Апеляційне провадження № 22-ц/824/6023/2026
Справа № 759/13005/24
Іменем України
05 лютого 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Кашперської Т.Ц. (суддя - доповідач), Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Святошинського районного суду м. Києва, постановлену у складі судді Ключника А.С. в м. Київ 02 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Урожай Дистрибьюшн» про стягнення заробітної плати,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, просила стягнути з відповідача нараховану, але невиплачену за період з 01 квітня 2022 року до 27 березня 2024 року заробітну плату в розмірі 519 809,12 грн., вихідну допомогу при звільненні в розмірі 65 235,00 грн., компенсацію невикористаної відпустки в розмірі 39 838,00 грн.; визнати неправомірною бездіяльність відповідача як податкового агента щодо нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період роботи з 01 квітня 2022 року до 27 березня 2024 року та зобов'язати нарахувати такий внесок.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 02 вересня 2024 року позовну заяву визнано неподаною та повернуто заявнику.
Позивач ОСОБА_1 , не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просила скасувати ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 02 вересня 2024 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування апеляційної скарги вказувала, що копію ухвали Святошинського районного суду м. Києва від 27 червня 2024 року нею отримано 20 липня 2024 року, а не 26 грудня 2023 року, як помилково зазначив суд, і 26 липня 2024 року направила заяву про усунення недоліків позовної заяви, яка надійшла до суду 02 серпня 2024 року.
Вказувала, що наведене спростовує висновок суду першої інстанції, що недоліки позовної заяви, зазначені в ухвалі від 27 червня 2024 року, нею усунуті не були, адже її заява про усунення недоліків позовної заяви від 26 липня 2024 року перебувала в розпорядженні суду з 02 серпня 2024 року. Таким чином, у суду не було законних підстав для висновку про неусунення позивачем недоліків позовної заяви. Як наслідок, суд першої інстанції не розглянув та не вирішив питання звільнення її від сплати судового збору за подання позовної заяви.
Наголошувала, що подаючи клопотання про звільнення від сплати судового збору, вона була вправі очікувати задоволення судом такого клопотання, що очевидно надає їй підстави не сплачувати судовий збір, а тому нерозгляд такого клопотання, визнання неподаною та повернення позовної заяви чи іншого процесуального звернення є невиправданим, оскільки реалізація особою процесуального права на подання клопотання про звільнення від сплати судового збору не може оцінюватись судом як невиконання вимог ухвали суду про сплату судового збору та мати наслідком повернення позовної заяви.
Вказувала, що такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 503/1904/16-ц, тому суд першої інстанції не дотримався вимог процесуального закону. Нерозгляд клопотання позивача про звільнення від сплати судового збору за подання позовної заяви та одночасне її повернення свідчать про порушення права позивача на справедливий суд та доступ до правосуддя, гарантовані ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Пояснювала, що предметом заявленого нею позову є захист соціальних і трудових прав, а також стягнення не нарахованої та невиплаченої зарплати за 2022 - 2024 роки, що у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судовий збір» є додатковою підставою для звільнення від сплати судового збору.
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
27 травня 2025 року ухвалою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 02 вересня 2024 року повернуто заявниці з підстав несплати судового збору.
Постановою Верховного Суду від 26 листопада 2025 року ухвалу Київського апеляційного суду від 27 травня 2025 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Повертаючи справу для продовження розгляду постановою від 26 листопада 2025 року, Верховний Суд зазначив, що очевидним є те, що спір у справі стосується оплати праці позивачки, тому вона звільнена від сплати судового збору відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону про судовий збір. Тобто питання про наявність підстав звільнення ОСОБА_1 від сплати судового збору не потребувало вирішення з урахуванням дії прямої норми Закону про судовий збір. Суд апеляційної інстанції не урахував правовий статус позивачки, яка в силу Закону про судовий збір має можливість звернутись за захистом своїх прав без сплати судового збору.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Ухвала суду першої інстанції щодо повернення заяви позивачеві (заявникові) зазначена у п. 6 ч. 1 ст. 353 ЦПКК України.
Відповідно до ч. 3 ст. 369 ЦПК України з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Визнаючи неподаною та повертаючи позовну заяву позивачу ухвалою від 02 вересня 2024 року з підстав, передбачених ст. 185 ЦПК України, суд першої інстанції виходив із того, що недоліки позовної заяви позивачем не усунуто.
Однак з такими висновками апеляційний суд не може погодитися, враховуючи таке.
Відповідно до ст. 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його представником, або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи. Позовна заява повинна містити: 1) найменування суду першої інстанції, до якого подається заява; 2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв'язку та адреси електронної пошти, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету; 3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; 4) зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; 6) відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов'язковий досудовий порядок урегулювання спору; 7) відомості про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися; 8) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви; 9) попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи; 10) підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.
Якщо позовна заява подається особою, звільненою від сплати судового збору відповідно до закону, у ній зазначаються підстави звільнення позивача від сплати судового збору.
Відповідно до ст. 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.
Як вбачається з матеріалів справи, в червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, просила стягнути з відповідача нараховану, але невиплачену за період з 01 квітня 2022 року до 27 березня 2024 року заробітну плату в розмірі 519 809,12 грн., вихідну допомогу при звільненні в розмірі 65 235,00 грн., компенсацію невикористаної відпустки в розмірі 39 838,00 грн.; визнати неправомірною бездіяльність відповідача як податкового агента щодо нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період роботи з 01 квітня 2022 року до 27 березня 2024 року та зобов'язати нарахувати такий внесок.
Позов мотивувала тим, що з 14 листопада 2020 року перебувала в трудових відносинах з відповідачем ТОВ «Урожай Дистрибьюшен», починаючи з квітня 2022 року, відповідачем систематично порушуються умови укладеного з нею трудового договору, оскільки належна їй заробітна плата роботодавцем не нараховується та не виплачується, як і внески за її загальнообов'язкове державне соціальне страхування. 17 березня 2024 року вона звернулася до відповідача засобами поштового зв'язку із заявою, в якій просила звільнити її з займаної посади за власним бажанням з 27 березня 2024 року на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Наказом ТОВ «Урожай Дистрибьюшен» від 27 березня 2024 року № 37-24-к вона була звільнена з займаної посади з 27 березня 2024 року на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, оскільки власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. 28 березня 2024 року відповідач видав їй копію наказу про звільнення та вніс запис про звільнення до трудової книжки, проте письмове повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні відповідач не надав, розрахунок з нею у строки, визначені ст. 116 КЗпП України, не провів.
Крім того, у позові ОСОБА_1 зазначила, що на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі вона звільнена від сплати судового збору в усіх судових інстанціях.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 27 червня 2024 року позовна заява ОСОБА_1 була залишена без руху і надано можливість позивачу виправити недоліки в строк п'ять днів з дня вручення ухвали.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що позивачем заявлено дві вимоги немайнового характеру. У матеріалах доданих до позовної заяви відсутнє платіжне доручення про сплату судового збору, тобто позивачу слід сплатити судовий збір за дві вимогу немайнового характеру по 1211,20 грн. за кожну вимогу окремо. Сума судового збору підлягає сплаті за реквізитами для сплати судового збору, які розміщені на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет https://sv.ki.court.gov.ua/sud2608/. Позивачем заявлено дві вимоги майнового характеру у розмірі 105 074,00 грн. Отже, позивачу необхідно сплатити судовий збір за вимогу майнового характеру у розмірі 1211,20 грн.
З огляду на наведене, в ухвалі Святошинського районного суду м. Києва від 27 червня 2025 року в даній справі встановлено позивачеві десятиденний строк з дня отримання копії ухвали про залишення позовної заяви без руху для усунення недоліків.
Копію ухвали від 27 червня 2024 року було отримано позивачем ОСОБА_1 20 липня 2024 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а. с. 19).
02 серпня 2024 року позивачем ОСОБА_1 подано до суду заяву про усунення недоліків позовної заяви, у якій позивач, посилаючись на те, що розмір судового збору перевищує 5 % розміру її річного доходу за попередній рік, просила звільнити її від сплати судового збору, а у разі виявлення інших недоліків позовної заяви продовжити процесуальний строк на їх усунення.
Пояснювала, що за попередній 2023 рік нею отримано 26640 грн., при цьому для цілей, визначених Законом України «Про судовий збір», з її річного доходу слід виключити благодійну (гуманітарну) допомогу у сумі 26640 грн., а тому її чистий дохід за рік склав 0 грн.
Наголошувала, що предметом заявленого нею позову є захист соціальних і трудових прав, а також стягнення не нарахованої та невиплаченої зарплати за 2022 - 2024 роки, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судовий збір» є додатковою підставою для звільнення від сплати судового збору.
До заяви про усунення недоліків позивачем надано відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків за 2023 рік, в яких наявні відомості про отримання ОСОБА_1 благодійної, у тому числі гуманітарної допомоги в розмірі 26640 грн.
У разі подання заявником клопотання про звільнення від сплати судового збору суд першої інстанції повинен надати йому оцінку з урахуванням поданих заявником доказів на його обґрунтування та вирішити його шляхом задоволення або відмови із наведенням відповідних підстав.
Натомість, суд першої інстанції не проаналізував надані позивачем до клопотання про звільнення від сплати судового збору докази, належним чином не мотивував підстав відхилення доводу ОСОБА_1 про те, що розмір судового збору за подання позовної заяви перевищує 5 відсотків розміру її річного доходу, а вимога про сплату судового збору є надмірним тягарем для неї, а також фактично не вирішив поданого в порядку усунення недоліків позовної заяви клопотання про звільнення від сплати судового збору, оскільки як в мотивувальній, так і у резолютивній частині ухвали висновки суду з даного приводу відсутні.
За таких обставин суд першої інстанції зробив передчасний висновок про визнання неподаною та повернення позовної заяви ОСОБА_1 .
Крім того, апеляційний суд зауважує, що сама по собі процесуальна неможливість оскарження ухвали про залишення позовної заяви без руху не зобов'язує позивача беззаперечно виконувати вимоги суду щодо усунення недоліків, якщо ці вимоги не відповідають вимогам закону.
Так, судом першої інстанції при постановленні ухвали про залишення позовної заяви без руху від 27 червня 2024 року залишено поза увагою наступне.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон про судовий збір) від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Конституційний Суд України в Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 зазначив, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці.
У контексті державного регулювання оплати праці чинне національне законодавство закріплює правові гарантії дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему установлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, спрямованих на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Відповідно до частини першої статті 44 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40, пункті 6 частини першої статті 41 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору, вчинення мобінгу (цькування) стосовно працівника або невжиття заходів щодо його припинення (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з не залежних від працівника обставин. Основним завданням вихідної допомоги є матеріальне забезпечення звільненого працівника в період пошуку ним нової роботи.
Також у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (частина перша статті 83 КЗпП України).
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 зазначено, що під заробітною платою, яка належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Конституційний Суд України керувався тим, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці» є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя.
Пунктом 1.3 розділу 1 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713) передбачено, що для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
За пунктом 2.2 розділу 2 Інструкції № 114/8713 фонд додаткової заробітної плати включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Відповідно до підпункту 2.2.12 пункту 2.2 розділу 2 Інструкції № 114/8713 до фонду додаткової заробітної плати включається оплата за невідпрацьований час: оплата, а також суми грошових компенсацій у разі невикористання щорічних (основної та додаткових) відпусток.
Верховний Суд у постанові від 04 квітня 2023 року в справі 640/8348/21 (провадження № К/990/34222/22) зробив висновок про те, що спір в частині ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки, на яку працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, стосується належної працівнику заробітної плати.
Аналіз наведених міжнародних норм та норм чинного законодавства з урахуванням положень Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 дає підстави для висновку, що до «усіх виплат» (крім заробітної плати в прямому значенні) належить виплата вихідної допомоги і компенсація за невикористані дні відпустки.
Такі висновки містять постанови Верховного Суду від 13 березня 2024 року в справі № 127/2697/23, від 05 серпня 2025 року в cправі № 921/600/23 та від 04 квітня 2023 року в справі 640/8348/21 (провадження № К/990/34222/22).
ОСОБА_1 у позовній заяві просила стягнути з відповідача нараховану, але не виплачену за період з 01 квітня 2022 року до 27 березня 2024 року заробітну плату в розмірі 519 809,12 грн, вихідну допомогу при звільненні в розмірі 65 235,00 грн, компенсацію невикористаної відпустки в розмірі 39 838,00 грн; визнати неправомірною бездіяльність відповідача як податкового агента щодо нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період роботи з 01 квітня 2022 року до 27 березня 2024 року та зобов'язати нарахувати такий внесок з невиплачених сум заробітної плати, вихідної допомоги й компенсації невикористаної відпустки.
Очевидним є те, що спір у справі стосується оплати праці позивача, тому вона звільнена від сплати судового збору відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону про судовий збір.
Тобто питання про наявність підстав звільнення ОСОБА_1 від сплати судового збору не потребувало вирішення з урахуванням дії прямої норми Закону про судовий збір.
Вищенаведені правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 листопада 2025 року у справі, що переглядається, та враховуються апеляційним судом.
Отже, суд першої інстанції не урахував правовий статус позивача, яка в силу Закону про судовий збір має можливість звернутись за захистом своїх прав без сплати судового збору.
Аналізуючи фактичні обставини справи, вимоги процесуального права, апеляційний суд вважає, що підстави для залишення позовної заяви без руху та в наступному її повернення були відсутні, доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, суд першої інстанції дійшов передчасного та помилкового висновку про повернення заявнику позовної заяви з підстав, передбачених ст. 185 ЦПК України.
Апеляційний суд приходить до висновку, що повернення позовної заяви із підстав, наведених судом першої інстанції, є формальним та сумнівним з точки зору дотримання права позивача на доступ до правосуддя, проголошеного ст. 55 Конституції України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Виходячи із вищевикладеного, ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 02 вересня 2024 року про повернення позовної заяви позивачу не можна вважати належно мотивованою та такою, що постановлена із додержанням норм процесуального права.
Також апеляційний суд погоджується зі слушними доводами апеляційної скарги, що встановлені судом обставини про те, що 26 грудня 2023 року позивач наручно отримала ухвалу від 27 червня 2024 року про залишення позовної заяви без руху не відповідають обставинам справи.
За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України, оскільки ухвала, що перешкоджає подальшому провадженню, постановлена із порушенням норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Керуючись ст. 7, 367, 374, 379, 381, 382, 389 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 02 вересня 2024 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Судді : Кашперська Т.Ц.
Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.