28 січня 2026 року
м. Київ
справа № 354/637/15-ц
провадження № 61-16378св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Сердюка В. В.,
суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Калараша А. А., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - перший заступник прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України;
відповідачі: Поляницька сільська рада, ОСОБА_1 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Державне підприємство «Ворохтянське лісове господарство»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 22 листопада 2022 року у складі судді Остап'юк М. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 серпня 2023 року у складі колегії суддів Мальцевої Є.Є., Луганської В. М., Максюти І. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2015 року перший заступник прокурора Івано-Франківської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України із позовною заявою до Поляницької сільської ради, ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Державне підприємство «Ворохтянське лісове господарство» (далі - ДП «Ворохтянське лісове господарство»), про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки у власність держави.
Позов обґрунтовано тим, що рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради № 19 від 13 червня 2002 року, на підставі якого видано відповідачу
ОСОБА_1 оспорюваний державний акт від 21 червня 2002 року серії ІІ-ІФ № 042906 на право власності на спірну земельну ділянку, є фіктивним, оскільки не приймалося взагалі.
Зазначав, що факт незаконності передачі земель лісового фонду, у тому числі відповідачу ОСОБА_1 , встановлений за результатами розгляду кримінальної справи № 1-6/2011, порушеної стосовно посадових осіб Поляницької сільської ради за частиною третьою статті 28, частиною першою статті 366, частиною третьою статті 28, статтею 364, частиною першою статті 28, частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Передана відповідачу спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство» на підставі державного акта на право постійного користування землею ІІ-ІФ № 002701 від 10 листопада
2001 року та знаходиться у кварталі 23 виділ 27 Поляницького лісництва Ворохтянського державного лісового господарства.
Зазначав, що постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2015 року у справі № 1-6/11 встановлено, що Поляницький сільський голова ОСОБА_2 та інженер-землевпорядник ОСОБА_3 , зловживаючи владою та службовим становищем, з корисливих мотивів, в особистих інтересах та в інтересах осіб, які бажали безоплатно отримати для індивідуального житлового будівництва земельні ділянки у с. Поляниця Яремчанської міської ради, всупереч вимог законодавства, за погодженням із начальником Яремчанського міського управління земельних ресурсів, склали та видали завідомо неправдиві офіційні документи - рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 14 лютого 2002 року № 4, від 12 вересня 2002 року № 32, від 10 жовтня 2002 року № 36, від 15 листопада 2002 року № 40, від 13 лютого 2003 року № 6, від 10 липня 2003 року № 27 «Про вилучення земельних ділянок» у Поляницького лісництва Ворохтянського Держлісгоспу загальною площею 40,69 га, віднесення їх в землі запасу сільської ради, про зміну їх цільового призначення і переведення з лісового фонду в землі житлової та громадської забудови».
Надалі були підроблені рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради за 2002-2003 роки з додатками в частині передання у приватну власність незаконно вилучених у ДП «Ворохтянське лісове господарство» земельних ділянок лісового фонду 105 фізичним особам, прізвища яких зазначені у постанові Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2015 року у справі № 1-6/11.
Також упродовж 2002-2003 років сільський голова ОСОБА_2 , інженер-землевпорядник ОСОБА_3 , начальник Яремчанського міського управління земельних ресурсів ОСОБА_4 незаконно надали у приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків землі державного лісового фонду 105 фізичним особам, в тому числі відповідачу ОСОБА_1 , які перебували у користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ, рішення про вилучення яких Поляницькою сільською радою та виконавчим комітетом Поляницької сільської ради не приймалися.
Постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2015 року (справа № 1-6/11, провадження № 1/341/6/15) посадових осіб Поляницької сільської ради звільнено від кримінальної відповідальності в зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, кримінальне провадження закрито. Цивільний позов ДП «Ворохтянське лісове господарство» про стягнення завданих збитків державі залишено без розгляду із роз'ясненням про право на його пред'явлення в порядку цивільного судочинства.
Однак станом на час подання позову, 07 вересня 2015 року ні ДП «Ворохтянське лісове господарство», ні Державне агентство лісових ресурсів України не звернулися до суду з відповідними позовами. Пред'явлення позову обумовлене необхідністю захисту інтересів держави та невжиттям суб'єктом владних повноважень необхідних заходів. Тому прокурор, керуючись вимогами ЦПК України та Закону України «Про прокуратуру», звернувся до суду із вказаним позовом з метою захисту інтересів держави.
З огляду на те, що ОСОБА_1 отримав право власності на земельну ділянку на підставі фіктивного рішення, внаслідок чого земельну ділянку було вилучено у законного землекористувача ДП «Ворохтянське лісове господарство», земельна ділянка підлягає витребуванню у власність держави. Прокурор також вважає, що оскільки рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 13 червня 2002 року № 19 не приймалося у встановленому порядку, тобто є фіктивним, воно не підлягає визнанню недійсним в суді.
З урахуванням викладеного, змінивши позовні вимоги, позивач просив суд:
? визнати недійсним та скасувати державний акт на право приватної власності на землю від 21 червня 2002 року серії ІІ-ІФ № 042906 площею 01507 га;
? витребувати у ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,1507 га, без кадастрового номеру, розташовану в с. Поляниця, право власності на яку посвідчується державним актом на право приватної власності на землю від 21 червня 2002 року серії ІІ-ІФ № 042906, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 16, з чужого незаконного володіння у власність держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство».
Яремчанський міський суд Івано-Франківської області ухвалою від 06 вересня
2022 року ДП «Ворохтянське лісове господарство» залучив до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Яремчанський міський суд Івано-Франківської області рішенням від 22 листопада 2022 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 24 серпня 2023 року, позов задовольнив частково.
Витребував у ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,1507 га, без кадастрового номеру, розташовану в с. Поляниця, право власності на яку посвідчується державним актом на право приватної власності на землю від 21 червня 2002 року серії ІІ-ІФ № 042906, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 16, із чужого незаконного володіння
у власність держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України.
У задоволенні позовних вимог про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю від 21 червня 2002 року серії ІІ-ІФ № 042906, виданого ОСОБА_1 на підставі рішення № 19 Поляницької сільської ради народних депутатів від 13 червня 2002 року, відмовив.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції виходив з того, що факт вибуття спірної земельної ділянки з володіння держави поза її волею доведений позивачем, відповідач ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку з порушенням вимог законодавства, тому є правові підстави витребування від ОСОБА_1 спірної ділянки. При вирішенні позовних вимог про визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку суд першої інстанції виходив з того, що такі вимоги не є ефективним способом захисту, тому відмовив в їх задоволенні.
Рішення суду в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку не оскаржувалося, тому апеляційним судом рішення суду першої інстанції в цій частині не переглядалося.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
11 листопада 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку звернувся до
Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 22 листопада 2022 року та постанову
Івано-Франківського апеляційного суду від 24 серпня 2023 року у цій справі, та посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 22 листопада 2022 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 серпня 2023 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Державне агентство лісових ресурсів України є суб'єктом владних повноважень інтереси, якого може представляти прокурор, однак на законодавчому рівні не наділене повноваженнями щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, відповідно, не є органом, який може бути належним позивачем у спірних правовідносинах та вказує що такі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18, від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17, у постановах Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року у справі № 607/14378/21, від 26 квітня 2023 року у справі № 369/3147/19.
Відповідач у суді першої інстанції заявляв клопотання про застосування позовної давності, однак суд, аналізуючи причини пропуску позовної давності, визнав їх поважними, проте позовну давність не поновив. У рішенні місцевого суду ні в описовій його частині, ні в резолютивній не міститься посилань щодо поновлення позовної давності та вказує, щодо застосування судами першої та апеляційної інстанцій норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц.
Позивач не довів факту підроблення рішення Поляницької сільської ради від 13 червня 2002 року № 19, на підставі якого відповідачу було передано земельну ділянку, та вказує, що інформація, викладена в листі Карпатського державного підприємства геодезії, картографії та кадастру Державного комітету природних ресурсів України від 01 жовтня 2004 року № 464 (далі - ДП «Карпатигеодезкартографія»), не дозволяє встановити факт знаходження спірної земельної ділянки на землях лісового господарства (не вказано достатніх особових даних про фізичну особу, не наведено кадастрових номерів земельних ділянок, не зазначено на підставі чого проведено розбивку на квартали та ділянки).
Провадження у суді касаційної інстанції
27 грудня 2023 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті
389 ЦПК України.
У січні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 23 вересня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Відповідно до протоколу автоматизованого визначення складу колегії суддів від 22 січня 2026 року для розгляду цієї справи визначено такий склад колегії суддів: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Калараш А. А., Карпенко С. О., Фаловська І. М.
Згідно із протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 26 січня 2026 року у зв'язку з перебуванням суддів Карпенко С. О. та Фаловської І. М. у відпустці визначено такий склад колегії суддів для розгляду цієї справи: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Калараш А. А., Литвиненко І. В., Петров Є. В.
Доводи відзиву на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу прокурор вказує на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що у постійному користуванні Ворохтянського державного лісогосподарського підприємства перебували землі для ведення лісового господарства, площею 4358,5 га, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею серії ІІ-ІФ № 002701, виданим на підставі рішення Поляницької сільської ради від 11 січня 2001 року № 3.
Пунктом 3 рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 14 лютого 2002 року № 4 «Про вилучення та надання земельних ділянок та зміну цільового призначення землі» вирішено вилучити у Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ земельну ділянку площею 1,2 га у кварталі 23 виділ 27 , яка включає спірну земельну ділянку відповідача ОСОБА_1 .
На підставі рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 13 червня 2002 року № 19 ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею 0,1507 га, розташовану у с. Поляниця Яремчанської міської ради; цільове призначення (використання) земельної ділянки - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Земельній ділянці кадастровий номер не присвоєно.
21 червня 2002 року ОСОБА_1 отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ІІ-ІФ № 042906, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 16.
Зі змісту листа ДП «Карпатигеодезкартографія» від 01 жовтня 2004 року № 464 відомо, що земельна ділянка, площею 0,1500 га, яка надана безоплатно у приватну власність відповідачу ОСОБА_1 , розташована у кварталі 23 , ділянка
27 території земель лісокористування Поляницького лісництва Ворохтянського Держлісгоспу.
Наказом Державного комітету лісового господарства України від 03 квітня
2006 року № 87 Ворохтянський держлісгосп перейменовано на ДП «Ворохтянське лісове господарство». Згідно зі Статутом ДП «Ворохтянське лісове господарство», затвердженим наказом Державного комітету лісового господарства України 26 листопада 2007 року, у редакції станом на день постановлення рішення судом першої інстанції, ДП «Ворохтянське лісове господарство» засноване на державній власності, належить до сфери управління Державного комітету лісового господарства України, який реорганізовано шляхом утворення у 2010 році Державного агентства лісових ресурсів України (Указ Президента України
від 09 грудня 2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»).
У Положенні про Державне агентство лісових ресурсів України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2014 року № 521, встановлено, що Державне агентство лісових ресурсів України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства. До основних завдань Держлісагентства відноситься, зокрема, здійснення державного управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду в лісах підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління. Таким чином, Державне агентство лісових ресурсів України здійснює державне управління територіями в лісах підприємств, що належать до сфери його управління, у тому числі ДП «Ворохтянське лісове господарство».
23 березня 2004 року слідчим прокуратури Івано-Франківської області Балитою Р. І. порушено кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем посадовими особами Поляницької сільської ради та її виконавчого комітету за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 364 КК України. У межах цієї кримінальної справи проведено комісійну судово-земельну експертизу, за висновком якої від 11 березня 2005 року рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради № 4 від 14 лютого 2002 року, на підставі якого вилучено землю у кварталі 23 виділ 27 , прийнято без дотримання процедури вилучення, надання та зміни цільового призначення земель лісового фонду. У кварталі 23 ділянка 27 розташована спірна земельна ділянка відповідача ОСОБА_1 .
Постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2015 року звільнено від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, сільського голову села Поляниця ОСОБА_2 , інженера-землевпорядника ОСОБА_3 , начальника Яремчанського міського управління земельних ресурсів ОСОБА_4 .
Під час судового розгляду в кримінальній справі № 1-6/2011 встановлено, що всупереч вимог ЗК України, ЛК України, генерального плану забудови села Поляниця, затвердженого рішенням сесії сільської ради від 30 січня 2001 року, «Правил забудови населених пунктів області» від 12 листопада 2002 року, Закону України «Про планування та забудову територій», інженер-землевпорядник ОСОБА_3 та сільський голова ОСОБА_2 за погодженням з начальником управління земельних ресурсів ОСОБА_4 склали та видали завідомо неправдиві офіційні документи - рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 14 лютого 2002 року № 4, від 12 вересня 2002 року № 32, від 10 жовтня 2002 року № 36, від 15 листопада 2002 року № 40, від 13 лютого 2003 року № 6, від 10 липня 2003 року № 27 «Про вилучення земельних ділянок» Поляницького лісництва Ворохтянського державного лісового господарства загальною площею 40,69 га, віднесення їх в землі запасу сільської ради, про зміну їх цільового призначення і переведення з лісового фонду в землі житлової та громадської забудови.
Судом першої інстанції досліджено матеріали кримінальної справи №1-6/2011 та речові докази, що зберігаються у справі: технічну документацію у кількості
43 (сорок три) одиниці, протоколи засідань виконкому Поляницької сільської ради 2002 року на 151 аркушах, протоколи сесії Поляницької сільської ради
2001-2002 роках на 169 аркушах, матеріали засідання виконкому з 11 липня до
12 грудня 2002 року на 201 аркушах. Технічної документації по складанню державного акта на право власності на землю на ім'я громадянина ОСОБА_1 суду не надано. Судом не виявлено документів, які б свідчили про дотримання вимог законодавства при переданні ОСОБА_1 спірної земельної ділянки у власність з дотриманням процедури, визначеної законодавством, зокрема в числі перевірених судом протоколів виконкому Поляницької сільської ради 2002 року, протоколів сесії Поляницької сільської ради 2001-2002 роки, матеріалів засідання виконкому з 11 липня - 12 грудня 2002 року.
Суди встановили, що матеріалами кримінальної справи № 1-6/2011 доведено, що на підставі рішення від 14 лютого 2002 року № 4, Поляницька сільська рада незаконно вилучила у Поляницького лісництва Ворохтянського державного лісового господарства землю у кварталі 23 виділ 27 , яку в подальшому передала безоплатно у приватну власність фізичним особам, у тому числі відповідачу ОСОБА_1
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 22 листопада 2022 року та постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 24 серпня
2023 року підлягають касаційному перегляду лише в частині витребування у відповідача спірної земельної ділянки з чужого незаконного володіння у власність держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України. В частині визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалося, тому в силу вимог статті 400 ЦПК України судові рішення в цій частині касаційному перегляду не підлягають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.
Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Згідно з пунктами «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.
Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, в тому числі землі лісового фонду (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України). Частиною першою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
За частиною першою пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України.
Відповідно до частини першої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Частиною шостою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання.
Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення (частина сьома статті 118 ЗК України).
Частинами першою, другою статті 20 ЗК України визначено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетичні, виховні та інші функції, мають обмежене експлуатаційне значення і підлягають державному обліку та охороні (частина друга статті 3 ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Усі ліси на території України становлять її лісовий фонд. До лісового фонду належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства (стаття 4 ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Ліси України підлягають охороні і захисту, що передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на їх збереження від знищення, пошкодження, ослаблення та іншого шкідливого впливу, захист від шкідників і хвороб, а також раціональне використання. Забезпечення охорони та захисту лісів покладається на центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, Верховну Раду Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів та постійних лісокористувачів відповідно до законодавства України (частини перша, друга статті 85 ЛК України).
У частині другій статті 5 ЛК України передбачено, що віднесення земельних ділянок до складу земель лісового фонду, визначення їх меж провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством.
Згідно зі статтями 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5,0 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди - іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. Порядок використання земель лісового фонду визначається законом.
Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЗК України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
Таким чином, земельне законодавство, яке діяло на момент виникнення спірних правовідносин, дозволяло органу місцевого самоврядування вилучати для суспільних та інших потреб земельні ділянки, надані у постійне користування, але при дотриманні чітко визначеної законодавством процедури. При цьому законодавством чітко передбачалося, що при передачі громадянам чи юридичним особам земельної ділянки, в тому числі, лісогосподарського призначення, яка перебуває у постійному користуванні спеціалізованого державного лісогосподарського підприємства, мають передувати рішення органу місцевого самоврядування про вилучення цієї земельної ділянки та про зміну її цільового призначення.
Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Частини перша, друга статті 321 ЦК України визначають непорушність права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.
За висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, який підтримав Верховний Суд, зокрема у постановах від 13 вересня 2023 року у справі № 359/3912/15-ц (провадження
№ 61-3901св23), від 20 вересня 2023 року у справі № 206/2421/16-ц (провадження № 61-18150св21), захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння.
Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).
Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (пункти 99-100), від 06 липня 2022 року в справі № 914/2618/16 (пункти 39, 42-44, 50), від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5), від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20 (пункти 9.65-9.66), від 15 лютого 2023 року в справі № 910/18214/19 (пункт 9.47) та інших).
У постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року у справі № 354/618/15-ц (провадження № 61-16860св23) за позовом першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України до Поляницької сільської ради, ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ДП «Ворохтянське лісове господарство», про визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки, яка є подібною зі справою, що переглядається у касаційному порядку, колегія суддів керувалася тим, що визнання недійсним та скасування державного акта не є належним способом захисту порушеного права.
Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, підлягає встановленню, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння.
При цьому колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 січня 2020 року у справі
№ 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19), згідно з якими у спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, в яких на підставі цих рішень виникли права, що були надалі відчужені. Подібні за змістом правові висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (провадження № 14-2цс21).
Аналізуючи викладене, можна дійти висновку, що у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння позивач вправі доводити незаконність наказів про надання у власність земельної ділянки фізичній особі, без заявлення вимоги про визнання їх недійсними, оскільки таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які вони спрямовані.
З огляду на це у зазначеній категорії справ питання неправомірності вибуття майна з власності, зокрема, комунальної чи державної, є предметом доказування у справі, а тому відповідні доводи підлягають доведенню позивачем та спростуванню стороною, яка їх заперечує, на загальних підставах.
Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд про те, що спірна земельна ділянка у встановленому порядку органом місцевого самоврядування не вилучалася, зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалася, тому під час передання земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 . Поляницькою сільською радою порушено вимоги законодавства щодо вилучення земельної ділянки лісового фонду у постійного користувача - Ворохтянського державного лісового господарства, та дійшли правильного висновку щодо задоволення позовних вимог у частині витребування у ОСОБА_1 спірної земельної ділянки з чужого незаконного володіння у власність держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України.
Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 06 листопада 2024 року у справі № 354/681/15-ц (провадження № 61-14611св23), від 23 грудня 2025 року у справі № № 354/601/15-ц (провадження № 61-1868св25).
Щодо доводів касаційної скарги
Доводи заявника про недоведеність позивачем факту підроблення рішення Поляницької сільської ради від 13 червня 2002 року № 19, на підставі якого позивачу передано земельну ділянку, а інформація, викладена в листі ДП «Карпатигеодезкартографія», не дозволяє встановити факт знаходження спірної земельної ділянки на землях лісгоспу, спростовуються дослідженими судами доказами, та зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин, переоцінки доказів і спонукання до прийняття до протилежного рішення.
Так, відповідно до висновку комісійної судово-земельної експертизи від 11 березня 2005 року, проведеної у рамках кримінальної справи, яку суди правильно взяли до уваги рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради № 4 від 14 лютого 2002 року, на підставі якого вилучено землю у кварталі 23 виділ 27 , - прийнято без дотримання процедури вилучення, надання та зміни цільового призначення земель лісового фонду, в той же час земельна ділянка, площею 0,1500 га, яка надана безоплатно у приватну власність відповідачу ОСОБА_1 , розташована у кварталі 23 , ділянка 27 території земель лісокористування Поляницького лісництва Ворохтянського Держлісгоспу. Наведене підтверджується листом ДП «Карпатигеодезкартографія» від 01 жовтня 2004 року № 464.
Щодо представництва прокурором інтересів держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України.
Представництво інтересів громадянина або держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру». Частина перша цієї статті (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду) визначає, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 23 зазначеного Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
В судовому процесі, зокрема цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах.
Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Отже, незалежно від того, хто саме звернувся до суду - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор, у судовому процесі держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб'єкта процесуальних правовідносин.
У справі, яка переглядається, перший заступник прокурора Івано-Франківської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України. Таким чином, позивачем у зазначеній справі є держава, представництво інтересів якої в особі зазначеного вище органу державної влади здійснює прокурор. Прокурор обґрунтовував порушення прав держави як власника земельної спірної ділянки зокрема тим, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави з порушенням вимог закону, у зв'язку з чим просив витребувати з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі
ДП «Ворохтянське лісове господарство» земельну ділянку площею 0, 1507 га, без кадастрового номеру, розташовану в селі Поляниця, право власності на яку посвідчується державним актом на право приватної власності на землю
від 21 червня 2002 року серії ІІ-ІФ № 042906, зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 16, - з чужого незаконного володіння у власність держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство».
Аналіз змісту обґрунтування заявлених у справі позовних вимог дає підстави для висновку, що прокурор заявив позов не в інтересах конкретного органу державної влади (Державного агентства лісових ресурсів України) чи державного підприємства (ДП «Ворохтянське лісове господарство»), а в інтересах держави, як матеріального позивача у справі. Отже, вимоги прокурора про витребування земельної ділянки на користь держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство» заявлені не в інтересах цього державного підприємства чи Державного агентства лісових ресурсів України, а в інтересах держави.
Аналогічні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду
від 20 грудня 2023 року у справі № 619/77/15-ц (провадження № 61-9722св23), та у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2024 року у справі № 354/681/15-ц (провадження № 61-14611св23).
Такий висновок Верховного Суду не суперечить висновку, викладеному у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18, від 08 жовтня
2019 року у справі № 916/2084/17, у постановах Верховного Суду від 25 жовтня
2022 року у справі № 607/14378/21, від 26 квітня 2023 року у справі № 369/3147/19 на які посилається заявник в касаційній скарзі.
Щодо застосування позовної давності
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
У разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, провадження № 14-183цс18).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п'ята статті 267 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року в справі
№ 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18) зазначено, що «позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не встановлює, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропуску позовної давності поважними. Як правило, це відбувається за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів».
Тлумачення частини п'ятої статті 267 ЦК України свідчить, що під поважними причинами пропуску позовної давності слід розуміти такі обставини, що з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову (постанова Верховного Суду від 01 червня 2022 року в справі № 591/7612/19, провадження № 61-17св21).
У пунктах 121-123 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня
2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20) вказано, що за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб'єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов'язання як у судовому, так і в позасудовому порядку.
Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
Очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій, на думку добросовісного розсудливого спостерігача, виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі інших позовів, заяв про закриття провадження у справі тощо. Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19.
У постанові Верховного Суду від 04 вересня 2024 року у справі № 947/9769/22 (провадження № 61-17174св23) зазначено, що чинне законодавство не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. Подання позову з іншими матеріально-правовими підставами не перериває перебігу позовної давності, але, разом з тим, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Вказуючи про дотримання прокурором позовної давності, суди попередніх інстанцій врахували, що постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 14 березня 2015 року у кримінальній справі № 1-6/2011цивільний позов ДП «Ворохтянське лісове господарство» про стягнення завданих збитків залишено без розгляду з підстав закриття кримінальної справи за строками давності притягнення до кримінальної відповідальності. ДП «Ворохтянське лісове господарство» після прийняття постанови Галицьким районним судом Івано-Франківської області від 04 березня 2015 року до суду з позовними вимогами не зверталося.
Отже, апеляційний суд правильно зазначив про те, що у кримінальній справі був поданий позов на захист інтересів держави, провадження тривало, отже, не було підстав вважати, що порушуються інтереси держави та що захист інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює Державне агентство лісових ресурсів України.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, проаналізувавши наявні в матеріалах справи докази та взявши до уваги письмові заяви (клопотання) сторін, керуючись наведеними вище правовими позиціями Верховного Суду, правильно вказав, що до 14 березня 2015 року у прокурора не було визначених законодавством підстав звертатися до суду з позовом в інтересах держави, і такі підстави виникли після залишення позову ДП «Ворохтянське лісове господарство» без розгляду постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області 14 березня 2015 року, якою закрито кримінальну справу, та не звернення впродовж шести місяців з відповідним позовом ні підприємством, ні Держагентством лісових ресурсів до суду, що давало вагомі підстави прокурору вважати про наявність загрози порушення інтересів держави.
За таких обставин суди дійшли правильного висновку про те, що прокурором не пропущено позовну давність.
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «RUIZ TORIYA v. SPAINE» від 09 грудня 1994 року, заява № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND» від 27 вересня 2001 року, заява № 49684/99, § 2).
У справі, що переглядається, вичерпно надано оцінку питанню законності вибуття спірної земельної ділянки з власності держави та можливості витребування у незаконного власника.
Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятого судом апеляційної інстанції рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.
За таких обставин касаційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають залишенню без змін.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд апеляційної інстанціївідповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду попередніх інстанцій і не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті та законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанції без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 22 листопада 2022 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 серпня
2023 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. В. Сердюк
Судді А. І. Грушицький
В. М. Ігнатенко
А. А. Калараш
Є. В. Петров