03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22/-ц/824/6106/2025
09 липня 2025 року м. Київ
Справа № 760/19303/24
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,
за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 12 листопада 2024 року, ухвалене у складі судді Майстренка О.М.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Завод 410 ЦА», про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати при звільненні, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та вихідної допомоги,
встановив:
У серпні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача Державного підприємства «Завод 410 ЦА» про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати при звільненні, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та вихідної допомоги.
Позов обґрунтований тим, що у період з 29.03.2023 року по 30.01.2024 року позивач перебувала у трудових відносинах з відповідачем. За вказаний період позивачу була нарахована, але не виплачена заробітна плата у сумі 150 620,22 грн, яка не була виплачена позивачу під час звільнення. Підтвердженням факту існування заборгованості є довідка, яка видана ОСОБА_1 боржником від 11.04.2024 року № 19.2-414 та довідка від 11.04.2024 року № 92.
30.01.2024 року позивач відповідно до наказу в.о. генерального директора ДП «Завод 410 ЦА» від 30.01.2024 року № 61/о була звільнена на підставі ч. 3 ст. 38 Кодексу законів про працю України .
З огляду на порушення з боку відповідача законодавства в сфері оплати праці, враховуючи те, що позивач звільнена на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, вона мала право на отримання вихідної допомоги відповідно до ст. 44 КЗпП України, але відповідач протиправно її не виплатив.
Щодо строку звернення до суду із цим позовом ОСОБА_1 зазначала, що 30.01.2024 року вона ознайомлена із наказом про звільнення; 29.04.2024 року вона звернулася до суду із заявою про видачу судового наказу; 10.05.2024 року Солом'янський районний суд міста Києва у справі № 760/10188/24 видав судовий наказ, яким стягнуто із відповідача на її користь суму нарахованої, але не виплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; 28.05.2024 року відповідачем подано заяву про скасування судового наказу; 03.06.2024 року ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва судовий наказ від 10.05.2024 року у справі № 760/10188/24 скасовано; 15.08.2024 року вона дізналася про скасування судового наказу від 10.05.2024 року. Враховуючи наведені обставини позивач просила суд визнати причини пропуску строку поважними та поновити строк на подання позовної заяви.
Позивач просила суд стягнути із ДП «Завод 410 ЦА» на її користь нараховану, але не виплачену заробітну плату при звільненні у розмірі 150 620,22 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 31.01.2024 року по 15.08.2024 року у розмірі 118 950 грн та вихідну допомогу у розмірі 59 475 грн, а також судові витрати.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 12 листопада 2024 року позовні вимоги - задоволено частково.
Поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду із вимогою про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати.
Стягнуто з ДП «Завод 410 ЦА» на користь ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену заробітну плату у сумі 150 620,22 грн без відрахування із цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх стягненні.
Стягнуто з ДП «Завод 410 ЦА» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку у сумі 100 000 грн з утриманням із цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх стягненні.
В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 до ДП «Завод 410 ЦА» відмовлено.
Стягнуто з ДП «Завод 410 ЦА» на користь ОСОБА_1 судові витрати у сумі 5 804,93 грн, які складаються із судового збору у сумі 804,9, грн та витрат на професійну правничу допомогу у сумі 5000 грн.
Стягнуто з ДП «Завод 410 ЦА» на користь державного бюджету судовий збір у сумі 1506,20 грн.
Не погоджуючись з рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення суду в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та вихідної допомоги та ухвалити нове судове рішення, яким стягнути з відповідача на користь позивача вихідну допомогу у сумі 73 888,76 грн з утриманням із цієї суми податків та стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені у сумі 147 778,80 грн.
Вказує, що суд незаконно застосував строки позовної давності до стягнення виплат вихідної допомоги, оскільки суду було надано пояснення, які не заперечувалися відповідачем, що сума вихідної допомоги судовим наказом не стягувалась із-за того, що відповідачем не була нарахована відповідна сума вихідної допомоги. Крім того, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Крім того, судом було безпідставно зменшена сума стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку відповідно до ст. 117 КЗпП України. З моменту звільнення позивача по день ухвалення рішення суду, але не більше ніж шість місяців, нараховується 130 робочих днів, що є часом затримки виплати розрахунку з боку відповідача. Позивач у найкоротший час звернувся до суду про отримання судового наказу, однак судовий наказ про стягнення заробітної плати і середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні було скасовано за заявою відповідача, що фактично і стало збільшенням суми середнього заробітку.
Додатково повідомляє, що орієнтовний розрахунок витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції становить 5000 грн.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ДП «Завод 410 ЦА» - Поліщук Д.А. просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, рішення суду - без змін.
Вважає, що суд першої інстанції, керуючись постановою Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц, а також принципами компенсаційного характеру відповідальності, передбаченими ст. 117 КЗпП України, правомірно зменшив суму середнього заробітку за період затримки розрахунку до 100 000 грн. Скасування судового наказу не створювало автоматичних підстав для стягнення повної суми середнього заробітку.
Крім того, стягнення повної суми середнього заробітку могло б призвести до невиправдано обтяжливих наслідків для відповідача, зокрема, те, що надмірний фінансовий тягар може вплинути на здатність державного підприємства виконувати зобов'язання перед іншими працівниками та контрагентами.
Також не погоджується з доводами позивача про те, що стягнення вихідної допомоги не обмежуються строками позовної давності, посилаючись на Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013, оскільки зазначене рішення стосується переважно стягнення заробітної плати та інших виплат, які є безспірними та прямо передбачені трудовим договором або законодавством. Вихідна допомога за ст. 44 КЗпП України, на відміну від заробітної плати, не є автоматичною виплатою.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник - ОСОБА_2 підтримали доводи апеляційної скарги, просили суд скасувати рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Представник відповідача ДП «Завод 410 ЦА» - Панащук А. Я. заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив рішення суду залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін та їх представників, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення вихідної допомоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надала суду обґрунтованих пояснень підтверджених належними доказами, які б підтвердили обставини, які дійсно перешкодили позивачу у період з 31.01.2024 року по 30.04.2024 року звернутись до суду із позовом про стягнення з відповідача вихідної допомоги, передбаченої ст. 44 КЗпП України.
З огляду на вказане, судом не встановлено підстав для визнання строку пропущеним позивачем із поважних причин, тому в задоволенні позову в частині стягнення з відповідача вихідної допомоги передбаченої ст. 44 КЗпП України слід відмовити у зв'язку з пропуском установленого ст. 233 КЗпП України строку звернення до суду з цим позовом.
Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь період затримки розрахунку, то суд першої інстанції вважав, що непроведення з вини відповідача розрахунку з позивачем належних до виплати сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З урахуванням всіх обставин справи суд вважав, що співмірною сумою відшкодування, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, є сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку у розмірі 100 000 грн, з утриманням із цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх стягненні.
Рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення з ДП «Завод 410 ЦА» на користь ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої заробітної плати у сумі 150 620,22 грн без відрахування із цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх стягненні - не оскаржується.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 в період з 29.03.2023 року по 30.01.2024 року працювала на різних посадах у ДП «Завод 410 ЦА», що підтверджується копією трудової книжки позивача (а.с. 13, 14).
Наказом ДП «Завод 410 ЦА» від 30.01.2024 року № 61/о ОСОБА_1 звільнено з посади менеджера (управителя) з персоналу з 30.01.2024 року за власним бажанням у зв'язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю (ч. 3 ст. 38 КЗпП України), виплачено компенсацію за невикористану відпустку за період з 29.03.2023 року (а.с. 17, 18).
Станом на дату звільнення ОСОБА_1 нарахована, але не виплачена заробітна плата у сумі 150 620,00 грн, що підтверджується довідкою ДП «Завод 410 ЦА» від 11.04.2024 року № 19.2.-414, довідкою про доходи від 11.04.2024 року № 92, яка видана відповідачем (а.с. 15, 16).
Вказані вище обставини визнані позивачем та представником відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині вимог про стягнення вихідної допомоги у зв'язку із звільненням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, колегія суддів виходить з такого.
Згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили.
Відповідно до ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40, пункті 6 частини першої статті 41 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору, вчинення мобінгу (цькування) стосовно працівника або невжиття заходів щодо його припинення (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Положеннями ст. 233 КЗпП України встановлено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Згідно із ч. 1 ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.
Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку про те, що у
ст. 234 КЗпП України не передбачений перелік поважних причин для поновлення строку, їх поважність визначається судом в кожному випадку залежно від конкретних обставин.
Як поважні причини пропуску строку, встановленого в ч. 1 ст. 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду. Ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами (постанова Верховного Суду від 30.07.2021 року у справі № 263/6538/18).
Встановлено, що позивач була звільнена з роботи 30.01.2024 року, довідку щодо заборгованості по заробітній платі та довідку про доходи, з якої вбачається наявність/відсутність заборгованості, позивач отримала 11.04.2024 року. З позовом у цій справі позивач звернулася 16.08.2024 року, тобто з пропуском тримісячного строку для звернення до суду, встановленого ч. 2 ст. 233 КЗпП України.
Обґрунтовуючи поважність причини пропуску строку звернення до суду із цим позовом, ОСОБА_1 зазначала, що 30.01.2024 року вона ознайомлена із наказом про звільнення; 29.04.2024 року вона звернулася до суду із заявою про видачу судового наказу; 10.05.2024 року Солом'янський районний суд міста Києва у справі № 760/10188/24 видав судовий наказ, яким стягнув із відповідача на її користь суму нарахованої, але не виплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; 28.05.2024 року відповідачем подано заяву про скасування судового наказу; 03.06.2024 року ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва судовий наказ від 10.05.2024 року у справі № 760/10188/24 скасовано; 15.08.2024 року вона дізналася про скасування судового наказу від 10.05.2024 року та 16.08.2024 року звернулася до суду із цим позовом.
Судом встановлено, що позивач у квітні 2024 року зверталась до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення із відповідача заробітної плати і середнього заробітку за час затримки розрахунку, проте вимог стягнути вихідну допомогу не заявляла, оскільки така вихідна допомога позивачу відповідачем нарахована не була.
Таким чином, у позивача була об'єктивна можливість вчасно звернутись до суду із позовною вимогою про стягнення з відповідача вихідної допомоги, передбаченої ст. 44 КЗпП України.
Отже, позивач не надала суду обґрунтованих пояснень підтверджених належними доказами, які б підтвердили обставини, які дійсно перешкодили позивачу у встановленні ч. 2 ст. 233 КЗпП України строки звернутись до суду із позовом про стягнення з відповідача вихідної допомоги, передбаченої ст. 44 КЗпП України.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що позивач не навела належних доводів на підтвердження поважності пропуску строку звернення до суду із цим позовом в частині вимог про стягнення вихідної допомоги, передбаченої ст. 44 КЗпП України, тому відмовив позивачу у задоволенні цих вимог у зв'язку з пропуском установленого ст. 233 КЗпП України строку звернення до суду.
В апеляційній скарзі сторона позивача безпідставно посилається на рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013, у пункті 2.1 мотивувальної частини якого розкрито сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у ч. 2 ст. 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь яким-строком, оскільки у зазначеному рішенні Конституційний Суд України дав тлумачення норми ч. 2 ст. 233 КЗпП України у редакції, що була чинною до 01.07.2022 року, яка втратила чинність на момент виникнення спірних правовідносин.
Водночас, колегія суддів не може у повній мірі погодитися із висновками суду першої інстанції в частині часткового задоволення вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати (ст. 116 КЗпП України).
Згідно з ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.
Встановлено, що між сторонами не було спору про розміри належних звільненому працівникові сум. Відповідач у виданих ним довідках від 11.04.2024 року № 19.2.-414 та від 11.04.2024 року № 92 підтвердив, що станом на дату звільнення ОСОБА_1 нарахована, але не виплачена заробітна плата у сумі 150 620 грн.
Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи відповідача про те, що він звільнений від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці позивачу на підставі ст. 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», якою передбачено, що роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.
Так, відповідач не надав суду належних та достатніх доказів, які б свідчили про безпосередній негативний вплив на господарську діяльність відповідача після 24.02.2022 року, не довів суду, що господарська діяльність повністю припинена внаслідок ведення бойових дій (зокрема, знищення або руйнування виробничих потужностей відповідача, тощо) або інших обставин непереборної сили; не навів доказів про негативні структурні зміни у виробництві відповідача, які відбулись після 24.02.2022.
Крім того, суд першої інстанції правильно врахував, що позивач була прийнята на роботу відповідачем 29.03.2023 року, тобто після початку повномасштабної збройної агресії рф проти України. Отже, відповідач укладав із позивачем трудовий договір в умовах, коли вже більше року на всій території України був введений правовий режим воєнного стану і господарська діяльність відповідача вже тривалий час перебувала під впливом наведених вище негативних факторів. Тому відповідач повинен був належно та відповідально відноситись до своєї трудової компетенції роботодавця, зважувати на можливість виконання взятих на себе за трудовим договором зобов'язань перед позивачем в умовах дії правового режиму воєнного стану.
Установивши, що в порушення вимог статті 116 КЗпП відповідач не виплатив усі належні до виплати позивачу суми при звільненні, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме - виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Разом з цим, колегія суддів не може погодитися із висновками суду першої інстанції про наявність підстав для зменшення розміру виплати позивачу її середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку з огляду на таке.
Верховний Суд неодноразово висловлював позицію про те, що за певних умов суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України ( п. 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18)).
Верховним Судом було вироблено підхід, при якому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Вказані правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04.04.2024 року у справі № 201/8088/21 (провадження № 61-5189св23) та від 22.02.2024 року у справі № 754/9761/21 (провадження № 61-11081св23).
У справі встановлено, що довідку щодо заборгованості по заробітній платі та довідку про доходи, з якої вбачається наявність/відсутність заборгованості, позивач отримала 11.04.2024 року та 29.04.2024 року вона звернулася до суду із заявою про видачу судового наказу; 10.05.2024 року Солом'янський районний суд міста Києва у справі № 760/10188/24 видав судовий наказ, яким стягнув із відповідача на її користь суму нарахованої, але не виплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; 03.06.2024 року ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва за заявою відповідача судовий наказ від 10.05.2024 року у справі № 760/10188/24 скасовано; 15.08.2024 року вона дізналася про скасування судового наказу від 10.05.2024 року та 16.08.2024 року звернулася до суду із цим позовом.
Таким чином, позивач через 17 днів після отримання довідки щодо заборгованості по заробітній платі звернулася до суду із заявою про видачу судового наказу, який було скасовано за заявою відповідача, через що фактично й збільшився період затримки виплати заборгованості по заробітній платі.
Середній заробіток розраховується відповідно до правил, які передбачені у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).
У абз 3 п. 2 Розділу ІІ Порядку № 100 вказано, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до довідки про середню заробітну плату, яку надав відповідач, заробітна плата позивача за листопад - грудень 2023 року становила 48 880,66 грн. У період листопад - грудень 2023 року нараховувалось 43 робочі дні. Отже, середньоденний заробіток позивача становить 1136,76 грн (48 880,66 грн /43 робочі дні).
Так, з моменту звільнення позивача по день ухвалення рішення суду, але не більше ніж шість місяців, нараховується 130 робочих днів, що є часом затримки виплати розрахунку з боку відповідача.
Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача становить 147 778,80 грн (1136,76 грн. х 130 робочих днів).
Враховуючи те, що сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не перевищує розміру заробітної плати, невиплаченої при звільненні позивачу, тоді як дії позивача не свідчать про те, що час затримки виплати розрахунку з боку відповідача тривалістю 6 місяців виник з її вини, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для зменшення розміру виплати позивачу її середнього заробітку за весь час затримки, але не більш ніж за 6 місяців.
З урахуванням встановлених у справі обставин, колегія суддів вважає, що із відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку у розмірі 147 778,80 грн., з утриманням із цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх стягненні.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Оскільки судом першої інстанції не в повній мірі з'ясовано усі обставини, що мають значення для вирішення справи, то колегія суддів дійшла висновку про часткову обґрунтованість доводів апеляційної скарги та наявність підстав для зміни оскаржуваного рішення суду в частині визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені
Враховуючи те, що колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, то відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача необхідно достягнути суму судового збору, понесену позивачем під час розгляду справи у суді першої інстанції, пропорційно до суми задоволених позовних вимог, в загальній сумі 1189,50 грн, а загальна сума судових витрат із урахуванням витрат на правничу допомогу складатиме 6189,50 грн
Крім того, відповідач повинен компенсувати позивачу витрати по сплаті судового збору за подання до суду апеляційної інстанції апеляційної скарги у сумі 1453,44 грн.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - задовольнити частково.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 12 листопада 2024 року в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені - змінити, збільшити суму середнього заробітку за час затримки розрахунку, що підлягає стягненню з Державного підприємства «Завод 410 ЦА» на користь ОСОБА_1 , із суми 100 000 (сто тисяч) грн. до суми 147 778 (сто сорок сім тисяч сімсот сімдесят вісім) грн. 80 коп., з утриманням із цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 12 листопада 2024 року - змінити в частині розміру судових витрат по сплаті судового збору та визначити, що з Державного підприємства «Завод 410 ЦА» на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору в сумі 1189 грн. 50 коп., а загальна сума судових витрат - 6189 грн. 50 коп.
Стягнути з Державного підприємства «Завод 410 ЦА» на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 1453 грн. 44 коп.
В іншій частині рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 12 листопада 2024 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду з підстав, визначених ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний тест постанови складено 28 січня 2026 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Кирилюк Г.М.
Рейнарт І.М.