Україна
Донецький окружний адміністративний суд
30 січня 2026 року Справа№200/5156/25
Донецький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Кравченко Т.О.,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
До Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач 1), надісланий засобами поштового зв'язку 09 липня 2025 року, в якому позивач просив:
1. визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 , які полягають у нарахуванні складових грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 28 лютого 2022 року по 31 грудня 2022 року шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт, та невжиття заходів щодо перерахунку грошового забезпечення шляхом множення розміну прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт;
2. зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату (доплату) ОСОБА_1 розміру посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, премії, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2022 року Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», на відповідний тарифний коефіцієнт, за період з 25 лютого 2022 року по 31 грудня 2022 року, з урахуванням раніше виплачених сум;
3. визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 , які полягають у нарахуванні складових грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01 січня 2023 року по 19 травня 2023 року шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт, та невжиття заходів щодо перерахунку грошового забезпечення шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт;
4. зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату (доплату) ОСОБА_1 розміру посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, премії, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2023 року Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», на відповідний тарифний коефіцієнт за період з 01 січня 2023 року по 20 травня 2023 року, з урахуванням раніше виплачених сум;
5. зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 перерахувати та виплатити ОСОБА_1 суму грошової допомоги на оздоровлення та суму матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022-2023 роки з урахуванням посадового окладу, окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом відповідно на 01 січня 2022 року та на 01 січня 2023 року, та множення цих показників на відповідний коефіцієнт згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум;
6. зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 в повному обсязі компенсацію частини доходів у вигляді індексації грошового забезпечення у звязку з порушенням строків її виплати за весь час затримки її виплати.
Заяви, клопотання учасників справи. Процесуальні дії у справі.
17 липня 2025 року суд постановив ухвалу про прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі; вирішив розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами; встановив строк для подання заяв по суті справи.
Питання дотримання позивачем строку звернення до суду, а в разі якщо такий строк пропущений - поважності причин його пропуску, вирішив розглянути на стадії розгляду справи після з'ясування відповідних фактичних обставин.
Запропонував позивачу уточнити зміст позовних вимог в частині покладання на відповідача 1 обов'язку нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, вказавши, про який саме дохід йдеться (індексація, грошове забезпечення тощо).
Залучив до участі у справі другого відповідача - Військову частину НОМЕР_2 (далі - відповідач 2).
Цією ж ухвалою суд задовольнив клопотання позивача та витребував у відповідачів докази.
Про прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі сторони повідомлені в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС).
З клопотанням про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін учасники справи до суду не зверталися, а тому на підставі ч. 5 ст. 260 КАС справа розглянута в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ч. 8 ст. 262 КАС при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Як на час прийняття позовної заяви та відкриття провадження в адміністративній справі, так і на час розгляду справи по суті триває широкомасштабна військова агресія російської федерації проти України, яка слугувала підставою для введення в Україні з 24 лютого 2022 року 05 години 30 хвилин воєнного стану Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ «Про затвердження Указу Президента України про введення воєнного стану».
Указом Президента України від 20 жовтня 2025 року № 793/2025 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 21 жовтня 2025 року № 4643-ІХ «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», строк дії воєнного стану продовжений з 05 години 30 хвилин 05 листопада 2025 року строком на 90 діб.
Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що в період з 28 лютого 2022 року по 20 серпня 2024 року проходив військову службу в Збройних Силах України у Військовій частині НОМЕР_3 , де і перебував на грошовому забезпеченні.
Військова частина НОМЕР_2 перебуває на фінансовому забезпеченні Військової частини НОМЕР_1 .
Позивач доводив, що Військова частина НОМЕР_1 нараховувала і виплачувала грошове забезпечення не в повному обсязі внаслідок того, що розрахунок посадового окладу та окладу за військовим званням здійснювався з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 року, в той час як належало застосовувати прожитковий мінімум, встановлений законом на 01 січня календарного року, в якому проводилось нарахування та виплата грошового забезпечення, як того вимагає п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова КМУ № 704) в редакції, чинній до 24 лютого 2018 року.
Вважаючи протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 , які полягали у нарахуванні складових грошового забезпечення за період з 28 лютого 2022 року по 31 грудня 2022 року шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт, та невжиття заходів щодо перерахунку грошового забезпечення шляхом множення розміну прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт, а також у нарахуванні складових грошового забезпечення за період з 01 січня 2023 року по 19 травня 2023 року шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт, та невжиття заходів щодо перерахунку грошового забезпечення шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Просив задовольнити позов.
Відповідач 1 - Військова частина НОМЕР_1 позов не визнав; доводив, що у спірних правовідносинах діяв в межах повноважень, в порядку та у спосіб, що визначені законодавством.
Відповідач 1 наголошував на тому, що п. 4 Постанови КМУ № 704 (в редакції, чинній на час проходження позивачем військової служби), було установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14, а тому вважає, що нараховував і виплачував позивачу грошове забезпечення відповідно до вимог законодавства.
Просив відмовити в позові.
Відповідач 2 - Військова частина НОМЕР_2 правом на подання відзиву не скористався.
За інформацією, викладеною у відзиві на позовну заяву відповідача 1, Військова частина НОМЕР_2 розформована, а її правонаступником є Військова частина НОМЕР_1 .
Позивач надав відповідь на відзив відповідача 1, в якій наполягав на задоволення позовних вимог з підстав, аналогічних тим, що наведені в позовній заяві.
Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. Докази відхилені судом, та мотиви їх відхилення.
На виконання вимог ст. 90 КАС суд оцінив докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні; оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, виходячи з того, що жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 77 КАС кожна особа повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
За правилами абз. 1 ч. 2 ст. 77 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Ухвалою від 17 липня 2025 року суд витребував у відповідача 2 - Військової частини НОМЕР_2 так докази: наказ про зарахування позивача до списків особового складу до Військової частини НОМЕР_2 ; наказ про виключення позивача зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 (якщо такий видавався); відомості про те, який орган здійснював нарахування грошового забезпечення позивачу в період з лютого 2022 року по травень 2023 року включно, а який орган проводив виплату позивачеві грошового забезпечення, та надати докази на їх підтвердження (відповідні накази або витяг з них в частині, яка стосується позивача); архівні довідки про грошове забезпечення позивача за 2022-2023 роки із зазначенням сум грошового забезпечення (в розрізі його окремих складових), які були нараховані та фактично виплачені позивачеві; відомості про те, чи перебувала Військова частина НОМЕР_2 на фінансовому забезпеченні Військової частини НОМЕР_1 , якщо так, то на якій підставі та в який період, а також надати докази на підтвердження цих обставин, в тому числі положення про спільне фінансове господарство; витяг з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 28 лютого 2022 року № 38 в частині, яка стосується позивача; витяг з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 20 серпня 2024 року № 239 в частині, яка стосується позивача; відомості про ідентифікаційний код та місцезнаходження Військової частини НОМЕР_2 ; відомості про те, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер нарахованих і виплачених йому сум грошового забезпечення за спірний період, а також докази на підтвердження цих обставин.
Цією ж ухвалою суд витребував у відповідача 1 - Військової частини НОМЕР_1 такі докази: наказ про зарахування позивача до списків особового складу до Військової частини НОМЕР_2 ; наказ про виключення позивача зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 (якщо такий видавався); витяг з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 28 лютого 2022 року № 38 в частині, яка стосується позивача; витяг з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 20 серпня 2024 року № 239 в частині, яка стосується позивача; відомості про те, який орган здійснював нарахування грошового забезпечення позивачу в період з лютого 2022 року по травень 2023 року включно, а який орган проводив виплату позивачеві грошового забезпечення; архівні довідки про грошове забезпечення позивача за 2022-2023 роки із зазначенням сум грошового забезпечення (в розрізі його окремих складових), які були нараховані та фактично виплачені позивачеві; відомості про те, чи перебувала Військова частина НОМЕР_2 на фінансовому забезпеченні Військової частини НОМЕР_1 , якщо так, то на якій підставі та в який період, а також надати докази на підтвердження цих обставин, в тому числі положення про спільне фінансове господарство; відомості про те, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер нарахованих і виплачених йому сум грошового забезпечення за спірний період, а також докази на підтвердження цих обставин.
В повному обсязі витребувані докази відповідачі суду не надали, а тому справа розглянута по суті за наявними у ній матеріалами.
З'ясовуючи чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, якими доказами вони підтверджуються, а також чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, суд встановив таке.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що встановлено на підставі паспорта громадянина України серії НОМЕР_4 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_5 .
З 25 грудня 2007 року місце проживання позивача зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 , про що свідчить штамп про реєстрацію місця проживання, проставлений в паспорті.
Позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджено посвідченням серії НОМЕР_6 , виданим Військовою частиною НОМЕР_7 22 вересня 2023 року.
Відповідач 1 - Військова частина НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_8 ).
Відповідач 2 - Військова частина НОМЕР_2 (ідентифікаційний код НОМЕР_9 ).
З приводу проходження позивачем військової служби суд встановив такі обставини.
Як свідчать записи у військовому квитку серії НОМЕР_10 , ОСОБА_1 був призваний на військову службу в Збройні Сили України на підставі Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» 28 лютого 2022 року; 25 травня 2022 року у Військовій частині НОМЕР_2 прийняв військову присягу.
З 28 лютого 2022 року на підставі наказу № 38 позивач був зарахований до списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 , проходив службу на посаді водія мінометного взводу, ВОС 790037/256А.
З 20 червня 2022 року на підставі наказу № 178 продовжив службу на посаді водія, ВОС 790037А.
З 22 листопада 2022 року на підставі наказу № 337 продовжив службу на посаді часового сержанта, ВОС 100975А.
З 12 червня 2023 року на підставі наказу № 163 продовжив службу на посаді головного сержанта, ВОС 100794А.
20 червня 2024 року на підставі наказу № 239 позивач був виключений зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 .
З 21 серпня 2024 року на підставі наказу № 56 ОСОБА_1 продовжив військову службу у Військовій частині НОМЕР_11 на посаді водія-електрика, ВОС 790058А.
З 16 березня 2025 року на підставі наказу № 8р продовжив службу на посаді командира взводу зв'язку, ВОС 420147А.
Отже, в період з 28 лютого 2022 року по 20 червня 2024 року ОСОБА_1 проходив військову службу в Збройних Силах України у Військовій частині НОМЕР_2 , де і перебував на грошовому забезпеченні.
При цьому з військової служби позивач звільнений не був і на час звернення до суду з цим позовом продовжував військову службу в Збройних Силах України у Військовій частині НОМЕР_11 .
Військова частина НОМЕР_2 перебувала на фінансовому забезпеченні Військової частини НОМЕР_1 .
На час розгляду цієї справи по суті Військова частина НОМЕР_2 розформована, а її правонаступником визначена Військова частина НОМЕР_1 .
Відповідно до ч. 1 ст. 78 КАС обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
З огляду на те, що обставини перебування Військової частини НОМЕР_2 на фінансовому забезпеченні у Військовій частині НОМЕР_1 , а також розформування Військової частини НОМЕР_2 та наявності правонаступництва між нею і Військовою частиною НОМЕР_1 , визнаються сторонами і у суду немає обґрунтованого сумніву щодо їх достовірності та добровільності їх визнання, відповідно до ч. 1 ст. 78 КАС вони не підлягають доказуванню.
На підставі наданих Військовою частиною НОМЕР_12 розрахункових листків суд встановив такі обставини щодо нарахування нею грошового забезпечення ОСОБА_1 за спірний період з лютого 2022 року по травень 2023 року:
в квітні 2022 року нараховано грошове забезпечення в сумі 45 429,90 грн, в тому числі за лютий 2022 року - Звання (тут і далі - як в розрахунковому листку) - 18,93 грн, Оклад - 91,07 грн, НОПС - 71,50 грн, Премія - 289,61 грн, Вин30 - 1 071,43 грн, ІндПот - 24,01 грн, за березень 2022 року - Звання - 530,00 грн, Оклад - 2 550,00 грн, НОПС - 2 002,00 грн, Премія - 8 109,00 грн, Вин30 - 30 000,00 грн, ІндПот - 672,35 грн;
в травні 2022 року нараховано грошове забезпечення в сумі 160 925,32 грн, в тому числі за березень 2022 року - Вин30 - 33 870,97 грн, за квітень 2022 року - Звання - 530,00 грн, Оклад - 2 550,00 грн, НОПС - 2 002,00 грн, Премія - 8 109,00 грн, Вин30 - 100 000,00 грн, ІндПот - 672,35 грн, за травень 2022 року - ГДО - 13 191,00 грн;
в червні 2022 року нараховано грошове забезпечення за травень 2022 року в сумі 114 104,01 грн, в тому числі - Звання - 530,00 грн, Оклад - 2 550,00 грн, НОПС - 2 002,00 грн, Премія - 8 109,0 грн, Вин30 - 100 000,00 грн, ІндПот - 913,01 грн;
в липні 2022 року нараховано грошове забезпечення за червень 2022 року в сумі 114 236,70 грн, в тому числі - Звання - 335,67 грн, Звання - 194,33 грн, Оклад - 1 615,00 грн, Оклад - 1 001,00 грн, НОПС - 1 267,93 грн, НОПС - 776,97 грн, Премія - 5 135,70 грн, Премія - 2 892,89 грн, Вин30- 63 333,33 грн, Вин30 - 36 666,67 грн, ІндПот - 1 017,21 грн;
в серпні 2022 року нараховано грошове забезпечення за липень 2022 року в сумі 114 334,70 грн, в тому числі - Звання - 530,00 грн, Оклад - 2 730,00 грн, НОПС - 2 119,00 грн, Премія - 7 889,70 грн, Вин30 - 30 000,00 грн, +70тУБД - 51 935,48 грн, +70тІнші - 18 064,52 грн, ІндПот - 1 066,00 грн;
у вересні 2022 року нараховано грошове забезпечення за серпень 2022 року в сумі 114 550,50 грн, в тому числі - Звання - 530,00 грн, Оклад - 2 730,00 грн, НОПС - 2 119,00 грн, Премія - 7 889,70 грн, Вин30 - 30 000,00 грн, +70тУБД - 70 000,00 грн, ІндПот - 1 281,80 грн;
в жовтні 2022 року нараховано грошове забезпечення за вересень 2022 року в сумі 114 550,50 грн, в тому числі - Звання - 530,00 грн, Оклад - 2 730,00 грн, НОПС - 2 119,00 грн, Премія - 7 889,70 грн, Вин30 - 30 000,00 грн, +70тУБД - 70 000,00 грн, ІндПот - 1 281,80 грн;
в листопаді 2022 року нараховано грошове забезпечення за жовтень 2022 року в сумі 114 550,50 грн, в тому числі - Звання - 530,00 грн, Оклад - 2 730,00 грн, НОПС - 2 119,00 грн, Премія - 7 889,70 грн, Вин30 - 30 000,00 грн, +70тУБД - 70 000,00 грн, ІндПот - 1 281,80 грн;
в грудні 2022 року нараховано грошове забезпечення за листопад 2022 року в сумі 114 932,78 грн, в тому числі - Звання - 265,00 грн, Звання - 134,00 грн, Звання - 201,00 грн, Оклад - 1 365,00 грн, Оклад - 546,00 грн, Оклад - 951,00 грн, НОПС - 1 059,50 грн, НОПС - 442,00 грн, НОПС - 748,80 грн, Премія - 3 944,85 грн, Премія - 1 577,94 грн, Премія - 2 272,89 грн, Вин30 - 15 000,00 грн, Вин30 - 6 000,00 грн, Вин30 - 9 000,00 грн, +70тУБД - 70 000,00 грн, ІндПот - 1 424,80 грн;
в січні 2023 року нараховано грошове забезпечення за грудень 2022 року в сумі 115 383,13 грн, в тому числі - Звання - 670,00 грн, Оклад - 3 170,00 грн, НОПС - 2 496,00 грн, Премія - 7 576,30 грн, Вин30 - 30 000,00 грн, +70тУБД - 70 000,00 грн, ІндПот - 1 470,83 грн;
в лютому 2023 року нараховано грошове забезпечення за січень 2023 року в сумі 44 925,70 грн, в тому числі - Звання - 670,00 грн, Оклад - 3 170,00 грн, Вислуга - 960,00 грн, НОПС - 3 120,00 грн, Премія - 7 005,70 грн, Вин30 - 30 000,00 грн;
в березні 2023 року нараховано грошове забезпечення за лютий 2023 року в сумі 76 842,60 грн, в тому числі - ІндПот - 1 281,80 грн, ІндПот - -1 281,80 грн, ІндПот - 1 281,80 грн, ІндПот - -1 281,80 грн, ІндПот - -1 281,80 грн, ІндПот - 712,40 грн, ІндПот - 284,96 грн, ІндПот - 427,44 грн, ІндПот - -1 424,80 грн, Звання - 670,00 грн, Оклад - 3 170,00 грн, Вислуга - 960,00 грн, НОПС - 3 120,00 грн, Премія - 15 501,30 грн, Вин30 - 30 000,00 грн, ГДО - 23 421,30 грн;
в квітні 2023 року нараховано грошове забезпечення за березень 2023 року в сумі 123 744,86 грн, в тому числі - Звання - 259,35 грн, Звання - 410,65 грн, Оклад - 1 227,10 грн, Оклад - 1 998,06 грн, Вислуга - 371,61 грн, Вислуга - 602,18 грн, НОПС - 1 207,74 грн, НОПС - 1 957,08 грн, Премія - 6 000,50 грн, Премія - 9 710,59 грн, Вин30 - 18 387,10 грн, Вин30 - 18 387,10 грн, +70тУБД - 70 000,00 грн;
в травні 2023 року нараховано грошове забезпечення за квітень 2023 року в сумі 123 949,23 грн, в тому числі - Звання - 670,00 грн, Оклад - 3 260,00 грн, Вислуга - 982,50 грн, НОПС - 3 193,13 грн, Премія - 15 843,60 грн, Вин100 - 100 000,00 грн;
в червні 2023 року нараховано грошове забезпечення за травень 2023 року в сумі 85 239,55 грн, в тому числі - Звання - 670,00 грн, Оклад - 3 260,00 грн, Вислуга - 982,50 грн, НОПС - 3 193,13 грн, Премія - 15 843,60 грн, Вин100 - 61 290,32 грн.
Отже, впродовж спірного періоду Військова частина НОМЕР_1 нараховувала позивачеві грошове забезпечення, виходячи з того, що посадовий оклад та оклад за військове звання визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до Постанови КМУ № 704.
Крім того, як свідчать Індивідуальні відомості про застраховану особу Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (форма ОК-5), сформовані станом на 02 липня 2025 року, а також Індивідуальні відомості про застраховану особу Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (форма ОК-7), сформовані станом на 07 червня 2025 року, в період з лютого 2022 року по липень 2022 року страхувальником ОСОБА_1 був ІНФОРМАЦІЯ_2 (ідентифікаційний код НОМЕР_13 ), а з серпня 2022 року по квітень 2025 року - Військова частина НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_8 ).
13 січня 2025 року представник позивача - адвокат Світличний О.С. звернувся до Військової частини НОМЕР_1 з адвокатським запитом № 13/01-03, в якому, з покликанням на те, що, на думку ОСОБА_1 , розмір фактично отриманого ним від Військової частини НОМЕР_1 грошового забезпечення не відповідає розміру належного йому грошового забезпечення, просив надати документи з розрахунком:
- належного грошового забезпечення позивача за весь період проходження ним військової служби в Збройних Силах України,
- фактично отриманого позивачем грошового забезпечення за весь період проходження військової служби в Збройних Силах України.
У відповідь на адвокатський запит разом з листом від 20 січня 2025 року № 1553/898 Військова частина НОМЕР_1 надала картки виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 за період проходження військової служби у Військовій частині НОМЕР_2 та НОМЕР_11 (за період з лютого 2022 року по листопад 2024 року включно).
Між тим докази на підтвердження дати направлення (вручення) позивачеві чи його представнику листа від 20 січня 2025 року № 1553/898 відповідачем не надані.
Будь-які інші докази щодо предмета доказування учасники справи не надали.
Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.
Висновки суду по суті позовних вимог.
Ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 5 ст. 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Ч. 4 ст. 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011) передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
П. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова КМУ № 704) затверджені, зокрема, тарифна сітка розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 1, а також схема тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 14.
П. 2 Постанови КМУ № 704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
П. 4 Постанови КМУ № 704 (в первинній редакції) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Також додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови КМУ № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема, посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
21 лютого 2018 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим особам» (далі - Постанова КМУ № 103), п. 6 якої внесені зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються. Зокрема, в Постанові КМУ № 704 пункт 4 викладено в такій редакції:
«4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».
Постанова КМУ № 103 набрала чинності 24 лютого 2018 року.
Проте, зміст приміток до додатків 1 та 14 Постанови КМУ № 704 не був приведений у відповідність з нормою п. 4 цієї ж постанови.
Згідно з п. 4 Постанови КМУ № 704 в редакції Постанови КМУ № 103, розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є стала величина - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня 2018 року, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується.
Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано п. 6 Постанови КМУ № 103, яким, зокрема, були внесені зміни в п. 4 Постанови КМУ № 704.
Отже, зміни до п. 4 Постанови КМУ № 704, внесені на підставі п. 6 Постанови КМУ № 103, з 29 січня 2020 року не підлягають застосуванню.
Таким чином, відповідно до п. 4 Постанови КМУ № 704 в редакції, яка діяла до внесення змін п. 6 Постанови КМУ № 103, та правил, наведених в п. 1 Приміток до додатку 1 та в п. 1 Приміток до додатку 14 до Постанови КМУ № 704, розміри посадового окладу та окладу за військовими званнями з 29 січня 2020 року мають визначатися шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Закон України від 05 жовтня 2000 року № 2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (далі - Закон № 2017) визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, згідно із положеннями ст. 1 якого державні соціальні стандарти - це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.
Базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти (ст. 6 Закону № 2017).
Прожитковий мінімум щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.
При цьому, згідно з ч. 2 ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюються, Державний бюджет України і бюджетна система України (п. 1) та порядок встановлення державних стандартів (п. 3).
Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів (окладів за військове (спеціальне) звання) із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили.
При цьому, п. 8 Прикінцевих положень Закону України від 23 листопада 2018 року № 2629-VIII «Про Державний бюджет України на 2019 рік» було установлено, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року.
У свою чергу, Закони України від 14 листопада 2019 року № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі - Закон № 294), від 15 грудня 2020 року № 1082-ІХ «Про Державний бюджет України на 2021 рік» (далі - Закон № 1082), від 02 грудня 2021 року № 1928-ІХ «Про Державний бюджет України на 2022 рік» (далі - Закон № 1928), від 03 листопада 2022 року № 2710-ІХ «Про Державний бюджет України на 2023 рік» (далі - Закон № 2710) таких застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема, грошового забезпечення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року, на 2020, 2021, 2022, 2023 роки відповідно, не містять.
Тобто, положення п. 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військове (спеціальне) звання, розрахованих згідно з Постановою КМУ № 704, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року до 01 січня 2020 року - набрання чинності Законом № 294 не входили в суперечність із актом вищої юридичної сили.
У справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) Європейський суд з прав людини наголосив, що в межах свободи дій держави перебуває право визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідних для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (п. 23). Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і об'єктивних критеріїв, і якщо людина очевидно підходить під ці критерії - це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу.
Відповідно до ст. 7 КАС суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12 березня 2019 року у справі № 913/204/18, від 10 березня 2020 року у справі № 160/1088/19).
Отже, з огляду на визначені в ч. 3 ст. 7 КАС правила, а також враховуючи те, що з 01 січня 2020 року положення п. 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів та окладів за військове (спеціальне) звання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів, до спірних правовідносин підлягає застосуванню п. 4 Постанови КМУ № 704 в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу - Закону № 294, із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
Верховний Суд в постанові від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21 навів такі висновки:
(1) з 01 січня 2020 року положення п. 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою КМУ № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;
[…]
(3) встановлене положеннями п. 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою КМУ № 704, жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.
Наведена вище правова позиці підтримана Верховним Судом і в постановах від 19 жовтня 2022 року у справі № 400/6214/21, від 28 лютого 2023 року у справі № 380/18850/21, від 28 березня 2024 року у справі № 160/8290/23, від 25 квітня 2024 року у справі № 240/16735/21 та інших.
При цьому під час розгляду справи № 380/18850/21 Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про необхідність застосування до спірних правовідносин з 29 січня 2020 року (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18) положень п. 4 Постанови № 704 в редакції до 24 лютого 2018 року, тобто в редакції, яка була чинною до набрання чинності Постановою КМУ № 103.
12 травня 2023 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704» (далі - Постанова КМУ № 481).
Постанова КМУ № 481 набрала чинності 20 травня 2023 року.
На підставі п. 2 Постанови КМУ № 481 внесені зміни до п. 4 Постанови КМУ № 704, шляхом викладення абзацу 1 в такій редакції:
«4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».
Таким чином, в період з 29 січня 2020 року по 19 травня 2023 року включно розмір посадового окладу та окладу за військове званням військовослужбовців мав визначатися відповідно до п. 4 Постанови КМУ № 704 в редакції, чинній до 24 лютого 2018 року, та з урахуванням правил, наведених в п. 1 Приміток до додатку 1 та в п. 1 Приміток до додатку 14 до цієї постанови, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт, згідно з додатками 1 і 14 до Постанови КМУ № 704.
Суд встановив, що в спірний період з 28 лютого 2022 року по 19 травня 2023 року ОСОБА_1 проходив військову службу в Збройних Силах України, був зарахований до списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 , яка перебувала на фінансовому забезпеченні Військової частини НОМЕР_1 . Відтак, в спірний період нарахування та виплату грошового забезпечення позивачеві здійснювала Військова частина НОМЕР_1 .
Аналіз відомостей про нараховане позивачу грошове забезпечення дозволяє дійти висновку про те, що в спірний період посадовий оклад ОСОБА_1 був визначений шляхом множення тарифного коефіцієнта, визначеного згідно з додатком 1 до Постанови КМУ № 704, на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України від 07 грудня 2017 року № 2246-VІІІ «Про Державний бюджет України на 2018 рік» (далі - Закон № 2246) на 01 січня 2018 року, та з урахуванням правил заокруглення, наведених в п. 1 Примітки до додатку 1 Постанови КМУ № 704.
Оклад позивача за військовим званням був визначений шляхом множення тарифного коефіцієнта, визначеного згідно з додатком 14 до Постанови КМУ № 704, на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом № 2246 на 01 січня 2018 року, та з урахуванням правил заокруглення, наведених в п. 1 Примітки до додатку 14 Постанови КМУ № 704.
Згадані вище складові грошового забезпечення були визначені із застосуванням п. 4 Постанови КМУ № 704 в редакції, яка діяла з 24 лютого 2018 року по 29 січня 2020 року, тобто до набрання законної сили рішенням у справі № 826/6453/18.
З огляду на встановлені фактичні обставини та правове регулювання спірних правовідносин з урахуванням висновків Верховного Суду, діючи на підставі ч. 2 ст. 9 КАС, суд дійшов висновку, що бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягала у незастосуванні п. 4 Постанови КМУ № 704 в редакції, чинній до 24 лютого 2018 року, та п. 1 Приміток до додатку 1 та п. 1 Приміток до додатку 14 до цієї постанови при обчисленні ОСОБА_1 розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням в період з 28 лютого 2022 року по 19 травня 2023 року включно, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт, згідно з додатками 1 і 14 до Постанови КМУ № 704, підлягає визнанню протиправною.
Визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 охоплює позовні вимоги в частині визнання протиправними її дій.
Протиправна бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 мала наслідком не лише неправильне визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим званням, а й інших щомісячних основних і додаткових видів грошового забезпечення, а також одноразових додаткових видів грошового забезпечення, які обчислюються з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням.
За вказаних обставин відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача на отримання грошового забезпечення в повному розмірі, визначеному відповідно до законодавства, є зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 :
- перерахунок грошового забезпечення, включаючи щомісячні основні і додаткові види грошового забезпечення, а також одноразові додаткові види грошового забезпечення, право на отримання яких він мав відповідно до законодавства за період з 28 лютого 2022 року по 31 грудня 2022 року, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до Постанови КМУ № 704, та виплатити різницю з урахуванням виплачених сум;
- перерахунок грошового забезпечення, включаючи щомісячні основні і додаткові види грошового забезпечення, а також одноразові додаткові види грошового забезпечення, право на отримання яких він мав відповідно до законодавства за період з 01 січня 2023 року по 19 травня 2023 року включно, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до Постанови КМУ № 704, та виплатити різницю з урахуванням виплачених сум.
Застосований судом спосіб захисту забезпечує повне та ефективне поновлення права позивача на належне грошове забезпечення, оскільки на виконання цього рішення Військова частина НОМЕР_1 має здійснити перерахунок не лише посадового окладу та окладу за військовим званням ОСОБА_1 , а й в с і х інших щомісячних основних і додаткових видів грошового забезпечення, а також одноразових додаткових видів грошового забезпечення, (які обчислюються з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням), право на отримання яких позивач мав відповідно до законодавства, (в тому числі грошова допомога на оздоровляння, яка була нарахована і виплачена позивачеві в травні 2022 року та в березні 2023 року), та провести їх виплату з урахуванням фактично виплачених сум.
Відтак, немає необхідності окремо додатково покладати на Військову частину НОМЕР_14 обов'язок перерахувати та виплатити ОСОБА_1 суму грошової допомоги на оздоровлення питань за 2022-2023 роки з урахуванням посадового окладу, окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом відповідно на 01 січня 2022 року та на 01 січня 2023 року, та множення цих показників на відповідний коефіцієнт згідно з п. 4 Постанови КМУ № 704, з урахуванням раніше виплачених сум.
Разом з цим не підлягають задоволенню позовні вимоги в частині покладання на Військову частину НОМЕР_1 обов'язку перерахувати та виплатити ОСОБА_1 суму матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022-2023 роки з урахуванням посадового окладу, окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом відповідно на 01 січня 2022 року та на 01 січня 2023 року, та множення цих показників на відповідний коефіцієнт згідно з п. 4 Постанови КМУ № 704, з урахуванням раніше виплачених сум, оскільки належні докази, які б свідчили, що в період з 28 лютого 2022 року по 19 травня 2023 року включно позивачеві нараховувалась і виплачувалась матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, суду не надані.
Більш того, зміст наданих суду розрахункових листків свідчить про те, що в період з лютого 2022 року по травень 2023 року включно матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань позивачеві не нараховувалась і не виплачувалась.
При цьому правомірність бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачеві матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в період з 28 лютого 2022 року по 19 травня 2023 року включно не є предметом спору у справі, що розглядається.
Також суд вважає за необхідне відзначити, що в контексті спірних правовідносин при обчисленні посадового окладу та окладу за військовим званням позивачеві Військовій частині НОМЕР_1 належить застосувати прожитковий мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 01 січня календарного року, а саме:
ст. 7 Закону України від 02 грудня 2021 року № 1928-ІХ «Про Державний бюджет України на 2022 рік» установлено у 2022 році прожитковий мінімум […] для основних соціальних і демографічних груп населення:
[…]
працездатних осіб: з 1 січня - 2 481 гривня, […];
[…].
ст. 7 Закону України від 03 листопада 2022 року № 2710-ІХ «Про Державний бюджет України на 2023 рік» установлено з 1 січня 2023 року прожитковий мінімум […] основних соціальних і демографічних груп населення:
[…]
працездатних осіб - 2 684 гривні;
[…].
Суд відхиляє заперечення відповідача 1, в тому числі щодо відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин п. 4 Постанови КМУ № 704 в редакції, чинній до 24 лютого 2018 року, оскільки такі заперечення не відповідають правовому регулюванню спірних правовідносин з урахуванням актуальних висновків Верховного Суду, які підлягають обов'язковому врахуванню.
Водночас не підлягають задоволенню як такі, що заявлені передчасно, позовні вимоги в частині зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 в повному обсязі компенсацію частини доходів у вигляді індексації грошового забезпечення у звязку з порушенням строків її виплати за весь час затримки її виплати.
Як на час звернення позивача до суду з цим позовом, так і на час розгляду справи по суті, Військова частина НОМЕР_1 не проводила перерахунок грошового забезпечення позивача за період з 28 лютого 2022 року по 19 травня 2023 року включно, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року та на 01 січня 2023 року відповідно, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до Постанови КМУ № 704, а також не виплачувала позивачеві грошового забезпечення після такого перерахунку, зокрема у зв'язку з тим, що право позивача на перерахунок грошового забезпечення за спірний період є спірним у цій справі.
Отже, відповідні суми, які підлягають виплаті позивачу, ще не виплачені.
При цьому відповідно Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050) та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, (далі - Порядок № 159) виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу (в даному випадку - перерахованого грошового забезпечення), а тому до виплати належних особі сум за рішенням суду, відсутня протиправність в діях (бездіяльності) відповідача 1 щодо ненарахування та невиплати такої компенсації.
З цих мотивів суд дійшов висновку про передчасність позовних вимог в частині нарахування і виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Таке застосування норм Закону № 2050 і Порядку № 159 відповідає висновками Верховного Суду, викладеним в постановах від 24 січня 2023 року у справі № 200/10176/19-а, від 02 квітня 2024 року у справі № 560/8194/20, від 27 червня 2024 року у справі № 520/17342/18, від 31 липня 2024 року у справі № 480/1704/19, від 14 травня 2025 року у справі № 160/672/24, від 19 червня 2025 року у справі № 580/11000/23, від 03 грудня 2025 року у справі № 520/25464/23, від 08 грудня 2025 року у справі № 420/13975/24 та інших.
Таким чином, позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Суд надав оцінку основним доводам і запереченням сторін. Решта доводів і заперечень сторін не спростовують висновків суду по суті позовних вимог.
Щодо строку звернення до адміністративного суду.
Спірні правовідносини виникли з приводу перерахунку грошового забезпечення військовослужбовця за період з 28 лютого 2022 року по 19 травня 2023 року включно.
Строк звернення до адміністративного суду визначений ст. 122 КАС.
Так, згідно з ч. 1 ст. 122 КАС позов може бути подано в межах строку звернення адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 122 КАС для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
За правилами ч. 5 ст. 122 КАС для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Водночас положення ст. 122 КАС не містять норм, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці.
У той же час ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), в редакції, чинній до 19 липня 2022 року, було встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Конституційний Суд України надав офіційне тлумаченні цієї норми в рішеннях від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 та № 9-рп/2013.
Так, в рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України навів висновок про те, що положення ч. 2 ст. 233 КЗпП у системному зв'язку з положеннями ст. ст. 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно з п. 2.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.
Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у ч. 2 ст. 233 КЗпП, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Ст. 43 Конституції України визначено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» військовою службою є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язана із захистом Вітчизни. У зв'язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються передбачені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до ч. ч. 1-2 ст. 9 Закону № 2011 держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Таким чином, до 19 липня 2022 року в силу положень ч. 2 ст. 233 КЗпП право позивача на звернення до адміністративного суду з приводу перерахунку грошового забезпечення не було обмежено будь-яким строком.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352) внесені зміни до КЗпП.
Відповідно до п. 1 розділу ІІ Закону № 2352 цей Закон набрав чинності з дня, наступного за днем його опублікування, а саме з 19 липня 2022 року.
На підставі пп. 18 п. 1 розділу І Закону № 2352 назва та частини 1 і 2 ст. 233 КЗпП викладені в такій редакції:
«Стаття 233. Строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів
Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
На підставі пп. 19 п. 1 розділу І Закону № 2352 текст ст. 234 КЗпП викладений в такій редакції:
«У разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (ст. 116), минуло не більше одного року».
Отже, внаслідок набрання чинності Законом № 2352, яким внесені зміни до ст. ст. 233, 234 КЗпП, зазнало змін правове регулювання правовідносин, які виникли у зв'язку із стягненням заробітної плати.
Зокрема, з 19 липня 2022 року в КЗпП відсутня норма, яка б передбачала право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, у разі порушення законодавства про оплату, без обмеження будь-яким строком.
При цьому, ст. 233 КЗпП в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, окремо взагалі не врегульовує питання щодо строку звернення до суду працівника з позовом про стягнення заробітної плати, у разі порушення законодавства про оплату праці.
Натомість, ч. 1 ст. 233 КЗпП в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, був встановлений загальний строк звернення до суду з заявою про вирішення трудового спору, який становить три місяця з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Порядок із цим ч. 2 ст. 233 КЗпП, в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, встановлені спеціальні строки звернення до суду з заявою про вирішення трудового спору:
у справах про звільнення працівника - місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення;
у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Закон № 2352 не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, тобто, його норми не мають зворотної дії у часі.
Норми цього Закону є нормами прямої дії, що поширюються тільки на ті правовідносини, які виникли та існують після набрання ним чинності, тобто з 19 липня 2022 року.
Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1/99-рп, ч. 1 ст. 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Відповідно зміст суб'єктивного права особи, у тому числі права особи на звернення до суду, слід визначати із застосуванням законодавства, яке діяло на момент виникнення відповідного права.
Водночас неприпустимість зворотної дії нормативно-правового акта полягає в тому, що запроваджені ним нові норми не можуть застосовуватися до правовідносин, які існували до набрання ним чинності.
З огляду на викладене тривалість і правила обчислення строку звернення особи до суду визначаються за тими правилами, які були чинними на момент початку перебігу відповідного строку.
Тобто, тривалість строку звернення до суду не змінюється в разі подальших змін законодавства, яке регулює відповідні відносини. Тому строк звернення до суду розпочинається і закінчується з урахуванням тієї тривалості, яка передбачалася на момент початку перебігу відповідного строку. При цьому тривалість строку звернення до суду не змінюється залежно від того, коли було реалізоване право на позов.
Таке правозастосування узгоджується з нормою ч. 4 ст. 3 КАС, відповідно до якої закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Таким чином, при вирішені питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду в частині позовних вимог за період з 28 лютого 2022 року по 18 липня 2022 року включно застосуванню підлягає норми ч. 2 ст. 233 КЗпП, в редакції до внесення змін Законом № 2352, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин і передбачала, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відтак, позивач не потребує поновлення судом строку звернення до суду з цим позовом в частині позовних вимог за період з 28 лютого 2022 року по 18 липня 2022 року включно.
При вирішенні питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду в частині позовних вимог за період з 19 липня 2022 року по 19 травня 2023 року включно суд виходить з такого.
Як було вказано вище, відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП, редакції Закону № 2352, чинній з 19 липня 2022 року, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 (далі - Рішення КСУ № 1-р/2025) визнана такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) ч. 1 ст. 233 КЗпП в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
В мотивувальній частини цього рішення Конституційний Суд України, з-поміж іншого, зазначив:
«[…]
9. […]
Строк звернення до суду відіграє ключову роль у забезпеченні юридичної визначеності: він створює передбачувані часові межі для оскарження дій чи бездіяльності.
Конституційний Суд України зазначає, що законодавець наділений дискрецією у визначенні строків звернення працівника до суду у трудових спорах і може встановлювати різні строки для різних категорій таких спорів з урахуванням характеру спірних правовідносин, правової природи вимог, тривалості або регулярності порушення, способу його виявлення, обсягу і складності доказування тощо.
Установлення строків звернення працівника до суду щодо вирішення трудового спору є допустимим лише за умови дотримання принципу домірності (пропорційності): вони мають бути застосовані з легітимною метою (юридична визначеність, ефективність судочинства), бути потрібними (захист від утрудненого доказування через плин часу) та не виходити за межі, виправдані в демократичному суспільстві. Окремим критерієм, що конкретизує пропорційність, є розумність установленого строку: його визнають конституційно допустимим лише тоді, коли він забезпечує реальну можливість звернення до суду, не створює надмірного чи несправедливого тягаря для особи та відповідає об'єктивним умовам суспільного життя на час ухвалення закону. Отже, строки звернення до суду мають забезпечувати ефективний судовий захист та застосовуватися пропорційно, не позбавляючи особу реальної можливості реалізувати своє право на судовий захист та захистити порушене право. Строки звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат відповідають вимогам Конституції України лише за умови, що вони не позбавляють сутності права на своєчасне одержання винагороди за працю; вони повинні бути вмотивовані легітимною метою юридичної визначеності й ефективності судочинства, залишати працівникові реальну і достатню можливість для звернення до суду, забезпечувати баланс інтересів працівника, роботодавця та суспільства.
Застосовуючи ці критерії до оспорюваних приписів Кодексу, Конституційний Суд України констатує: законодавець хоча й мав на меті дотримання юридичної визначеності та організації правосуддя, однак тримісячний строк у справах щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат є надмірно коротким.
Конституційний Суд України також зазначає, що баланс між правом працівника на своєчасне й повне одержання винагороди за працю, інтересом роботодавця у юридичній визначеності та захисті від безмежної в часі відповідальності, а також публічним інтересом у стабільності правопорядку й ефективності правосуддя в будь-якому разі не може бути досягнутий у спосіб позбавлення працівника можливості скористатися своїм правом на одержання винагороди за працю.
Конституційний Суд України вважає, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов'язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.
Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов'язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.
Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов'язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих ст. ст. 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.
Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих ст. ст. 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить ч. 1 ст. 8, ч. 7 ст. 43, ч. 1 ст. 55 Конституції України.
[…]».
Відповідно до п. 2 резолютивної частини Рішення КСУ № 1-р/2025 ч. 1 ст. 233 КЗпП в частині встановлення тримісячного строку звернення до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
За приписами ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Із зазначеними положеннями Конституції України також узгоджується п. 3 ч. 1 ст. 61 Закону України від 24 серпня 2023 року № 3354-IX «Про правотворчу діяльність» (набрав чинності 20 вересня 2023 року та буде введений в дію в дію через один рік з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, далі - Закон № 3354), відповідно до якого нормативно-правовий акт або окремий його структурний елемент визнається таким, що втратив чинність, у разі, якщо Конституційним Судом України прийнято рішення про визнання нормативно-правового акта або окремого його структурного елемента таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).
Аналогічні за змістом положення щодо строку втрати чинності актом (його окремими положеннями) містяться у ч. 1 ст. 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» (далі - Закон № 2136).
Разом з тим, відповідно до ст. 57 Конституції України кожному гарантується право знати свої права і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.
Згідно з ч. ч. 3, 6 ст. 57 Закону № 3354 моментом набрання чинності нормативно-правовим актом є 0 годин дня, наступного за днем його опублікування в порядку, встановленому законом, якщо:
1) інше не визначено Конституцією України та (або) законом;
2) більш пізній строк (термін) не встановлено самим нормативно-правовим актом.
Моментом припинення дії нормативно-правового акта є 24 година дня відповідного строку (терміну), якщо інше не визначено Конституцією України, законом або більш пізній строк (термін) не встановлено самим нормативно-правовим актом.
У разі якщо припинення дії нормативно-правового акта здійснюється на підставі рішення суду, дія нормативно-правового акта припиняється з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.
При цьому відповідно до абз. 3 ч. 1 ст. 94 Закону № 2136 процедуру і порядок офіційного оприлюднення актів Суду в Залі засідань Суду та на офіційному веб-сайті Суду встановлює Регламент Конституційного Суду України, ухвалений на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України постановою Конституційного Суду України від 22 лютого 2018 року № 1-пс/2018 (далі - Регламент).
Згідно з ч. 1 параграфу 76 Регламенту акти Суду за результатами конституційного провадження офіційно оприлюднюються не пізніше наступного робочого дня після їх ухвалення.
Таким чином, за загальним правилом (якщо рішенням Конституційного Суду України не передбачено інше) «попередня» норма (яка є предметом перевірки на конституційність) діє до 24 години дня набрання чинності відповідним рішенням Конституційного Суду України, а «нова» норма (що змінює законодавче врегулювання за наслідками цього рішення КСУ і може передбачати як нові права, так і нові обов'язки та обмеження для суб'єкта приватного права) розпочинає діяти з 0 годин наступного дня за днем опублікування відповідного рішення. Такий підхід відповідає принципам правової визначеності та справедливості, а також положенням ч. 1 ст. 19 Конституції України, згідно з якою правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Вказане повною мірою узгоджується також і з положеннями ст. 58 Закону № 3354, відповідно до яких пряма дія нормативно-правового акта у часі означає, що його норми поширюються на суспільні відносини, що виникли після набрання ним чинності. Норми нормативно-правового акта поширюються на суспільні відносини, що виникли до дня набрання ним чинності та продовжують існувати на день набрання ним чинності, з дня набрання чинності цим нормативно-правовим актом.
Отже, в Україні презюмується конституційність та обов'язковість виконання для всіх, у тому числі і для судів, усіх без винятку законів, що прийняті Верховною Радою України та підписані Президентом України, і це повною мірою відповідає принципам розподілу державної влади.
Визнана Конституційним Судом України неконституційною норма закону втрачає чинність з дня ухвалення відповідного рішення або пізніше (про що зазначається у рішенні Конституційного Суду України), зберігаючи при цьому свою дію до 24 години дня набрання чинності відповідним рішенням Конституційного Суду України, а «нова» норма» (яка змінює законодавче врегулювання за наслідками відповідного рішення КСУ) розпочинає діяти з 0 годин наступного дня, що повною мірою узгоджується з порядком оприлюднення рішень КСУ, який передбаченим Регламентом.
Вказане свідчить про те, що рішення Конституційного Суду України мають лише пряму (перспективну) дію в часі (змінюючи замість законодавця закон (законодавче регулювання)) і поширюються на суспільні відносини, що виникли після набрання ним чинності, гарантуючи, при цьому, конституційний принцип розподілу державної влади, а також стабільність суспільно-управлінських відносин в Україні. При цьому визначені темпоральні межі чинності положень нормативно-правового акта, що визнаний неконституційним, забезпечує неможливість настання непередбачуваних наслідків, зокрема, для правової та бюджетної системи, а також суб'єкта (позивач або відповідач), на користь якого винесено судове рішення.
Отже правова позиція КСУ щодо неконституційності приписів ч. 1 ст. 233 КЗпП (в редакції Закону № 2352) має пряму дію у часі і може бути застосована до правовідносин, що виникли або принаймні тривали після ухвалення КСУ відповідного рішення, тобто з 12 грудня 2025 року.
Водночас суд враховує, що джерела права, які застосовуються судом, визначені ст. 7 КАС.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 КАС суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За правилами ч. 4 ст. 7 КАС якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
Відповідно до ч. 6 ст. 7 КАС у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.
В період з 19 липня 2022 року по 19 травня 2023 року включно норма ч. 1 ст. 233 КЗпП в редакції Закону № 2352.
Разом з цим, норма ч. 1 ст. 233 КЗпП в редакції Закону № 2352 в частині встановлення тримісячного строку звернення до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих ст. ст. 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить ч. 1 ст. 8, ч. 7 ст. 43, ч. 1 ст. 55 Конституції України, (що констатовано в Рішенні КСУ № 1-р/2025),
Відтак, в силу положень абз. 1 ч. 4 ст. 7 КАС норма ч. 1 ст. 233 КЗпП в редакції Закону № 2352, як така що суперечить Конституції України, не може бути застосована судом до спірних правовідносин за період з 19 липня 2022 року по 19 травня 2023 року включно.
Конституція України не містить правових норм, які б визначали строк звернення до суду у справах про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, а тому застосування норми Конституції України як норми прямої дії відповідно до абз. 1 ч. 4 ст. 7 КАС в даному випадку неможливе.
Внаслідок відсутності такого, що відповідає Конституції України, закону, що регулює відповідні правовідносини, а також закону, що регулює подібні правовідносини, застосування до спірних правовідносин норми іншого закону чи аналогії закону неможливе.
Як наслідок, діючи на підставі ч. 6 ст. 7 КАС, при вирішенні питання щодо додержання позивачем строку звернення до адміністративного суду з цим позовом в частині позовних вимог за період з 19 липня 2022 року по 19 травня 2023 року включно, суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), зокрема, враховує положення:
- ч. 2 ст. 3 Конституції України, згідно з якою права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованих діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави;
- ч. 4 ст. 43 Конституції України, відповідно до якої кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом;
- ч. 7 ст. 43 Конституції України, згідно з якою право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом;
- ч. 1 ст. 55 Конституції України, відповідно до якої кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб,
та приходить до висновку про те, що право позивача на звернення до суду з цим позовом в частині позовних вимог з 19 липня 2022 року по 19 травня 2023 року включно не обмежено будь-яким строком.
Окремо суд вважає за необхідне відзначити, що позивач за Конституцією України повинен мати додаткові гарантії захисту своїх прав з боку держави, оскільки перебуває на службі в Збройних Силах України (інших військових формуваннях) і збройно захищає суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність України під час агресії російської федерації проти України.
Так, в мотивувальній частині рішення від 12 жовтня 2022 року Другий сенат Конституційного Суду України прийняв рішення № 7-р(II)/2022 (далі - Рішення КСУ № 7-р(ІІ)/2022) зазначив:
«[…]
2.3. Конституційний Суд України […] сформулював юридичні позиції, згідно з якими за Конституцією України певні категорії громадян України потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави; до них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до ст. 17 Конституції України перебувають на службі, у тому числі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, органах, що забезпечують суверенітет і територіальну цілісність, її економічну та інформаційну безпеку (абз. 1 п. 3 мотивувальної частини Рішення від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, абз. 3 п. 3 мотивувальної частини Рішення від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004, абз. 5 пп. 2.2 п. 2 мотивувальної частини Рішення від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016).
У Рішенні Конституційного Суду України (Другий сенат) від 06 квітня 2022 року № 1-р(II)/2022 констатовано, що відповідні конституційні принципи є осердям конституційного ладу України, від захисту яких залежить його втілення загалом, зокрема й гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина (друге речення п. 5 мотивувальної частини), а також наголошено на головній ролі Збройних Сил України та інших військових формувань в обороні України, які своєю мужньою боротьбою забезпечують ефективний захист Української держави та Українського народу від агресії російської федерації проти України, розпочатої 20 лютого 2014 року, яка набула повномасштабного характеру з 24 лютого 2022 року (абз. 1 пп. 5.1 п. 5 мотивувальної частини).
За змістом ст. ст. 17, 65 Основного Закону України громадяни України, які захищають Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, виконують конституційно значущі функції, тож держава повинна надавати їм і членам їхніх сімей особливий статус та забезпечувати їх додатковими гарантіями соціального захисту відповідно до ч. 5 ст. 17 Конституції України як під час проходження служби, так і після її закінчення; щодо осіб, на яких покладено обов'язок захищати Україну, її незалежність та територіальну цілісність, та членів їхніх сімей ч. 5 ст. 17 Конституції України встановлено особливий соціальний захист, який не обмежено умовами й рівнем, визначеними у ст. 46 Основного Закону України [абз. абз. 2, 3 п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2018 року № 12-р/2018, абз. 11 пп. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019].
Конституційний Суд України також висловлював ще низку юридичних позицій, […], а саме: «З урахуванням встановленого Конституцією України функціонального призначення Збройних Сил України, в умовах триваючої збройної агресії російської федерації проти України законодавче регулювання порядку реалізації права на соціальний захист, гарантованого ч. 1 ст. 46 Конституції України, має здійснюватися у системному взаємозв'язку з вимогами щодо посиленого соціального захисту військовослужбовців у розумінні ч. 5 ст. 17 Основного Закону України»; припис ч. 5 ст. 17 Конституції України чітко покладає на державу конституційний обов'язок щодо створення системи посиленої соціальної підтримки військовослужбовців і членів їхніх сімей; «виконання державою конституційного обов'язку щодо забезпечення посиленого соціального захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних або резервістів покликане не тільки забезпечити соціальний захист кожного з них індивідуально, а й сприяти виконанню громадянами України обов'язку щодо захисту Вітчизни - України, її суверенітету, незалежності та територіальної цілісності»; заходи в сфері оборони держави мають бути своєчасними, послідовними та комплексними, оскільки від їх ефективного запровадження залежить стан обороноздатності України [абз. абз. 4-7 пп. 5.1 п. 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 06 квітня 2022 року № 1-р(II)/2022].
Розвиваючи зазначені юридичні позиції, Конституційний Суд України вважає, що зі змісту частин ч. ч. 1, 2, 5 ст. 17 Конституції України у їх взаємозв'язку з ч. 1 ст. 46, ч. 1 ст. 65 Основного Закону України випливає конституційний обов'язок держави надати спеціальний юридичний статус громадянам України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, членам їхніх сімей, а також особам, що збройно захищають суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність України під час агресії російської федерації проти України, розпочатої у лютому 2014 року, із забезпеченням відповідно до цього статусу соціальних гарантій високого рівня.
[…]
3.1. Конституційний Суд України в Рішенні від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016 наголосив на тому, що організаційно-правові та економічні заходи, спрямовані на забезпечення належного соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей, пов'язані […] з особливістю виконуваних ними обов'язків щодо забезпечення однієї з найважливіших функцій держави - захист суверенітету і територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 17 Основного Закону України); потреба в додаткових гарантіях соціального захисту цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена, зокрема, тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (абз. абз. 6, 7 пп. 2.2 п. 2 мотивувальної частини).
Розвиваючи ці юридичні позиції, Конституційний Суд України наголошує на тому, що встановлений ч. 5 ст. 17 Основного Закону України обов'язок держави забезпечити соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, поширюється як на громадян України, які безпосередньо перебувають на такій службі, так і на тих, яких звільнено з неї.
Конституційний Суд України (Другий сенат) у Рішенні від 06 квітня 2022 року № 1-р(II)/2022 вказав, що «ч. 5 ст. 17 Конституції України викладено так, що реалізація права на соціальний захист осіб, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей потребує якісного і ефективного законодавчого регулювання та запровадження механізмів забезпечення їх державної підтримки» (абз. 1 пп. 3.2 п. 3 мотивувальної частини); а також, що «з урахуванням вимог ч. 5 ст. 17 Конституції України метою законодавчого регулювання в цій сфері є як усебічне соціальне забезпечення військовослужбовців, яке компенсуватиме установлені законом обмеження та умови служби, властиві цій категорії громадян, так і підвищення мотивації особового складу Збройних Сил України у виконанні ними покладених на них функцій щодо оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності (ч. 2 ст. 17 Основного Закону України)» (перше речення абз. 5 пп. 3.2 п. 3 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України зазначав, що особи, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, створених відповідно до законів України, а також члени їхніх сімей мають спеціальний статус та особливі умови соціального захисту (абз. 4 пп. 2.2 п. 2 мотивувальної частини Рішення від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016); статус військовослужбовців будь-яких категорій обумовлено військовою службою, інститут якої надає їм спеціальний статус [друге речення абз. 10 пп. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019]; «статус військовослужбовців обумовлює високий ризик отримання поранення, ушкодження здоров'я чи навіть загибелі під час виконання службових обов'язків під час захисту Вітчизни» [друге речення абз. 5 пп. 3.2 п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 06 квітня 2022 року № 1-р(II)/2022].
Конституційний Суд України в аспекті ч. 5 ст. 17 Конституції України також наголошував, що держава не може в односторонньому порядку відмовитися від зобов'язання щодо соціального захисту осіб, які вже виконали свій обов'язок перед державою щодо захисту її суверенітету і територіальної цілісності; […].
3.2. Конституційний Суд України в Рішенні від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016 висловив юридичну позицію, відповідно до якої норми-принципи ч. 5 ст. 17 Конституції України щодо забезпечення державою соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей є пріоритетними й мають безумовний характер; тобто заходи, спрямовані на забезпечення державою соціального захисту вказаної категорії осіб, зокрема у зв'язку з економічною доцільністю, соціально-економічними обставинами, не можуть бути скасовані чи звужені (абз. 8 пп. 2.2 п. 2 мотивувальної частини).
[…]».
Відтак, обмеження права позивача на звернення до суду з цим позовом в частині позовних вимог за період з 19 липня 2022 року по 19 травня 2023 року включно тримісячним строком на підставі ч. 1 ст. 233 КЗпП в редакції Закону № 2352 не відповідатиме наведеним вище конституційним принципам.
Положення ч. 2 ст. 233 КЗпП відповідно до якої, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116), не підлягають застосуванню до спірних правовідносин з огляду на таке.
Аналіз положень ст. ст. 24, 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232) та п. п. 81-111, 225-247 Положення про проходження громадянами України військової служби в Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, (далі - Положення № 1153), зумовлює висновок про те, що «призначення на іншу посаду», «переміщення» (на нове місце військової служби з однієї військової частини до іншої) та «звільнення з військової служби» не є тотожними поняттями.
При цьому відповідно до абз. 1 п. 242 Положення № 1153 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік.
Згідно з абз. 2 п. 242 Положення № 1153 особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Отже, передумовою для виникнення у військової частини обов'язку провести остаточний розрахунок з військовослужбовцем є звільнення такого військовослужбовця з військової служби, (а не його призначення на іншу посаду чи переміщення до іншої військової частини).
Норма ч. 2 ст. 233 КЗпП, відповідно до якої, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, підлягає застосуванню у разі з в і л ь н е н н я військовослужбовця з військової служби.
Виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини у зв'язку з призначенням на іншу посаду в іншій військовій частині або у зв'язку з переміщенням до іншої військової частини, н е призводять до з в і л ь н е н н я з військової служби, а тому не мають наслідком виникнення підстав для застосування ч. 2 ст. 233 КЗпП, згідно з якою у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Як свідчать записи у військовому квитку серії НОМЕР_10 , після виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 20 червня 2024 року на підставі наказу № 239 ОСОБА_1 продовжив військову службу в Збройних Силах України у Військовій частині НОМЕР_11 .
Докази, які б свідчили про те, що на час звернення до суду з цим позовом ОСОБА_1 був звільнений з військової служби, що мало б наслідком виникнення у відповідної військової частини обов'язку провести з ним повний розрахунок при звільненні, суду не надані.
Більш того, за даними Індивідуальних відомостей про застраховану особу Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (форми ОК-5 та ОК-7), саме відповідач 1 - Військова частина НОМЕР_1 продовжувала здійснювати нарахування та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення після виключення його зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 , зокрема, в період з червня 2024 року по квітень 2025 року включно.
З наведених вище мотивів суд відхиляє заперечення відповідача 1 щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом, і констатує, що позивач не потребує поновлення судом такого строку.
Розподіл судових витрат.
В силу положень п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору.
Докази здійснення позивачем інших судових витрат суду не надані, а тому відповідно до ст. 139 КАС судові витрати розподілу не підлягають.
Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 244, 245, 246, 250, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_3 ) до Військової частини НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_15 , місцезнаходження: АДРЕСА_4 ), Військової частини НОМЕР_2 (ідентифікаційний код НОМЕР_9 , місцезнаходження: АДРЕСА_5 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягала у незастосуванні п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» в редакції, чинній до 24 лютого 2018 року, та п. 1 Приміток до Додатку 1 та п. 1 Приміток до Додатку 14 до цієї постанови при обчисленні ОСОБА_1 розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням в період з 28 лютого 2022 року по 19 травня 2023 року включно, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт, згідно з додатками 1 і 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».
3. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення, включаючи щомісячні основні і додаткові види грошового забезпечення, а також одноразові додаткові види грошового забезпечення, право на отримання яких він мав відповідно до законодавства за період з 28 лютого 2022 року по 31 грудня 2022 року включно, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», та виплатити різницю з урахуванням виплачених сум.
4. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення, включаючи щомісячні основні і додаткові види грошового забезпечення, а також одноразові додаткові види грошового забезпечення, право на отримання яких він мав відповідно до законодавства за період з 01 січня 2023 року по 19 травня 2023 року включно, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», та виплатити різницю з урахуванням виплачених сум.
5. В іншій частині позовних вимог - відмовити.
6. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
9. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
10. Повне судове рішення складено 30 січня 2026 року.
Суддя Т.О. Кравченко