03 лютого 2026 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 369/13960/23
номер провадження: 22-ц/824/4490/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Габунії М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 вересня 2025 року у складі судді Козак І.А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області, про позбавлення батьківських прав,
У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області, про позбавлення батьківських прав.
Позовна заява мотивована тим, що 11 лютого 2006 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який був зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Краматорського міського управління юстиції Донецької області, про що в Книзі реєстрації шлюбів зроблено відповідний актовий запис за №77. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 квітня 2023 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
Вказував, що від шлюбу сторони мають спільних дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Доньки проживають разом з позивачем за адресою: АДРЕСА_1 .
Зазначав, що з початку 2021 року сторони перестали проживати разом.
Позивач вказував, що ОСОБА_2 життям доньки ОСОБА_5 не цікавиться, не телефонує їй, не виявляє бажання спілкуватись з дитиною та приймати участь у її вихованні. На сьогоднішній день дитині вже 11 років. Останній раз мати бачилась із донькою на початку січня 2021 року. З того часу мати жодного разу не бачилася із донькою. ОСОБА_1 сам забезпечує доньці гідні умови проживання та гармонійну атмосферу оточення, здійснює за нею нагляд з моменту її народження і по сьогоднішній день.
Вказував, що відповідачка участі в житті дитини приймати не хоче, не спілкується з ОСОБА_4 , зв'язку не підтримує, хоча їй ніколи не чинилися перешкоди у спілкуванні з донькою. Відповідачка не проявляє материнської турботи, не цікавиться її долею та не переймається її фізичним та духовним розвитком, не займається її вихованням. Відповідачка байдуже ставиться до долі своєї дитини, майбутнє дитини її не цікавить, свідомо ухиляється від своїх материнських обов'язків по вихованню дитини, та в цілому ігнорує факт споріднення з донькою.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 вересня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо малолітньої дочки ОСОБА_4 є крайнім та виключним заходом, який може застосовуватися лише за наявності беззаперечно доведених фактів свідомого, винного й умисного ухилення матері від виконання батьківських обов'язків. Однак позивачем ОСОБА_1 не надано достатніх доказів неможливості зміни поведінки відповідачки чи наявності в її діях такого умислу. Тому, з урахуванням принципу пріоритету найкращих інтересів дитини, вимог чинного законодавства та усталеної судової практики, суд дійшов висновку, що за відсутності переконливих підстав для настільки серйозного втручання у сімейне життя відмова в задоволенні позову є законною, обґрунтованою та пропорційною.
Не погоджуючись із заочним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги, посилаючись на неповноту неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції зазначає, що позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. Звертає увагу на той факт, що відповідачку викликали в судове засідання майже два роки. Відповідачка знає про розгляд справи про позбавлення її батьківських прав. Будучи належним чином повідомленою про дати судових засідань, жодного разу не з'явилась та не підтвердила, що має намір змінити свою поведінку у відношенні виховання дитини.
Вказує, що суд першої інстанції неповно встановив обставини, які мають значення для справи, а саме, в матеріалах справи знаходиться заява, в якій ОСОБА_2 повідомила, що проти позову у справі не заперечує. Справжність підпису було засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тисячною Т.П. 22 травня 2024 року. Однак судом першої інстанції не було досліджено даний доказ, яким підтверджено беззаперечну волю відповідачки.
Відповідачка ОСОБА_2 і третя особа: Служба у справах дітей Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області, про позбавлення батьківських прав, не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.
Згідно з ч.3 ст. 360 ЦПК Українивідсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача - адвоката Клок В.О., який з'явився в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Відповідно до положень ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч.6 ст.81 ЦПК Українидоказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК Українидоказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частинами 1-2 ст.89 ЦПК Українивизначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується наявними у справі доказами, що 11 лютого 2006 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який був зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Краматорського міського управління юстиції Донецької області, про що в Книзі реєстрації шлюбів зроблено відповідний актовий запис за № 77. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 квітня 2023 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
Від шлюбу сторони мають спільних дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до довідки № 3244008714 від 31 серпня 2016 року неповнолітня ОСОБА_4 фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до договору оренди житлового приміщення від 01 версеня 2021 року ОСОБА_1 орендує квартиру, загальною площею 63,2 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначав, що відповідачка ОСОБА_2 ухиляється від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , інтересу до життя дочки не проявляє, не приймає участь ні у вихованні дитини, ні в її утриманні, передбачені законом та моральними засадами суспільства батьківські обов'язки не виконує.
На підтвердження цих обставин позивач надав суду висновок Бощагівської сільської ради Бучанського району Київської області № 157/7 від 26 березня 2024 року щодо визначення доцільності (недоцільності) позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , відносно малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . У висновку орган опіки та піклування вважає за доцільне залишити вирішення питання щодо доцільності чи недоцільності позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , відносно малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на розсуд суду.
Відповідно до характеристики Комунального закладу загальної середньої освіти «Ліцей Петропавлівський» відносно ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , остання характеризується як працелюбна учениця, її батько - ОСОБА_1 бере активну участь в житті дитини, цікавиться шкільним життям ОСОБА_5 , відвідує батьківські збори.
Згідно з характеристикою, виданою тренером Школи киокушин карате ОСОБА_6 , на карате, змагання які проходять, приводить та піклується про спортивне життя та розвиток ОСОБА_5 її батько, ОСОБА_2 не бачив.
Відповідно до пояснень лікаря-консультанта Консультативно-діагностичного центру ОСОБА_7 , ОСОБА_1 здійснює візит до лікаря з донькю ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , піклується про стан її здоров'я.
Згідно з актом обстеження умов проживання, затвердженого начальником служби у справах дітей Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області Крушинської А. від 14 березня 2024 року, за адресою: АДРЕСА_2 , проживають: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .. Умови проживання задовільні, для дітей в родині створені всі належні умови для повноцінного розвитку та виховання. Діти всім забезпечені.
Згідно з поясненнями ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , ОСОБА_2 не бере участь у вихованні доньки, не проводить з нею час та не приїжджає до неї.
Також в матеріалах справи знаходиться заява, згідно з якою ОСОБА_2 повідомляє, що проти позову у справі не заперечує. Справжність підпису було засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тисячною Т.П. 22 травня 2024 року.
У ст.51 Конституції Українивизначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з ч.1 ст.8 Закону України «Про охорону дитинства»кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Відповідно до ч.1, 2 ст.12 Закону України «Про охорону дитинства»виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Згідно з ч.1 ст.14 Закону України «Про охорону дитинства»діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (ч.2 ст.15 Закону України «Про охорону дитинства»).
У ч.7 ст.7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з ч.ч. 1-4 ст.150 СК Українибатьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
У ч.ч.1, 2 та 4 ст.155 СК Українипередбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені ч.1 ст.164 СК України.
Зокрема, п.2 ч.1 ст.164 СК Українивизначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
У ст.165 СК Українивизначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Згідно зі ст.166 СК Українипозбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Під час вирішення такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку.
Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.
Аналогічний правовий висновок Верховний Суд виклав у постановах: від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20); від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19); від 22 листопада 2023 року у справі № 1915/2789/12 (провадження № 61-14726св23); від 07 лютого 2024 року у справі № 455/307/22 (провадження № 61-16965св23).
У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК Українипри виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до ч. 1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Стаття 9 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною згідно із Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, зобов'язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейський суд з прав людини наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54).
У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).
У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
У постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16 (провадження № 61-29266св18) зазначено, що судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку. Самі собою встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не достатньою мірою, не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають у тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
Верховний Суд у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19) зробив висновок, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.
Необґрунтоване (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька/матері до належного виконання своїх батьківських обов'язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).
Відповідно до ч.ч.5,6 ст.19 СК Україниорган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв'язку (див. постанови Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 638/15336/18, від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (див. постанови Верховного Суду від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23 та інші).
У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.
Установивши, що позивач не довів навмисного ухилення відповідачки від виконання своїх обов'язків та її винної поведінки, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених ч.1 ст.164 СК України, для застосування до відповідачки такого крайнього заходу, як позбавлення її батьківських прав.
При цьому суд першої інстанції обґрунтовано врахував висновок органу опіки та піклування Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області № 157/7 від 26 березня 2024 року, яким питання доцільності чи недоцільності позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо малолітньої ОСОБА_4 залишено на розсуд суду. Водночас зазначений висновок має рекомендаційний характер і сам по собі не підтверджує наявності виняткових обставин, доведених належними та допустимими доказами, які б свідчили про свідоме та винне нехтування відповідачкою своїми батьківськими обов'язками.
Позивач ОСОБА_1 не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів на підтвердження винної поведінки відповідачки та її свідомого нехтування своїми батьківськими обов'язками стосовно сина, що могли б бути підставою для позбавлення її батьківських прав.
Таким чином, з урахуванням якнайкращих інтересів дитини та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності у цьому, колегія суддів у контексті конкретних обставин цієї справи погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності у цьому.
У даній справі не встановлено, що відповідачка є особою, яка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків стосовно дитини.
Отже, встановивши відсутність фактів злісного нехтування відповідачкою ОСОБА_2 своїми батьківськими обов'язками щодо неповнолітньої дочки, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав відповідачки ОСОБА_2 стосовно неповнолітньої дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
При цьому, суд першої інстанції правильно взяв до уваги те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу у разі доведеності винної поведінки одного із батьків, яка суперечить інтересам дитини, і неможливості змінити цю поведінку.
Достатніх підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності в цьому, ні у суді першої інстанції, ні у суді апеляційної інстанції, не встановлено.
Таким чином, розглядаючи спір, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення.
Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково не взяв до уваги нотаріально посвідчену заяву самої ОСОБА_2 про те, що вона не заперечує проти позову у цій справі, то колегія суддів враховує таке.
Згідно з положеннями ч.ч.1, 4 ст.206 ЦПК Українипозивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову (див. постанову Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19 (провадження №61-2251св22)).
Також колегія суддів враховує, що Верховний Суд у постанові від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22 (провадження № 61-10115св23) зазначив, що в розумінні приписів ст.206 ЦПК Українисуд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову, якщо це суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. Відповідно до ч.ч.2,3 ст.155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини; відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. З огляду на викладені норми права заяви відповідача від 26 липня та 27 жовтня 2022 року, в яких вона відмовлялася від батьківських прав на дитину та визнавала позов про позбавлення її батьківських прав, не можуть слугувати підставою для задоволення позову, оскільки відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини. Отже, суд першої інстанції правильно відмовив у прийнятті визнання відповідачем позову, оскільки у цій категорії справ визнання позову суперечить закону, а саме ч.3 ст. 155 СК України, та порушує інтереси дитини. Верховний Суд наголосив, що саме лише подання заяви про визнання позову у справі про позбавлення батьківських прав не може бути підставою для звільнення позивача від обов'язку надання інших доказів на підтвердження існування обставин, передбачених частиною першою статті 164 СК України для позбавлення батьківських прав.
Отже, встановивши, що підстави для задоволення позову відсутні, суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги факт визнання позову відповідачкою, зазначивши про це у своїй постанові.
Схожих за змістом висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 29 листопада 2023 року у справі № 607/15704/22 (провадження №61-11993св23) та у постанові від 05 березня 2025 року у справі № 336/1230/23 (провадження № 61-872св25).
У даній справі за позовом ОСОБА_1 , яка є предметом апеляційного розгляду, колегія суддів врахувала найновішу релевантну практику Верховного Суду.
Зокрема, колегією суддів враховано правові висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 05 березня 2025 року у справі № 336/1230/23 (провадження № 61-872св25), де Верховний Суд погодився із висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для застосування такого крайнього заходу як позбавлення матері батьківських прав, за умови недоведення її навмисного ухилення від виконання своїх обов'язків, її винної поведінки, а також гострої соціальної необхідності в позбавленні її батьківських прав.
При цьому, за обставин справи № 336/1230/23 (провадження № 61-872св25) Верховний Суд дав оцінку як висновку органу опіки та піклування, яким було рекомендовано позбавити матір дитини батьківських прав, так і заяві відповідачки про визнання позову щодо позбавлення її батьківських прав.
Інші доводи та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції і висновки з цього приводу, зроблені судом, ґрунтуються на встановлених обставинах та досліджених у судовому засіданні доказах, яким судом дана належна правова оцінка.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст.374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 05 лютого 2026 року.
Головуючий
Судді: