ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
06 лютого 2026 року Справа № 906/610/25
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Розізнана І.В., суддя Тимошенко О.М. , суддя Павлюк І.Ю.
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" на рішення Господарського суду Житомирської області від 30.09.25, повний текст судового рішення складено 10.10.25 у справі № 906/610/25 (суддя Кудряшова Ю.В.)
за позовом Бучанської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп"
про стягнення 196 680 грн
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 30.09.25 позов задоволено. Стягнуто з ТОВ "Комерс Еліт Солюшнс Груп" на користь Бучанської міської ради 196 680,00 грн штрафу та 3028,00 грн. витрат по сплаті судового збору.
Не погоджуючись із оскаржуваним судовим рішенням через підсистему "Електронний Суд" від ТОВ "Комерс Еліт Солюшнс Груп" до Північно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга. Із підстав висвітлених у апеляційній скарзі відповідач просить поновити строк на подання апеляційної скарги. Апеляційну скаргу задоволити, скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Автоматизованою системою документообігу суду визначено колегію суддів для розгляду справи № 906/610/25 у складі: головуючий суддя Розізнана І.В., суддя Павлюк І.Ю., суддя Крейбух О.Г.
Листом № 906/610/25/5739/25 від 03.11.25 Північно-західним апеляційним господарським судом витребувано у Господарського суду Житомирської області матеріали справи. 10.11.25 від суду першої інстанції до суду апеляційної інстанції надійшли матеріали справи.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 14.11.2025 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" на рішення Господарського суду Житомирської області від 30.09.25 у справі № 906/610/25 - залишено без руху та надано апелянту 10-денний строк з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху для усунення встановлених при поданні апеляційної скарги недоліків.
24.11.2025 від ТОВ "Комерс Еліт Солюшнс Груп" надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги на виконання вимог ухвали від 14.11.2025.
Розпорядженням керівника апарату суду № 01-05/869 від 28.11.2025, у зв'язку з перебуванням у відпустці судді-члена колегії Крейбух О.Г. у період з 24.11.2025 по 05.12.2025 включно, на підставі службової записки головуючої судді Розізнаної І.В. проведено заміну судді-члена колегії Крейбух О.Г..
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи № 906/610/25 між суддями від 28.11.2025 для розгляду апеляційної скарги визначено колегію суддів у складі: головуюча суддя Розізнана І.В., суддя Павлюк І.Ю., суддя Тимошенко О.М..
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.11.25 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" на рішення Господарського суду Житомирської області від 30.09.25 у справі № 906/610/25. Роз'яснено учасникам справи, що розгляд апеляційної скарги відбудеться в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження. Запропоновано позивачу у строк до 15.12.2025 надати суду обґрунтований відзив на апеляційну скаргу, в порядку передбаченому статтею 263 ГПК України та докази надсилання копії цього відзиву та доданих до нього документів відповідачу.
12.12.25 через підсистему "Електронний Суд" від Бучанської міської ради надійшов відзив на апеляційну скаргу. Із підстав висвітлених у відзиві позивач просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а оскаржуване судове рішення залишити без змін.
Згідно з ст.ст. 269, 270 ГПК України апеляційна інстанція переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Під час дослідження матеріалів справи апеляційним судом встановлено наступне.
07.02.2025 між Бучанською міською радою (замовник/позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" (постачальник/відповідач) укладено договір № 30 (а.с. 6-9; надалі - договір), відповідно до якого постачальник зобов'язався передати у встановлений цим договором строк товар у власність замовника, а замовник - прийняти і оплатити такий товар (п.п. 1.1. договору).
Загальна вартість товару за цим договором відповідно до специфікації (додаток №1 до цього договору) становить 983 400,00 грн. без ПДВ (згідно п. 32 п. 92 підрозділу 2 Розділу ХХ Податкового кодексу України) (п.п. 3.1. договору).
Згідно п.п. 5.1. договору сторони домовились, що поставка товару за договором здійснюється на умовах DDP, що визначені Правилами використання внутрішніх та міжнародних торгових термінів Інкотермс 2010, прийнятими Міжнародною торговою палатою, з урахуванням відповідних особливостей, передбачених цим договором (п.п. 5.1. договору).
Місце передачі товару: 08292, Україна, Київська область, м. Буча, вул. Енергетиків, 12 (п.п. 5.2. договору).
За умовами п.п. 5.3. договору строк передачі товару: протягом 20 (календарних) днів з дати підписання договору сторонами.
Приймання-передача товару оформлюється шляхом підписання сторонами накладної, (акта) приймання-передачі товару (п. 7.1 договору).
У п.п. 9.2 договору сторони погодили, що у разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов'язань при закупівлі товару за бюджетні кошти, постачальник сплачує замовнику штраф у розмірі 20% загальної вартості договору.
Договір вважається укладеним та набирає чинності з моменту його підписання обома сторонами, скріплення печатками і діє до 31.12.2025, а в частині виконання зобов'язань - до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за договором (п.п. 12.1. договору).
Договір № 30 від 07.02.2025 підписано представниками сторін та підписи скріплено печатками замовника та постачальника.
У специфікації, яка є додатком №1 до договору № 30 від 07.02.2025, сторонами погоджено найменування товару, його кількість та вартість, яка становить 983 406,00 грн. (а.с. 9 на звороті).
У зв'язку з непоставкою постачальником товару у встановлений у договорі термін, замовник направив відповідачу на поштову та електронну адреси претензію, у якій вимагав сплатити на користь замовника штраф у розмірі 196 680,00 грн. (а.с. 10-11).
Відповідач відповіді на вказані листи позивача та докази сплати позивачу штрафних санкцій не надав, що стало підставою для звернення позивача з позовом у цій справі.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 30.09.25 позов задоволено. Стягнуто з ТОВ "Комерс Еліт Солюшнс Груп" на користь Бучанської міської ради 196 680,00 грн штрафу та 3028,00 грн. витрат по сплаті судового збору.
Не погоджуючись із оскаржуваним судовим рішенням через підсистему "Електронний Суд" від ТОВ "Комерс Еліт Солюшнс Груп" до Північно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що визначений сторонами розмір штрафу не відповідає приписам ст. 231 ГПК України. Умови п. 9.2 договору не відповідають абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України, що як наслідок є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Також апелянт звертає увагу на судову практику, а саме постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.11.2020 у справі № 910/182/20 та ухвалу Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/182/20.
Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
В розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Під захистом права розуміється державна примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути виражений як концентрований вираз змісту (суті) державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в іншій спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
При цьому, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем відповідно до вимог процесуального законодавства обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права саме відповідачем, з урахуванням належності обраного способу судового захисту.
Як вбачається з матеріалів справи, правовідносини, що виникли між сторонами, носять характер таких, що виникають з договору поставки.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що станом на момент виникнення правовідносин між сторонами даного спору діяли положення Господарського кодексу України (надалі - ГК України), який втратив чинність 28.08.2025 на підставі Закону України №4196-ІХ від 09.01.2025. Таким чином колегія суддів апеляційної інстанції виснує, що застосування норм матеріального права, які були визначені в ГК України станом на момент виникнення правовідносин також мають бути застосовані господарським судом під час вирішення даного спору по суті.
Частиною 1 ст. 265 ГК України визначено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ч. 6 ст. 265 ГК України до відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення ЦК України про договір купівлі-продажу.
За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч.ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України).
Статтею 655 ЦК України врегульовано, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
В силу вимог ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Приписами ч.ч. 1, 6, 7 ст. 193 ГК України, які кореспондуються зі ст.ст. 525, 526 ЦК України унормовано, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Згідно зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Щодо незгоди ТОВ "Комерс Еліт Солюшнс Груп" із оскаржуваним судовим рішенням, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає про наступне.
Стаття 231 Господарського кодексу України визначала розмір штрафних санкцій:
1. Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
2. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
3. Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті.
4. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
5. У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.
6. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
7. Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією.
Колегія суддів апеляційної інстанції звертає увагу, що ч. 2 ст. 231 ГК України визначає два види правопорушень, а саме - порушення щодо якості (комплексності) товару та прострочення строків виконання зобов'язання. У той же час абз. 1 ч. 2 ст. 231 ГК України не виключає можливості застосувати інший розмір штрафних санкцій, якщо інше не передбачено законом чи договором. До того ж ч. 4 ст. 231 ГК України наділяє сторін як учасників господарських правовідносин правом визначити розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, котрі визначені у ч. 2 ст. 231 ГК України.
Суд апеляційної інстанції наголошує, що повне невиконання зобов'язання не є тотожним неналежному виконанню зобов'язанню (щодо якості, комплектності товару чи прострочення його поставки).
Зазначене підтверджується приписами ст. 610 ЦК України: порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Також суд апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу на правові висновки, які висвітлені у постанові Верховного Суду від 09.08.2024 у справі № 917/1957/23:
"Частинами першою - третьою статті 231 ГК України передбачено, що Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
- за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
- за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості. Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті.
З наведених вище положень статей 230-231 ГК України, статей 549, 551, 611 ЦК України слідує, що встановлення неустойки (штрафу, пені) віднесено до умов договору, які сторони, в межах встановлених законодавством, визначають на власний розсуд при укладенні договору.
Зазначене стосується і зобов'язань, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України, що має місце у даному спорі, оскільки виконання зобов'язання з оплати відповідачу поставленого товару фінансується за рахунок субвенції, виділеної з державного бюджету місцевим бюджетам…
При цьому, положення частин другої статті 231 ГК України передбачають, що навіть у разі, якщо зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України, сторони можуть врегулювати сплату неустойки (пені, штрафу) у договорі іншим чином, ніж передбачено цією статтею ГК України.
Відповідно до статті 167 ЦК України, держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом. Держава може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.
За приписами пункту 3 частини першої статті 3 ЦК України свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства України.
Згідно з статтею 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Отже, одним з ключових елементів цивільного права є автономія волі учасників цивільних відносин, а тому законодавець передбачив, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга, третя статті 6 ЦК України).
Як виснував Верховний Суд у постанові від 11.01.2024 у справі № 916/1247/23 особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов'язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.
Договір це універсальний регулятор, а отже він є підставою для становлення, зміни чи припинення приватних прав і обов'язків та інших наслідків саме для його сторін. Договір як універсальний регулятор приватних відносин покликаний забезпечити їх регулювання і має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків..
Колегія суддів апеляційної інстанції виснує, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права. Сторони, реалізуючи принцип свободи договору та автономії волі, добровільно уклали договір і погодили його умови, у тому числі щодо відповідальності за порушення зобов'язань, що не суперечить положенням ст.ст. 6, 627 ЦК України та статті 231 ГК України, навіть з урахуванням фінансування зобов'язання за рахунок коштів Державного бюджету України. Закон не містить імперативної заборони на договірне врегулювання неустойки у таких правовідносинах. Посилання апелянта на обов'язковість застосування виключно розмірів штрафних санкцій, визначених статтею 231 ГК України та неможливість визначення в договорі та стягнення штрафу з відповідача у розмірі 20% за повне невиконання зобов'язання негрошового зобов'язання є безпідставними та не узгоджуються ані з її змістом, ані з усталеною правовою позицією Верховного Суду щодо пріоритету договірного регулювання у межах, встановлених законом.
Відповідно до ч. 4 ст. 165 ГПК України якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.
Згідно ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідач був належним чином повідомлений про розгляд справи у суді першої інстанції та жодним чином не спростував доводи позивача (письмових пояснень, заперечень або відзиву на позовну заяву апелянтом до місцевого господарського не було подано). Розгляд справи відбувся у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи, однак апелянт на власний розсуд вирішив не брати участь у судових засіданнях в суді першої інстанції.
Частиною 3 ст. 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона покликається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
У відповідності до ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 276 ГПК України унормовано, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин підстав для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення колегією суддів апеляційної інстанції не встановлено, у зв'язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 269, 270, 272, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерс Еліт Солюшнс Груп" на рішення Господарського суду Житомирської області від 30.09.25 у справі № 906/610/25 залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і не підлягає касаційному оскарженню, окрім випадків, визначених у підпунктах а, б, в, г пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України.
3. Справу № 906/610/25 повернути до Господарського суду Житомирської області.
Головуючий суддя Розізнана І.В.
Суддя Тимошенко О.М.
Суддя Павлюк І.Ю.