21 січня 2026 року
м. Київ
справа № 332/159/21
провадження № 61-15157св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач -Товариство з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс»,
треті особи:Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 29 лютого 2024 року в складі судді Яцуна О. С., постанову Запорізького апеляційного суду від 09 жовтня 2024 року та додаткову постанову Запорізького апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року в складі колегії суддів Трофимової Д. А., Кухаря С. В., Онищенка Е. А. у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс», треті особи: Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», ОСОБА_3 , про визнання боргового зобов'язання таким, що не підлягає виконанню, визнання недійсним договору іпотеки, визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, який у подальшому уточнили, до Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» (далі - ТОВ «Діджи Фінанс»), треті особи: Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ « Дельта Банк»), ОСОБА_3 , про визнання боргового зобов'язання таким, що не підлягає виконанню, визнання недійсним договору іпотеки, визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
На обґрунтування своїх вимог позивачі зазначали, що 03 вересня 2008 року між позивачем ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі - ТОВ «Український промисловий банк») укладено кредитний договір № 79-0111009/ФКВ-08, відповідно до умов якого банк надав, а позичальник отримав кредитні кошти у розмірі 20 000,00 дол. США зі строком повернення до 02 вересня 2023 року. ОСОБА_2 у спірних правовідносинах виступала як майновий поручитель.
На забезпечення виконання зобов'язань за зазначеним кредитним договором 03 вересня 2008 року між позивачами та банком укладено договір іпотеки № 79-0111009/Zфквіп-08, за яким позивачі передали в іпотеку банку, належне їм на праві спільної часткової власності нерухоме майно, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок).
Рішенням від 08 грудня 2010 року Заводський районний суд м. Запоріжжя стягнув з ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_3 на користь банку заборгованість за кредитним договором від 03 вересня 2008 року у розмірі 191 402,47 грн та судові витрати.
У період з 2010 року до вересня 2020 року право вимоги за зазначеними договорами кредиту та іпотеки неодноразово переуступалось. Відповідач ТОВ «Діджи Фінанс» як останній кредитор направив на адресу позивачів вимогу, в якій просив погасити заборгованість за кредитним договором від 03 вересня 2008 року у сумі 1 382 862,89 грн, а у разі несплати заборгованості попереджав, що вчинить заходи досудового врегулювання на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, шляхом відчуження права власності на заставне майно іншій особі для задоволення своїх вимог.
Також позивачі звертали увагу на те, що заборгованість за кредитним договором від 03 вересня 2008 року стягнена на підставі виконавчого напису № 664, вчиненого 06 травня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ярощук В. Ю.
Позивачі вважали, що:
- боргове зобов'язання є таким, що не підлягає виконанню, оскільки звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту, незалежно від способу такого стягнення, змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору;
- дії зі сторони кредитора мають ознаки посягання на право приватної власності;
- заборгованість за виконавчим написом не була безспірною, нотаріус під час вчинення виконавчого напису порушив норми Закону України «Про нотаріат» та Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України;
- договір іпотеки є недійсним, оскільки були відсутні правові підстави для передання спірного нерухомого майна (садиби) в іпотеку. Оскаржуваний договір не відповідає нормам статті 5 Закону України «Про іпотеку».
Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд:
- визнати вимоги ТОВ «Діджи Фінанс» від 02 грудня 2020 року № 79-0111009/Zфквіп-08 до позивачів на суму 1 382 862,89 грн такими, що не підлягають виконанню;
- визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис нотаріуса за реєстрованим № 664, виданий 06 травня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ярощук В. Ю. на користь ПАТ «Дельта Банк», за змістом якого в рахунок погашення заборгованості у сумі 331 938,46 грн запропоновано звернути стягнення на нерухоме майно позивачів, а саме спірний житловий будинок.
- визнати недійсним іпотечний договір від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/Zфквіп-08, предметом якого є спірний житловий будинок, із застосуванням наслідків недійсного правочину.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заводський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 29 лютого 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовив.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що заочним рішенням від 08 грудня 2010 року стягнено з позивачів заборгованість лише станом на дату прийняття рішення. Вимога відповідача від 02 грудня 2020 року № 79-0111009/Zфквіп-08 становить суму заборгованості, що утворилась вже станом на 02 вересня 2020 року. Оскільки позивачі не надали суду доказів на підтвердження того, що вони погасили заборгованість за кредитним договором, суд дійшов висновку, що відсутні підстави вважати їх зобов'язання перед ТОВ «Діджи Фінанс» такими, що припинилися. Врахувавши зазначене, суд дійшов висновку, що дії кредитора були правомірними, відповідали нормами чинного на той час законодавства, а тому вимога позивачів про визнання вимоги ТОВ «Діджи Фінанс» від 02 грудня 2020 року за № 79-0111009/Zфквіп-08 такою, що не підлягає виконанню, задоволенню не підлягає.
Також суд не вбачав підстав для визнання недійсним договору іпотеки, зазначивши про те, що такий договір відповідає нормам чинного законодавства. Крім того, врахувавши те, що вимога відповідача, що була надіслана позивачам для усунення заборгованості, є обґрунтованою, вмотивованою та такою, що відповідає приписам чинного законодавства, суд дійшов висновку, що з боку відповідача відсутні жодні посягання на власність позивачів.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції керувався тим, що виконавчий напис вчинений приватним нотаріусом з дотриманням норм Порядку вчинення нотаріальних дій та Закону України «Про нотаріат».
Дійшовши висновку про необґрунтованість позовних вимог, суд першої інстанції не вбачав підстав для застосування до спірних правовідносин позовної давності, заявленої відповідачем.
Запорізький апеляційний суд постановою від 09 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 29 лютого 2024 року - без змін.
Додатковою постановою від 23 жовтня 2024 року Запорізький апеляційний суд заяву ТОВ «Діджи Фінанс» про ухвалення додаткового рішення у справі задовольнив частково.
Стягнув з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «Діджи Фінанс» по 1 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції, з кожного. У задоволенні іншої частини заяви відмовив.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, зазначивши про те, що висновки суду відповідають матеріалам справи, прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права і неспростовані доводами апеляційної скарги.
Стягуючи з позивачів на користь відповідача витрати на правову допомогу, суд апеляційної інстанції, надавши оцінку доказам щодо фактично понесених ТОВ «Діджи Фінанс» витрат на професійну правничу допомогу, врахувавши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, значенням справи для сторони, а також з урахуванням поданих представником позивачів ОСОБА_5 заперечень на заяву про ухвалення додаткового рішення та їх доводів щодо неспівмірності дійшов висновку про часткове задоволення заяви ТОВ «Діджи Фінанс» та стягнення з позивачів на користь товариства 3 000,00 грн, а у стягненні решти витрат відмовив.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
11 листопада 2024 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просять скасувати рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 29 лютого 2024 року, постанову Запорізького апеляційного суду від 09 жовтня 2024 року та додаткову постанову Запорізького апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
У касаційній скарзі заявники посилаються на підстави касаційного оскарження, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначають про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, недослідження судами зібраних у справі доказів та ненадання їм належної оцінки. Також суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13, від 27 листопада 2019 року у справі № 340/385/17, від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16, від 15 січня 2020 року у справі № 305/2082/14, від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16, від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14, у постановах Верховного Суду від 25 травня 2018 року у справі № 925/125/14, від 07 липня 2023 року у справі № 340/2823/21.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішенням від 08 грудня 2010 року Заводський районний суд м. Запоріжжя стягнув з ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_3 заборгованість за спірним кредитним договором у розмірі 191 402,47 грн та судові витрати. Звернувшись до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, банк змінив порядок, умови і строк дії кредитного договору, у зв'язку з чим втратив право нараховувати відсотки за кредитним договором. Тому надіслання відповідачем позивачам вимоги на суму 1 382 862,89 грн є незаконним, а вимога є такою, що не підлягає виконанню.
Щодо виконавчого напису приватного нотаріуса позивачі зазначають, що за змістом виконавчого напису строк виконання зобов'язання у спірному правовідношенні настав 27 лютого 2014 року, що суперечить фактичним обставинам справи та рішенню Заводського районного суду м. Запоріжжя від 08 грудня 2010 року у справі № 2-2250/10. У зв'язку з чим заявники вважають, що оскаржуваний виконавчий напис на суму, яка є значно більшою, ніж та, що визначена у судовому рішенні у справі № 2-2250/10, є таким, який прийнятий всупереч нормам статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат», статті 177 ЦК України, статті 41 Конституції України.
Щодо іпотечного договору зазначають, що позивачі як іпотекодавці не були ані власниками, ані орендарями земельної ділянки (садиби), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на дату укладання оскаржуваного договору. Скаржники наголошують, що земельна ділянка (садиба), що розташована за вказаною адресою, не була та не є сформованою як окремий об'єкт, а тому відсутні повні ідентифікуючі ознаки садиби, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Величина земельної ділянки, що зазначена у пункті 1.2 оскаржуваного договору, на якій у зазначеному розмірі нібито розташована садиба, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , не підкріплена жодною належною технічною документацією, що підтверджується матеріалами кредитної справи за кредитним договором від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/Zфквіп-08. У зв'язку з чим позивачі вважають, що договір іпотеки не відповідає нормам статті 5 Закону України «Про іпотеку» та частині першій статті 203 ЦК України, а тому підлягає визнанню недійсним.
Також заявники не погоджуються з висновками суду апеляційної інстанції про стягнення з них на користь відповідача витрат на правову допомогу. Зазначають, що суд не врахував те, що заяву про стягнення витрат на правову допомогу подано з порушенням строку, передбаченого нормами ЦПК України.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою від 12 грудня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував матеріали справи із Заводського районного суду м. Запоріжжя.
Справа надійшла до Верховного Суду у грудні 2024 року.
Ухвалою від 09 січня 2026 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
03 вересня 2008 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 79-0111009/ФКВ-08, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 20 000,00 дол. США, строком до 02 вересня 2023 року, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12,4 % річних (т. 1, а. с. 14-20).
На забезпечення виконання зазначених кредитних зобов'язань 03 вересня 2008 року між ТОВ «Український промисловий банк» та позивачами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 укладено іпотечний договір № 79-0111009/Zфквіп-08, відповідно до умов якого позивачі передали в іпотеку банку, належний їм на праві спільної часткової власності жилий будинок АДРЕСА_2 , який складається з: житлового будинку, літньої кухні, сараю, вбиральні, парканів, замощень, водопроводу. Відповідно до договору іпотеки нерухоме майно, що передається в іпотеку, розташоване на земельній ділянці площею 312 кв. м, яка не оформлена у приватну власність, постійне користування або оренду, нікому не надавалась (пункт 1.2 договору) (т. 1, а. с. 10-13).
Банк на виконання умов кредитного договору від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/ФКВ-08 свої договірні зобов'язання виконав і надав кредитні кошти. Позичальник, у свою чергу, ухилявся від виконання своїх обов'язків.
У 2010 році ТОВ «Український промисловий банк» звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/ФКВ-08 у розмірі 191 402,47 грн. Згідно з позовною заявою, позичальник не сплачував кредит з грудня 2008 року (справа № 2-2250/10).
Заочним рішенням від 08 грудня 2010 року у справі № 2-2250/10 Заводський районний суд м. Запоріжжя задовольнив позовні вимоги ТОВ «Український промисловий банк», стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь товариства заборгованість за кредитним договором від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/ФКВ-08 у розмірі 191 402,47 грн станом на 27 травня 2010 року та судові витрати (т. 1, а. с. 22).
30 червня 2010 року ТОВ «Український промисловий банк» відступило право вимоги за зазначеними кредитним договором та договором іпотеки ПАТ «Дельта Банк» (т. 3, а. с. 34-45).
06 травня 2014 року за заявою ПАТ «Дельта Банк» приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ярощук В. Ю. вчинила виконавчий напис № 664, відповідно до якого запропонувала звернути стягнення на майно, а саме спірний житловий будинок, який на підставі іпотечного договору від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/Zфквіп-08 переданий банку на забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/ФКВ-08. Відповідно до виконавчого напису строк платежу за договором настав 27 лютого 2014 року, строк за який проводиться стягнення - з 01 лютого 2010 року до 27 лютого 2014 року. За рахунок коштів, отриманих від реалізації майна, запропоновано задовольнити вимоги банку в розмірі 331 938,46 грн (т. 1, а. с. 125, т. 3, а. с. 3).
02 вересня 2020 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «Діджи Фінанс» укладено договір про відступлення права вимоги № 2303/К/1, відповідно до умов якого банк відступив товариству право вимоги за кредитним договором № 79-0111009/ФКВ-08 та договором іпотеки № 79-0111009/Zфквіп-08 (т. 1, а. с. 57-59).
02 грудня 2020 року ТОВ «Діджи Фінанс» направило на адресу позивачів вимогу, в якій просило протягом тридцяти днів сплатити заборгованість за кредитним договором від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/ФКВ-08, яка станом на 02 вересня 2020 року становить 1 382 862,89 грн. Також товариство повідомляло, що у разі непогашення заборгованості іпотекодержатель задовольнить свої вимоги за рахунок іпотечного майна шляхом звернення стягнення (т. 1, а. с. 24, 25).
Позиція Верховного Суду
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій не повністю відповідають вказаним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови у позові (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).
Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд визнати вимогу ТОВ «Діджи Фінанс» від 02 грудня 2020 року № 79-0111009/Zфквіп-08 на суму 1 382 862,89 грн такою, що не підлягає виконанню, визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис нотаріуса за реєстрованим № 664, виданий 06 травня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ярощук В. Ю. на користь ПАТ «Дельта Банк», визнати недійсним іпотечний договір від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/Zфквіп-08, предметом якого є спірний житловий будинок.
Щодо вимоги позивачів про визнання вимоги ТОВ «Діджи Фінанс» від 02 грудня 2020 року № 79-0111009/Zфквіп-08 на суму 1 382 862,89 грн такою, що не підлягає виконанню
Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу (частина друга статті 509 ЦК України). Однією з таких підстав є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
У частині першій статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
У справі, що переглядається, суди встановили, що у зв'язку з неналежним виконанням позичальником ОСОБА_1 кредитного договору від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/ФКВ-08, банк у 2010 році звернувся до суду з позовом до позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_3 про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 191 402,47 грн, що утворилась станом на час подання позову, а саме 05 липня 2010 року.
Заочним рішенням від 08 грудня 2010 року Заводський районний суд м. Запоріжжя позовні вимоги ТОВ «Український промисловий банк» задовольнив, стягнув з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь товариства заборгованість за кредитним договором від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/ФКВ-08 у розмірі 191 402,47 грн та судові витрати (справа № 2-2250/10).Рішення суду набрало законної сили.
Відповідно до зазначеного рішення розмір заборгованості, яка стягнена судом, складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 17 777,80 дол. США, що за курсом НБУ становить 140 905,07 грн, простроченої заборгованості за кредитом - 1995,40 дол. США, що за курсом НБУ становить 15 815,34 грн, заборгованості за нарахованими відсотками - 208,25 дол. США, що за курсом НБУ становить 1 650,57 грн, простроченої заборгованості за відсотками - 3 109,68 грн, що за курсом НБУ становить 24 647,01 грн, пені за порушення термінів повернення кредиту та відсотків -738,07 дол. США, що за курсом НБУ становить 5 849,87 грн, прострочена заборгованість за нарахованою комісією у розмірі 2534,61 грн.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) визначила, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Зазначені висновки підтвердила Велика Палати Верховного Суду в постанові від 05 квітня 2023 року в справі № 910/4518/16 (провадження № 12-16гс), оскільки не вбачала підстав для відступлення від них. Крім того, у зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду уточнила раніше висловлений свій висновок, викладений у пункті 123 постанови від 18 січня 2022 року в справі № 910/17048/17, про те, що з огляду на умови кредитного договору нарахування процентів за користування кредитом припиняється у день фактичного повернення кредиту незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів, та зазначила, що у разі порушення виконання зобов'язання щодо повернення кредиту за період після прострочення виконання, нараховуються не проценти за «користування кредитом» (стаття 1048 ЦК України), а проценти за порушення грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України) у розмірі, визначеному законом або договором.
Отже, кредитодавець має право нараховувати передбачені договором проценти лише впродовж строку дії кредитного договору або до звернення кредитора до суду з вимогою про дострокове стягнення заборгованості, після спливу такого строку нарахування відсотків є безпідставним.
Отже, звернувшись у 2010 році із позовом про стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором, кредитор змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому втратив право нарахувати відсотки та пеню після цієї дати.
Отже, доводи касаційної скарги є обґрунтованими та підтвердилися.
У зв'язку з чим помилковими є висновки суду першої інстанції, з якими погодився й суд апеляційної інстанції, про те, що оскільки заочним рішенням від 08 грудня 2010 року стягнено з позивачів заборгованість лише станом на дату прийняття рішення, а у вимозі відповідача від 02 грудня 2020 року № 79-0111009/Zфквіп-08 суму заборгованості визначено станом на 02 вересня 2020 року, то дії кредитора щодо нарахування заборгованості за спірним кредитним договором у розмірі 1 382 862,89 грн є правомірними та такими, які відповідають нормам чинного на той час законодавства.
Однак колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для визнання вимоги ТОВ «Діджи Фінанс» від 02 грудня 2020 року за № 79-0111009/Zфквіп-08 такою, що не підлягає виконанню, але з інших підстав.
Колегія суддів звертає увагу на те, що вимога ТОВ «Діджи Фінанс» від 02 грудня 2020 року за № 79-0111009/Zфквіп-08 не є правочином і відповідно до статті 76 ЦПК України є одним із письмових доказів, на підставі яких суд у разі заявлення кредитором позову має встановити наявність або відсутність обставин, якими обґрунтовані позовні вимоги та заперечення проти вимог позивача.
Визнання незаконною вимоги іпотекодержателя про усунення порушень чи такою, що не підлягає виконанню, не може бути самостійним предметом позову. Така вимога підтверджує, зокрема, намір іпотекодержателя реалізувати право на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі іпотечного договору. А тому ця вимога є одним із письмових доказів, необхідних для підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, які входять до предмета доказування.
Аналогічні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (провадження № 14-94цс19).
Звернення кредитора з позовом про стягнення достроково заборгованості за кредитним договором не є підставою для визнання вимоги банку такою, що не підлягає виконанню, з огляду на відсутність положень чинного законодавства та умов укладеного між сторонами договору, які б обмежували кредитора у такому праві.
Однак зазначене може мати значення під час розгляду іншого спору, зокрема про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2019 року в справі № 522/18623/16 (провадження № 61-18409св18).
Підсумовуючи зазначене, Верховний Суд констатує, що сама собою вимога не є правочином чи виконавчим документом і не тягне за собою правових наслідків, тому застосування такого способу захисту, як визнання вимоги такою, що не підлягає виконанню, не відповідає належному способу захисту порушеного права.
Оскільки суди дійшли правильних по суті висновків про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання вимоги ТОВ «Діджи Фінанс» від 02 грудня 2020 року № 79-0111009/Zфквіп-08 на суму 1 382 862,89 грн такою, що не підлягає виконанню, однак помилилися щодо мотивів такої відмови, колегія суддів дійшла висновку про зміну у цій частині оскаржуваних судових рішень в їх мотивувальній частині.
Щодо вимоги позивачів про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис нотаріуса за реєстрованим № 664, виданий 06 травня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ярощук В. Ю. на користь ПАТ «Дельта Банк»
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
У статті 3 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Згідно з частинами першою, четвертою статті 33 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Відповідно до статті 35 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення.У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
Можливість звернення стягнення на предмет іпотеки передбачена як Законом України «Про нотаріат», так і спеціальним Законом України «Про іпотеку».
Згідно зі статтею 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється цим Законом та іншими актами законодавства України (стаття 39 Закону України «Про нотаріат»). Таким актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.
Вчинення нотаріусом виконавчого напису є нотаріальною дією (пункт 19 частини першої статті 34 Закону України «Про нотаріат»).
Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена глава 14 Закону України «Про нотаріат» та глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.
Відповідно до статті 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років.
Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем.
Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.
Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень, письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов'язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності.
Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам собою цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.
Відповідно до пунктів 1.1, 3.1, 3.2, 3.5 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість, або на правочинах, що передбачають звернення стягнення на майно на підставі виконавчих написів. Нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172. Під час вчинення виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.
Таким чином, в обов'язок нотаріуса входить перевірка безспірності боргу у боржника після надання стягувачем документів, що встановлюють прострочення зобов'язання. За наявності заперечень боржника нотаріус повинен оцінити його аргументи на предмет наявності ознаки безспірності стосовно вимог кредитора. За відсутності ознаки безспірності нотаріус повинен відмовити у здійсненні виконавчого напису.
З урахуванням статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису.
Тому суд під час вирішення спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити у рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто, чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.
Разом із тим законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів.
Під час розгляду справ такої категорії суд перевіряє право стягувача на вчинення вказаної дії, повноваження щодо вчинення нотаріальних дій нотаріуса та встановлює той факт, чи дійсно розмір заборгованості, що підлягає стягненню, у тому числі розмір процентів, неустойки (штрафу, пені), якщо такі належать до стягнення, відповідає сумі, вказаній у виконавчому документі, та залежно від встановленого ухвалює рішення про відмову чи задоволення позову.
Підставами оскарження виконавчих написів може бути як порушення нотаріусом процедури вчинення напису (наприклад, неповідомлення боржника про вимогу кредитора), так і необґрунтованість вимог до боржника.
Аналогічні правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 320/8269/15-ц (провадження № 14-83цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19).
Як установили суди, 06 травня 2014 року за заявою ПАТ «Дельта Банк» приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ярощук В. Ю. вчинила виконавчий напис № 664, відповідно до якого запропонувала звернути стягнення на спірний житловий будинок, який на підставі іпотечного договору від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/Zфквіп-08 переданий банку на забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/ФКВ-08. Відповідно до виконавчого напису строк платежу за договором настав 27 лютого 2014 року, строк за який проводиться стягнення - з 01 лютого 2010 року до 27 лютого 2014 року. За рахунок коштів, отриманих від реалізації майна, запропоновано задовольнити вимоги банку в розмірі 331 938,46 грн (т. 1, а. с. 125, т. 3, а. с. 3).
Враховуючи те, що банк, звернувшись до суду з позов про стягнення достроково заборгованості за кредитним договором від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/ФКВ-08, змінив порядок, умови і строк дії кредитного договору, а також враховуючи те, що судовим рішенням від 08 грудня 2010 року у справі № 2-2250/10 уже стягнено з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ТОВ «Український промисловий банк» заборгованість у розмірі 191 402,47 грн та судові витрати, то кредитор не мав права нараховувати передбачені договором проценти та інші передбачені договором платежі.
Тобто у зазначеному рішенні вже було встановлено розмір заборгованості станом на 08 грудня 2010 року, тому з ухваленням судового рішення про стягнення кредитної заборгованості право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припинилися, а кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Зазначеного суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, у зв'язку з чим дійшли помилкових висновків про наявність безспірності заборгованості та вчинення виконавчого напису приватним нотаріусом з дотриманням норм Порядку вчинення нотаріальних дій та Закону України «Про нотаріат».
Крім того, суди не перевірили, чи дотримано кредитором трирічний строк для вчинення виконавчого напису, з урахування звернення банку до суду з позовом про стягнення заборгованості, а також чи вчиняли сторони дії, які б свідчили про переривання цього строку.
Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, є передчасними та прийняті всупереч нормам матеріального та процесуального права, без дослідження всіх матеріалів справи, встановлення всіх обставин, які мають важливе значення, та без урахування правових висновків Верховного Суду, зазначених у цій постанові.
Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість доводів касаційної скарги та наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд у цій частині.
Колегія суддів звертає увагу на те, що під час нового розгляду суду необхідно врахувати викладене, перевірити, чи дотримав кредитор трирічний строк для вчинення виконавчого напису, чи вчиняли сторони дії, які б свідчили про переривання цього строку.
Крім того, суду необхідно перевірити доводи сторін щодо дотримання позивачем позовної давності для звернення до суду з вимогою про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.
Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки
Звертаючись до суду з вимогами про визнання недійсним договору іпотеки, позивачі посилалися на те, що на дату укладання оскаржуваного договору позивачі як іпотекодавці не були, ані власниками, ані орендарями земельної ділянки (садиби), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Земельна ділянка (садиба), що розташована за вказаною адресою, не була та не є сформованою як окремий об'єкт, а тому відсутні повні ідентифікуючі ознаки садиби, що передана в іпотеку. У зв'язку з чим позивачі вважають, що договір іпотеки не відповідає нормам статті 5 Закону України «Про іпотеку» та частині першій статті 203 ЦК України, а тому підлягає визнанню недійсним.
У частині першій статті 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).
Поняття іпотеки деталізує абзац третій статті 1 Закону України «Про іпотеку», який визначає, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частини перша, п'ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).
Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна, за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
Предметом іпотеки може бути право оренди чи користування нерухомим майном, яке надає орендарю чи користувачу право будувати, володіти та відчужувати об'єкт нерухомого майна. Таке право оренди чи користування нерухомим майном для цілей цього Закону вважається нерухомим майном.
Як установили суди, 03 вересня 2008 року між ТОВ «Український промисловий банк» та позивачами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 укладено іпотечний договір № 79-0111009/Zфквіп-08. Предметом іпотеки є жилий будинок АДРЕСА_2 , який складається з: житлового будинку, літньої кухні, сараю, вбиральні, парканів, замощень, водопроводу (пункт 1.2 договору).
Також зазначено, що нерухоме майно, що передається в іпотеку, розташоване на земельній ділянці площею 312 кв. м, яка не оформлена в приватну власність, постійне користування або оренду нікому не надавалась.
Предмет іпотеки належить іпотекодавцям по 1/2 частці на праві спільної часткової власності на підставі рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 06 червня 2008 року в справі № 2-1522/2008.
Право власності позивачів на спірний будинок також підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 13 січня 2021 року № 240342848.
Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Згідно зі статтею 381 ЦК України садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.
Ці норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового врегулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають під час укладення правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Враховуючи те, що в іпотеку передано спірний житловий будинок, який як на час його передання в іпотеку, так і на час розгляду справи належить позивачам на праві спільної часткової власності, а також норми статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для визнання недійним договору іпотеки.
Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують, не впливають на їх правильність, містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів з наданням таким фактам відповідної правової оцінки.
Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги в цій частині без задоволення, а оскаржуваних рішень - без змін.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1, 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України).
Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя і четверта статті 412 ЦПК України).
З урахуванням висновку про часткову обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судові рішення слід:
- змінити у мотивувальних частинах щодо відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання вимоги ТОВ «Діджи Фінанс» від 02 грудня 2020 року № 79-0111009/Zфквіп-08 до позивачів на суму 1 382 862,89 грн такою, що не підлягає виконанню;
- скасувати щодо відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис нотаріуса за реєстрованим № 664, виданий 06 травня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ярощук В. Ю., а справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції;
- залишити без змін щодо відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним іпотечний договір від 03 вересня 2008 року № 79-0111009/Zфквіп-08.
З урахуванням того, що Верховний Суд дійшов висновку про часткове скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи у частині позовних вимог на новий розгляд, то наявні підстави для скасування додаткової постанови апеляційного суду про розподіл судових витрат на правову допомогу.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 29 лютого 2024 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 жовтня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» від 02 грудня 2020 року № 79-0111009/Zфквіп-08 такою, що не підлягають виконанню, змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.
Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 29 лютого 2024 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 жовтня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис нотаріуса скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
В іншій частині рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 29 лютого 2024 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 жовтня 2024 року залишити без змін.
Додаткову постанову Запорізького апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року скасувати.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
Судді А. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Сердюк