28 січня 2026 року
м. Київ
справа № 554/2991/23
провадження № 61-6067св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Державна Казначейська служба України, Полтавська обласна прокуратура,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу керівника Полтавської обласної прокуратури на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 08 листопада 2023 року у складі судді Андрієнко Г. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 березня 2024 року у складі колегії суддів: Лобова О. А., Дорош А. І., Триголова В. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної Казначейської служби України, Полтавської обласної прокуратури,
Історія справи
Короткий зміст позовної заяви
У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Державної Казначейської служби України, Полтавської обласної прокуратури про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
В обґрунтування позову вказав, що вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року у справі № 554/690/17 він визнаний винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 2 статті 309, частиною 1 статті 311 КК України, і виправданий у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 1 статті 306, частинами 1, 2 статті 307, частиною 3 статті 27, частиною 3 статті 307 КК України. Остаточне покарання призначене у вигляді 4 років 1 місяця 14 днів позбавлення волі.
Зазначеним вироком зараховано в строк відбування покарання час перебування під вартою у зв'язку з обранням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з 13 вересня 2016 року по 05 жовтня 2018 року включно. Зараховано термін попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі з 13 вересня 2016 року по 05 жовтня 2018 року включно, тобто 774 дні, що становить чотири роки один місяць і чотирнадцять днів та визнано ОСОБА_1 таким, що відбув покарання та від його відбування звільнено. Обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою скасовано, його звільнено з під варти негайно в залі суду.
Вироком Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року вирок Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року в частині виправдання його за частиною 2 статті 307, частиною 3 статті 27, частиною 3 статті 307 КК України скасовано та ухвалено в цій частині новий вирок, яким він засуджений за частиною 2 статті 309 КК України до трьох років шести місяців позбавлення волі; за частиною 1 статті 311 КК України до двох років обмеження волі; за статтею 307 частина 2 КК України до 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного майна. Строк покарання обчислено з 01 лютого 2021 року, зарахувавши в строк покарання, зарахований вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року. У той же день позивача взято під варту в залі суду у зв'язку із набранням вироком законної сили.
Постановою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року вирок Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року скасовано, призначений новий розгляд справи у суді апеляційної інстанції, а також його звільнено з-під варти.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року апеляційне провадження у справі № 554/690/17 закрито у зв'язку з відмовою заступника керівника Полтавської обласної прокуратури від апеляційної скарги прокурора.
Таким чином, залишився чинним та незмінним вирок Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року.
Вважав, що, перебуваючи під вартою без законних підстав 9 місяців 24 дні, він був позбавлений права на працю.
Відповідно статті 8 Закону України «Про державний бюджет України на 2021 рік» за час перебування під вартою він мав би отримати 58 909,1 грн заробітної плати, а тому підлягає стягненню відшкодування майнової шкоди, заподіяної внаслідок обмеження права на працю.
На підставі вироку Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року був конфіскований належний йому автомобіль марки ВАЗ, модель 21104, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який в подальшому реалізований шляхом проведення електронного аукціону. Ціна продажу автомобіля становила 52 250 грн.
Внаслідок незаконних дій Полтавської обласної прокуратури та суду йому було завдано моральної шкоди, яка виразилася у моральних стражданнях, яку він оцінив у 2 000 000 грн.
На підставі викладеного просив:
стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України на його користь 111 159,10 грн у рахунок відшкодування майнової шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду;
2 000 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 08 листопада 2023 року, яке залишене без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 27 березня 2024 року, позов ОСОБА_1 до Державної Казначейської служби України, Полтавської обласної прокуратури про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативну-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошові кошти в рахунок відшкодування майнової шкоди 52 250 грн, в рахунок відшкодування моральної шкоди 100 000 грн. Судовий збір в сумі 2 147,20 віднесено на рахунок держави.
Рішення суду мотивоване тим, що:
позивачем не надано жодного доказу про те, що він до притягнення до кримінальної відповідальності працював і отримував заробітну плату, яку відповідно втратив унаслідок притягнення до кримінальної відповідальності;
отже, ОСОБА_1 не набув права на відшкодування заробітку в розумінні пункту 1 частини 1 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди , завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та в цій частині позову слід відмовити;
на підставі вироку Полтавського апеляційного суду, який скасований постановою Верховного Суду, здійснено конфіскацію майна ОСОБА_1 , у тому числі легкового автомобіля;
в матеріалах справи міститься протокол № 554187 проведення електронних торгів відповідно до якого автомобіль реалізований за 52 250 грн;
у зв'язку з відсутністю можливості відновити право позивача у інший спосіб, на його користь підлягають стягненню 52 250 грн на відшкодування шкоди, завданої конфіскацією майна на підставі вироку, який у подальшому був скасований;
суд вважав, що позивачу завдана моральна шкода;
після винесення вироку Октябрським районним судом м. Полтави та звільнення з -під варти, позивач почав відновлювати усталений спосіб життя, зв'язки із близькими. Однак, після вироку Полтавського апеляційного його знову було взято під варту та направлено до установи відбування покарань. Таким чином, він незаконно був ув'язнений 09 місяців 24 дні. Після цього йому знову прийшлося докладати зусиль для відновлення нормального способу життя, стосунків із рідними, близькими та знайомими, які після повторного ув'язнення були дуже складними. Також під час незаконного ув'язнення позивач був позбавлений можливості харчуватися на власний розсуд та не було забезпечено належних санітарних норм у місці позбавлення волі;
суд при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди врахував розмір мінімальної заробітної плати на час ухвалення рішення, яка складає 6700 грн. Таким чином, мінімальний розмір відшкодування не може складати менше, ніж 60 300 грн. З урахуванням обставин справи суд вважав необхідним стягнути в рахунок відшкодування моральної шкоди 100 000 грн. Розмір моральної шкоди у 2 000 000 грн. значно завищений позивачем.
Апеляційний суд зазначив, що посилання прокурора на відсутність підстав для відшкодування шкоди з огляду на те, що позивач все ж таки був визнаний винним і засуджений за злочини, передбачені частиною 2 статті 309 і частиною 1 статті 311 КК України, а вирок у цій частині набрав законної сили, не можна визнати обґрунтованими. За загальним правилом ідеальна сукупність злочинів виникає, коли особа однією дією вчиняє одночасно два або більше злочинів, відповідальність за які передбачено різними статтями КК. Ознаками ідеальної сукупності є вчинення злочину: а) одним діянням; б) в одному місці; в) одночасно, а також г) наявність усіх необхідних ознак, передбачених двома чи більше різними статтями КК. Реальна сукупність має місце, коли особа в різний час кількома різними та відокремленими одне від одного діяннями вчинила два або більше злочинів. Кожен зі злочинів, які становлять сукупність, кваліфікується окремо за відповідною статтею (частиною статті) КК. З вироку Октябрського районного суду м. Полтави вбачається, що позивачу інкримінувалося вчинення окремих злочинів, вчинених у різний час, в різних місцях, різними діями, тому суд першої інстанції правильно вважав, що мала місце реальна сукупність злочинів і по окремим епізодам обвинувачення позивач був виправданий.
Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що судові рішення оскаржуються в частині задоволених позовних вимог, тому в іншій частині не оскаржуються та в касаційному порядку не переглядаються.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У квітні 2024 року керівник Полтавської обласної прокуратури засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 08 листопада 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 березня 2024 року скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що:
суди не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19, від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19, від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, від 28 липня 2022 року у справі № 229/870/20, від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19;
відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у випадках наявності обвинувального вироку суду стосовно особи, яка виправдана за окремими статтями обвинувачення;
висновок суду апеляційної інстанції про відповідність відшкодування моральної шкоди у розмірі, присудженої судом першої інстанції, є помилковим. Жодного доказу, який підтверджує факт спричинення моральної шкоди позивачу, як і її розміру та наявності причинного зв'язку у судових рішеннях не зазначено.
Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що судові рішення оскаржуються лише в частині задоволених позовних вимог, тому в іншій частині не оскаржуються і в касаційному порядку не переглядаються.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу з суду першої інстанції. У задоволенні клопотання керівника Полтавської обласної прокуратури про зупинення виконання рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 08 листопада 2023 року відмовлено.
У вересні 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2025 року справу № 554/2991/23 призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2025 року справу передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2025 року повернуто справу на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2025 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 03 грудня 2025 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 12 червня 2024 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19, від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19, від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, від 28 липня 2022 року у справі № 229/870/20, від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини
Суди встановили, що вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року у справі № 554/690/17 ОСОБА_1 визнали винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 2 статті 309, частиною 1 статті 311 КК України та виправдано у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 1 статті 306, частинами 1, 2 статті 307, частиною 3 статті 27, частиною 3 статті 307 КК України. Остаточне покарання призначене у вигляді 4 років 1 місяця 14 днів позбавлення волі.
Зазначеним вироком зараховано в строк відбування покарання час перебування під вартою у зв'язку з обранням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з 13 вересня 2016 року по 05 жовтня 2018 року включно. Зараховано термін попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі з 13 вересня 2016 року по 05 жовтня 2018 року включно, тобто 774 дні, що становить чотири роки один місяць і чотирнадцять днів та визнано ОСОБА_1 таким, що відбув покарання та від його відбування звільнено. Обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою скасовано та було звільнено його з під варти негайно в залі суду.
Вироком Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року вирок Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року в частині виправдання його за частиною 2 статті 307, частиною 3 статті 27, частиною 3 статті 307 КК України скасовано та ухвалено в цій частині новий вирок, яким він засуджений за частиною 2 статті 309 КК України до трьох років шести місяців позбавлення волі; за частиною 1 статті 311 КК України до двох років обмеження волі. Визнано винуватим за статтею 307 частиною 2 КК України та призначено покарання у вигляді 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного майна позивачу. Строк покарання обчислено з 01 лютого 2021 року, зарахувавши в строк покарання зарахований вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року.
У зв'язку із набранням вироком законної сили 01 лютого 2021 року позивача було взято під варту в залі суду.
Постановою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року вирок Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року скасовано, призначений новий розгляд у суді апеляційної інстанції, а також звільнено його з-під варти.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року апеляційне провадження у справі № 554/690/17 закрито у зв'язку з відмовою заступника керівника Полтавської обласної прокуратури від апеляційної скарги прокурора.
Позивач перебував під вартою 9 місяців 24 дні.
На виконання вироку Октябрським районним судом м. Полтави 15 травня 2021 року видано виконавчий лист № 1кп/554/16/2018 щодо здійснення конфіскації майна ОСОБА_1 .
Постановою головного державного виконавця Київського ВДВС у м. Полтаві Північно-Східного міжрегіонального управління МЮ (м. Суми) Тихонова О. О. у виконавчому провадженні № НОМЕР_3 від 27 липня 2021 року про опис та арешт майна (коштів) боржника, здійснено конфіскацію майна ОСОБА_1 , у тому числі легкового автомобіля марки ВАЗ, модель 21104, реєстраційний номер НОМЕР_2 .
20 вересня 2021 року проведено електронні торги з реалізації легкового автомобіля марки ВАЗ, модель 21104, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Отримувачем коштів визначено Царичанський ВДВС у Дніпровському районі Дніпропетровської області Південно-Східного міжрегіонального управління МЮ (м. Дніпро).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституція України).
Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною другою статті 16 ЦК України, до яких, зокрема, належить відшкодування моральної шкоди (пункт 9 вказаної частини).
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини (частина перша статті 1167 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
По своїй суті зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (61-18013сво18).
Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду (частини перша статті 1176 ЦК України).
Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом (частина друга статті 1176 ЦК України).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури та суду» відповідно до цього Закон у підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: 1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.
Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку: постановлення виправдувального вироку суду; встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; закриття справи про адміністративне правопорушення (частина перша статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури та суду»).
У пунктах 1, 2, 4, 5 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури та суду» передбачено в тому числі, що громадянинові відшкодовується (повертається): заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; майно, конфісковане або звернене в доход держави судом, суми, сплачені громадянином у зв'язку з поданням йому юридичної допомоги; моральна шкода.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року у справі № 522/2493/18 (провадження № 61-18287св20) зазначено, що «відповідно до пункту 3 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, право на відшкодування шкоди у громадянина, який був незаконно засуджений судом, виникає у випадку повної його реабілітації. Отже, право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди на підставі Закону виникає в незаконно засудженої особи у випадку її повної реабілітації. Близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 06 березня 2019 року в справі № 161/10842/15-ц, від 15 грудня 2021 року в справі № 451/1215/18, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15».
За статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Стаття 9 Конституції України передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до частини другої статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Отже, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункти 6.56, 6.58), від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц).
Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 916/585/18 (916/1051/20), від 22 вересня 2021 року у справі № 904/2258/20).
Одним із елементів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. Відсутність ясності та двозначність формулювань приписів не може гарантувати їх однакове застосування та захист від свавілля (див. також: перше речення абзацу другого підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010; абзац шостий пункту 2.1 мотивувальної частини рішення Великої палати Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017, абзац третій підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення Великої палати Конституційного Суду України від 6 червня 2019 року № 3-р/2019).
На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. рішення ЄСПЛ у справах «C. G. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (C. G. and Others v. Bulgaria, заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» від 09 січня 2013 року, заява № 21722/11, § 170)).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява № 17862/91), § 31-32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11), § 65).
Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі ? Конвенція) Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов'язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов'язки гарантувати їх ефективне використання. Порушення будь-якого з цих обов'язків (їх невиконання чи неналежне виконання) є самостійною підставою відповідальності держави.
Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність (частина перша статті 29 Конституції України).
У підпункті 1 (f) статті 5 Конвенції визначено, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом, зокрема законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
Згідно з пунктом 5 статті 5 Конвенції гарантовано, що кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
Відповідно до принципу дружнього ставлення до міжнародного права практика ЄСПЛ щодо тлумачення та застосування статті 5 Конвенції має враховуватися для тлумачення та застосування національних гарантій права на свободу й особисту недоторканність (див. абзац третій підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016 у справі № 1-1/2016).
За пунктом 1 статті 5 Конвенції кожен має право на свободу та особисту недоторканність; нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків, передбачених цим пунктом, і відповідно до процедури, встановленої законом, зокрема у випадку законного ув'язнення особи після засудження її компетентним судом (підпункт «а» пункту 1 статті 5 Конвенції). Перелік цих випадків є вичерпним, і лише вузьке їх тлумачення відповідає цілям вказаного пункту, а саме гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи (див. рішення ЄСПЛ від 14 жовтня 2010 року у справі «Хайредінов проти України», заява № 38717/04), § 26).
Будь-яке свавільне тримання під вартою не може відповідати пункту 1 статті 5 Конвенції. У цьому контексті термін «свавільність» розуміється ширше, ніж лише невідповідність національному законодавству. Як наслідок, законне позбавлення свободи за національним законодавством усе одно може бути свавільним і, таким чином, може порушувати Конвенцію, зокрема, коли з боку державних органів мала місце недобросовісність або введення в оману, або коли таке позбавлення свободи не було необхідним за конкретних обставин (див. рішення ЄСПЛ від 03 липня 2012 року у справі «Луценко проти України», заява № 6492/11), § 62).
Пункт 5 статті 5 Конвенції гарантує, що кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування. Водночас згідно з практикою ЄСПЛ для визнання ним арешту або тримання під вартою таким, що здійснене всупереч статті 5 Конвенції, та призначення відповідного відшкодування не вимагається окремого визнання незаконним такого арешту або тримання під вартою на національному рівні.
Зазначений пункт гарантує право на відшкодування не лише за завдану матеріальну шкоду, а й за будь-яке страждання, тривогу, розчарування, яких особа може зазнати внаслідок порушення інших положень статті 5 Конвенції (див. рішення ЄСПЛ від 10 листопада 2015 року у справі Sahakyan v. Armenia, заява № 66256/11).
Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення (невиконання чи неналежне виконання) яких конвенційних обов'язків позивач вимагає від держави відшкодування шкоди, чи мало місце таке порушення, у яких діях або бездіяльності держави воно виражене і, зрештою, який розмір відшкодування є обґрунтованим відповідно до цього порушення та з огляду на практику ЄСПЛ щодо подібних ситуацій.
Верховний Суд також зауважує, що ЄСПЛ вважає надмірно формалістичним підхід, згідно із яким національне законодавство про відшкодування шкоди, завданої через незаконне позбавлення свободи, тлумачиться не у дусі статті 5 Конвенції, а саме як таке, що передбачає можливість отримання цього відшкодування у разі «повної реабілітації» (див. рішення ЄСПЛ від 08 грудня 2011 року у справі «Shulgin v. Ukraine» заява № 29912/05, від 11 січня 2011 року у справі Somogyi v. Hungary, заява № 5770/05).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2023 року у справі
№ 757/59675/19-ц (провадження № 61-10282св22) зазначено, що «позивач у позові посилався на те, що враховуючи період ув'язнення, зарахований Верховним Судом, з 06 січня 2019 року до 28 серпня 2019 року, тобто 235 календарних днів (або 7 місяців 23 дні), він незаконно перебував під вартою у зв'язку із допущенням судами першої та апеляційної інстанцій грубої помилки в обрахуванні строку відбування ним покарання в рамках кримінального провадження № 12016100060001796. Перевіривши доводи та зміст позовної заяви, наявні у справі докази, Верховний Суд погоджується із позицією позивача, що перерахований Верховним Судом строк, до якого ОСОБА_3 був засуджений, на 235 календарних дні менший за строк, протягом якого позивач фактично був позбавлений свободи. Ураховуючи постанову Верховного Суду від 06 серпня 2019 року, позивач мав бути звільнений від відбування покарання 06 січня 2019 року, натомість був звільнений 28 серпня 2019 року, тобто фактично всупереч гарантіям підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції був ув'язнений (позбавлений свободи) у ДУ «Бучанська виправна колонія № 85» 7 місяців 23 дні. А тому має право на відшкодування моральної шкоди згідно з пунктом 5 цієї статті».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) вказано, що «моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості».
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення (див. постановуВеликої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження
№ 14-538цс19)).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У справі, що переглядається:
звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 посилався на те, що він був незаконно засуджений за статтею 307 частина 2 КК України до 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного майна, внаслідок чого незаконно перебував під вартою 09 місяців 24 дні;
задовольняючи частково позовні вимоги, суди, застосували Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», встановивши, що позивач був незаконно ув'язнений 09 місяців 24 дні;
урахувавши характер і обсяг порушення прав та свобод, тривалість перебування його під вартою, вжиття щодо нього інших обмежень, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, час та зусилля, витрачені для відновлення своїх прав, суди зробили висновок про необхідність відшкодування на користь позивача моральної шкоди в сумі 100 000,00 грн. При цьому, на думку судів, такий розмір відшкодування моральної шкоди позивачу узгоджується з вимогами розумності, виваженості та справедливості та не призводить до безпідставного збагачення особи за рахунок коштів держави;
в той же час суди не звернули уваги на те, що право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону виникає в незаконно засудженої особи лише у випадку її повної реабілітації. Враховуючи, що позивач вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2018 року у справі № 554/690/17 був визнаний винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 2 статті 309, частиною 1 статті 311 КК України та виправданий за недоведеністю його участі у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 1 статті 306, частинами 1, 2 статті 307, частиною 3 статті 27, частиною 3 статті 307 КК України, тобто не повністю реабілітований, відсутні підстави для застосування в цій справі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» як підставу для компенсації моральної шкоди;
разом з тим, внаслідок скасування виправдувального вироку та взяття позивача під варту, а надалі скасування обвинувального вироку та звільнення його з-під варти, ОСОБА_1 безпідставно перебував під вартою 09 місяців 24 дні. Тому касаційний суд вважає, що таке перебування позивача під вартою суперечить гарантіям підпункту 1 (f) статті 5 Конвенції, а тому позивач має право на відшкодування моральної шкоди відповідно до статті 1173 ЦК України на загальних підставах та незалежно від вини державних органів, а також на підставі пункту 5 статті 5 Конвенції;
визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен перевірити усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади розумності і справедливості. За встановлених судами обставин цієї справи колегія суддів погоджується з висновком судів в частині визначення розміру компенсації моральної шкоди в сумі 100 000,00 грн, оскільки суди врахували саме наведені чинники, вимоги розумності та справедливості, а також період безпідставного перебування позивача під вартою;
встановивши, що внаслідок засудження позивача обвинувальним вироком за статтею 307 частина 2 КК України, санкцією якої передбачене додаткове покарання у вигляді конфіскації майна, та застосування такого покарання до позивача, яке в подальшому було скасовано Верховним Судом, реалізовано майно позивача та неможливо його повернути, суди зробили обґрунтований висновок про стягнення майнової шкоди в сумі 52 250,00 грн на підставі пункту 2 частини першої статті 1, пункту 2 статті 3 та статті 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури та суду».
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині частково ухвалені без дотримання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в частині задоволених позовних вимог про відшкодування моральної шкоди змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, в іншій оскарженій частині залишити без змін. Враховуючи, що судові рішення змінені лише в мотивувальній частині, судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка її подала.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу керівника Полтавської обласної прокуратури задовольнити частково.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 08 листопада 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 березня 2024 року змінити в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до Державної Казначейської служби України, Полтавської обласної прокуратури про відшкодування моральної шкоди, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 08 листопада 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 березня 2024 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до Державної Казначейської служби України, Полтавської обласної прокуратури про відшкодування майнової шкоди залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко
М. Є. Червинська