлове майно, яке використовується як місце постійного проживання позичальника (майнового поручителя), не може бути примусово стягнуте на підставі положень зазначеного Закону, у тому числі шляхом реєстрації права власності за банком як способом забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, укладеним в іноземній валюті.
Спірна квартира, яка є предметом іпотеки, підпадає під критерії, визначені пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки була передана в іпотеку як забезпечення кредиту в іноземній валюті, використовувалася позивачем як місце її постійного проживання, у власності позивача відсутнє інше житлове нерухоме майно, а загальна площа іпотечного майна становить 87,6 кв. м, що не перевищує встановлений Законом граничний розмір у 140 кв. м.
Отже, оскільки всупереч дії мораторію відбувся фактичний перехід до АТ «Укрсоцбанк» як іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки без згоди позивача як власника майна, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірна квартира вибула з володіння позивача поза її волею.
Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, здійснюється шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів або інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту права власника.
З урахуванням встановлених обставин суд дійшов висновку, що ані у АТ «Укрсоцбанк», ані у ОСОБА_2 не виникло права власності на спірну квартиру, у зв'язку з чим ОСОБА_2 не мав законних підстав для її подальшого відчуження ОСОБА_3 .
Крім того, задоволення вимоги про витребування майна є пропорційним меті захисту права власності, з урахуванням того, що вимоги закону до відчуження іпотечного майна та права вимоги за кредитними й іпотечними договорами були або мали бути відомі ОСОБА_3 , оскільки такі вимоги є чіткими, доступними та передбачуваними.
Також перед придбанням квартири кінцевий набувач мав можливість ознайомитися з відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з метою з'ясування історії вибуття квартири з володіння її власників та наявності обмежень щодо вчинення реєстраційних дій, зокрема заборони, встановленої ухвалою Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 27 грудня 2018 року про забезпечення позову у цій справі.
За таких обставин, придбавши квартиру у ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не набула права власності на неї, а лише стала її фактичним володільцем, тоді як право володіння, користування та розпорядження квартирою продовжувало належати позивачу як її власнику. Негативні наслідки придбання майна у особи, яка не мала права на його відчуження, несе кінцевий набувач.
За встановлених обставин витребування спірної квартири з володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 є пропорційним меті захисту права приватної власності позивача.
Крім того, суд звернув увагу на те, що АТ «Укрсоцбанк», набувши право власності на спірну квартиру без відома та волі позивача, відчужило її на користь ОСОБА_2 за обставин, які мали викликати у останнього обґрунтовані сумніви. За умови прояву розумної обачності та належної перевірки правових підстав відчуження спірного майна не може вважатися, що у цій справі мало місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Також обставина, що АТ «Укрсоцбанк» набуло право власності на квартиру 19 жовтня 2018 року, ОСОБА_2 придбав її 01 грудня 2018 року, а вже 08 лютого 2019 року здійснив її відчуження ОСОБА_3 , не може свідчити про добросовісну поведінку учасників відповідних правочинів.
З урахуванням наведеного витребування житлового приміщення у кінцевого набувача також відповідає принципам справедливості, розумності та правової визначеності.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 25 березня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Шестіріков А. В., залишив без задоволення, а рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 14 жовтня 2024 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У квітні 2025 року ОСОБА_3 через представника Шестірікова А. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 14 жовтня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 березня 2025 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14, від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15, від 21 липня 2021 року у справі № 201/9557/18, від 31 жовтня 2023 року у справі № 204/5173/22.
Касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивувала тим, що у разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодавця про необхідність такого усунення, яка може бути спростована іпотекодавцем у загальному порядку.
Як встановлено судом першої інстанції, повідомлення про усунення порушень дійсно було направлено позивачеві, а обставина неможливості його отримання у зв'язку з перебуванням позивача за кордоном не може покладати негативні наслідки на іпотекодержателя. При цьому, у разі зміни місця проживання або перебування саме на позивача покладався обов'язок повідомити банк про зміну таких даних відповідно до пункту 2 кредитного договору. Оскільки повідомлень про перебування позивача за кордоном до банку не надходило, іпотекодержатель здійснив направлення вимоги за останньою відомою адресою позивача.
Положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку» на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, передбаченого відповідним застереженням в іпотечному договорі.
На думку заявника, доводи позивача про застосування зазначеного Закону спростовуються встановленими судом обставинами, оскільки звернення стягнення на спірну квартиру здійснено не у примусовому порядку, а за згодою іпотекодавця на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, що було погоджено сторонами у пункті 5.6 іпотечного договору.
Також у касаційній скарзі наголошувалося, що за відсутності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про права інших осіб або обтяження спірного майна особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, у зв'язку з чим набула право на майно, вільне від незареєстрованих прав третіх осіб.
На момент державної реєстрації права власності на спірну квартиру ухвала Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 27 грудня 2018 року не була зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а тому у державного реєстратора не було підстав для відмови у реєстрації права власності, так само як і у покупця - сумнівів щодо відсутності будь-яких обтяжень або обмежень щодо спірної квартири.
При цьому заявник стверджувала, що прийняття судового рішення, наслідком якого добросовісний набувач втрачає майно всупереч приписам статті 388 ЦК України, є неприйнятним, оскільки покладає на такого набувача індивідуальний та надмірний тягар відповідальності за порушення, допущені іншими особами (продавцем чи державними органами) у межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном.
Водночас суд першої інстанції, оцінюючи добросовісність набуття права власності на спірну квартиру, не надав належного та ґрунтовного аналізу твердженням представника заявника щодо добросовісності придбання спірного майна за відсутності будь-яких офіційних відомостей у державних реєстрах про встановлені щодо нього обмеження.
Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 16 квітня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Ленінського районного суду міста Дніпропетровська.
08 травня 2025 року матеріали справи № 205/9325/18 надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
06 квітня 2005 року між АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого, у свою чергу, є АТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 40/133-5, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 30 800,00 дол. США зі сплатою 12 % річних із кінцевим строком повернення до 05 квітня 2012 року (том 1, а. с. 16-19).
З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 06 квітня 2005 року між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № 172, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , яка належала іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 05 квітня 2005 року, виданого виконавчим комітетом Ленінської районної у місті Дніпрі ради на підставі рішення від 11 березня 2005 року № 317 та технічного паспорта від 13 квітня 2006 року (том 1, а. с. 20-25, 43-47).
21 березня 2018 року АТ «Укрсоцбанк» направило ОСОБА_4 та ОСОБА_1 вимогу про сплату кредитної заборгованості разом із повідомленням про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі іпотечного договору у разі невиконання цієї вимоги протягом тридцятиденного строку. Зазначена вимога, за даними банку, була вручена 31 березня 2018 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (том 1, а. с. 148-153; том 4, а. с. 209, 234).
Як убачається з відповіді Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 08 серпня 2019 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 03 березня 2018 року перетнула державний кордон України у напрямку виїзду та 30 червня 2018 року - у напрямку в'їзду (том 5, а. с. 28).
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 листопада 2018 року, 19 жовтня 2018 року державний реєстратор філії № 3 КП «Реєстраційний центр» Олійник А. М. внесла запис про право власності № 28458967 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 19 жовтня 2018 року, індексний номер 43587905, за яким власником квартири АДРЕСА_2 , зазначено АТ «Укрсоцбанк» на підставі іпотечного договору від 06 квітня 2005 року № 172 (том 1, а. с. 13-15).
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 13 січня 2019 року, 01 грудня 2018 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Ю. О. вніс запис про право власності № 29209807 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 01 грудня 2018 року, індексний номер 44358794, за яким власником спірної квартири став ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 01 грудня 2018 року № 2812, укладеного між АТ «Укрсоцбанк» (продавець) та ОСОБА_2 (покупець), посвідченого зазначеним нотаріусом (том 1, а. с. 170; том 4, а. c. 239).
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28 лютого 2019 року, 08 лютого 2019 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Гусенко О. О. вніс запис про право власності № 30211651 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 08 лютого 2019 року, індексний номер 45438137, за яким власником квартири АДРЕСА_2 , зазначено ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 08 лютого 2019 року № 633, укладеного між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець), посвідченого приватним нотаріусом Гусенком О. О. (том 1, а. с. 171; том 4, а. с. 240).
З відповіді Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 26 грудня 2018 року № 5/5-191 убачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , з 01 квітня 2003 року та знята з реєстраційного обліку 29 листопада 2018 року (том 1, а. с. 107, 108).
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 09 травня 2024 року, за ОСОБА_1 не зареєстровано будь-якого іншого нерухомого майна у власності, окрім іпотечної квартири, розташованої за вказаною адресою (том 5, а. с. 50-53).
Ленінський районний суд міста Дніпропетровська ухвалами від 27 грудня 2018 року відкрив провадження у цій справі, призначив судове засідання та частково задовольнив заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову шляхом встановлення заборони суб'єктам державної реєстрації та державним реєстраторам, у тому числі нотаріусам, вчиняти будь-які дії, пов'язані з державною реєстрацією прав, зокрема приймати заяви про проведення реєстраційних дій щодо об'єкта нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2 , яка на той момент належала АТ «Укрсоцбанк» (том 1, а. с. 87-91).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються лише в частині задоволення позовної вимоги про витребування майна, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає ці рішення тільки в означеній частині.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частин першої та другої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.
За змістом статей 610, 612 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - стаття 1048 ЦК України), що підлягає сплаті.
Отже, у випадку настання строку виконання зобов'язання за кредитним договором, у тому числі і випадку, передбаченому частиною другою статті 1050 ЦК України, позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина перша статті 546 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо врегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Згідно з частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
Аналогічні положення закріплені в Законі України «Про іпотеку» в редакції, чинній на момент звернення стягнення на предмет іпотеки.
Тобто законодавством і на момент укладення іпотечного договору, й на момент звернення стягнення на предмет іпотеки передбачався спосіб задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки як шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса (у примусовому порядку), так і позасудове (добровільне) врегулювання згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, зокрема й шляхом передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки.
Аналогічні правові висновки стосовно оцінки застереження в іпотечному договорі як договору про задоволення вимог іпотекодержателя викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19 (провадження № 14-81цс22) та у постановах Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 750/10129/18 (провадження № 61-4971св20), від 30 липня 2024 року у справі № 754/17295/20 (провадження № 61-1565св24), від 19 червня 2024 року у справі № 761/14019/19 (провадження № 61-4790св24) та багатьох інших.
Отже, як за положеннями Закону України «Про іпотеку», так і за змістом договору, правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом договору іпотеки, є не лише окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, але й відповідне застереження в іпотечному договорі.
Завершенням позасудового врегулювання спору є державна реєстрація права власності на предмет іпотеки, що виступає забезпеченням за основним зобов'язанням, за іпотекодержателем.
Верховний Суд у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 715/1788/19 (провадження № 61-6548св20) зазначив, що у разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем у загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя. При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання.
Велика Палата Верховного Суду у пунктах 54-60 постанови від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначила, що належним необхідно вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку. Належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також необхідно вважати таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.
Відповідно до підпункту 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який був чинним на час вчинення оспорюваних реєстраційних дій, не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника / майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Отже, мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, встановлений зазначеним Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення (відчуження без згоди власника) такого предмета іпотеки.
Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів застосовуються з урахуванням його норм.
Таким чином, Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який діяв до 23 вересня 2021 року, установив тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без його згоди.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18, від 19 липня 2021 року у справі № 363/431/19 дійшла висновку, що у разі якщо квартира, яка є предметом іпотеки, підпадає під критерії, визначені пунктом 1 статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», на неї не може бути звернуто примусове стягнення, у тому числі шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем у порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку». Зазначене є підставою для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на таку квартиру за іпотекодержателем.
Отже, встановивши, що спірна квартира, яка є предметом іпотеки, підпадає під критерії, визначені пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки була передана в іпотеку як забезпечення кредиту в іноземній валюті, використовувалася позивачем як місце її постійного проживання, у власності позивача відсутнє інше житлове нерухоме майно, а загальна площа іпотечного майна становить 87,6 кв. м, що не перевищує граничного розміру 140 кв. м, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося з порушенням положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким було встановлено тимчасовий мораторій на відчуження іпотечного майна, у тому числі в позасудовому порядку.
За таких обставин у державного реєстратора були відсутні правові підстави для проведення державної реєстрації права власності за іпотекодержателем - АТ «Укрсоцбанк» - на спірну квартиру.
Велика Палата Верховного Суду послідовно виснувала щодо ефективних способів захисту у разі неодноразового відчуження майна. Відповідно до її висновків захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту права власника (пункти 73, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц; пункти 84, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зробила такі правові висновки:
«183.Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
184.Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166 - 168).
185. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
186.Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19, пункти 40 - 43)).
187.Велика Палата Верховного Суду вважає, що можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними.
188. Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства».
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
У статті 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Набувач визнається добросовісним, якщо на час вчинення правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.
Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване.
Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Таким чином, у випадку, якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, він може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 30 серпня 2023 року у справі № 712/9803/20 (провадження № 61-12639св22) та від 27 лютого 2024 року у справі № 754/3142/21 (провадження № 61-349св23).
Велика Палата Верховного Суду у пункті 61 постанови від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) наголосила, що іпотекодержатель, який не набув права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, зокрема не має права відчужувати предмет іпотеки іншій особі. За таких умов предмет іпотеки, придбаний іншою особою за договором з іпотекодержателем, є майном, набутим у особи, яка не мала права на його відчуження. Добросовісна особа, яка набуває майно у особи, що не є його власником, повинна пересвідчитися у наявності в останньої права розпоряджатися таким майном.
Ураховуючи викладене, встановивши порушення процедури звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності на нього за АТ «Укрсоцбанк», суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність у останнього права на відчуження спірного нерухомого майна на користь інших осіб та, відповідно, правильно визнали вимоги ОСОБА_1 про витребування такого майна з володіння кінцевого набувача ОСОБА_3 обґрунтованими.
Суди надали оцінку пропорційності втручання у право мирного володіння спірним майном ОСОБА_3 як кінцевого набувача предмета іпотеки та дійшли загалом правильних висновків про те, що витребування у відповідача квартири, яка належить позивачу та вибула з її володіння поза її волею, не порушує справедливого балансу між інтересами позивача та інтересами відповідача. При цьому відповідач не позбавлена права на відшкодування завданих їй збитків, зокрема у порядку, передбаченому статтею 661 ЦК України, шляхом пред'явлення відповідних вимог до особи, у якої вона придбала нерухоме майно.
Отже, повернення власнику протиправно відчуженого нерухомого майна переслідує легітимну мету. Невідповідності такого заходу критеріям правомірного втручання у право власності ОСОБА_3 , сформованим у сталій практиці Європейського суду з прав людини, судами не встановлено, так само як і перешкод для застосування механізму, передбаченого статтею 388 ЦК України.
Висновки судів першої та апеляційної інстанцій узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 29 жовтня 2025 року у справі № 753/13872/19 (провадження № 61-8454св25).
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого в означеній вище частині ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Аргументи касаційної скарги про те, що задоволення позову призвело до безоплатного позбавлення відповідача як добросовісного набувача права власності на спірне майно, не заслуговують на увагу, оскільки у разі, якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, такий власник має право розраховувати на повернення цього майна незалежно від добросовісності та відплатності його набуття третіми особами та звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння. Водночас, з урахуванням принципу пропорційності, особа, з володіння якої витребовується спірне майно, не позбавлена можливості відновити свої майнові права шляхом пред'явлення вимоги до особи, у якої це майно було придбано, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України.
Доводи касаційної скарги про наявність у позивача волі на відчуження квартири іпотекодержателю - АТ «Укрсоцбанк» - на підставі договору іпотеки, укладеного між сторонами, а відтак про неможливість витребування спірної квартири відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, також не заслуговують на увагу, оскільки звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося з порушенням положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким було встановлено тимчасовий мораторій на відчуження іпотечного майна, у тому числі в позасудовому порядку, у зв'язку з чим спірне майно вибуло з володіння позивача поза її волею.
Посилання заявника на те, що вона набула спірне майно у власність на підставі відплатного правочину (договору купівлі-продажу) у період відсутності будь-яких обтяжень щодо цього майна, є неспроможними. Виникнення у власника права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить не від наявності чи відсутності обтяжень, а від способу вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав це майно у володіння. Однією з таких підстав є вибуття майна поза волею власника.
Велика Палата Верховного Суду у пункті 61 постанови від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) наголосила, що іпотекодержатель, який не набув права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, зокрема не має права відчужувати предмет іпотеки іншій особі. За таких умов предмет іпотеки, придбаний іншою особою за договором з іпотекодержателем, є майном, набутим у особи, яка не мала права на його відчуження. Добросовісна особа, яка набуває майно у особи, що не є його власником, повинна пересвідчитися у наявності в останньої права розпоряджатися таким майном.
З урахуванням того, що ОСОБА_3 набула спірну квартиру у особи, яка не мала права на її відчуження, а також з огляду на те, що майно вибуло з володіння позивача поза її волею, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для витребування квартири з чужого незаконного володіння відповідача як останнього набувача спірного майна.
Отже, з огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами обставини справи, не вбачається невідповідності застосованого заходу втручання у право власності відповідача критеріям правомірного втручання у право на мирне володіння майном, сформованим у практиці Європейського суду з прав людини. Задоволення позову та витребування у відповідача спірної квартири не призводить до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а відповідає справедливому балансу інтересів сторін, оскільки приватний інтерес позивача у поверненні майна, яке вибуло з її власності поза її волею, переважає приватний інтерес кінцевого набувача у збереженні за ним права на спірне майно. Менш обтяжливого та водночас ефективного способу захисту порушеного права позивача колегія суддів Верховного Суду не вбачає.
Доводи касаційної скарги про те, що у разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодавця, яка може бути спростована лише самим іпотекодавцем у загальному порядку, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, сам собою факт направлення іпотекодержателем повідомлення не є достатнім для підтвердження належного повідомлення іпотекодавця у розумінні вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку». Обов'язковою умовою застосування позасудового способу звернення стягнення є доведеність факту отримання іпотекодавцем відповідної вимоги або, принаймні, наявність беззаперечних доказів створення реальної можливості для її отримання.
Судами встановлено, що на момент, коли, за твердженням іпотекодержателя, повідомлення було вручено, позивач фактично перебувала за межами України, що підтверджується офіційною інформацією Державної прикордонної служби України. За таких обставин висновок про належне повідомлення іпотекодавця є необґрунтованим, а презумпція добросовісності дій іпотекодержателя спростована сукупністю встановлених судом доказів.
Посилання заявника на те, що негативні наслідки неможливості отримання повідомлення мають покладатися на позивача у зв'язку з її перебуванням за кордоном та невиконанням обов'язку повідомити банк про зміну місця перебування, також є безпідставними. Норми Закону України «Про іпотеку» не пов'язують можливість позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки з формальним направленням вимоги за останньою відомою адресою іпотекодавця, а вимагають дотримання гарантій захисту його майнових прав, зокрема забезпечення реальної можливості дізнатися про пред'явлені вимоги.
Крім того, як правильно зазначили суди, навіть за умови формального дотримання порядку направлення вимоги, звернення стягнення на спірну квартиру було здійснено з порушенням положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який на момент виникнення спірних правовідносин встановлював тимчасову заборону на відчуження іпотечного житлового майна, у тому числі в позасудовому порядку.
Доводи заявника значною мірою зводяться до встановлення обставин, протилежних тим, які були з'ясовані судами першої та апеляційної інстанцій, тоді як дослідження та оцінка доказів є їхньою процесуальною прерогативою. Відповідно до статей 77-80, 89, 367 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16).
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послалася заявник у касаційній скарзі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення в частині вирішення позову про витребування майна - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо клопотання про розгляд справи за участю сторони
У касаційній скарзі ОСОБА_3 також просила суд здійснювати розгляд касаційної скарги за її участю у судовому засіданні.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Абзац другий частини першої вказаної статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.
Положення частин п'ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.
Верховний Суд створив учасникам процесу у цій справі належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, у яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи мав право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.
З огляду на вказане, а також ураховуючи те, що сторони у справі вже надали свої аргументи, суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і такої необхідності колегія суддів не знайшла, то у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про розгляд справи за участю сторін слід відмовити.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Шестіріков Андрій Васильович, про розгляд справи за участі сторін у справі відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Шестіріков Андрій Васильович, залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 14 жовтня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 березня 2025 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про витребування майна залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко