05 лютого 2026 року справа №320/15645/23
Суддя Київського окружного адміністративного суду Терлецька О.О., розглянувши порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального Управління ДМС України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 з позовом до Центрального міжрегіонального Управління ДМС України у м. Києві та Київській області в якому просить суд:
визнати протиправними та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області:
- від 10.03.2023 № 296 про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянину Азербайджанської Республіки; скасування, визнання недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, видану на підставі цього дозволу посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 30.10.2015;
- від 06.02.2023 № 13 про заборону в'їзду в Україну ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянину Азербайджанської Республіки, строком на 3 (три) роки.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що рішення, яким скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, скасовано посвідку на постійне проживання та прийнято рішення про заборону в'їзду в Україну є протиправним та підлягають скасуванню, оскільки ОСОБА_2 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , не займався діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 23.05.2023 року відкрито спрощене провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання.
Відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву, в якому останній позов не визнав та просить суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що територіальним органом ДМС правомірно прийнятті оскаржувані рішення, оскільки згідно відомостей зазначених у поданні ДСР, встановлено позивача, який становить загрозу національної безпеки та громадського порядку в Україні, а також охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян У країни та інших осіб, що проживають в Україні.
Позивачем подано відповідь на відзив, яка зводиться до незгоди з аргументами відповідача. Вказує, що відповідач порушив законодавчо встановлені процедури прийняття рішень, що оскаржуються, та допустив серед іншого порушення прав позивача. При цьому зауважив, що має на утриманні двох малолітніх дітей - громадян України ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_2 ( ОСОБА_4 ) народився ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженець селища Муздурлар Геранбойського району Азербайджанської Республіки та є громадянином Республіки Азербайджан, що підтверджується копією паспорту громадянина Азербайджанської Республіки НОМЕР_2 , копією посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 30.10.2015 та копією перекладу свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_3 від 27.07.2011.
За наслідками розгляду заяви позивача та доданих до неї документів від 21.08.2015 позивачу 23.10.2015 надано дозвіл на імміграцію в Україну та видано посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 30.10.2015.
На адресу ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області надійшло подання Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України від 02.02.2023 №1288/55/01-2023 про розгляд питання щодо прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, заборону в'їзду у Україну строком на 3 роки громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області від 06.02.2023 № 13 було заборонено в'їзд в Україну ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянину Азербайджанської Республіки, строком на 3 (три) роки, яке прийнято на підставі подання Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України від 02.02.2023 №1288/55/01-2023, керуючись Інструкцією «Про затвердження Інструкції про порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства», затвердженою Наказом МВС від 17.12.2013 № 1235 та п. 1, 2 ч. 1 ст. 13 «ЗУПро правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
10.03.2023 Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області затверджено висновок за результатами розгляду подання про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_3 , в якому визначено за доцільне: скасувати рішення Голосіївського районного відділу ГУДМС України в м. Києві від 23.10.2015 про надання дозволу на імміграцію громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ; скасувати, визнати недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, видану на підставі цього дозволу посвідку на постійне проживання серії серії НОМЕР_1 від 30.10.2015.
Рішенням ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області від 10.03.2023 року №296, на підставі пунктів 3 та 4 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» позивачу скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 23 жовтня 2015, а видана на підставі цього рішення посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 30.10.2015 скасована на підставі вимог підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321.
Не погоджуючись із такими рішеннями відповідача, позивач звернувся із даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI (далі - Закон №3773) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
За змістом частини 15 статті 4 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Згідно статті 3 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Пунктом 1 статті 4 Закону №3773 передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 №2491-ІІІ (далі - Закон №2491-ІІІ).
Відповідно до частини першої статті 1 Закону №2491-ІІІ:
імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;
іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;
квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року;
дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію;
Згідно з частиною першою статті 4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Відповідно до частини другої статті 4 Закону №2491-III квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 8) особи, які безперервно проживали на території України протягом трьох років з дня встановлення їм статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми.
Пунктом 2 частини першої статті 9 Закону №2491-III встановлено, що заява про надання дозволу на імміграцію подається, зокрема, особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади (частина друга статті 9 Закону №2491-III).
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання (частина одинадцята статті 9 Закону №2491-III).
Частиною один статті 10 Закону №2491-ІІІ встановлено перелік обставин, за яких дозвіл на імміграцію не надається:
1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;
2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;
3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;
5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 затверджено Порядок формування квоти імміграції (далі - Порядок формування квоти імміграції) та Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень.
Пунктом 1 Порядку формування квоти імміграції встановлено, що квота імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до пропозицій центральних та місцевих органів виконавчої влади.
Пропозиції стосовно осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України, а також тих, що раніше перебували в громадянстві України, та батьків, чоловіка (дружини) іммігранта, його неповнолітніх дітей готуються безпосередньо ДМС (пункт 3 Порядку формування квоти імміграції).
Разом із тим, Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок №1983) визначає процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію.
Так, підпунктом 2 пункту 2 цього Порядку №1983 передбачено, що територіальні органи ДМС приймають рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.
МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів:: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України "Про імміграцію"(пункт 9 Порядку №1983).
Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах (пункт 10 Порядку №1983).
У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України «Про імміграцію», а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб (п. 11 Порядку №1983).
Відповідно до пункту 12 Порядку №1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
За змістом пункту 14 Порядку №1983, територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. Регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який зробив запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду (пункт 15 Порядку №1983).
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (пункт 16 Порядку №1983).
Отже, зі змісту наведених вище положень Порядку №1983 слідує, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.
З аналізу вищевикладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Матеріали справи свідчать, що на виконання Порядку №1983 документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені територіальним органом, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність та відповідність вимогам законодавства, а також приймав рішення про надання дозволу на імміграцію.
Вказана обставина підтверджується дозволом на імміграцію в Україну, який був виданий позивачу 23.10.2015 році.
Отже, компетентний орган державної влади, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих документів та з'ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.
Статтею 12 Закону №2491 (в редакції, яка була чинна на момент прийняття відповідачем рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну) визначено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Згідно з частиною першою статті 13 Закону №2491-ІІІ центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.
Згідно з пунктом 21 Порядку №1983, в редакції, яка була чинна на момент прийняття контролюючим органом рішення про скасування позивачу дозволу на імміграцію та посвідки на постійек проживання, дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Відповідно до пункту 22 Порядку №1983 для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Пунктом 23 Порядку №1983 встановлено, що ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі необхідності запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.
Копія рішення про скасування дозволу на імміграцію видається не пізніше як у тижневий строк з дня його прийняття особі, стосовно якої прийнято таке рішення, під розписку чи надсилається рекомендованим листом.
Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі (пункт 24 Порядку №1983).
Згідно з пунктом 25 Порядку №1983 рішення ДМС, територіальних органів і підрозділів, інших органів виконавчої влади, які в межах своєї компетенції зобов'язані забезпечувати провадження у справах з питань імміграції, а також дії чи бездіяльність їх посадових та службових осіб можуть бути оскаржені відповідно до законодавства. У цьому разі провадження у справах з питань імміграції припиняється до прийняття відповідного рішення.
25.04.2018 Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову №321, якою затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання (далі-Порядок №321, в редакції, яка була чинна на момент прийняття відповідачем рішення про скасування посвідки на постійне проживання).
Згідно з пунктами 1-3 Порядку №321 посвідка на постійне проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Посвідка виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій.
Посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які мають дозвіл на імміграцію в Україну або до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття такого рішення залишилися постійно проживати на її території.
Посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України та які:досягли 16-річного віку, - на підставі заяв-анкет, поданих ними особисто; не досягли 16-річного віку або визнані обмежено дієздатними чи недієздатними, - на підставі заяв-анкет одного з батьків (усиновлювачів), з ким проживають особи на підставі дозволу на імміграцію, опікунів, піклувальників.
Відповідно до пунктів 64-67 Порядку №321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі: 1) скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію"; 2) отримання даних з баз даних Реєстру, відповідних автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та баз інших державних органів або інформації від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу, який у межах наданих йому повноважень забезпечує дотримання вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, інформації про те, що посвідку видано на підставі неправдивих відомостей, підроблених чи недійсних документів; 3) в інших випадках, передбачених законом.
Рішення про скасування посвідки приймається керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п'яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її скасування.
Копія рішення про скасування посвідки видається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який прийняв таке рішення, іноземцеві або особі без громадянства під розписку або надсилається їм рекомендованим листом не пізніше ніж через п'ять робочих днів з дня його прийняття.
Територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п'яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби.
Згідно з пунктом 78 Порядку №321 рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку або до суду в установленому порядку.
Частиною першою статті 13 Закону України № 3773 у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, що в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється:
в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку, або боротьби з організованою злочинністю;
якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;
якщо при клопотанні про в'їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;
якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі;
якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;
якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну;
якщо така особа з порушенням встановленого законодавством України порядку здійснила в'їзд на тимчасово окуповану територію України або до району проведення антитерористичної операції чи виїзд з них або вчинила спробу потрапити на ці території поза контрольними пунктами в'їзду-виїзду
Відповідно до частини третьої статті 13 Закону України №3773 рішення про заборону в'їзду в Україну строком на три роки приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, Службою безпеки України або органом охорони державного кордону, або уповноваженим підрозділом Національної поліції України.
Частиною першою статті 23 Закону України №3773 визначено, що нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до закону.
Порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства (далі - особи), перебування яких на території України не дозволяється, визначається Інструкцією про порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17.12.2013 р. №1235 (далі - Інструкція №1235).
Пунктом 3 Інструкції №1235 передбачено, що рішення про заборону в'їзду в Україну особам приймається ДМС України та її територіальними органами за наявності підстав, зазначених в абзацах другому, третьому та сьомому частини першої статті 13 Закону України №3773
Згідно з пунктом 4 Інструкції №1235 рішення про заборону в'їзду в Україну, особам приймається ДМС та її територіальними органами за ініціативою:
а) підрозділів Робочого апарату Укрбюро Інтерполу - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам у процесі співробітництва з правоохоронними органами інших держав та міжнародних правоохоронних організацій;
б) підрозділів кримінальної поліції - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам під час здійснення оперативно-розшукової діяльності;
в) органів досудового розслідування поліції - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам під час здійснення кримінального провадження;
г) підрозділів патрульної поліції - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну особам під час провадження в справах про адміністративні правопорушення, підготовки або здійснення заходів із забезпечення громадського порядку;
ґ) органів охорони здоров'я - у разі встановлення підстав для заборони в'їзду в Україну якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;
д) за власною ініціативою або за поданням державного, приватного виконавця у разі якщо під час попереднього перебування на території України особа не виконала рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або має інші невиконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну.
Відповідно до пункту 5 Інструкції №1235 після отримання даних, які обґрунтовують необхідність заборони в'їзду в Україну особі, органи та підрозділи, визначені у п.4 цієї Інструкції, надсилають до ДМС або її територіальних органів обґрунтоване звернення (довідку, рапорт), в якому зазначають такі відомості про особу: а) громадянство (підданство); б) прізвище, ім'я (імена) та по батькові (за наявності) особи в називному відмінку (для громадян Російської Федерації та Республіки Білорусь - російською мовою з дублюванням латиницею, для інших іноземців та осіб без громадянства - латиницею); в) дата народження (день, місяць, рік); г) стать; ґ) місце проживання; д) серія та номер паспортного документа, коли і ким виданий; е) відомості, які згідно з абз.абз.2, 3 та 7 ч.1 ст.13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» дають підстави для прийняття рішення про заборону особі в'їзду в Україну; є) запропонований строк заборони в'їзду та відомості, які обґрунтовують його тривалість (обставини і характер вчинення іноземцем або особою без громадянства суспільно небезпечного діяння; результати перевірки особи за обліками МВС України, обліками правоохоронних органів іноземних держав та міжнародних правоохоронних організацій; наявність в особи не виконаних майнових зобов'язань перед юридичними або фізичними особами в Україні).
У пункті 6 Інструкції №1235 визначено, що рішення про заборону в'їзду в Україну особі приймається на підставі обґрунтованого звернення (довідки, рапорту), зазначеного у пункті 5 цієї Інструкції, шляхом винесення рішення про заборону в'їзду в Україну, за формою, наведеною у додатку до цієї Інструкції.
- Рішенням відповідача від 10.03.2023 № 296 дозвіл на імміграцію в Україну було скасовано на підставі пунктів 3, 4 частини першої статті 12 Закону №2491, яким закріплено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України.
- Рішенням відповідача від 10.03.2023 № 296 посвідка на постійне проживання була скасована на підставі підпункту 1 пункту 64 Порядку №321 - у зв'язку зі скасуванням дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію".
- Рішенням відповідача від 06.02.2023 № 13 заборонено в'їзд в Україну ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянину Азербайджанської Республіки, строком на 3 (три) роки.
Суд зазначає, що Верховний Суд у постанові від 22.01.2020 у справі №802/1439/17-а (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 87079873) зауважив, що статтею 12 Закону №2491 передбачено вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого слідує, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.
Отже, скасування дозволу на імміграцію можливе за умови встановлення конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме іммігрантом протиправних дій відповідно до статті 12 Закону №2491.
У поданні Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України від 02.02.2023 №1288/55/01-2023 зазначено, що позивач прибув в Україну, з метою вчинення протиправної діяльності направленої на дестабілізацію громадського порядку в Україні, шляхом підбурення до масових безпорядків, організацію масових протестів та заколотів, які можуть привести до підриву державності та направлені на повалення державного ладу України. Крім того, з метою попередження порушення іноземцями та особами без громадянства міграційного законодавства та дестабілізації кримінагенної обстановки в Україні, у ході проведення оперативно-розшукової діяльності встановлено, що позивач має намір прибути до західних регіонів України, де шляхом підбурення вихідців з РФ та близьких ім осіб, планує створити масові протести та спротиви біля місцевих державних адміністрацій. Таким чином вказане може призвести до чисельних порушень громадського порядку та дестабілізацію в середині держави, тим самим призвести до порушень конституційних прав громадян України та інших осіб які тимчасово чи постійно проживають в Україні.
На підставі цього Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України дійшов висновків, що позивач становить загрозу охорони громадського порядку, а також охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні, внаслідок чого скасування дозволу на імміграцію, посвідки на постійне проживання та заборона в'їзду в Україну є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав та законних інтересів громадян України.
Водночас, ані у висновку за результатами розгляду подання про розгляд питання щодо прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, посвідки на постійне проживання та заборону в'їзду у Україну строком на 3 роки, ані в оскаржуваних рішеннях відповідача не зазначено жодних конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме позивачем будь-яких протиправних дій на шкоду національній безпеці України, громадському порядку в Україні та що його дії становлять загрозу охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;
У своєму висновку, складеному за результатами розгляду подання, відповідач обмежився інформацією, викладеною ДСР НП України, та зазначив, що наведені у поданні відомості є достатніми для скасування дозволу на імміграцію, посвідки на постійне проживання і заборони в'їзду в Україну строком на три роки позивачу. У висновку не вказано про запитування відповідачем у ініціатора подання (Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України) додаткової інформації, необхідної для всебічного аналізу подання, як це передбачено пунктом 23 Порядку №1983.
Таким чином, суд зазначає, що інформація, викладена у поданні ДСР НП України, була розцінена відповідачем в якості підтверджених фактів без здійснення додаткової перевірки.
У матеріалах судової справи міститься адвокатський запит представника позивача від 27.03.2023 (реєстр. № 2/23/2), надісланий до ДСР НП з метою надання доказів, які підтверджують обставини, викладені у поданні, та з метою з'ясування підстав складення подання про скасування дозволу на імміграцію, посвідки на постійне проживання та заборону в'їзду в Україну строком на три роки позивачу, у межах оперативно-розшукової справи, в рамках якої щодо позивача проводилися оперативно-розшукові заходи.
У відповідь на вказаний адвокатський запит від 27.03.2023 (реєстр. № 2/23/2) ухвалу суду Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України направив лист від 31.03.2023 № 57аз, в якому повідомив, що інформацію та зібрані відомості, щодо проведення або непроведення стосовно певної особи оперативно-розшукової діяльності до прийняття рішення за результатами такої діяльності заборонено оприлюднювати у відповідності до ст. 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Крім того, у відповіді зазначено, що подання, на підставі якого були прийняті оспорювані рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, містить інформацію з обмеженим доступом, а тому не підлягають передачі та розголошенню.
Таким чином, судом встановлено, що ані відповідачем, ані ініціатором подання не надано жодних доказів, які б підтверджували існування тих обставин, які були зазначені у поданні від 02.02.2023 № 1288/55/01-2023 та покладені відповідачем в основу спірних рішень про скасування дозволу на імміграцію, посвідки на постійне проживання та заборону в'їзду у Україну строком на 3 роки без здійснення до того ж додаткової перевірки.
З огляду на вказане, суд дійшов висновку, що на час прийняття оскаржуваного рішення Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області не мало належних та допустимих доказів як вини позивача у вчиненні протиправної діяльності, зазначених у поданні ДСР НП України, так і в принципі існування таких фактів.
В матеріалах справи не міститься доказів причетності позивача до протиправної діяльності, зазначених правопорушень та не надано доказів притягнення останнього до адміністративної та/або кримінальної відповідальності.
У той же час, матеріали справи містять докази перебування позивача у шлюбі з громадянкою Азербайджанської Республіки, у якому народилися двоє неповнолітніх дітей, народжених на території України та таких, що набули громадянство України; витяг з інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимостей», згідно з яким позивач станом на 23.03.2023 на території України до кримінальної відповідальності не притягувався, незнятої чи непогашеної судимості не має та в розшуку не перебуває; інформацію з Єдиного реєстру боржників, яка свідчить про відсутність щодо нього заборон, подяки від громадських організацій, які підтверджують активну проукраїнську позицію позивача у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації та його участь у громадських і соціальних заходах.
Відповідно до пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Отже, загальні підстави, умови, форми, основні ознаки правопорушення, що створюють їх склад, за що особу може бути притягнуто до одного з видів відповідальності та процедуру такого притягнення має визначати закон.
Вина у вчиненні злочину або адміністративному правопорушенні встановлюється в порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення відповідно.
Стаття 62 Конституції України закріплює принцип презумпції невинуватості, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Відповідно до положень статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Під час розгляду справи відповідачем не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження правомірності прийняття спірного рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну, зокрема, доказів, які б підтверджували вчинення позивачем винних дій, які становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні, або доказів того, що це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України.
Отже, матеріали справи свідчать про те, що на час прийняття спірних рішень та протягом розгляду справи в Київському окружному адміністративному суді відповідач не надав суду належних та допустимих доказів існування обставин, які пунктами 3, 4 частини першої статті 12 Закону №2491 визначені в якості підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну. Враховуючи вищевказане, суд вважає, що контролюючий орган дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав до скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну.
Крім того, станом на момент винесення судового рішення позивач до адміністративної та/або кримінальної відповідальності не притягується, повідомлення про підозру не повідомлено, не знятої чи не погашеної судимості останній немає та у розшуку він не перебуває, що не спростовано доказами, наданими відповідачем.
Суд також враховує, що відповідачем не надано копій рішень судів, якими позивача засуджено за вчинення відповідних правопорушень, а також не наведено норм закону, на підставі яких можна стверджувати, що дії позивача становлять загрозу громадському порядку. Крім того, відсутні посилання як на рішення компетентного суду, яке набрало б законної сили, так і на кримінальні провадження, відкриті за фактами, викладеними у поданні.
За таких обставин позиція відповідача має характер припущення та не ґрунтується на належних і допустимих доказах.
Суд наголошує на тому, що для доведення правомірності рішень відповідача, відповідачем мало бути надано докази встановлення підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачу, яких надано не було, тобто, всі обставини є недоведеними та ймовірними. Посилання відповідача на превентивність застосованих заходів та відсутність у міграційного органу повноважень перевіряти обставини, вказані у поданні, не приймаються судом, оскільки прямо суперечать вищенаведеним положенням пункту 23 Порядку №1983, та, окрім того, не можуть звільняти відповідача від обов'язку доводити відповідність своїх рішень приписам ст. 2 КАС України на виконання норм ст. 77-78 КАС України.
Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 10 червня 2022 року у справі № 640/13572/20 наголосив, що особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності. Тож не запрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.
Таким чином, функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для подання пояснень емігрантів, стосовно яких розглядається питання. Водночас, відповідачем не надано будь-яких доказів проведення такої перевірки чи то запрошення позивача для надання пояснень до моменту прийняття оскаржуваного рішення, у зв'язку з чим порушено право позивача «бути почутим».
Відсутність доказів надсилання (або вручення) іноземцю або особі без громадянства запрошення про надання пояснень та відповідних документів свідчить про невиконання територіальними органами і підрозділами ДМС України всіх дій, спрямованих на повне та всебічне вивчення та оцінку всіх документів та матеріалів, які можуть бути доказом наявності або відсутності підстав для скасування дозволу на імміграцію. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.10.2024 у справі № 320/48411/23.
Оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень неминуче призвело до негативних наслідків для позивача. Такими наслідками відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію" є обов'язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію.
Комісар Ради Європи з прав людини видав рекомендацію від 19.09.2001 стосовно прав іноземців, які бажають в'їхати на територію держав-членів Ради Європи, та виконання рішень про видворення (CommDH(2001)19). Відповідно до пункту 11 зазначеної рекомендації у випадках, коли особа стверджує, що компетентні органи порушили право, гарантоване Європейською конвенцією з прав людини, або що існує можливість порушення ними цього права, необхідно забезпечити, щоб право на засіб юридичного захисту у значенні статті 13 Конвенції гарантувалося не лише законом, але також на практиці.
При цьому конвенційний механізм захисту прав передбачає, зокрема те, що основоположні права, гарантовані Конвенцією, повинні виконуватися безпосередньо на державному рівні, зокрема, державними органами.
Суд наголошує, що будь-яка інформація (в тому числі органів Національної поліції) може бути підставою для проведення міграційною службою перевірки та збору доказів щодо конкретної особи.
Так у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 лютого 2024 року у справі № 260/5694/22 (адміністративне провадження № К/990/41147/23) враховано правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі № 480/296/19 (адміністративне провадження № К/9901/23361/19), та наголошено, що подання спеціально уповноважених органів про скасування особі дозволу на імміграцію не містить ознак управлінського рішення з регулювальним впливом на права чи законні інтереси інших суб'єктів права, у зв'язку з чим не може бути самостійним предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства, на відміну від рішення органу ДМС. Тож обґрунтованість такого подання має перевірятися органом ДМС, як суб'єктом управлінської діяльності, який на підставі цього подання приймає рішення, що є предметом перевірки у адміністративному судочинстві. У свою чергу, рішення ДМС як суб'єкта управлінської діяльності повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, розуміння змісту вимог щодо дотримання яких має бути однаковим для усіх суб'єктів управлінської (адміністративної) діяльності, що регулюється іншими нормативними актами.
Зокрема, якщо йдеться про критерій обґрунтованості рішення ДМС, то таке рішення має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права (не формально).
Для цього законодавець у пункті 23 Порядку № 1983 (у редакції на час прийняття спірного рішення) передбачив, що ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі необхідності запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
Тобто, Порядок № 1983 передбачає своєрідний алгоритм дій органів ДМС задля прийняття обґрунтованого рішення.
Суд погоджується з тим, що вказана норма Порядку № 1983 не містить імперативних приписів щодо запитування органом ДМС додаткової інформації чи запрошення іммігранта для надання ним пояснень. Втім, саме органи ДМС, володіючи дискрецією щодо прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинні визначати потребу в отриманні додаткової інформації, документів тощо чи у наданні іммігрантом пояснень, ураховуючи фактичні обставини, як-от наприклад: довготривале проживання особи в Україні, наявність стійких соціальних зв'язків, сім'ї, роботи, тобто встановлення особи іммігранта. Це дасть змогу визначити чи є необхідність у застосуванні до особи обмеження у вигляді скасування дозволу на імміграцію. Більше того, дослідження такої інформації буде свідчити, що при прийнятті відповідного рішення орган ДМС діяв розсудливо, сумлінно та обґрунтовано.
З аналізу вказаної норми вбачається, що функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.
Отже, орган ДМС при прийнятті рішення повинен виходити із конкретних обставин, ураховувати особу іммігранта, його спосіб життя та поведінку, а також оцінити чи є достатньою наявна у нього інформація для прийняття відповідного рішення з огляду на те, які наслідки воно матиме для іммігранта.
Разом з тим, відповідачем, в порушення вищевказаних приписів, до суду не надано будь-яких доказів надіслання (вручення) позивачу запрошення про надання пояснень та відповідних документів.
У свою чергу, така перевірка та обґрунтованість висновку про наявність в діях іноземця або особи без громадянства загрози національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні, є обов'язком ДМС.
Без проведення відповідної перевірки вказаних обставин, прийняття ДМС відповідних рішень є лише формальністю та суперечить як чинному законодавству у даній сфері, так і вимогам статті 19 Конституції України, якою передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Подібна позиція викладена Верховним Судом у постановах від 30.07.2020 у справі №824/875/19-а, від 04.09.2020 у справі №120/1859/19-а, від 10.06.2022 у справі №640/13572/20 Верховний Суд сформував висновок про те, що функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.
Також, суд при вирішенні цієї справи враховує, що при прийнятті рішень про скасування дозволу на імміграцію, суб'єкту владних повноважень слід враховувати усі обставини, що мають значення: проживання іноземця або особи без громадянства на території України разом із родиною, період проживання на території України, вчинення будь-яких дій, які є підставою для скасування дозволу на імміграцію, наявність подружжя, наявність дітей та підстави їх перебування в Україні. Суб'єкту владних повноважень слід дотримуватись принципу пропорційності, і недопущення настання несприятливих наслідків для іноземця або особи без громадянства, яких може бути протиправно зобов'язано покинути Україну та розлучитись зі своєю родиною.
Скасування дозволу на імміграцію має відбуватися за умови дотримання принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для іноземців та осіб без громадянства при відсутності будь-якої вини з їх боку. Не з'ясування органами ДМС України, суттєвих обставин життя іммігрантів, їх родинних та соціальних зв'язків призводить до порушення прав таких осіб, оскільки вони мають передбачені законом підстави на отримання дозволу на імміграцію. Такі дії також визнані судами неправомірним втручанням органу державної влади в сімейне життя позивача. Матеріалами справи встановлено, що позивач має двох неповнолітних дітей: громадянина України - ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що свідчить копія свідоцтва про народження серія НОМЕР_4 видане 14.11.2013 року та Довідка про реєстрацію особи громадянином України №1370 від 08.05.2014 року, що відповідно до пункту 1 частини 3 статті 4 Закону №2491-ІІІ надало йому право на отримання дозволу на імміграцію в Україну та громадянку України ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_6 , про що свідчить копія свідоцтва про народження серія НОМЕР_5 видане 18.07.2017 року та Довідка про реєстрацію особи громадянином України №2715/2017 від 28.12.2017 року.
Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним, такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини (Конвенція про контакт з дітьми (ETS №192) (укр/рос) № ETSN192, 15.05.2003, Конвенція, Рада Європи (Конвенцію ратифіковано з заявою Законом №166-V від 20.09.2006 (ст. 4)).
Згідно з частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Крім того, згідно з судовою практикою Європейського суду з прав людини, «для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання» (постанова по справі «МакМайкл проти Сполученого Королевства» (McMichael v. UnitedKingdom) від 24.02.1995 р., Series A, №307, р. 55, § 86).
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Таким чином, втручання органу державної влади в сімейне життя позивача є неправомірним.
Окрім цього, згідно положень статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у
складі колегії Касаційного адміністративного суду від 18 листопада 2019 року, постановленої у адміністративній справі №820/5953/16.
Враховуючи вищезазначене, скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну суперечить принципу пропорційності, передбаченому пунктом 8 частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, за яким, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Окрім цього, суд враховує, що відповідачем не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли, оскільки, при видачі дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні відповідач підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання йому дозволу на імміграцію в Україну.
Суд зазначає, що рішення відповідача ґрунтуються на припущеннях, без належного підтвердження зазначених в поданні та рішенні фактах та доказах.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Ljatifi v. the former Yugoslav Repablic of Macedonia» суд вказав, що навіть у випадку, коли справа стосується національної безпеки, концепція законності та верховенства права в демократичному суспільстві вимагають, щоб заходи з депортації, які впливають на фундаментальні права людини, були предметом змагального провадження в незалежному органі або суді, який має повноваження ефективно перевірити підстави депортації та відповідні докази, якщо необхідно, з відповідними процесуальними обмеженнями у випадку наявності інформації з обмеженим доступом. Особа повинна мати можливість оскаржити твердження державного органу про ризик для національної безпеки. Хоча оцінка державного органу того, у чому саме полягає загроза для національної безпеки, об'єктивно має значну вагу, незалежний орган або суд повинен мати можливість реагувати в справах, у яких застосування цієї концепції не ґрунтується на відповідних фактах або виявляє тлумачення національної безпеки, що суперечить закону або загальноприйнятому значенню і є свавільним.
Крім того, судом встановлено, що у поданні Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України від 02.02.2023 №1288/55/01-2023 відсутні конкретні факти, які б дозволяли дійти висновку про необхідність заборони особі в'їзду на територію України, відсутнє обґрунтування запропонованого строку заборони в'їзду, тобто обставини і характер вчинення іноземцем або особою без громадянства суспільно небезпечного діяння; результати перевірки особи за обліками МВС України, обліками правоохоронних органів іноземних держав та міжнародних правоохоронних організацій; наявність в особи не виконаних майнових зобов'язань перед юридичними або фізичними особами в Україні.
Отже, зміст подання Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України та спірні рішення ДМС не містять підтверджень створення позивачем небезпеки державі, тобто, прийняття оскаржуваних рішень ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області не мало належних та допустимих доказів вини позивача у вчинені дій, які становлять загрозу національної безпеки та громадського порядку в Україні, а також охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян У країни та інших осіб, що проживають в Україні.
У ході розгляду даної справи відповідачем не доведено наявність підстав, не надано обґрунтувань існування загроз, передбачених пунктами 3, 4 частини першої статті 12 Закону України "Про імміграцію", які могли б бути підставами для скасування позивачу дозволу на імміграцію, посвідки на постійне проживання та наявність підстав передбачених Наказом МВС від 17.12.2013 № 1235 та п. 1, 2 ч. 1 ст. 13 «ЗУПро правовий статус іноземців та осіб без громадянства», які могли б бути привідом для прийняття рішення про заборону в'їзду на територію України позивачу.
З огляду на зазначене, відповідач не довів існування передбачених чинним законодавством про імміграцію підстав для скасування позивачу дозволу на імміграцію, посвідки на постійне проживання та заборони в'їзду на територію України.
Таким чином, суд дійшов до висновку що оскаржувані рішення відповідача не відповідають критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача та членів його сім'ї скасування дозволу на імміграцію, посвідки на постійне проживання та заборони в'їзду на територію України має наслідком повну зміну способу життя родини.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку про відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів щодо правомірності та обґрунтованості прийняття оскаржуваних рішень про скасування дозволу на імміграцію, посвідки на постійне проживання та про заборону позивачу в'їзду на територію України, що свідчить про їх невідповідність вимогам до рішень суб'єктів владних повноважень, визначеним ст.19 Конституції України.
Згідно частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто, зазначеною нормою, законодавець визначає обов'язок суб'єкта владних повноважень аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Суд зазначає, що в даному випадку відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, не надав суду жодних доказів та пояснень на спростування тверджень позивача.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Водночас, ч.2 ст. 9 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що вихід суду за межі позовних вимог можливий у тому разі, якщо позивач, вказавши у заяві одну конкретну вимогу, не зазначив іншу, яка має послідовний зв'язок із попередньою та випливає із фактичної спірної ситуації, викладеної у позовній заяві. Наприклад, позивач просить визнати протиправними дії, бездіяльність суб'єкта владних повноважень, однак не просить суд зобов'язати його вчинити певні дії чи прийняти рішення; просить визнати протиправним акт індивідуальної дії, однак не просить суд про його скасування тощо.
Тобто, суд зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав позивача, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень; ефективний спосіб захисту повинен забезпечити негайне поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, призводити до потрібних (бажаних) позивачу результатів (наслідків); ухвалення судами рішень, які безпосередньо не призводять до необхідних змін в обсязі прав позивача або не гарантують забезпечення примусового виконання судового рішення, не відповідає змісту цього поняття.
На підставі викладеного, суд вважає за необхідне з метою ефективного поновлення прав позивача зобов'язати ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області поновити дозвіл на імміграцію в Україну таздійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 30.10.2015 року виданої на ім'я громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Щодо розподілу судових витрат, суд виходив із наступного.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
До позовної заяви позивачем додано докази сплати судового збору у розмірі 1 073, 60 грн.
Таким чином, сплачений позивачем судовий збір у розмірі 1 073, 60 грн підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити.
2. Визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області та скасувати рішення від 10.03.2023 № 296 про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянину Азербайджанської Республіки; скасування, визнання недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, видану на підставі цього дозволу посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 30.10.2015 року.
3. Визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області та скасувати рішення від 06.02.2023 № 13 про заборону в'їзду в Україну ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянину Азербайджанської Республіки, строком на 3 (три) роки.
4. Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598; адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-а) поновити дозвіл на імміграцію в Україну №02-1489 виданий 23.10.2015 року громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_6 ; адреса: АДРЕСА_1 ).
5. Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598; адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-а) здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 30.10.2015 року виданої на ім'я громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_6 ; адреса: АДРЕСА_1 ).
6. Стягнути на користь громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 ( ОСОБА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_6 ; адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 1 073, 60 грн (одна тисяча сімдесят три гривні60 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ42552598; адреса:02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-а).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Терлецька О.О.