Єдиний унікальний номер 644/2185/24
Номер провадження 22-ц/818/347/26
05 лютого 2026 року м. Харків
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Мальованого Ю.М.,
суддів: Пилипчук Н.П., Яцини В.Б.,
за участю:
секретаря судового засідання Шевченко В.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 19 травня 2025 року в складі судді Саркісян О.А. по справі № 644/2185/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, -
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
Позов мотивовано тим, що з 1987 року по 21 червня 1996 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2
06 березня 1997 року за ним зареєстровано право власності на 1/2 частину житлового будинку з прилежними до нього забудовами та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Фактично, оформлення будинку відбулось вже після розлучення з відповідачкою. Проте, інша 1/2 частина будинку, належить ОСОБА_2 .
Відповідачка не проживає у спірному будинку з 1989 року, він проживає у вказаному будинку самостійно та утримує зазначене майно, здійснює оплату комунальних платежів, необхідні ремонтні роботи тощо.
Вказував, що ОСОБА_2 є громадянкою республіки Білорусь та після погіршення стосунків між сторонами виїхала з України. Між сторонами взагалі втрачений зв'язок. Після розлучення вони не спілкувались, контактів один одного не мають.
Належність 1/2 частини спірного будинку відповідачці створює проблеми для реалізації його прав, у зв'язку з чим ОСОБА_1 просив визнати право власності за набувальною давністю на 1/2 частини житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , що належать ОСОБА_2 .
Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Харкова від 19 травня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю підстав для задоволення позову, з огляду на відсутність обов'язкової умови для набуття права власності за набувальною давністю, а саме: добросовісності володіння позивачем спірним нерухомим майном у розумінні статті 344 ЦК України.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не міг не знати, що частина будинку належить його колишній дружині ОСОБА_2 , отже власниця 1/2 частини будинку за адресою: АДРЕСА_1 позивачу була відома, що виключає ознаку добросовісності володіння.
На вказане судове рішення засобами поштового зв'язку 17 червня 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ейбатов Заур Мардан огли, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин по справі, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не надано належної оцінки доказам по справі.
Він проживає у вказаному будинку самостійно ще з 1989 року, коли стосунки між подружжям розладились.
З цього часу він фактично заволодів спірною частиною будинку (а не з 1997 року) ще навіть до моменту реєстрації за ним (чи будь-ким іншим) права власності на таке нерухоме майно, а тому він був добросовісним набувачем такого майна.
Фактично, оформлення будинку відбулось вже після розлучення з відповідачкою. Отримання частини будинку у власність практично через 1 рік після розлучення (зокрема і після припинення будь-яких контактів з ОСОБА_2 після розлучення) свідчить про те, що на момент отримання такої власності він не мав інформації щодо іншого співвласника, адже вони з Відповідачкою не перебували у родинних відносинах.
Йому не було відомо та не могло бути відомо про існування будь-яких інших осіб, які мають права на таку спірну частину нерухомості та користування чужим майном, оскільки на той момент майно ще не мало власника.
Обставини, що інша 1/2 частина будинку належить ОСОБА_2 йому стали відомі лише 26 січня 2024 року під час оформлення документації щодо будинку.
Відзив на апеляційну скаргу подано не було.
У судове засідання апеляційного суду сторони-учасники судового розгляду не з'явилися.
Судові повістки-повідомлення про розгляд справи 05 лютого 2026 року, надіслані апеляційним судом на адреси сторін-учасників:
ОСОБА_1 отримано 16 липня 2025 року (т.1, а.с. 137);
ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , отримано в електронному кабінеті 08 липня 2025 року (т. 1, а.с. 136);
ОСОБА_2 - повернуто на адресу суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до пункту 3 частини 8 статті 128 ЦПК України є днем вручення судової повістки (т. 1, а.с. 139-140), крім того про день, час та місце судового засідання учасника повідомлено відповідно до частини 11 статті 128 ЦПК України через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України (т. 1, а.с. 135).
02 лютого 2026 року від адвоката Ейбатова Заура Мардан Огли, який діє в інтересах ОСОБА_1 , надійшла заява про розгляд справи без його участі.
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу у відсутність осіб, що не з'явилися, явка яких у судове засідання обов'язковою не визнавалась, оскільки відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною 3 статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Перевіряючи законність і обґрунтованість судового рішення відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який 21 червня 1996 року розірвано (а.с. 12).
06 березня 1997 року ОСОБА_1 видано свідоцтва про право власності на 1/2 частину житлового будинку з прилежними до нього забудовами та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 13).
Листом № 1 від 26 січня 2024 року КП «Шевченківське БТІ» повідомлено, що згідно з реєстраційними матеріалами Бюро право власності станом на 31 грудня 2012 року на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , майно зареєстровано в рівних долях кожному за: ОСОБА_1 - 1/2, ОСОБА_2 - 1/2, на підставі рішення №7, свідоцтва про право власності видане 06 березня 1997 року виконавчим комітетом Великохутірської сільської ради (а.с. 14).
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відсутні відомості щодо зареєстрованого права власності на житловий будинок, за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 15).
З 13 квітня 1989 року ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , за зазначеною адресою інші зареєстровані особи відсутні (а.с. 18).
Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.
Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
При вирішенні питання щодо правомірності набуття права власності суд повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб, позивач набув чи має намір набути право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному законом.
Згідно із статтею 328 ЦК України набувальна давність є однією із підстав набуття права власності.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.
Подібні правові висновки зазначені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, провадження № 12-291гс18, а також у постановах Верховного Суду від 10 січня 2023 року у справі № 462/1720/21, від 16 квітня 2025 року у справі № 461/5075/23.
У постановах від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21, від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20, від 21 лютого 2024 року у справі № 756/6953/2017, від 04 квітня 2024 року у справі № 404/4939/22, від 29 травня 2025 рокуу справі № 127/38548/23, Верховний Суд зазначив, що позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин, і норми права, які підлягають застосуванню, врахував висновки щодо застосування відповідних норм прав, викладені в постановах Верховного Суду, надав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, і дійшов обґрунтованого висновку про відсутність умов, визначених статей 344 ЦК України, для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю.
Доводи ОСОБА_1 про те, що у результаті тривалого користування спірним майном він набув право власності на нього за правилами набувальної давності, є безпідставними, оскільки такі доводи суперечать положенням ЦК України. Позивач знав, що спірне майно належить його колишній дружині, воно не вибувало із її володіння, а тривале користування ним не породжує право власності позивача на нього за правилами набувальної давності, інші підстави набуття права на спірне майно, на які посилається позивач, також виключають можливість задоволення позову.
Заперечення позивача, що йому не було відомо про наявність у ОСОБА_2 права власності на частку у майні до 2024 року є безпідставними. Свідоцтво про право власності на 1/2 частину житлового будинку видано ОСОБА_1 06 березня 1997 року, тобто, щонайменше з цього часу йому було відомо, що спірне майно не належить йому одноособово та мав можливість проявити належну обачність та отримати інформацію про іншого співвласника.
Усі доводи апеляційної скарги по суті спору зводяться до того, що колишня дружина позивача, неналежно ставився до спірного майна, не утримувала його, не проживала у спірному будинку й наразі її місце знаходження невідомо, а ОСОБА_1 добросовісно заволодів майном ще у 1989 році та відкрито, вільно ним користується.
Проте, вказані обставини самі по собі не можуть бути підставою для задоволення позову про визнання права власності на таке майно, оскільки за набувальною давністю можна набути право власності на майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено, а позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником, що відповідає судовій практиці Верховного Суду, яка й була врахована судом першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, фактично зводиться до переоцінки доказів, яким судом надана належна оцінка.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 19 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 09 лютого 2026 року.
Головуючий Ю.М. Мальований
Судді Н.П. Пилипчук
В.Б. Яцина