Апеляційне провадження № 22-ц/824/5129/2026
Справа № 756/14503/25
Іменем України
05 лютого 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Кашперської Т.Ц. (суддя - доповідач), Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на ухвалу Оболонського районного суду м. Києва, постановлену у складі судді Тихої О.О. в м. Київ 24 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення від права на спадкування визнання права власності в порядку спадкування за законом,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, просив визнати за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування на частку у спільній сумісній власності, що належала померлій ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_1 дочці позивача, визначити наступний розподіл часток у спільній сумісній власності: за ОСОБА_1 частки, за ОСОБА_3 частки у квартирі АДРЕСА_1 .
Посилався на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його дочка ОСОБА_4 , яка після розірвання шлюбу в 2006 році проживала в квартирі позивача, доглядати і утримувати його. Позивач також має сина ОСОБА_3 , що є відповідачем по справі. Дружина позивача ОСОБА_5 та мати ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
ОСОБА_6 у 1981 році отримала ордер на вселення в квартиру АДРЕСА_1 у складі сім'ї, що складається з 4 осіб, до яких входив її чоловік ОСОБА_1 , син ОСОБА_3 , дочка ОСОБА_7 . В подальшому квартира була приватизована ними у рівних частках, що складали кожному із членів сім'ї. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА_6 залишила позивачеві - своєму чоловікові ОСОБА_1 частку квартири, що перебувала у її власності. Відповідно, на дату подання позову ОСОБА_1 належить право власності на частину квартири.
Вказував, що є ветераном війни - учасником бойових дій, особою пенсійного віку, непрацездатною особою у віці 77 років та потребував стороннього догляду зі сторони дочки.
Смерть дочки вплинула та психологічний та фізичний стан позивача, що зумовило пропуск звернення до нотаріуса із заявою про відкриття спадщини та прийняттям останнім постанови про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 16 липня 2025 року, якою ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом.
Пояснював, що впродовж 18 років позивач проживав разом із дочкою за місцезнаходженням спадкового майна - квартири АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_3 не ніс фінансових витрат по утриманню квартири та не проживав разом із позивачем, та не проживає на дату подання позову у зазначеній квартирі. Таким чином, ОСОБА_1 вважається таким, що фактично прийняв спадщину, в зв'язку з чим існують підстави для визнання за ним права власності на частку квартири, що належала його дочці ОСОБА_4 .
Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 03 листопада 2025 року позовну заяву залишено без руху, а ухвалою суду від 24 листопада 2025 року позовну заяву визнано неподаною та повернуто заявнику.
Позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 24 листопада 2025 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування апеляційної скарги вказував, що суд першої інстанції зобов'язав позивача як учасника бойових дій сплатити судовий збір, при цьому не визначив його чіткий розмір, а зробив відсильну рекомендацію щодо необхідності зробити оцінку майна, крім того, не врахував, що вартість майна була зазначена в правовстановлюючих документах, доданих до позовної заяви.
Посилався на правові висновки Верховного Суду, викладену у постанові від 24 лютого 2021 року у справі № 161/14296/20-ц, від 20 січня 2022 року у справі № 753/13727/20-ц, від 06 березня 2019 року у справі № 761/46124/16-ц, від 20 січня 2022 року у справі № 753/13727/20-ц, від 24 лютого 2021 року у справі № 161/14296/20-ц про те, якщо в ухвалі про залишення позовної заяви без руху не вказано точний розмір судового збору, позивач не може вважатися таким, що не усунув недоліки.
Вважав, що суд першої інстанції створив процесуальну пастку для позивача, не вказавши суму сплати судового збору, що зумовило неможливість усунення недоліків та як наслідок повернення позовної заяви, що порушує ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 55 Конституції України, що підтверджується правовими висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 03 липня 20129 року у справі № 910/4512/18, про те, що процесуальні вимоги мають застосовуватись так, щоб не створювати надмірних перешкод доступу до суду; суд не може застосовувати суворі наслідки без надання реальної можливості їх усунути.
Щодо покладання на позивача обов'язку сплати судового збору як учасника бойових дій у зазначеній категорії справ, наводив зміст п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», вказував, що за усталеною практикою Верховного Суду, учасники бойових дій звільняються від сплати судового збору, коли звертаються до суду для захисту своїх прав у спорі, де вони є стороною як фізичні особи і спір стосуються їх майнових або немайнових прав.
Наводив правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 09 грудня 2020 року у справі № 826/13208/17, від 18 травня 2021 року у справі № 520/11672/19, від 16 грудня 2021 року у справі № 300/6043/19, у яких наголошено, що звільнення від сплати судового збору поширюється на спори, у яких учасник бойових дій захищає свої цивільні, майнові або соціальні права, а вимога суду про сплату судового збору суперечить імперативним нормам закону та є порушенням права на доступ до правосуддя; в постанові від 27 березня 2019 року у справі № 522/10154/17 про те, що справи щодо захисту майнових прав (зокрема, права власності) учасника бойових дій є такими, що підпадають під звільнення від сплати судового збору згідно зі ст. 5 Закону України «Про судовий збір».
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Ухвала суду першої інстанції щодо повернення заяви позивачеві (заявникові) зазначена у п. 6 ч. 1 ст. 353 ЦПКК України.
Відповідно до ч. 3 ст. 369 ЦПК України з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Визнаючи неподаною та повертаючи позовну заяву позивачу ухвалою від 24 листопада 2025 року з підстав, передбачених ч. 3 ст. 185 ЦПК України, суд першої інстанції виходив із того, що стороною позивача зазначені в ухвалі про залишення без руху недоліки не усунені.
Зокрема, судом вказано, що з наданих представником позивача документів, зокрема, квитанції № 270478660 від 16 листопада 2025 року вбачається, що позивачем за подання вказаної позовної заяви сплачено судовий збір у розмірі 1221,90 грн., з яких 1211,20 грн. за немайнову вимогу щодо розподілу часток у спільній сумісній власності, решта 10,70 грн. за вимогу про визнання права власності на частку спірної квартири, виходячи з відновної вартості квартири за адресою: АДРЕСА_2 , на момент її приватизації - 10,82 грн. у 2001 році, яка зазначена у свідоцтві про право власності на житло від 30 листопада 2001 року. Проте суд наголошує, що ціна позову про визнання права власності на майно визначається з урахуванням дійсної вартості спірного майна на момент пред'явлення позову. При цьому під дійсною вартістю розуміється грошова сума, за яку майно може бути продано в даному населеному пункті чи місцевості, яка визначається відповідно до вимог Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».
Однак з такими висновками апеляційний суд не може погодитися, враховуючи таке.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 03 листопада 2025 року позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності в порядку спадкування та визначення часток у спільній сумісній власності залишена без руху.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що як вбачається з заявлених позовних вимог, вони не пов'язані із порушенням прав позивача саме як учасника бойових дій в розумінні статей 12, 22 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а отже останній не звільнений від сплати судового збору за подання даної позовної заяви.
Так, позивачем заявлено вимогу майнового характеру про визнання за ним в порядку спадкування права власності на частку квартири, а також немайнову вимогу щодо розподілу часток у спільній сумісній власності.
Дійсна вартість майна визначається відповідно до вимог Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».
В якості доказу вартості майна суду може бути поданий звіт про оцінку ринкової вартості майна.
У позовній заяві зазначено, що ціна позову складає 1082,00 грн., проте, жодних підтверджуючих документів визначеної позивачем вартості об'єкту нерухомого майна, що є предметом позову, позивачем не надано.
З урахуванням викладеного, судом зазначено, що позивачу необхідно сплатити судовий збір у розмірі 1211,20 грн. за вимогу про визначення часток у спільній сумісній власності, а також визначити ціну позову відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» станом на час звернення до суду з позовом, та відповідно до визначеної ціни позову сплатити судовий збір за майнову вимогу про визнання права власності на майно в порядку спадкування у встановленому законом розмірі.
Надано позивачу строк для усунення недоліків шляхом подання до суду протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали позовної заяви.
На виконання вказаної ухвали позивачем ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 через систему «Електронний суд» 16 листопада 2025 року направлено заяву про усунення недоліків, до якої долучено квитанцію про сплату судового збору в розмірі 1221,90 грн. (а. с. 62).
Оцінюючи доводи апеляційної скарги та висновки суду першої інстанції, апеляційний суд враховує, що відповідно до ст. 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його представником, або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи. Позовна заява повинна містити: 1) найменування суду першої інстанції, до якого подається заява; 2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв'язку та адреси електронної пошти, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету; 3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; 4) зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; 6) відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов'язковий досудовий порядок урегулювання спору; 7) відомості про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися; 8) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви; 9) попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи; 10) підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 177 ЦПК України позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб. До позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Відповідно до ст. 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 176 ЦПК України ціна позову визначається у позовах про визнання права власності на майно або його витребування вартістю майна.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою - 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Так, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування за законом мають майновий характер. У позовній заяві ним зазначено, що вартість квартири на момент приватизації складала 10,82 грн., у 2021 році вартість квартири відповідно до технічного паспорту складала також 10,82 грн.
До позовної заяви долучено копію свідоцтва про право власності на житло, згідно якого відновна вартість квартири АДРЕСА_1 на момент приватизації становить 10,82 грн. (а. с. 34), а також копію технічного паспорту, у якій також зазначено відновлену вартість квартири 10,82 грн. (а. с. 41).
Залишаючи без руху позовну заяву ОСОБА_1 ухвалою від 03 листопада 2024 року, суд першої інстанції не зазначив точну суму судового збору, яку необхідно доплатити.
У заяві про усунення недоліків ОСОБА_1 вказано, що у 2021 році вартість частини квартири, на яку претендує позивач, відповідно до технічного паспорту складала 10,82 грн., що підтверджується свідоцтвом про право власності, яке додано до матеріалів справи, відповідно 1 % від ціни майнового позову становитиме 0,11 грн. Із ціни позову, зазначеної представником позивача, вартість всієї квартири складає 1082 грн., відповідно розмір судового збору (1 %) дорівнює 10,82 грн.
Щодо вимоги сплати судового збору представник позивача не погоджується та вважає її неправомірною, оскільки суперечить ст. 12, 22 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Предмет позову - визначення спадкових прав на житло - прямо впливає на соціальний захист та майновий стан позивача, і тому має застосовуватись звільнення від сплати судового збору.
Щодо посилання суду на тлумачення п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» у постанові Великої Палати Верховного Суду в постанові від 09 жовтня 2019 року у справі № 9901/311/19 та постанові Верховного Суду від 21 березня 20128 року у справі № 490/8128/17, вважав, що підстави для відступу від цих висновків відсутні, саме ця справа стосувалась захисту права власності на земельну ділянку саме майнового права учасника бойових дій.
Разом із тим, оскільки позивач не має бажання на втрату часу на апеляційне оскарження та з метою мінімізації витрат на правовий супровід, представник позивача подає докази сплати судового збору в загальному розмірі 1221,90 грн.
Апеляційний суд враховує правовий висновок, викладений Верховним Судом в постанові від 09 вересня 2020 року в справі № 381/1425/19-ц, згідно якого у порушення вимог цивільного процесуального законодавства України суд не врахував, що якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити) (частина друга статті 185 ЦПК України). Також Верховний Суд зауважив, що від правильного вирішення питання про розмір судового збору залежить у тому числі можливість особи його сплатити, забезпечивши їй доступ до правосуддя.
Судом першої інстанції також не надано належної оцінки добросовісним процесуальним діям позивача щодо сплати судового збору, виходячи з наявної у позивача на час звернення до суду інформації про вартість спірного майна і зроблено передчасні та помилкові висновки про повернення позовної заяви.
Повертаючи позовну заяву з посиланням на необґрунтованість сплаченої позивачем суми судового збору, суд першої інстанції не врахував, що відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про судовий збір» у разі якщо судовий збір сплачується за подання позовної заяви до суду в розмірі, визначеному з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, розмір судового збору попередньо визначає суд з подальшою сплатою недоплаченої суми або з поверненням суми переплати судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи.
Таким чином, суд першої інстанції повинен був діяти відповідно до вимог ч. 2 ст. 6 Закону України «Про судовий збір» та відкрити провадження в справі з подальшою сплатою недоплаченої суми або з поверненням суми переплати судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи.
Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справах «Zubac v. Croatia», «Beles and Others v. the Czech Republic», №47273/99, пп. 50-51 та 69, та «Walchli v. France», №35787/03, п. 29).
При цьому, ЄСПЛ провів лінію між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Натомість надмірний формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя.
У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Kutic v. Croatia», заява №48778/99, пункт 25).
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним». Для того щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»).
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) може позбавити заявників права звертатися до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»).
Аналізуючи фактичні обставини справи, вимоги процесуального права, апеляційний суд вважає, що підстави для повернення позовної заяви були відсутні, доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, суд першої інстанції дійшов передчасного та помилкового висновку про повернення заявнику позовної заяви з підстав, передбачених ст. 185 ЦПК України.
Виходячи із вищевикладеного, ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 24 листопада 2025 року про повернення позовної заяви позивачу не можна вважати належно мотивованою та такою, що постановлена із додержанням норм процесуального права.
Разом із тим, апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що звільнення від сплати судового збору поширюється на спори, у яких учасник бойових дій захищає свої цивільні, майнові або соціальні права, а вимога суду про сплату судового збору суперечить імперативним нормам закону та є порушенням права на доступ до правосуддя, враховуючи наступне.
За приписами пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у справах, пов'язаних з порушенням їхніх прав.
Ветерани війни та члени сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, члени сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України отримують безоплатну правничу допомогу щодо питань, пов'язаних з їх соціальним захистом, а також звільняються від судових витрат, пов'язаних з розглядом таких питань (частина друга статті 22 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»).
Перелік пільг учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них, визначений у статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Отже, вирішуючи питання про стягнення судового збору з особи, яка має статус учасника бойових дій (прирівняної до нього особи), для правильного застосування пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» суд має враховувати предмет і підстави позову, перевіряти, чи стосується така справа захисту прав цих осіб із урахуванням положень статей 12, 22 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (близький за змістом висновок щодо застосування та тлумачення пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» сформульований у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 9901/311/19 (провадження № 11-795заі19) і від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17 (провадження № 14-730цс19)).
В ухвалі від 06 травня 2020 року у справі № 9901/70/20 Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що пунктом 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнення від сплати судового збору осіб, які мають, зокрема статус ветеранів війни - учасників бойових дій, обмежено справами, пов'язаними з порушенням їхніх прав. Тобто встановлені цим Законом положення стосуються випадків звернення до суду за захистом прав, пов'язаних винятково зі статусом учасника бойових дій, і не поширюються на подання позовних заяв до суду із вимогами, що виходять за межі таких спірних правовідносин.
В ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року, в справі 567/79/23 (провадження № 14-93цс24) за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Горинь Агро Плюс», третя особа державний реєстратор Комунального підприємства «Центр реєстрації прав» П'ятигірської сільської ради Здолбунівського району Рівненської області Хілько Н.В., про визнання недійсною угоди про дострокове розірвання договору оренди землі та скасування її державної реєстрації, зазначено, що «згідно з відкритими та загальнодоступними даними Офіційного вебпорталу парламенту України, у березні 2020 року у Верховній Раді України зареєстрований проєкт Закону про внесення зміни до статті 5 Закону України «Про судовий збір» (щодо сплати судового збору при захисті прав учасників бойових дій, постраждалих учасників Революції Гідності та Героїв України).
До проєкту цього Закону було надано пояснювальну записку та висновки комітетів Верховної Ради України з яких вбачається, що метою цього законопроєкту було усунення суперечності, що буде сприяти приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність до вимог принципів верховенства права та правової визначеності. А саме запропоновано внести зміни до Закону України «Про судовий збір» в частині викладення пункту 13 частини першої статті 5 зазначеного Закону в такій редакції: «учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у всіх справах незалежно від характеру порушених прав».
Проте Верховна Рада України не прийняла Закон про внесення зміни до статті 5 Закону України «Про судовий збір» (щодо сплати судового збору при захисті прав учасників бойових дій, постраждалих учасників Революції Гідності та Героїв України).
Тобто законодавець чітко визначив свою позицію щодо спірного питання.
Отже, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що із часу прийняття нею 09 жовтня 2019 року постанови у справі № 9901/311/19, як і постанови від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17 із висновками щодо застосування пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI з урахуванням вимог статей 12 та 22 Закону № 3551-XII, відсутні підстави стверджувати, що відбулась зміна суспільних відносин чи нормативного регулювання, внаслідок чого цей висновок втратив зрозумілість, набув ознак неузгодженості, необґрунтованості, незбалансованості чи помилковості.
Наведені Третьою судовою палатою Касаційного цивільного суду мотиви про те, що сформульований Великою Палатою Верховного Суду висновок обмежує застосування пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI виключно статтями 12 та 22 Закону № 3551-XII, не підтверджують наявності підстав для прийняття справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду, оскільки висновки, сформульовані нею у наведених постановах, навпаки, є конкретними, однозначними і такими, що позбавляють можливості застосувати пункт 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI у справі, що розглядається».
Таким чином, серед пільг учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них, визначених у статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», немає права на звернення до суду зі звільненням від сплати судового збору з вимогами, подібними до тих, з якими ОСОБА_1 звернувся у цій справі.
Тому, оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про усунення від права на спадкування визнання права власності в порядку спадкування за законом, що не зачіпає порядку надання, обсягу соціальних гарантій чи будь-яким іншим чином стосується соціального і правового захисту особи зі статусом учасника бойових дій, визначених положенням статей 12, 22 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», то суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з позивача на користь відповідача судового збору за подання ним позовної заяви.
Наведене узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 9901/311/19, у постановах Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 295/13441/19, від 11 вересня 2024 року у справі № 755/8368/23, від 05 травня 2025 року у справі № 643/20167/21 щодо застосування положень пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Апеляційний суд відхиляє посилання позивача в апеляційній скарзі на правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 09 грудня 2020 року у справі № 826/13208/17, від 18 травня 2021 року у справі № 520/11672/19, від 16 грудня 2021 року у справі № 300/6043/19, у яких, згідно доводів апеляційної скарги, наголошено, що звільнення від сплати судового збору поширюється на спори, у яких учасник бойових дій захищає свої цивільні, майнові або соціальні права, а вимога суду про сплату судового збору суперечить імперативним нормам закону та є порушенням права на доступ до правосуддя; в постанові від 27 березня 2019 року у справі № 522/10154/17 про те, що справи щодо захисту майнових прав (зокрема, права власності) учасника бойових дій є такими, що підпадають під звільнення від сплати судового збору згідно зі ст. 5 Закону України «Про судовий збір».
Перевіркою відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень апеляційним судом встановлено, що постанови Верховного Суду за вказані дати, зазначені в апеляційній скарзі, не приймалися, а правовідносини у наведених справах не стосуються спеціального статусу учасників бойових дій. Крім того, судове рішення у справі 522/10154/17 не оскаржувалось ані в апеляційному, ані в касаційному порядку, судове рішення у справі № 826/13208/17 не оскаржувалось в касаційному порядку, а справа № 300/6043/19 не зареєстрована в ЄДРСР взагалі.
Відповідно до приписів п. 3, 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України, оскільки ухвала, що перешкоджає подальшому провадженню, постановлена із порушенням норм процесуального права.
Керуючись ст. 7, 367, 374, 379, 381, 382, 389 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити.
Ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 24 листопада 2025 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Судді : Кашперська Т.Ц.
Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.