ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
28 січня 2026 року Справа № 902/661/25
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Маціщук А.В. , суддя Філіпова Т.Л.
секретар судового засідання Кужель Є. М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця та апеляційної скарги Заступника керівника Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення Господарського суду Вінницької області від 23 жовтня 2025 року по справі №902/661/25 (суддя Тварковський А.А.)
час та місце постановлення рішення: 23 жовтня 2025 року; м. Вінниця, вул. Пирогова, 29; повний текст виготовлено 3 листопада 2025 року
за позовом Заступника керівника Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Вінницької обласної військової адміністрації
до відповідачів 1) Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця
2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс "Зелена долина"
про визнання договору недійсним та про усунення перешкод державі у користуванні та розпорядженні майном шляхом зобов'язання відповідача 2 повернути земельні ділянки
за участю представників сторін:
від Прокуора - Біховська М.Ю.;
від Позивача 2 - Мірошніченко Т.Д.;
від Відповідача 1 - Єзерська О.С.;
від Позивача 1 та Відповідача 2 - не з'явилися.
Заступник керівника Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (надалі - Прокурор) в інтересах держави в особі в особі Міністерства оборони України (надалі - Позивач 1) та Вінницької обласної військової адміністрації (надалі - Позивач 2) звернувся до Господарського суду Вінницької області з позовом до Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця (надалі - Відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс "Зелена долина" (надалі - Відповідач 2) про:
· визнання недійсним договору №1 від 31 серпня 2018 року про спільний обробіток землі, укладеного між Позивачем та Відповідачем (надалі - Договір; том 1, а.с. 35-37);
· усунення перешкод державі у користуванні та розпорядженні майном шляхом зобов'язання Відповідача 2 повернути державі в особі Позивача 1 та Позивача 2 земельні ділянки військового містечка №114 загальною площею 155,0571 Га, які знаходяться в селах Велика Вулига та Мала Вулига Шпиківської селищної громади Тульчинського району Вінницької області.
Дана позовна заява мотивована тим, що 31 серпня 2018 року між Відповідачами 1 і 2 укладено Договір, і що Відповідач 1 не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності розпоряджатися відповідними земельними ділянками, при цьому спірний правочин є удаваним, оскільки за своєю правовою природою та юридичними ознаками такий Договір є договором оренди землі.
Рішенням Господарського суду Вінницької області від 23 жовтня 2025 року позов задоволено частково. Визнано недійсним Договір. В решті позову відмовлено.
Приймаючи дане рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що право володіння та користування, що належать землекористувачеві на підставі статті 92 ЗК України, за умовами спірного Договору реалізується не землекористувачем Відповідачем 1, а Відповідачем 2 шляхом обробки землі та збору врожаю.
Суд першої інстанції виснує, що право самостійного господарювання як право, надане частиною 1 статті 95 Земельного кодексу України саме землекористувачеві, згідно умов Договору використовується не землекористувачем, якому належить земельна ділянка на праві постійного користування, а Відповідачем 2, що суперечить вказаній нормі права. З огляду на що, суд першої інстанції виснував, що оспорюваний Договір не відповідає вимогам статтей 92, 95 Земельного кодексу України, статті 4 Закону України "Про використання земель оборони".
Враховуючи відсутність у Відповідача 1 повноважень на передачу наданих йому в постійне користування земельних ділянок, а також погоджень на використання земельних ділянок з боку органів місцевого самоврядування чи місцевих органів виконавчої влади, суд першої інстанції дійшов висновку щодо невідповідності спірного Договору вимогам частин 1, 2 статті 203 ЦК України, що з позиції місцевого господарського суду є підставою недійсності правочину.
Щодо позовної вимоги про усунення перешкод державі у користуванні та розпорядженні майном шляхом зобов'язання Відповідача 2 повернути земельні ділянки, то суд першої інстанції вказав, що в даному спірному випадку позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, тобто позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.
Поряд з цим, суд першої інстанції зазначив, що заявлення Прокурором позовної вимоги про повернення земельних ділянок державі саме в особі Позивача 1 та Позивача 2 є безпідставним, так як земельні ділянки із власності Відповідача 2 не вибули, а укладення спірного Договору не позбавило правомочностей власника щодо відповідних земельних ділянок. В той же час, як виснував місцевий господарський суд Відповідач 1 перебуває у сфері управління Позивача 1, однак земельні ділянки, що є предметом спірного Договору, не перебували у фактичному володінні вказаного Міністерства, а такі земельні ділянки фактично вибули з користування постійного користувача, тому підлягають поверненню саме Відповідачу 1.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Відповідач 1 звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій з підстав викладеній у ній просить суд рішення Господарського суду Вінницької області від 23 жовтня 2025 року в справі №902/661/25 в частині визнання недійсним Договору скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позову Прокурора відмовити в повному обсязі.
Вважає, що рішення господарського суду першої інстанції є незаконним та таким, що прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, Відповідач 1 вказує, що при укладенні Договору між Відповідачами 1 і 2, приписи статті 124 Земельного кодексу України в частині погодження із відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування не застосовувались, а також зазначає про те, що вказана норма Закону регулює порядок передачі земельних ділянок в оренду, що не є тотожним заходам по сумісному обробітку земель і як наслідок такого погодження не потребує.
В той же час Відповідач 1 також зазначив, що укладення договорів про спільну обробку земельних ділянок значно знижує ризики втрати (самовільного використання) земель оборони в сільськогосподарських цілях та забезпечує надходження коштів до спеціального фонду Позивача 1.
Відповідач 1 зазначає, що оспорюваний Договір було укладено на підставі Методичних рекомендацій щодо укладення договорів спільної обробки землі з вирощування сільськогосподарських культур на земельних ділянках землекористувачів Позивача 1, котрі затверджені заступником Позивача 1 Павловським Г.В..
Крім того, Відповідач 1 в апеляційній скарзі зазначає, що сукупно враховуючи обставини, а саме те, що сторонами в Договорі визначена спільна мета діяльності: "З метою залучення додаткових джерел фінансування для підтримання на належному рівні бойової та мобілізаційної готовності і життєдіяльності в Відповідача 1 та те, що сторонами Договору погоджено спільне використання земельної ділянки для ведення господарської діяльності з вирощування сільськогосподарських культур, судом помилково зроблено висновок про те, що Відповідач 1 взявши на себе зобов'язання надати земельні ділянки Відповідачу 2 для вирощування сільськогосподарської продукції, фактично самоусунився від права самостійного господарювання на таких земельних ділянках та надав це право Відповідачу 2.
Водночас, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Прокурор звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій з підстав викладеній у ній просив суд скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом зобов'язання Відповідача 2 повернути державі в особі Позивача 1 та Позивача 2 земельні ділянки військового містечка № НОМЕР_1 загальною площею 155,0571 Га та ухвалити в цій частині нове рішення - про задоволення позовної вимоги.
Прокурор вказав, що позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, тобто позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.
Констатує, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно титульним власником спірних земельних ділянок військового містечка № НОМЕР_1 , які незаконно використовує у власній господарській діяльності Відповідач 2, є держава в особі органу державної влади - Позивача 2, хоча спірні земельні ділянки із власності Позивача 2 не вибували, водночас укладення спірного Договору та передача на його підставі земель оборони в користування Відповідачу 1, створює перешкоди державі в особі Позивача 2 вільно розпоряджатися та користуватися спірними земельними ділянками. На переконання Прокурора, з урахуванням вищевказаних вимог законодавства, саме Позивач 2 є належним позивачем за негаторною позовною вимогою у справі.
Також Прокурор вказав, що лише пред'явлення вимоги про визнання недійсним правочину у поєднанні із вимогою про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторного позову) на підставі статті 391 Цивільного кодексу України відповідає критеріям ефективного способу захисту, який спрямований на повне поновлення порушеного права держави, а відтак, правильним та ефективним способом захисту прав на землі оборони у справі № 902/661/25 є визнання недійсним Договору та зобов'язання Відповідача 2 усунути перешкоди державі у розпорядженні та користуванні вказаними земельними ділянками шляхом їх повернення державі в особі Позивача 1 та Позивача 2.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 1 грудня 2025 року (том 2, а.с. 28) відкрито апеляційне провадження у справі № 902/661/25 за апеляційною скаргою Відповідача 1. Запропоновано учасникам по справі протягом 5 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі надати відзив.
Ухвалою апеляційного господарського суду від 1 грудня 2025 року (том 2, а.с. 31) відкрито апеляційне провадження у справі № 902/661/25 за апеляційною скаргою Прокурора. Об'єднано в одне апеляційне провадження апеляційну скаргу Відповідача 1 та апеляційну скаргу Прокурора на рішення Господарського суду Вінницької області від 23 жовтня 2025 року по справі №902/661/25 для спільного розгляду. Запропоновано учасникам по справі протягом 5 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі надати відзив.
Через підсистему «Електронний суд» 10 грудня 2025 року від Відповідача 1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому Відповідач 1 просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги Прокурора. Відповідач 1 вказав, що згідно доказів наявних в матеріалах справи Відповідач 1, має право постійного користування на земельні ділянки, але водночас Прокурор просить повернути земельні ділянки Позивачу 1 та Позивачу 2, однак, та не надає доказів та підстав (причин) чому земельні ділянки вилучаються з постійного користування Відповідача 1, оскільки повертається не постійному користувачу. Крім того, Прокурор просить зобов'язати Відповідача 2 повернути земельні ділянки двом установам, що не є коректним, оскільки це два різних відомства - дві державні установи, які є самостійними юридичними особами та володіють власною правосуб'єктністю.
Через підсистему «Електронний суд» 12 грудня 2025 року від Прокурора надійшов відзив на апеляційну скаргу Відповідача 1, в якому Прокурор просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги Відповідача 1 та залишити без змін рішення суду в частині визнання недійсним Договору. Прокурор вказав, що у постійного користувача немає повноважень щодо розпорядження земельною ділянкою, а земельна ділянка, яка надана на праві постійного користування, залишається у державній власності, позаяк особа, якій земельну ділянку надано у постійне користування із земель державної власності, наділяється лише правомочностями володіння і користування нею, а право розпорядження -виключно компетенція власника. Отже, Прокурор виснував, що право постійного користування не надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто, розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання її в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій. З огляду на що, Відповідач 1, уклавши оспорюваний договір, не маючи при цьому необхідного обсягу цивільної дієздатності щодо розпорядження земельною ділянкою державної власності, всупереч вимогам законодавства, фактично розпорядився нею, зробивши внесок у спільну діяльність для вирощування відповідачем сільгосппродукції.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2025 року проведення підготовчих дій закінчено; призначено справу № 902/661/25 до розгляду на 14 січня 2026 року об 14:00 год..
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 6 січня 2026 року задоволено заяву представника Позивача 2 та Прокурора про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 8 січня 2026 року задоволено заяву Відповідача 2 про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
15 січня 2026 року через підсистему «Електронний суд» від Відповідача 1 надійшло клопотання про закриття провадження по справі в частині позовної вимоги про усунення перешкод державі у користуванні та розпорядженні майном шляхом зобов'язання Відповідача 1 повернути земельні ділянки. Дане клопотання Відповідач 1 обгрунтував тим, що з урахуванням того, що Акт огляду земельних ділянок військового містечка № НОМЕР_1 АДРЕСА_1 , що перебувають у постійному користуванні Відповідача 1 з додатками до нього був складений 17 листопада 2025 року і на момент розгляду спору та ухвалення Господарським судом Вінницької області рішення від 23 жовтня 2025 року у справі № 902/661/25, вказаного доказу ще не існувало, Відповідач 1 не міг подати його до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. В той же час, Відповідач 1 зазначає, що за наслідками вказаного огляду встановлено, що Відповідач 2 припинив проведення сільськогосподарських робіт на земельних ділянках військового містечка № НОМЕР_1 , вказуючи, що на цей час відсутній правовий спір щодо використання Відповідачем 2 земельних ділянок військового містечка № НОМЕР_1 .
У зв'язку із відпусткою судді - члена колегії Маціщук А.В. з 7 січня по 16 січня 2026 року включно, судове засідання у справі №902/661/25 - 14 січня 2026 року о 14:00 год. не відбулося.
Учасники справи були повідомлені про неможливість проведення судового засідання шляхом розміщення відповідної інформації на сторінці суду офіційного веб-порталу "Судова влада в Україні" в мережі Інтернет. Крім того, сторони повідомлені про неможливість проведення даного судового засідання у телефонному режимі.
З огляду на те, що підстави, які зумовили перенесення слухання справи відпали, ухвалою апеляційного суду від 19 січня 2026 року розгляд апеляційних скарг Прокурора та Відповідача 1 призначено на 28 січня 2026 року об 15:20 год..
Ухвалою апеляційного господарського суду від 20 січня 2026 року забезпечено участь представнику Відповідача 1 в судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні Господарського суду Вінницької області.
В судове засідання від 28 січня 2026 року представники Позивача 1 та Відповідача 2 не з'явилися.
Згідно частин 1-4 статті 120 ГПК України, суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою; суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою; виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень; ухвала господарського суду про дату, час та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна бути вручена завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу, але не менше ніж п'ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи.
Зі змісту ухвали від 19 січня 2026 року вбачається, що суд в пункті 3 повідомив сторін про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.
Частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до довідок про доставку електронного листа, вказана ухвала надіслана в електронні кабінети сторін.
Суд апеляційної інстанції констатує, що в силу дії статті 273 ГПК України, апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції розглядається протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.
Разом з тим, суд констатує, що відкладення розгляду апеляційної скарги, визначене статтею 273 Господарського процесуального кодексу України, що по суті є неприпустимим з огляду на те, що це суперечить одному із завдань господарського судочинства, визначених частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (своєчасне вирішення судом спорів). При цьому апеляційний господарський суд наголошує на тому, що в силу дії частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншим міркуваннями в судовому процесі.
З огляду на все вищезазначене, колегія апеляційного господарського суду вбачає за можливе розглядати дану апеляційну скаргу без участі представників Позивача 1 та Відповідача 2 за наявними в матеріалах справи доказами.
В судовому засіданні від 29 січня 2026 року, яке проведено в режимі відеоконференції, Прокурор просив закрити провадження у справі № 902/661/25 в частині позовної вимоги про усунення перешкод державі у користуванні та розпорядженні майном шляхом зобов'язання Відповідача 2 повернути земельні ділянки, вказуючи, що за наслідками огляду встановлено, що Відповідач 2 припинив проведення сільськогосподарських робіт на земельних ділянках військового містечка № НОМЕР_1 , і що, на цей час ніби то відсутній правовий спір щодо використання Відповідачем 2 земельних ділянок військового містечка № НОМЕР_1 . В решті просив задоволити його апеляційну скаргу та залишити рішення в частині визнання недійсним Договору без змін. Вказавши при цьому, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно титульним власником спірних земельних ділянок військового містечка № НОМЕР_1 , які незаконно використовує у власній господарській діяльності Відповідач 2, є держава в особі органу державної влади - Позивач 2. Вказує, що хоча спірні земельні ділянки із власності Позивача 2 не вибували, водночас укладення спірного договору та передача на його підставі земель оборони в користування Відповідачу 1, створює перешкоди державі в особі Позивача 2 вільно розпоряджатися та користуватися спірними земельними ділянками. При цьому, на запитання суду щодо такого закриття, Прокурор вказав, що не відмовляється від позову.
В судовому засіданні від 26 січня 2026 року, яке проведено в режимі відеоконференції, представник Відповідача 1 просив закрити провадження у справі № 902/661/25 в частині позовної вимоги про усунення перешкод державі у користуванні та розпорядженні майном шляхом зобов'язання Відповідача 2 повернути земельні ділянки, вказуючи, що за наслідками огляду встановлено, що Відповідач 2 припинив проведення сільськогосподарських робіт на земельних ділянках. Представник Відповідача 1 просив скасувати рішення в частині задоволення позовних вимог та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимоги про визнання недійсним Договору. Представник Відповідача 1 вказав, що оспорюваний Договір було укладено на підставі Методичних рекомендацій щодо укладення договорів спільної обробки землі з вирощування сільськогосподарських культур на земельних ділянках землекористувачів Позивача 1, і що Відповідачу 2 не було передано всіх правомочностей постійного користувача, а лише було надано право спільного обробітку землі.
В судовому засіданні від 26 січня 2026 року, яке проведено в режимі відеоконференції, представник Позивача просив закрити провадження у справі № 902/661/25 в частині позовної вимоги про усунення перешкод державі у користуванні та розпорядженні майном шляхом зобов'язання Відповідача 2 повернути земельні ділянки, а в решті рішення просив залишити без змін. Представник Відповідача 2 вказав, що Відповідач 1 не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності розпоряджатися відповідними земельними ділянками, вказуючи при цьому, що спірний правочин є удаваним, оскільки за своєю правовою природою та юридичними ознаками такий Договір є договором оренди землі.
Заслухавши пояснення Прокурора, представників Відповідача 1, Позивача 2 дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги Прокурора та апеляційної скарги Відповідача 1 стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, відзиву на апеляційну скаргу, відзивів на апеляційну скаргу, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційні скарги Прокурора та Відповідача 1 слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. При цьому колегія апеляційного господарського суду виходила з наступного.
Із наявних у справі та досліджених судом доказів слідує, що на обліку Відповідача 1 перебувають земельні ділянки військового містечка № НОМЕР_1 загальною площею 155,0571 Га, з них 123,0571 Га в с. Велика Вулига та 32 Га в с. Мала Вулига у Шпиківській селищній громаді Тульчинського району Вінницької області.
Зазначені земельні ділянки у свій час були надані Гайсинській квартирно-експлуатаційній частині на підставі Акту на право користування землею В №000751 і є об'єктом права державної власності.
Наказом Позивача 2 № 1173 від 4 вересня 2023 року затверджено проєкт землеустрою щодо відведення частини вказаних земельних ділянок у постійне користування КЕВ м. Вінниця, для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України із земель оборони на території сіл Велика Вулига та Мала Вулига у Шпиківській селищній громаді Тульчинського району Вінницької області, а саме земельних ділянок за кадастровими номерами: 0524581300:02:002:0297 площею 67,5653 Га; 0524583800:02:003:0248 площею 31,8265 Га; 0524581300:02:002:0295 площею 47,6237 Га (загальна площа вказаних земельних ділянок становить 147,0155 Га).
Відповідно до наявної у матеріалах справи інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна 27 листопада 2023 року здійснено державну реєстрацію прав на вищезазначені земельні ділянки, власником яких є держава в особі органу державної влади - Позивача 2, а правокористувачем - Відповідач 1.
31 серпня 2018 року між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 укладено Договір (том 1, а.с. 35-37)
У відповідності до пункту 1.1 Договору, з метою залучення додаткових джерел фінансування для підтримання на належному рівні бойової та мобілізаційної готовності і життєдіяльності в Відповідача 1 сторони дійшли згоди про те, що цей Договір є змішаним у розумінні статтей 626, 627, 628 Цивільного кодексу України, в порядку та на умовах, визначених цим Договором. Сторони зобов'язуються шляхом об'єднання своїх зусиль та майна, що належить сторонам на відповідних правових засадах, у межах діючого законодавства та відповідно до статутів і положень, спільно діяти для досягнення спільних господарських цілей щодо спільної обробки землі з вирощування сільськогосподарської продукції, визначеної згідно з Переліком видів сільськогосподарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам, установам Збройних Сил України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 липня 2000 року за № 1171 (зі змінами). Зазначена господарська діяльність проводиться на земельній ділянці, що є власністю держави в особі Позивача 1, та перебуває в постійному користуванні Відповідача 1 згідно з рішеннями ради Міністрів УРСР від 5 листопада 1959 року № 1467-0283 та від 4 вересня 1962 року № 1463-0177. Площа посівів становить 155,0571 Га та знаходиться за адресами: Вінницька область, Тиврівський район, с. Велика Вулига, с. Мала Вулига.
Пунктом 1.2 Договору сторони погодили, що вони мають цілі, які сформовані виключно на їх волевиявленні, а саме: розподіл праці та спеціалізація виробництва; підвищення обсягів виробництва та виробничої програми; забезпечення економічності виробництва за одиниці продукції та закупівельної ціни на сировину та репродукційний матеріал; збільшення гнучкості виробництва та збуту відповідно до вимог ринку; швидке освоєння нової продукції, яка користуються попитом на ринку.
Відповідно до пунктів 1.3, 1.4 Договору спільний обробіток земельної ділянки буде розподілятися таким чином: Відповідач 2 бере на себе зобов'язання власними силами та коштами провести необхідний комплекс заходів по забезпеченню повного сільськогосподарського циклу вирощування продукції, яка обумовлена Договором; Відповідач 1 зобов'язався надати для спільного обробітку земель ділянки загальною площею 155,0571 Га, які знаходяться в с. Велика Вулига, площею 123,0571 Га, та в с. Мала Вулига, площею 32,0000 Га, Тиврівського району Вінницької області.
Згідно із пункту 1.5 Договору, сторони дійшли згоди, що право власності на сільськогосподарську продукцію, отриману в результаті спільного обробітку землі, належить Відповідачу 2.
Пунктом 2.1 Договору визначено, що для цілей, зазначених у пункті 1 цього Договору, сторони домовилися про таке: відносини сторін за цим Договором спрямовані на співпрацю, взаємну підтримку та допомогу в щоденній діяльності; грошова сума (частка прибутку Позивача), яку сторона зобов'язалася перерахувати складає 821 802 грн 00 коп. на рік, тобто 5300 грн за 1 Га, незалежно від розміру отриманого річного доходу Відповідачем за рахунок реалізації сільськогосподарської продукції, з урахуванням ПДВ.
Підпунктом 2.1.4 Договору сторони погодили, що оплата від вирощеної сільськогосподарської продукції проводиться в такому порядку: у 2018 році розрахунок проводиться з моменту підписання Договору в сумі 273 934 грн 21 коп. у 2 етапи: у розмірі 30 % до 1 жовтня 2018 року - 82 180 грн 26 коп.; у розмірі 70 % до 1 грудня 2018 року - 191753 грн 95 коп.; у 2019 році та у всі наступні роки (до закінчення договірних відносин) у 2 етапи: у розмірі 30 % до 01.08 поточного року; у розмірі 70 % до 1 листопада поточного року.
Згідно із пунктами 7.1, 7.2 Договору цей Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту підписання уповноваженими особами та скріплення печатками. Договір укладений строком на сім років.
В подальшому сторони уклали ряд додаткових угод до Договору: Додатковою угодою №1 від 2 січня 2019 року уточнено порядок розірвання угоди; Додатковою угодою №2 від 2 січня 2019 року внесено зміни до розділу 2 Договору, а саме уточнено порядок оплати від вирощеної сільськогосподарської продукції; Додатковою угодою №3 від 17 грудня 2019 року уточнено КВЕД проведення сільськогосподарської діяльності; Додатковою угодою №4 від 5 травня 2021 року уточнено реквізити КЕВ м. Вінниця.
Факт укладення Договору №1 між Відповідачами 1 і 2 встановлено рішенням Господарського суду Вінницької області у справі №902/1233/23, залишеному без змін в апеляційному та касаційному порядку, та не заперечується сторонами.
Крім того, Відповідач 1 за змістом листа вих. № 573/1115 від 25 квітня 2025 року, адресованого Прокурору, підтверджував, що станом на 25 квітня 2025 року Відповідач 2 продовжує використовувати земельні ділянки, які перебувають в постійному користуванні Відповідача 1, згідно умов Договору, а саме вирощування сільськогосподарської продукції на земельній ділянці площею 155,0571 Га (з них 32,0 Га на території Маловулизької сільської ради та 123,0571 Га на території Великовулизької сільської ради).
Звертаючись із позовом до суду, Прокурор вказує, що враховуючи предмет Договору та зміст додаткових угод до нього, Відповідач 1 фактично передав у користування Відповідачу 2 земельні ділянки загальною площею 155,0571 Га, які перебувають у державній власності та надані у користування Позивачем 1 на підставі Рішень ради Міністрів УРСР №1467-0283 від 5 листопада 1959 роу та №14630177 від 4 вересня 1962 року, Акту на право користування землею В№000751 (а з 27 листопада 2023 року на частину вказаних земель загальною площею 147,0155 Га здійснено державну реєстрацію права державної власності за Позивачем 2, а права постійного користування за Відповідачем 1), що з позиції Прокурора свідчить про неправомірне розпорядження державним майном та порушення інтересів держави у сфері оборони.
Прокурор, з огляду на те, що Договір укладено в супереч вимогам чинного законодавства звернувся до суду в інтересах держави в особі Позивачів 1 і 2 з позовом про визнання недійсним Договору та повернення земельних ділянок.
Колегія суддів констатує, що статтею 269 Господарського процесуального кодексу України визначено, що: суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї; суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
З урахуванням меж розгляду справи судом апеляційної інстанції, визначених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд здійснює перегляд справи за наявними у ній доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За результатами дослідження підставності звернення Прокурора з даним позовом в інтересах держави в особі Позивача місцевим господарським судом встановлено, що, звертаючись до суду з даним позовом, Прокурор відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 Господарського процесуального кодексу України визначив у чому саме полягає порушення інтересів держави та правильно визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, що свідчить про підставність звернення Прокурора в інтересах держави в особі Позивачів.
Однак, апеляційна скарга Прокурора та Відповідача 1 не містять доводів щодо заперечення обставин підставності звернення Прокурора в інтересах держави в особі Позивачів 1 та 2. Відтак, з огляду на те, що судове рішення не оспорюється у відповідній частині, суд апеляційної інстанції не переглядає судове рішення у відповідній частині, так як не встановив порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, як і не встановив неправильне застосування норм матеріального права у вищеописаних частинах судового рішення, що не оспорена апелянтами.
Зважаючи на предмет позовних вимог та обставини, котрими Прокурор обгрунтовує підставність своїх позовних вимог, а Відповідач 1 заперечує такі позовні вимоги, колегія суддів розглядає оспорені позовні вимоги про визнання недійсним Договору та повернення земельної ділянки. При цьому, суд апеляційної інстанції враховує і те, що заявляючи про ніби то відсутність предмету спору щодо вимоги про повернення майна та заявляючи про необхідність ніби то закриття провадження по справі, Прокурор (як особа, що подала позов) в судовому засіданні підтвердив, що не відмовляється від позову у відповідній частині.
З огляду на усе вищевказане апеляційний господарський суд, аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних обставин справи.
В силу дії частин 1, 2 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
Частинами 1 - 3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частиною першою статті 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Пункт 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України визначає, що підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
За змістом частин 1-3 статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.
Враховуючи доводи апеляційної скарги Відповідача 1 щодо того, що оскаржуваний Договір є ніби то саме договором про спільний обробіток землі, що земля в постійного користувача не вилучалася і в будь-який момент постійний користувач мав можливість використовувати спірні земельні ділянки, колегія суддів дослідивши положення оскаржуваного Договору в сукупності із долученими до матеріалів справи доказами зауважує наступне.
Зі змісту оспорюваного Договору, вбачається, що Відповідач 1 фактично передав Відповідачу 2 у платне користування земельну ділянку.
При цьому, укладенням удаваного договору під назвою Договір на вирощування сільськогосподарської продукції сторони фактично приховали укладення договору оренди земельної ділянки.
Суд апеляційної інстанції констатує, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, дійсним намірам сторін спору при укладенні оспорюваних договорів, встановити фактичні правовідносин, які склалися між сторонами, і застосувати до цих правовідносин відповідні норми матеріального права. Водночас невикористання при вчиненні певного правочину термінів, які визначають притаманні такому виду правочинів поняття, із закріпленням їх натомість у завуальований спосіб, а також викладення у різних документах взаємопов'язаних між собою прав і обов'язків сторін, що в сукупності складають зміст відповідних правовідносин, можуть бути засобами, які використовуються задля приховання суті правочину, укладення якого мають на меті сторони, шляхом оформлення "про людське око" (напоказ) іншого правочину. Тобто відсутність у спірних правочинах чіткого викладення усіх істотних умов, необхідних для договорів оренди, не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами фактичних орендних правовідносин, адже неналежне оформлення відповідних відносин саме є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі земельних ділянок в користування.
Аналогічні висновки сформульовано і в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 3 листопада 2021 року в справі № 918/1226/20, від 2 лютого 2022 року в справі № 927/1099/20, від 29 вересня 2022 року в справі № 918/351/21(918/672/21), від 7 грудня 2022 року в справі № 924/11/22.
Наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 Цивільного кодексу України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору. Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним.
Аналогічні правові висновки сформульовано і в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року в справі № 905/1227/17, від 13 липня 2022 року в справі № 363/1834/17.
При цьому, в даній справі вирішальне значення має саме укладення удаваного (прихованого) правочину, який завуальований під інший вид правочину, з метою приховування дійсних правовідносин, котрі виникли за оскаржуваним правочином.
Колегія суду при цьому звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.
У такій ситуації існують два правочини: один удаваний, а інший той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.
Північно-західний апеляційний господарський суд при цьому констатує, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінні відповідності волі сторін та укладеною договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить Закону, суд ухвалює рішення про встановлення нікчемності або про визначення його недійсним.
Відтак, з огляду на вищеописані в цій постанові норми права та дослідженні умови Договору колегія суду констатує, що до спірного правочину слід застосовувати правила, передбачені для договору оренди земельної ділянки.
Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі" та іншими нормативно-правовими актами.
Вказаними законодавчими актами визначено істотні умови та порядок укладання договору оренди, якого, в даному випадку сторонами дотримано не було.
Статтею 6 Законом України "Про оренду землі" унормовано, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України та іншими законами України і договором оренди землі.
Статтею 1130 Цивільного кодексу України визначено поняття договору про спільну діяльність. Так, за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Відповідно до положень статті 1131 Цивільного кодексу України умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
Отже, зі змісту вказаних законодавчих приписів вбачається, що за своєю суттю спільна діяльність на основі договору є договірною формою об'єднання осіб для досягнення спільної мети.
Зі змісту умов спірного Договору слідує, що Відповідач 2 фактично отримав на платній основі право користування земельними ділянками для вирощування сільгосппродукції, а Відповідач 1 фактично отримує плату за користування такими земельними ділянками.
Враховуючи вищевказане, колегія суддів виснує, що викладені у Договорі умови відповідають вимогам статтей 3, 4 Закону України "Про оренду землі", що застосовуються до договорів оренди землі, а спірний Договір за своєю правовою природою є договором оренди землі.
Таким чином, Відповідач 1 за плату надав Відповідачу 2 земельні ділянки площею 155,0571 Га, у платне користування, фактично уклавши Договір оренди земельних ділянок.
Отже, Договір, укладений між Відповідачами 1 і 2, є удаваним та містить ознаки іншого правочину - договору оренди земельної ділянки.
Окрім того, вказаний Договір укладено в порушенням Земельного кодексу України, Цивільного кодексу України, Закону України "Про оренду землі", так як згідно із частиною 1 статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Традиційно право володіння розуміється як належність об'єкта певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом; право користування - як процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта, а також створених за його допомогою благ.
Будучи специфічним правом, право постійного користування характеризується обмеженим суб'єктно-об'єктним складом: об'єктом права власності можуть бути лише земельні ділянки державної або комунальної форми власності, суб'єктами можуть бути лише юридичні особи визначені законом.
Право постійного користування є одним з двох можливих титулів, що надає право користуватися землею. Суд апеляційної інстанції констатує при цьому, що глава 15 Земельного кодексу України передбачає право користування землею на праві постійного користування та на праві оренди землі.
Частиною 8 статті 93 Земельного кодексу України передбачено, що орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про використання земель оборони" військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України.
Приписи частини 1 статті 4 Закону України "Про використання земель оборони" визначають особливості використання земель оборони в господарських цілях.
Так, військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади й в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.
На виконання частини 1 статті 4 Закону України "Про використання земель оборони" Кабінетом Міністрів України не визначено порядок надання військовими частинами дозволу фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування, що унеможливлює реалізацію такого права.
При цьому, виносячи відповідне судове рішення, апеляційний господарский суд наголошує на тому, що в спростування доводів позовної заяви щодо незаконного укладення Договору Відповідачем 1 не долучено до матеріалів справи будь-якого погодження з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади з метою надання юридичним особам можливості вирощувати сільськогосподарські культури на спірних земельних ділянках.
У відповідності частини 1 статті 95 Земельного кодексу України землекористувачі, якщо інше не передбачено Законом або Договором, мають право: самостійно господарювати на землі; власності на посіви насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Отже, саме Відповідач 1 як землекористувач на титулі права постійного користування наділений передбаченими правами щодо земельних ділянок.
Законодавець не передбачає винятків щодо можливості реалізації прав землекористувача на праві постійного користування, зокрема, і в частині самостійного господарювання на землі. Договором щодо права постійного користування такі винятки не можуть бути передбачені, оскільки відповідне право (право постійного користування) не може виникати на договірних підставах.
Формулювання законодавця "право самостійного господарювання" підкреслює диспозитивність реалізації права самостійного господарювання безпосереднім землекористувачем, але не свідчить про можливість права господарювання іншою особою, або передачі такого права, підкреслюючи що таке господарювання має відбуватися самостійно.
Дослідивши зміст погоджених сторонами спірного Договору умов колегія суду констатує, що взявши на себе зобов'язання надати земельні ділянки Відповідачу 2 для вирощування сільськогосподарської продукції, Відповідач 1 фактично самоусунувся від права самостійного господарювання на таких земельних ділянках та надав це право Відповідачу 2.
Таким чином, усе наведене вище дає підстави виснувати, що право на обробку землі та збір врожаю, передбачене умовами спірного Договору, є реалізацією правомочностей землекористувача щодо володіння та користування, які згідно із статтею 92 Земельного кодексу України складають титул права постійного користування.
Проте, як вбачається за умовами спірного Договору, право володіння та користування, що належать землекористувачеві на підставі статті 92 Земельного кодексу України, за умовами спірного Договору реалізується не землекористувачем - Відповідачем 1, а Відповідач 2 як користувачем - шляхом обробки землі та збору врожаю, що з огляду на усе вищевстановлене є неприпустимим.
Відповідно метою укладення спірного Договору є не отримання певної сільськогосподарської продукції та забезпечення військової сфери у сфері виробництва сільськогосподарської продукції, а саме можливість користування Відповідачем 2 конкретною земельною з можливістю проводити сільськогосподарську діяльність зі сплатою коштів за користування землею.
Предметом даного Договору є використання вказаної земельної ділянки. Спірний Договір ґрунтується саме на використанні земельної ділянки (споживанні її корисних властивостей). Без використання земельної ділянки усі інші умови Договору не мають змісту, а Договір не становить комерційного, економічного інтересу для сторін.
Договір за своєю правовою природою не є договором про спірний обробіток землі, оскільки Відповідач 1 фактично передав земельну ділянку, права розпоряджатися якою не має, а Відповідач 2 здійснює господарську діяльність на землі, що перебуває в постійному користуванні Відповідача 1.
З огляду на зазначене, правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане в користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки).
Основною метою Договору є отримання прибутку як Відповідачем 1 так і Відповідачем 2, а не використання земельної ділянки за цільовим призначенням пов'язаний із військовими процесами.
У відповідності до приписів частини 2 статті 628 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Проаналізувавши умови оспорюваного Договору можна зробити висновок, що Договір, не містить ознак ні договору про спільну діяльність, ні договору про надання послуг, а також не є змішаним договором.
При цьому суд апеляційна інстанції зазначає, що зміст оспорюваного договору та його правова природа не залежать від його назви. Оскільки воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які ним передбачені, вирішенню підлягають питання правової природи оспорюваного правочину та характер спірних правовідносин сторін.
Враховуючи зміст вищенаведених та інших умов оспорюваного правочину, досліджуючи правову природу зазначеного Договору, колегія суду виснує, що укладенням удаваного Договору сторони фактично приховали укладення договору оренди земельної ділянки.
Таким чином, відносини сторін за спірним правочином регулюються правилами, встановленими для договорів оренди землі.
За нормою статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Тобто, при оренді землі здійснюється обробіток ґрунту, що становить собою користування земельною ділянкою, внаслідок якого вирощується товарна сільськогосподарська продукція.
Враховуючи усе вищевказане, правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане в користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки).
З огляду на що оспорюваний Договір не відповідає вимогам частини 2 статті 16 Закону України "Про оренду землі", якою визначено порядок укладення договору оренди землі, а саме те, що: укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.
З огляду на усе описане вище, колегія суду доходить висновку, що земельна ділянка, з огляду на умови спірного Договору, фактично використовується Відповідачем 2 для ведення сільськогосподарського виробництва (вирощування, оброблення, збирання та реалізації сільськогосподарської продукції з метою отримання прибутку).
В той же час, спірний Договір суперечить положенням пункту а частини 1 статті 96 Земельного кодексу України, у зв'язку з використанням земельної ділянки не за цільовим призначенням, а тому, згідно пункту б частини 1 статті 21 Земельного кодексу України, а відтак спірний Договір підлягає визнанню недійсним.
Враховуючи вищевстановлене, колегія суду виснує, що спірний Договір не є договором про спільний обробіток земельної ділянки, а є прихованим договором оренди землі, його зміст суперечить вимогам Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, закону України "Про оренду землі", та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а тому оспорюваний Договір підлягає визнанню недійсним.
Відтак із описаних умов Договору вбачається, що умови спірного Договору відповідають умовам договору оренди землі, а характер взаємних прав та обов'язків сторін свідчить про те, що фактично між сторонами склались відносини, притаманні для договорів оренди землі, і до спірних правовідносин мають застосовуватися норми, які регулюють відносини щодо оренди землі, як того вимагає частина друга статті 235 Цивільного кодексу України, адже Договір, укладений сторонами, містить істотні умови договору оренди землі, передбачені статтею 15 Закону України "Про оренду землі".
Специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він, існуючи в парі з іншим правочином, який ним прикривається, є завжди таким, що не відповідає положенням Цивільного кодексу України, тобто є удаваним. Другий же правочин (прихований) може бути як дійсним, так і недійсним, залежно від того, наскільки він відповідає вимогам чинності правочинів, що містяться у статті 203 Цивільного кодексу України.
Разом з тим у частиною 2 статті 235 Цивільного кодексу України передбачено правові наслідки визнання правочину удаваним. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Прихований правочин завжди підлягає оцінці з точки зору відповідності його загальним умовам чинності правочину і сам факт прикриття його іншим правочином не може бути підставою його недійсності. Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), суд, на підставі статті 235 Цивільного кодексу України, має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
Вказаний правовий висновок викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 червня 2018 року у справі № 916/933/17.
В силу дії статті 13 Закону України "Про оренду землі", договір оренди землі це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Відповідно до частин 1, 2 статті 15 Закону України "Про оренду землі", істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. У разі якщо договором оренди землі передбачено здійснення заходів, спрямованих на охорону та поліпшення об'єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендарю витрат на такі заходи.
У зв'язку із тим, що спірний Договір є прихованим договором оренди землі, його зміст суперечить вимогам Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, Закону України "Про оренду землі", укладений не уповноваженою стороною та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, вказаний Договір підлягає визнанню недійсним відповідно до статтей 203, 215 Цивільного кодексу України.
Частиною 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Частиною 3 статтею 152 Земельного кодексу України визначено, що захист прав на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом: визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів. Таким чином, наведеними нормами законодавства визначено конкретний спосіб захисту прав та законних інтересів держави у правовідносинах, пов'язаних з прийняттям органами місцевого самоврядування рішень з порушенням вимог закону, яким є визнання рішення органу місцевого самоврядування незаконним і його скасування.
В той же час, суд апеляційної інстанції вкоре у цій постанові виснує, що укладений Договір є удаваним правочином, який вчинено сторонами, зокрема, для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а саме договору оренди, що знаходиться на земельній ділянці державної форми власності.
Оскільки Прокурор довів обставини того, що оскаржуваний Договір є удаваним, апеляційний господарський суд доходить висновку про доведеність та обгрунтованість позовних вимог, у зв'язку з чим задоволює позовні вимоги та визнає недійсним Договір.
Дане рішення було прийняте і місцевим господарським судом, а відтак Північно-західний апеляційний господарський суд залишає рішення місцевого господарського суду у відповідній частині без змін.
Що ж стосується позовної вимоги про усунення перешкод державі у користуванні та розпорядженні майном шляхом зобов'язання Відповідача 2 повернути державі земельні ділянки в особі Позивача 1 та Позивача 2, з огляду на доводи апеляційної скарги Прокурора щодо належного способу захисту в цій частині (в призмі подачі клопотання про закриття провадження у справі в зв'язку з ніби то відсутністю спору, проте без відмови Прокурора від позову у відповідній частині), то колегія суду зауважує таке.
Колегія суду розглянувши усне клопотання Прокурора та письмове клопотання Відповідача 1 про закрити провадження у справі № 902/661/25 в частині позовної вимоги про усунення перешкод державі у користуванні та розпорядженні майном шляхом зобов'язання Відповідача 2 повернути земельні ділянки, так як Відповідач 2 припинив проведення сільськогосподарських робіт на земельних ділянках військового містечка № НОМЕР_1 , а отже, на цей час відсутній правовий спір щодо використання Відповідачем 2 земельних ділянок військового містечка № НОМЕР_1 , доходить висновку про відсутність обгрунтованих та правових підстав для його задоволення.
При цьому суд апеляційної інстанції доходячи цього висновку враховує дії самого Прокурора, адже Прокурор підтримуючи таке клопотання про закриття провадження, яке повністю стосується вимог його апеляційної скарги, не подає а ні заяви про відмову від апеляційної скарги, а ні заяви про відмову від позовних вимог в даній частині позову. Тим самим, по суті Прокурор перекладає всю відповідальність за його позовні вимоги в цій частині на судове рішення.
В той же час суд апеляційної інстанції враховує, що на момент подачі позову та винесення оскаржуваного рішення таких обставин, на котрі покликається Відповідач 1 та усно Прокурор не існували та apriori не могли бути враховані судом першої інстанції (докази щодо цього не подано суду першої інстанції). При цьому суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що в силу дії частин 1 та 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України: суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подачі до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (тобто такі докази мали існувати на момент винесення такого рішення аби його частково скасувати як незаконне, а не відміняти з огляду на відмову сторони від позову у відповідній частині).
Водночас, з позиції суду апеляційної інстанції, з урахуванням дії статті 278 Господарського процесуального кодексу України в призмі дії пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України, скасування такого рішення (на що по суті і спрямовано клопотання Відповідача 1) із закриттям провадження у справі (у певній частині) можливо виключно тоді, коли саме позивач (Прокурор, що подав позов) звертається з відповідним клопотанням (а не вказує, що він не заперечує проти цього, з одночасними діями щодо підтримання позову у певній частині та апеляційної скарги), адже у випадку, коли позивач (прокурор щодо позову) підтримує позов у відповідній частині він реалізує своє право на отримання відповідного судового рішення по суті з приводу певної позовної вимоги, що по суті і зроблено Прокурором у цій справі під час апеляційного розгляду.
Окрім того колегія суду звертає увагу як Прокурора (так і Відповідача 2), що в силу дії пункту 7.2 Договору, Договір укладено строком на 7 років, а за відсутності заперечень однієї із сторін за 1 місяць до закінчення строку дії Договору він може бути пролонгований на той же строк і на тих же умовах.
З огляду на те, що Договір укладений 31 січня 2018 року термін його дії закінчився 31 січня 2025 року.
Позов Прокурора був 19 травня 2025 року (після закінчення дії Договору), однак лише 14 січня 2026 року, після здійснення всього спектру дій по зібрання врожаю (і майже через рік після закінчення строку дії Договору), Відповідач 1 звернувся із клопотанням про закриття провадження в справі, мотивоване тим, що Відповідач 2 ніби то виконав умови Договору в частині припинення здійснення сільськогосподарських робіт, що також оцінюється критично колегією суду.
Відтак колегія суду відмовляє в задоволення такого клопотання і розглядає дану позовну вимогу по суті з огляду на доводи апеляційної скарги Прокурора в цій частині.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2024 року в справі № 918/1043/21 виснувала, що за змістом статті 216 Цивільного кодексу України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину. Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувач у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.
В даній постанові вище суд апеляційної інстанції виснував, що спірний Договір за своєю правовою природою є договором оренди.
Поряд з цим специфіка правовідносин за договором оренди полягає в тому, що здійснити подвійну реституцію в разі недійсності (нікчемності) такого правочину, зважаючи на закладений у частині 1 статті 216 Цивільного кодексу України зміст, у спірних правовідносинах із дотриманням принципів рівноправності, пропорційності, справедливості неможливо.
Використання майна - "річ" безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Адже Відповідач 2 де-факто отримав у користування орендоване майно і таке користування вже ним реалізоване, водночас Відповідач отримав плату (яка в зазначений спосіб є насправді компенсацією вартості того, що одержав Відповідач 2 за користування об'єктом оренди) за погодженою сторонами ціною, яка є дійсною на момент звернення орендаря з позовом про таке відшкодування, а законодавець не передбачив можливості здійснення односторонньої реституції.
Фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює в разі його недійсності (нікчемності) проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір є недійсним з моменту його вчинення, а зобов'язання (права та обов'язки) за цим недійсним (нікчемним) правочином припиняються на майбутнє, що узгоджується зі змістом вимог статті 236 Цивільного кодексу України.
Таким чином, колегія суддів констатує, що застосувати наслідки недійсності правочину за передане в оренду майно неможливо, тому що відновити первісне становище сторін за одержане в користування майно є безповоротним явищем, а тому фактичне користування майном на підставі договору оренди не дозволяє в разі його недійсності (нікчемності) провести двосторонню реституцію.
Повернення власником нерухомого майна здійснюється не шляхом застосування реституції за статтею 216 Цивільного кодексу України, а через заявлення негаторного позову впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця, оскільки позовна давність на такі вимоги не поширюється.
Приходячи до відповідних висновків апеляційний господарський суд враховує правові висновки КГС ВС, що наведені у постанові від 17 квітня 2025 року в cправі № 910/9652/23.
Отже, в даному спірному випадку позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, тобто позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.
Поряд з цим заявлення Прокурором позовної вимоги про повернення земельних ділянок державі саме в особі Позивача 1 та Позивача 2 є безпідставним, з огляду на таке.
Так, відповідно до наявної у матеріалах справи Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником земельних ділянок 0524581300:02:002:0297 площею 67,5653 Га, 0524583800:02:003:0248 площею 31,8265 га та 0524581300:02:002:0295 площею 47,6237 Га є держава в особі органу державної влади - Позивача 2, а користувачем на праві постійного користування - Відповідач 1.
Однак, з огляду на все вищевстановлене, такі земельні ділянки із власності Позивача 2 не вибули, а тому укладення спірного Договору не позбавило правомочностей Позивача 2 як власника щодо відповідних земельних ділянок.
В той же час, безпідставним є повернення земельних ділянок і Позивачу 1, адже хоча Законами України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", Положенням про Міністерство оборони України та Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 406/2011 визначено, що Міністерство оборони України здійснює безпосереднє керівництво Збройними Силами, є центральним органом виконавчої влади та військового управління і Відповідач 1 перебуваючи у сфері управління Позивача 1, однак земельні ділянки, що є предметом спірного Договору, не перебували у фактичному володінні Позивача 1, так як такі земельні ділянки фактично вибули з його користування, а тому підлягають поверненню саме постійному користувачеві, яким і є Відповідач 1.
Роблячи відповідні висновки суд апеляційної інстанції враховує правову позицію саме щодо повернення земельної ділянки Відповідачу 1 як постійному користувачеві, а не власнику, котра наведена в постанові Верховного Суду від 19 травня 2025 року за №906/82/22 з аналогічними обставинами та предметом позовних вимог (за виключенням учасників спору та самого предмету договору, котрі є різними).
При цьому, оскільки акт приймання-передачі спірної земельної ділянки між Відповідачами 1 та 2 не складався, то на переконання колегії суду саме по собі звільнення земельної ділянки буде достатнім способом захисту для відновлення порушених прав та інтересів.
В той же час, норми процесуального права не наділяють суд апеляційної інстанції (так як і суд першої інстанції) правом самостійно повернути спірні земельні ділянки Відповідачу 1, оскільки, відповідна вимога не є наслідком застосування двосторонньої реституції (що є прерогативою суду без заявлення відповідної вимоги), а є формою негаторного позову.
Оскільки Прокурор не довів обставини того, що спірні земельні ділянки правомірно повернути державі саме в особі Позивача 1 та Позивача 2, апеляційний господарський суд дійшов висновку про недоведеність та необгрунтованість таких позовних вимог, у зв'язку з чим відмовляє в задоволенні позовних вимог у відповідній частині.
Дане рішення було прийняте і місцевим господарським судом, а відтак Північно-західний апеляційний господарський суд залишає рішення місцевого господарського суду і в оспореній Прокурором частині без змін.
Відповідно до пункту 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Пунктами 1 та 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Зазначені норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Апеляційний господарський суд з огляду на все вищевстановлене в даній постанові, ще раз констатує, що доводи апеляційних скарг Прокурора та Відповідача 1 є безпідставними, та спростовані судом апеляційної інстанції всім вищеописаним у цьому судовому рішенні.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга Прокурора та апеляційна скарга Відповідача 1, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в них доводи не спростовують висновків суду.
Відповідно колегія суду залишає без змін оспорюване рішення, а подані Прокурором та Відповідачем 1 апеляційні скарги без задоволення.
Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційних скарг покладаються на Прокурора та Відповідача 1, згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 129, 269-276, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу Заступника керівника Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення Господарського суду Вінницької області від 23 жовтня 2025 року по справі №902/661/25 - залишити без задоволення.
2. Апеляційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця на рішення Господарського суду Вінницької області від 23 жовтня 2025 року по справі №902/661/25 - залишити без задоволення.
3. Рішення Господарського суду Вінницької області від 23 жовтня 2025 року по справі №902/661/25 - залишити без змін.
4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
5. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
6. Справу №902/661/25 повернути Господарському суду Вінницької області.
Повний текст постанови виготовлено 3 лютого 2026 року.
Головуючий суддя Василишин А.Р.
Суддя Маціщук А.В.
Суддя Філіпова Т.Л.