Провадження № 22-ц/803/491/26 Справа № 175/18724/24 Суддя у 1-й інстанції - Стрельников О. О. Суддя у 2-й інстанції - Космачевська Т. В.
28 січня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Космачевської Т.В.,
суддів: Агєєва О.В., Халаджи О.В.,
за участю секретаря судового засідання Карпенка М.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 05 червня 2025 року у цивільній справі номер 175/18724/24 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту перебування на утриманні малолітніх дітей,
У грудні 2024 року до суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту перебування на утриманні малолітніх дітей, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що він з відповідачкою ОСОБА_2 28 травня 2024 року зареєстрував шлюб. У відповідачки є троє малолітніх дітей, а саме: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Батьком малолітніх дітей є ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 .
На даний момент він матеріально утримує малолітніх дітей своєї дружини, турбується про їх фізичний і духовний розвиток. Діти добре ставляться до позивача, сім'я дружня, вони разом проводять вільний від проходження ним військової служби час, таким чином, він повноцінно виконує роль батька малолітніх дітей.
Основним джерелом доходу їх сім'ї є заробітна плата позивача, оскільки відповідачка на даний час доходів не має, а отримує лише незначну допомогу по безробіттю, якої недостатньо для покриття витрат на дітей. Враховуючи введення на території України воєнного стану, відповідачка постійно знаходиться з дітьми та не має можливості працевлаштуватися, оскільки малолітні діти періодично перебувають на дистанційному навчанні вдома.
Позивач з 01 березня 2022 року проходить військову службу і забезпечує малолітніх дітей продуктами харчування, одягом, медикаментами у разі необхідності, забезпечує належний рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку.
Позивач просив суд встановити факт перебування на утриманні ОСОБА_1 малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та ОСОБА_5 , оскільки військовою частиною було повідомлено про те, що документи, які б підтверджували факт перебування на утриманні дітей відсутні, тому підстав для звільнення з військової служби не встановлено.
Рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 05 червня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту перебування на утриманні малолітніх дітей - відмовлено.
Із вказаним рішенням не погодився позивач ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, просив апеляційний суд скасувати рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 05.06.2025 року по цивільній справі №175/18724/24 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну заяву.
Доводами апеляційної скарги наведено, що при прийнятті оскаржуваного рішення суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, не надавши належну, об'єктивну та всебічну оцінку усім наявним доказам і не провівши їх ретельний аналіз у системному зв'язку, не врахував інтересів малолітніх дітей, в результаті чого ухвалив рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та з грубим порушенням норм процесуального права.
ОСОБА_1 не просив суд покласти на нього юридичний обов'язок утримувати дітей ОСОБА_2 , а звернувся з метою встановлення юридичного факту - що він систематично утримує трьох малолітніх дітей своєї дружини. Натомість суд першої інстанції ототожнив поняття юридичного обов'язку із фактичним утриманням, чим допустив неправильне застосування норм матеріального права та вийшов за межі предмету позову.
Системна оцінка наданих позивачем доказів на підтвердження фінансового становища ОСОБА_2 свідчить про те, що вона не отримує постійного доходу та має не стабільне фінансове становище, яке зумовлене незалежними від неї обставинами (військовим станом, неможливістю влаштуватися на роботу через необхідність догляду за трьома дітьми під час їх дистанційного навчання тощо). Тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що відповідачка має постійний дохід.
На думку позивача, суд першої інстанції необґрунтовано розцінив відсутність визначеної як позивачем, так і відповідачкою конкретної середньомісячної суми витрат на кожну дитину як підставу для відмови в задоволенні позову. Водночас судом першої інстанції не було враховано, що витрати на утримання дітей мають змінний характер і залежать від багатьох чинників: віку дитини, стану здоров'я, пори року, потреб у навчанні чи лікуванні тощо. Сума витрат є динамічною, а не сталою величиною, тому встановлення їх точної середньомісячної суми в межах даної справи не є обов'язковим і не передбачене процесуальним законом.
У межах правовідносин, що склалися між сторонами, визнання позову відповідачкою не є підтвердженням факту ухилення від виконання батьківських обов'язків, а навпаки є добровільним підтвердженням обставин, викладених позивачем, зокрема того, що діти фактично перебувають на утриманні ОСОБА_1 як члена сім'ї, який бере активну участь у забезпеченні їх потреб. Встановлення факту перебування на утриманні ОСОБА_1 малолітніх дітей не матиме негативних наслідків ні для відповідачки, ні для самих дітей.
Для позивача встановлення факту перебування на утриманні малолітніх дітей має юридичне значення, зокрема в процесі реалізації сімейних прав та обов'язків відносно своїх падчерок та пасинка, а також впливає на можливість звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі, передбаченій абз. 5 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, викладений у формі письмових пояснень до апеляційної скарги, в якому відповідачка підтримала зміст і вимоги апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 05.06.2025 року та не заперечувала проти її задоволення.
У судовому засіданні апеляційного суду представник позивача ОСОБА_1 адвокат Амельченко А.С. доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити.
Відповідачка ОСОБА_2 в судове засідання апеляційного суду не з'явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином (а.с. 197, 199).
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Тому апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутністю відповідачки.
Заслухавши суддю - доповідача, представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення
суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до статті 13, частини 1 статті81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є ОСОБА_6 та ОСОБА_2 (а.с. 15, 16, 17).
ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 18).
28 травня 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб (а.с. 12).
Відповідно до акту обстеження матеріально-побутових умов сім'ї від 24 червня 2024 року, ОСОБА_2 фактично проживає в будинку АДРЕСА_1 разом з чоловіком ОСОБА_1 , дітьми ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . ОСОБА_2 є безробітною, ОСОБА_1 є військовослужбовцем. Будинок належить нині померлому ОСОБА_8 , сім'я знаходиться в добрих стосунках (а.с. 39).
Згідно з військовим квитком серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 з 01 березня 2022 року призваний на військову службу за мобілізацією ІНФОРМАЦІЯ_5 , відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року, та є військовослужбовцем ВЧ НОМЕР_2 (а.с. 40-45).
З повідомлення командира ВЧ НОМЕР_2 Національної гвардії України №6/36/12-1907 від 04 липня 2024 року вбачається, що за результатами звернення ОСОБА_1 щодо звільнення з військової служби у зв'язку з перебуванням на утримання трьох дітей, які не досягли 18 років, оскільки відсутні документи, які б підтверджували факт перебування на утриманні трьох дітей, які не досягли 18 років, тому підстав для звільнення з військової служби не встановлено (а.с. 50, 51).
Відповідно до відомостей з Пенсійного фонду України від 23 серпня 2024 року за період з 2014 року по 2020 рік та за 2024 рік ОСОБА_2 мала певний постійний дохід (а.с. 21-23).
Як вбачається з довідки Дніпровської філії Дніпропетровського обласного центру зайнятості №290 від 23 серпня 2024 року ОСОБА_2 за період з 15 травня 2024 року по 31 липня 2024 року отримувала дохід по безробіттю (а.с. 24).
Відповідно до відомостей з Пенсійного фонду України від 30 листопада 2024 року за період з 2019 року по 2024 рік включно ОСОБА_1 має постійний дохід, в тому числі за проходження військової служби (а.с. 19, 20).
Як вбачається з довідки Дніпровської філії Державної служби зайнятості №Е045013/02/2025/0012 від 14 лютого 2025 року, ОСОБА_2 за період з 01 липня 2024 року по 31 грудня 2024 року отримувала дохід по безробіттю (а.с. 96, 97).
Згідно з відомостями з Пенсійного фонду України від 13 березня 2025 року за період з 2014 року по 2020 рік та за 2024 рік ОСОБА_2 мала певний постійний дохід (а.с. 93-95).
З платіжних інструкцій вбачається, що ОСОБА_1 здійснював переказ власних коштів ОСОБА_2 31 травня 2024 року в розмірі 502,51 грн, 04 червня 2024 року в розмірі 5025,13 грн, 09 червня 2024 року в розмірі 5025,13 грн, 19 червня 2024 року в розмірі 502,51 грн, 21 червня 2024 року в розмірі 904,52 грн та 402,01 грн, 24 червня 2024 року в розмірі 2010,05 грн, 18 липня 2024 року в розмірі 201,01 грн та 502,51 грн, 23 серпня 2024 року в розмірі 2010,05 грн, 18 вересня 2024 року в розмірі 603,02 грн, 29 жовтня 2024 року в розмірі 351,76 грн, 13 листопада 2024 року в розмірі 4020,10 грн, 04 грудня 2024 року в розмірі 301,51 грн (а.с. 25-38).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх безпідставності.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 05 червня 2025 року в межах доводив та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з наступного.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 Сімейного кодексу України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Водночас, питання утримання малолітніх, неповнолітніх дітей, врегульовані положеннями Сімейного кодексу України. Так, відповідно до частини першої-третьої статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.
Згідно з частиною першою статті 260 СК України, якщо мачуха, вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні.
Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу (частина перша статті 268 СК України).
Проаналізувавши наведені норми, вбачається, що обов'язок вічима щодо утримання дітей, з якими він проживає, не є безумовним, а тому для встановлення факту утримання вітчимом дитини, яка з ним проживає, потрібно довести, що родичі дитини не можуть надавати таку допомогу.
Дана позиція суду відповідає позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, що викладена в постанові від 14 грудня 2023 року по справі №160/11228/23.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
Отже, оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються.
Разом з тим, сімейним кодексом України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо утримання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо утримання дитини.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Судом встановлено, що батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є ОСОБА_6 та ОСОБА_2 .
ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 .
28 травня 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб.
Відповідно до акту обстеження матеріально-побутових умов сім'ї від 24 червня 2024 року, ОСОБА_2 фактично проживає в будинку АДРЕСА_1 разом з чоловіком ОСОБА_1 , дітьми ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . ОСОБА_2 є безробітною, ОСОБА_1 є військовослужбовцем. Будинок належить нині померлому ОСОБА_8 , сім'я знаходиться в добрих стосунках.
Згідно з військовим квитком серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 з 01 березня 2022 року призваний на військову службу за мобілізацією ІНФОРМАЦІЯ_5 , відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року, та є військовослужбовцем ВЧ НОМЕР_2 .
З повідомлення командира ВЧ НОМЕР_2 Національної гвардії України №6/36/12-1907 від 04 липня 2024 року вбачається, що за результатами звернення ОСОБА_1 щодо звільнення з військової служби у зв'язку з перебуванням на утримання трьох дітей, які не досягли 18 років, оскільки відсутні документи, які б підтверджували факт перебування на утриманні трьох дітей, які не досягли 18 років, тому підстав для звільнення з військової служби не встановлено.
З відомостей з Пенсійного фонду України від 23 серпня 2024 року вбачається, що за період з 2014 року по 2020 рік та за 2024 рік ОСОБА_2 мала певний постійний дохід.
Як вбачається з довідки Дніпровської філії Дніпропетровського обласного центру зайнятості № 290 від 23 серпня 2024 року, ОСОБА_2 за період з 15 травня 2024 року по 31 липня 2024 року отримувала дохід по безробіттю.
Відповідно до відомостей з Пенсійного фонду України від 30 листопада 2024 року за період з 2019 року по 2024 рік включно ОСОБА_1 має постійний дохід, в тому числі за проходження військової служби.
З платіжних інструкцій вбачається, що ОСОБА_1 здійснював переказ власних коштів ОСОБА_2 31 травня 2024 року в розмірі 502,51 грн, 04 червня 2024 року в розмірі 5025,13 грн, 09 червня 2024 року в розмірі 5025,13 грн, 19 червня 2024 року в розмірі 502,51 грн, 21 червня 2024 року в розмірі 904,52 грн та 402,01 грн, 24 червня 2024 року в розмірі 2010,05 грн, 18 липня 2024 року в розмірі 201,01 грн та 502,51 грн, 23 серпня 2024 року в розмірі 2010,05 грн, 18 вересня 2024 року в розмірі 603,02 грн, 29 жовтня 2024 року в розмірі 351,76 грн, 13 листопада 2024 року в розмірі 4020,10 грн, 04 грудня 2024 року в розмірі 301,51 грн.
Отже, суд першої інстанції правильно виснував, що здійснені позивачем грошові перекази на ім'я відповідачки лише свідчать про взаємне розпорядження спільним сумісним майном подружжя і не підтверджують здійснення утримання позивачем дітей відповідачки, оскільки позивачкою також були отримані певні доходи.
Відповідно до частини 2 статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
Інших доказів, які на думку позивача підтверджують, що він матеріально утримує малолітніх дітей суду не надано.
За таких обставин, виходячи з наведеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, про відмову у задоволенні позову про встановлення факту перебування на утриманні малолітніх дітей, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів, що відповідачка, яка є матір'ю дітей, з поважних причин не може надавати їм належного утримання.
Розглядаючи довід апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції визнання позову відповідачкою, апеляційний суд виходить з наступного.
Згідно з приписами частини 4 статті 206 ЦПК України, якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Таким чином, оскільки визнання відповідачкою позову в цьому випадку порушує права та інтереси малолітніх дітей, судом першої інстанції було обґрунтовано відхилено заяву відповідачки про визнання позову, а довід апеляційної скарги з цього питання є безпідставним.
Інші, наведені в апеляційній скарзі доводи, висновків суду не спростовують, переважно зводяться до незгоди із встановленими судом обставинами, спрямовані на переоцінку доказів у справі, не впливають на правильність ухваленого судового рішення, були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи в апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Враховуючи наведене, апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив судове рішення, яке відповідає вимогам закону.
Підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 05 червня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повне судове рішення складено 02 лютого 2026 року.
Суддя: