05 лютого 2026 року
м. Черкаси
Справа № 705/5671/25
Провадження № 22-ц/821/216/26
Категорія: 304090000
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої: Карпенко О.В.
суддів: Сіренка Ю.В., Фетісової Т.Л.
за участю секретаря: Руденко А.О.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: ОСОБА_2
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 29 жовтня 2025 року (ухваленого під головуванням судді Гудзенко В.Л. в приміщенні Уманського міськрайонного суду Черкаської області) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу,-
Короткий зміст позовних вимог
19 вересня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 11 грудня 2020 року до нього звернулась ОСОБА_2 з проханням позичити їй кошти в сумі 50 000,00 грн.
Вказує, що погодився позичити ОСОБА_2 вищевказану суму, так як вони були знайомі особисто, за умови повернення суми позики до 03 квітня 2021 року.
Позивач вказує, що на підтвердження досягнутих домовленостей та передачі коштів у сумі 50 000,00 грн, ОСОБА_2 власноруч написала розписку та отримала кошти у борг.
Проте, у зазначений строк, згідно боргової розписки, відповідач ОСОБА_2 свої боргові зобов'язання не виконала, посилаючись на різні обставини, які унеможливлювали повернення боргу вчасно, повернула лише частину боргу, а саме у сумі 10 000,00 грн, та в усній формі остання попросила відстрочити повернення залишку боргу у розмірі 40 000,00 грн на певний строк, та зобов'язалась повернути на першу вимогу позивача.
В подальшому, зазначає позивач, ним неодноразово було ініційовано повернення боргу, проте відповідач ОСОБА_2 в черговий раз просила відстрочити повернення залишку, аргументуючи тим, що не має можливості повернути кошти.
В серпні 2025 року його прохання про повернення залишку боргу відповідач ОСОБА_2 вкотре проігнорувала.
10 вересня 2025 року, зазначає позивач, він направив на адресу відповідача ОСОБА_2 письмову вимогу про повернення позичених коштів, яка також була залишена без відповіді.
Враховуючи наведене, позивач просить суд стягнути з відповідача борг у сумі 72 153,90 грн, що складається із: 40 000,00 грн - основний борг; 5 342,47 грн - 3% річних; 26 811,45 грн - інфляційні нарахування за період неповернення боргу та судовий збір.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 29 жовтня 2025 року позов - задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за борговою розпискою від 11.12.2020 в сумі 72 153,90 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1 211, 20 грн.
Рішення суду мотивовано тим, що сторони не заперечували факт отримання відповідачем коштів в борг та часткове повернення ОСОБА_2 коштів, тому дійшов висновку, що вимоги в частині стягнення боргу в сумі 40 000,00 грн підлягають задоволенню.
Вирішуючи вимоги в частині стягнення 3% річних та інфляційних втрат, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач кошти у строк, визначений розпискою не повернула, тому позивач має право на нарахування інфляційних втрат та 3 % річних.
Відмовляючи в застосуванні строків позовної давності, суд першої інстанції виходив із того, що на момент звернення із даним позовом, строк позовної давності не сплив.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі, поданій 25 листопада 2025 року через засоби поштового зв'язку, ОСОБА_2 , вважаючи оскаржуване рішення суду необгрунтованим, прийнятим з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просила рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 29 жовтня 2025 року змінити в частині зменшення суми заборгованості.
Апеляційна скарга, зокрема, мотивована тим, що згідно п. 1 ст.1 Закону України від 16.06.2020 «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України корона вірусної хвороби COVID-19», внесено зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України та доповнено його п. 15 такого змісту: « У разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцяти денний строк після завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки, штрафу, пені за таке прострочення».
Постановою КМ України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої распіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12.03.2020 на усій території України було установлено карантин, який неодноразово продовжувався і діяв до 30.06.2023.
Посилаючись на постанову Верховного Суду від 06.11.2024 у справі №201/9121/22, згідно якої з огляду на приписи п. 15 розділу «Прикінцеві та перехідні положення ЦК України, постанови Кабінету Міністрів України, якими з 12.03.2020 установлено на всій території України карантин, що діяв протягом всього періоду, за який нараховуються три проценти річних та пеня, суди помилково не застосували вказані норми права та дійшли необґрунтованого висновку про стягнення з Особи 2 суми трьох процентів річних та пені за період з 21.01.2022 до 23.02.2022 включно, що є безпідставним та таким, що суперечить нормам матеріального права», та вважає, що нарахування інфляційних втрат та 3 %, які є особливою мірою відповідальності за невиконання зобов'язання, з 04.04.2020 по 30.06.2022 є такими, що не відповідають нормам матеріального права.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки нормативним актам та безпідставно стягнув з відповідача інфляційні нарахування та 3 % річних за період з 04.04.2020 по 30.06.2022.
Відзив на апеляційну скаргу
У відзиві на апеляційну скаргу, який надійшов до Черкаського апеляційного суду 22 грудня 2025 року, ОСОБА_1 вважає рішення суду першої інстанції законним та обгрунтованим, із відсутністю підстав для його скасування або зміни, доводи апеляційної скарги безпідставними, у зв'язку із чим просив суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 , а рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 29.10.2025 залишити в силі.
Фактичні обставини справи
З матеріалів справи вбачається, що 11.12.2020 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики згідно боргової розписки.
На підтвердження укладення договору позики та його умов позивач ОСОБА_1 надав складену розписку від 11.12.2020, відповідно до якої позивач надав відповідачу грошові кошти в розмірі 50 000,00 грн, а відповідач зобов'язалась повернути грошові кошти у вказаному розмірі не пізніше 03.04.2021.
Відповідач ОСОБА_2 сплатила часткову суму боргу у розмірі 10 000,00 грн, що визнається позивачем.
Згідно долученого до позовної заяви розрахунку інфляційних збитків вбачається, що за період з 04.04.2021 по 31.08.2025 такі становлять 26 811,45 грн, три відсотки річних за період з 04.04.2021 по 15.09.2025 становлять 5 342,47 грн.
Позиція Черкаського апеляційного суду
Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Згідно ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищезазначене, розгляд даної справи з ознаками малозначності згідно із ч. ч. 4, 6 ст. 19, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, здійснюється в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також надав сторонам строк для подачі відзиву.
Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.
Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Мотиви, з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч.1 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
В повній мірі зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до положень статті 11 ЦК України за своєю правовою природою договір є правочином. Водночас договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).
У частині першій статті 526 ЦК України зазначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).
Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 та підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови, договір вважається неукладеним.
Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов'язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.
Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов'язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.
При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19), від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16 (провадження № 61-41934св18), від 26 травня 2021 року у справі № 405/8280/19 (провадження № 61-3411св21), від 09 серпня 2023 року у справі № 755/16831/19 (провадження № 61-17567св21).
У постанові Верховного Суду від 27 квітня 2023 року у справі № 161/11436/21 (провадження № 61-625св22) зроблено висновок, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
Встановивши, що письмова форма договору позики внаслідок її реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику та часткового виконання умов договору позики, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позову в частині стягнення із відповідачки на користь позивача суми боргу в розмірі 40 000, 00 грн.
Крім того, відповідачем факт отримання коштів від позивача у розмірі 50 000,00 грн та часткове виконання умов договору позики, саме повернення 10 000,00 грн боргу, не заперечується.
Разом з тим, відповідач не погоджується із рішенням суду в частині стягнення інфляційних втрат та 3 % річних, посилаючись на п. 15 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України, згідно яких боржник звільняється від сплати інфляційних втрат та 3% річних на період дії карантинних обмежень.
Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла до наступних висновків.
Відповідно до ст.625 ЦК України є два самостійні елементи компенсації за прострочення грошового зобов'язання: 3% річних від простроченої суми та індексація боргу відповідно до встановленого індексу інфляції.
У постанові від 02 липня 2025 року у справі №903/602/24 Велика Палата Верховного Суду визначила, що нарахування інфляційних втрат та 3% річних є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, які виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора.
Ключовою характеристикою є те, що ці суми нараховуються незалежно від вини боржника та зупинення виконавчого провадження або виконання судових рішень про стягнення грошових сум. Це означає, що об'єктивний факт прострочення сам собою генерує право кредитора на їх стягнення, без необхідності доказування вини боржника або причин затримки.
За загальним правилом, невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі ст.625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові роз'яснила, якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року (дата набрання чинності Законом про продовження строків під час карантину), то строк звернення до суду було: спочатку продовжено на період дії карантину до 30 червня 2023 року; надалі продовжено на період дії воєнного стану до 29 січня 2024 року; з 30 січня 2024 року перебіг строку зупинено на період дії воєнного стану. Отже, кредитори можуть сьогодні звертатися до суду з вимогами про стягнення 3% річних та інфляційних втрат за весь період прострочення, без обмеження останніми трьома роками, за умови, що позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що на момент звернення до суду із даним позовом строк позовної давності не сплив.
Враховуючи, що позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року (дата набрання чинності Законом про продовження строків під час карантину), позовні вимоги про стягнення з відповідача трьох відсотків річних - є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).
Із 12 березня 2020 року на усій території України установлений карантин із подальшим продовженням відповідними постановами його строку до 30 червня 2023 року (пункт 1 постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»).
Відповідно до пункту 15 Прикінцевих та перехідних положень у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.
Однак, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості.
Так, відповідно до наведеної норми, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.
Отже, за змістом наведеної норми закону, нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, на період дії карантину законодавець звільнив позичальника від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за прострочення платежів за кредитами (позиками), однак не звільнив від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦК України.
Водночас, згідно із Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», що набрав чинності 17 березня 2022 року, Прикінцеві та перехідні положення ЦК України доповнено пунктом 18, за змістом якого в період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та в тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установлено, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Отже, Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» виключив можливість нарахування сум за статтею 625 ЦК України з 24 лютого 2022 року.
У постанові Пленуму Верховного Суду від 07.02.2025 року № 6 зазначено, що тлумачення змісту пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України свідчить, що законодавець передбачив особливості регулювання наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання) певних грошових зобов'язань. Такі особливості виявляються: 1) в період існування особливих правових наслідків дія воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування; 2) у договорах, на які поширюються специфічні правові наслідки. До них належать договір позики, кредитний договір, у тому числі договір про споживчий кредит; 3) у встановленні спеціальних правових наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання). Вони полягають в тому, що позичальник звільняється від відповідальності, визначеної частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, а також від обов'язку сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку (штраф, пеню) за таке прострочення. Якщо неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) грошових зобов'язань за такими договорами, то вони підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Зважаючи на те, що суд першої інстанції правильно вирішив спір по суті, але під час його вирішення не врахував пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, згідно з якими позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦК України, за період з 24 лютого 2022 року, тому рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині періоду стягнення 3% річних та індексу інфляції, а також сум, які підлягають до стягнення.
Колегія суддів, здійснивши власний розрахунок 3% річних за період з 04.04.2021 по 23.02.2022 встановила, що за період з 04.04.2021 по 31.12.2021 проценти становлять 894,25 грн, за період з 01.01.2022 по 23.02.2022 проценти становлять 177,53 грн, що разом становить 1 071,78 грн, а також інфляційні втрати за період з 04.04.2021 по 23.02.2022 становлять 3 527,59 грн.
Колегією суддів розрахунки, здійснені за допомогою системи інформаційно-правового забезпечення ЛІГА:ЗАКОН.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції не врахував, що зараз в Україні діє воєнний стан і у період його дії у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого відповідачу було надано позику, позичальник звільняється від обов'язку сплати на користь позикодавця суми трьох процентів річних та інфляційних втрат з 24.02.2022.
Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦК України, неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм процесуального права та допустив неправильне застування норм матеріального права, а тому апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає до часткового задоволення, рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом зменшення суми коштів яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 з 72 153,90 грн до 44 599,37 грн.( 40 000 грн. +1071,78 грн + 3527, 59 грн).
Щодо вирішення питання про стягнення судового збору.
Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно ч.ч. 1,2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач при зверненні із даним позовом сплатив судовий збір у розмірі 1 211,20 грн.
Колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та часткове задоволення позовних вимог, тому сплачений позивачем судовий збір підлягає стягненню на його користь з відповідачки пропорційно до задоволеної частини позовних вимог (61,81%), а саме у розмірі 748,64 грн ( 1 211,20 грн*61,81%).
За подачу апеляційної скарги відповідачкою сплачено судовий збір в розмірі 1 817,10 грн.
Оскільки апеляційну скаргу відповідача задоволено частково тому, позивачем їй має бути компенсовано 488,80 грн судового збору.
Відповідно до частини 10 статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Таким чином, застосувавши зустрічне зарахування, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 259,84 грн (748,64 грн - 488,80 грн).
Керуючись ст.ст. 368, 374, 376, 381- 384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 29 жовтня 2025 року - змінити в частині задоволених позовних вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, зменшивши загальну суму заборгованості за борговою розпискою від 11.12.2020, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 із 72 153,90 грн. до 44 599,37 грн.
Зменшити суму судового збору, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 із 1 211,20 грн до 259,84 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов, визначених ЦПК України.
Головуюча О.В. Карпенко
Судді Ю.В. Сіренко
Т.Л. Фетісова