Рішення від 26.01.2026 по справі 160/31055/25

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 січня 2026 року Справа № 160/31055/25

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Ількова В.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії, -

УСТАНОВИВ:

І. ПРОЦЕДУРА

28.10.2025 року через підсистему Електронний суд до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якій позивач, з урахуванням уточнень від 17.11.2025 року, просить:

визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо перебування громадянина ОСОБА_1 - представника дискримінованої групи громадян України, євреїв та неєвреїв, асоційованих з ними, які виїхали на постійне місце проживання до Ізраїлю - у ситуації забороненой дискримінації порівняно з іншими пенсіонерами. Ця заборонена дискримінація полягає у відсутності нормативного механізму щодо здійснення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон у країну, з якою не укладено міжнародного договору, та у виникненні внаслідок застосування правових норм Порядку виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 №1596, менш сприятливих умов і становища для громадян України, які постійно проживають в Ізраїлі, з огляду на об'єктивну неможливість виконати вимоги Порядку щодо подання заяви через електронний кабінет ПФУ з використанням електронного підпису або особистого звернення до УПФУ чи банку на території України, що, у поєднанні з відмовою у визнанні альтернативних способів подання заяви про виплату пенсії на банківський рахунок, зокрема через уповноважених адвокатів, осіб за довіреністю або шляхом надсилання заяви з нотаріально засвідченим і легалізованим (апостильованим) підписом пенсіонера, призводить до фактичного позбавлення їх конституційного права на отримання пенсії в порівнянні з іншими громадянами України, та створює ситуацію, за якої представники дискримінованої групи, на відміну від інших пенсіонерів, змушені витрачати значні зусилля, час і кошти на звернення до суду з вимогами визнати протиправними дії, рішення та бездіяльність органів Пенсійного фонду.

зобов'язати Відповідача вжити позитивні дії:

негайно припинити дискримінацію та утриматися від порушення принципу недискримінації; вважати відповідно до Постанові Верховного Суду від 09 грудня 2024 року у справі № 360/777/23 що “Виплату пенсії особам, які виїхали на постійне проживання за кордон, можливо здійснювати шляхом перерахування коштів на діючі карткові рахунки, відкриті в українських банках. Відповідну заяву із зазначенням банківських реквізитів має право подати представник пенсіонера на підставі довіреності. Особиста присутність пенсіонера під час подання такої заяви чинним законодавством не передбачена.»; здійснювати виплату поточної пенсії Позивача на визначений ним банківський рахунок № НОМЕР_1 “АКЦЕНТ-БАНК»; відкритий в АТ нарахувати та виплатити Позивачу на визначений ним банківський рахунок №№ НОМЕР_1 відкритий в АТ “АКЦЕНТ БАНК» компенсацію за майнову шкоду в сумі 350 480 (триста п'ятдесят тисяч чотириста вісімдесят ) грн.; здійснити виплату пенсії Позивача, яку позивач, відповідно до рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.05.2019 року по справі № 160/3084/19 мав поновити з 07.11.2017 року, на визначений ним банківський рахунок № НОМЕР_1 відкритий в АТ “АКЦЕНТ БАНК», за винятком виплаченої майнової шкоди, з урахуванням компенсації втрати частини доходів; нарахувати та виплатити Позивачу на визначений ним банківський рахунок № НОМЕР_1 відкритий в АТ “АКЦЕНТ БАНК» компенсацію за моральну шкоду в сумі 250 000 (Двісті п'ятдесят тисяч) грн. Розробити та впровадити заходи щодо недопущення подальшої дискримінації громадян України, які виїхали на постійне проживання за кордон, зокрема позивачки, у тому числі шляхом аналізу внутрішніх практик, співпраці з профільними громадськими організаціями, проведення просвітницької роботи серед працівників територіальних органів Пенсійного фонду України;

встановити судовий контроль за виконанням судового рішення та зобов'язати відповідача подати звіт про його виконання у десятиденний строк з моменту набрання рішенням законної сили.

Ухвалою суду від 03.11.2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії, залишено без руху.

Ухвалою суду від 18.11.2025 року продовжено ОСОБА_1 процесуальний строк для усунення недоліків його позовної заяви пред'явленої до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії.

Позивачем усунуті недоліки, викладені в ухвалі суду.

Ухвалою суду від 01.12.2025 року відкрито провадження в адміністративній справі №160/31055/25, та призначено її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в порядку положень ст. 262 КАС України.

Також ухвалою суду від 01.12.2025 року витребувано у відповідача додаткові докази по справі, зокрема:

пенсійну справу позивача;

відомості щодо припинення здійснення пенсійних виплат позивачеві;

звернення позивача про поновлення таких виплат;

листи/відмова/рішення Пенсійного органу на таке звернення позивача;

відомості/інформація, що стала підставою для такої відмови;

всі наявні докази щодо суті спору.

22.01.2026 року відповідачем до суду подано відзив на позовну заяву.

У відповідності до приписів статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Отже, рішення у цій справі приймається судом 26.01.2026 року, тобто у межах строку встановленого ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

ІІ. ДОВОДИ ПОЗИВАЧА

В обґрунтування заявлених вимог у позові зазначено, що позивачем відновлено право на нарахування пенсії, яке було припинено в зв'язку з виїздом на постійне місце проживання в Ізраїль.

Проте, відповідачем вчиняються систематичні дискримінаційні дії щодо позивача, виражені в невиконанні судових рішень, не здійсненні виплати пенсії на банківській рахунок в АТ АКЦЕНТ-БАНК, мотивуючи відмову тим, що для виплати пенсії через поточні рахунки в банках позивач має особисто подати заяву про виплату пенсії, відповідно до Порядку виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 №1596.

Через запровадження дискримінаційного ставлення позивачу спричинено моральну шкоду у вигляді страждань і принижень.

Страх втрати майна пенсії в належному розмірі, а також постійне занепокоєння з цього приводу, тривала невизначеність та несправедливість ситуації, принижують позивача, призводять до стресу, розчарування та негативних переживань.

Посилаючись на норми національного та міжнародного законодавства просить задовольнити позовні вимоги.

ІІІ. ДОВОДИ ВІДПОВІДАЧА

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого вказано, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.05.2019 року по справі № 160/3084/19 зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з моменту звернення із заявою - 09.11.2017 року. Інших зобов'язань рішення суду не містить.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 09.10.2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.05.2019 р. в справі № 160/3084/19 залишено без задоволення, а рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.05.2019 р. в справі № 160/3084/19 залишено без змін.

Вказане рішення виконано Головним управлінням в межах покладених судом зобов'язань, а саме здійснено поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 з 09.11.2017 року.

Вказують, що листом від 20.08.2019 за №556/03.7-22 Головне управління повідомило представника позивача, що на виконання рішення суду нарахований борг за період з 10.06.2019 по 31.08.2019 в сумі 5007,02 грн. буде виплачено в вересні 2019 року через поштове відділення від 49125 разом з пенсією за вересень 2017 року, дата виплати 17 число.

Борг за період з 09.11.2017 по 09.06.2019 р.р. обліковується в Пенсійному фонді України відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 649 від 22.08.2018.

Вказують, що представник Позивача в позовній заяві зазначає, що 29.05.2020 (повторно 06.05.2021) направив Відповідачу апостильовану та нотаріально завірену особисту заяву Позивача про поновлення виплати пенсії на поточний банківський рахунок. Проте на момент звернення з заявою виплата пенсії вже була припинена з жовтня 2019 року в зв'язку з тривалою невиплатою, що не заперечується представником Позивача .

Відповідач вказує про те, що позивач був обізнаний ще в 2019 році, що виплата пенсії буде здійснюватися через поштове відділення.

Проте тільки в 29 травня 2020 року та повторно 06.05.2021 надав заяву про виплату пенсії на банківський рахунок, тоді як виплата пенсії вже була припинена. Виплата пенсії скеровувалась через поштове відділення з 01.10.2020 по 31.03.2021 ( 6 місяців) та припинена по закінченню даного строку в зв'язку з неотриманням.

Отже, на думку відповідача, їх дії щодо Позивача вчинені в межах покладених повноважень, є правомірними, такими, що відповідають нормам чинного законодавства, а отже не можуть бути визнані протиправними.

ІV. ОБСТАВИНИ СПРАВИ ТА ЗМІСТ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Суд, дослідив матеріали справи, з'ясував усі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінив докази, які мають значення для розгляду і вирішення позову по суті, проаналізував застосування норм матеріального та процесуального права, встановив таке.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_2 , який видано 18.12.2013 року зі строком дії до 18.12.2023 року.

З 16.01.2008 року позивачу призначено пенсію за вислугу років, що підтверджується протоколом від 22.01.2008 року № 140.

18.02.2014 року позивач подав до територіального органу Пенсійного фонду України власноруч написану заяву з проханням виплатити пенсію за пів року у зв'язку з виїздом за кордон та припинити виплату пенсії.

19.02.2014 року Управлінням Пенсійного фонду України в Індустріальному районі м.Дніпропетровська винесено розпорядження № о/р НОМЕР_3 про виплату позивачу пенсії за 6 місяців наперед та припинення виплати пенсії на підставі ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

В лютому 2014 року ОСОБА_1 був знятий з реєстраційного обліку за місцем проживання.

Відповідно даних атестату, наявного в пенсійній справі позивача, пенсію ОСОБА_1 виплачено по 31.08.2014 року.

У квітні 2014 року позивач виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю.

09.11.2017 року представник позивача, який діє на підставі нотаріально посвідченої довіреності, подав до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м.Дніпрі заяву про поновлення виплати пенсії позивачу. До заяви про поновлення виплати пенсії надано довіреність, паспорт, ІПН, трудова книжка, пенсійне посвідчення ОСОБА_1 , оригінал заяви про поновлення виплати пенсії з 09.2014 року, підпис ОСОБА_1 на якій засвідчено нотаріусом Вадимом Маламедом з апостилем.

Листом №2174/03/21 від 15.11.2017 року Лівобережного об'єднаного УПФУ в м. Дніпрі повідомлено ОСОБА_1 про те, що заява щодо поновлення виплати пенсії за віком не підлягає розгляду, оскільки він звернувся для поновлення пенсії не особисто, а через довірену особу, та не надав підтверджуючих документів проживання в Україні на законних підставах.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України №821 від 08.11.2017 року Лівобережне об'єднане УПФУ в м. Дніпрі реорганізовано шляхом приєднання до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області.

На погодившись із таким рішенням ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою, у якій просив визнати неправомірним рішення про відмову у поновленні виплати пенсії позивачу викладене в відмові ГУ ПФУ в Дніпропетровській області №21745/03/21 від 15.11.2017 року та зобов'язати ГУ ПФУ в Дніпропетровській області провести поновлення та виплату пенсії за віком позивачу з 11.10.2014 року, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в його пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.08.2018 року у справі № 804/3597/18 позов задоволено частково, визнано протиправним рішення, яке викладене у листі Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м.Дніпрі від 15.11.2017 року №2171/03/21 про відмову у розгляді по суті заяви ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії, поданої 09.11.2017 року; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області розглянути по суті заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії, подану 09.11.2017 року з урахуванням висновків суду та відповідно до вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

18.10.2018 року Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.08.2018 року у справі № 804/3597/18 було повторно розглянуто по суті заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії та прийнято розпорядження про відмову у поновленні виплати пенсії, оскільки представники позивача В. Меламед "Юридичний офіс ( Ізраїль - Україна)" Вадим Меламед та/або інші є представниками на підставі довіреності, а отже, не мають права подавати від його імені заяви про поновлення виплати пенсії. Таким чином, позивачу необхідно звернутися за поновленням виплати пенсії особисто до Управління з відповідною заявою та документами. Зокрема зазначено, що не надано документів які підтверджують проживання в Україні на законних підставах.

Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області листом від 19.10.2018 року № 1056/03-09/26 повідомило позивача про прийняття розпорядження від 18.10.2018 року про відмову у поновленні виплати пенсії.

Не погоджуючись із таким рішенням, позивач звернувся до суду з позовом.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.05.2019 року по справі №160/3084/19 визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови в поновленні ОСОБА_1 пенсії, що оформлено розпорядженням про відмову в поновленні виплати пенсії від 18.10.2018 року і повідомленням від 19.10.2018 року № 1056/03-09/26 про відмову у поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 .

Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з моменту звернення із заявою - 09.11.2017 року.

Позовні вимоги в частині зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області провести поновлення та виплату пенсії за віком з 11.10.2014 року по 08.11.2017 року - залишено без розгляду.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2021 року позов задоволено частково.

Суд вирішив зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області вчинити певні дії - виплатити недоотриману пенсію ОСОБА_1 за період з 11.10.2014 по 09.11.2017 року, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

У задоволенні інших позовних вимог - відмовити.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 26.05.2021 року рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання рішення, дій та бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії змінено.

Абзац другий резолютивної частини викласти наступним чином: зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області вчинити певні дії - виплатити недоотриману пенсію позивача за період з 11.10.2014 по 09.11.2017 відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з проведенням компенсації втрати частини доходу.

В іншій частині рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання рішення, дій та бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії залишити без змін.

Згідно матеріалів справи, на виконання вказаного вище рішення суду Головним управлінням було здійснено поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 з 09.11.2017 року.

Листом від 20.08.2019 року за № 556/03.7-22 Головне управління повідомило представника Позивача, що на виконання рішення суду нарахований борг за період з 10.06.2019 по 31.08.2019 в сумі 5007,02 грн. буде виплачено в вересні 2019 року через поштове відділення від 49125 разом з пенсією за вересень 2017 року, дата виплати 17 число.

Борг за період з 09.11.2017 року по 09.06.2019 року обліковується в Пенсійному фонді України відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 649 від 22.08.2018 року.

Невиплачена заборгованість за рішенням суду у справі №160/3084/19 за період з 09.11.2017 по 09.06.2019 становить 35296,37 гривень.

Представник Позивача в позовній заяві зазначає, що 29.05.2020 (повторно 06.05.2021 року) направив відповідачу апостильовану та нотаріально завірену особисту заяву Позивача про поновлення виплати пенсії на поточний банківський рахунок.

При цьому, згідно матеріалів справи, судом встановлено, що на момент звернення з заявою виплата пенсії вже була припинена з жовтня 2019 року в зв'язку з тривалою невиплатою.

29 травня 2020 року та повторно 06.05.2021 року представник позивача надав до Пенсійного органу заяву про виплату пенсії на банківський рахунок, тобто тоді, як Пенсійним органом виплата пенсії вже була припинена.

Виплата пенсії скеровувалась через поштове відділення з 01.10.2020 по 31.03.2021 р.р. ( 6 місяців) та припинена по закінченню цього строку в зв'язку з неотриманням.

Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом за захистом своїх порушених прав.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, доводам позивача, викладеним в позовній заяві, та доводам відповідача, викладених в відзиві на позов, суд врахував такі норми чинного законодавства, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, та релевантні їм джерела права.

V. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, суд зазначає, що за приписами статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Статтею 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються, зокрема: 1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; 6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки; 12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.07.2003 (далі - Закон № 1058-VI).

Статтею 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Частиною 3 статті 4 Закону № 1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерел формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон № 1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом № 1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

За приписами статті 47 Закону № 1058-VI, пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Право на отримання пенсії є конституційною гарантією. Суми пенсії є власністю позивача, оскільки з його заробітної плати протягом трудової діяльності здійснювалися утримання (страхові внески) з метою подальшої їх виплати у вигляді пенсії при досягненні особою пенсійного віку та набуття страхового трудового стажу.

Стаття 46 Закону № 1058-VI регулює правовідносини, що виникають під час виплати пенсії за минулий час: нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми недотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрат.

Виключно цим Законом № 1058-IV визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування (стаття 5 Закону № 1058-IV).

Підстави припинення та поновлення виплати пенсії врегульовано статтею 49 Закону №1058-IV.

Відповідно до частини 1 зазначеної статті виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Аналіз вищенаведеної норми свідчить, що виплата пенсії припиняється лише на підставі відповідного рішення територіальних органів Пенсійного фонду або суду.

При цьому, перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів пенсійного фонду України, є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії лише у випадках, прямо передбачених законом.

VІ. ОЦІНКА СУДУ

Згідно матеріалів справи, рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.05.2019 року по справі №160/3084/19 визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови в поновленні ОСОБА_1 пенсії, що оформлено розпорядженням про відмову в поновленні виплати пенсії від 18.10.2018 року і повідомленням від 19.10.2018 року №1056/03-09/26 про відмову у поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 .

Слід вказати про те, що відповідно до частини 2 статті 49 вказаного Закону поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Порядок виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 р. № 1596 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2016 р. № 662) (надалі - Порядок № 1596), визначає механізм виплати пенсій та грошової допомоги їх одержувачам, у тому числі допомоги на поховання і сум пенсій, грошової допомоги, недоотриманих у зв'язку із смертю одержувача, особам, які мають право на отримання таких виплат, головними управліннями Пенсійного фонду України в областях, м. Києві (далі - органи Пенсійного фонду України) та структурними підрозділами з питань соціального захисту населення місцевих держадміністрацій, виконавчого органу міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад, центрами з нарахування та здійснення соціальних виплат (далі - органи соціального захисту населення), а також інших грошових виплат, що фінансуються органами соціального захисту населення за рахунок відповідних бюджетів (далі - пенсія та грошова допомога), шляхом зарахування на поточні рахунки одержувачів пенсії та грошової допомоги (далі - одержувачі), а у разі їх смерті - на поточні рахунки осіб, які мають право на отримання допомоги на поховання та недоотриманої суми пенсії, грошової допомоги, в уповноважених банках.

Згідно з пунктом 3 Порядку № 1596 виплата і доставка пенсій та грошової допомоги здійснюється уповноваженими банками на умовах, визначених цим Порядком, та на підставі договорів, що укладаються: […] між уповноваженими банками, Пенсійним фондом України та органами Пенсійного фонду України.

Пунктами 4 і 6 Порядку виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року №1596 (далі Порядок № 1596), у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, установлено, що виплата пенсій та грошової допомоги відповідно до цього Порядку здійснюється за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання одержувачів в населених пунктах у межах України через вибрані одержувачами уповноважені банки, їх відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо) (далі - установи уповноважених банків).

Допомога на поховання, сума пенсії, грошової допомоги, недоотримана у зв'язку із смертю одержувача, пенсія, грошова допомога в разі виїзду одержувача на постійне місце проживання за кордон та у випадках, що потребують термінових виплат, виплачуються органами Пенсійного фонду України, органами соціального захисту населення шляхом зарахування на поточний рахунок одержувача (особи, яка має право на отримання виплат у зв'язку із його смертю) в уповноваженому банку.

Одержувачі самостійно вибирають уповноважений банк для відкриття поточного рахунка.

Згідно з пунктами 8-9 Порядку № 1596 поточні рахунки одержувачам відкриваються уповноваженими банками згідно з вимогами, встановленими нормативно-правовими актами Національного банку, що регулюють порядок відкриття рахунків у національній та іноземній валюті.

Між уповноваженим банком і одержувачем укладається договір банківського рахунка. Положеннями договору не можуть погіршуватися умови виплати пенсій та грошової допомоги, встановлені цим Порядком. Умови договору повинні передбачати можливість його розірвання за ініціативою однієї із сторін.

Відповідно до пункту 10 Порядку № 1596 заява про виплату пенсії або грошової допомоги (додаток 1) або заява про виплату пенсії або грошової допомоги з відкриттям рахунка (додаток 4) подається одержувачем особисто до органу Пенсійного фонду України або органу соціального захисту населення за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання одержувача в населеному пункті в межах України. Заява про виплату пенсії або грошової допомоги може прийматися органом Пенсійного фонду України або органом соціального захисту населення через установи уповноваженого банку. Заява приймається за умови пред'явлення паспорта громадянина України або іншого документа, що посвідчує особу та підтверджує її вік, і визначеного законодавством документа, необхідного для з'ясування місця її проживання, та реєструється в установленому порядку.

Таким чином, підставою для виплати пенсії через поточні рахунки в банках є заява про виплату пенсії (бланк якої є Додатком № 1 до Порядку №1596), яка може бути подана пенсійному органу, відповідно до пункту 10 Порядку № 1596, двома шляхами, а саме: особисто пенсіонером до органу Пенсійного фонду; від установи уповноваженого банку.

Як вже зазначалось вище, 29.05.2020 (повторно 06.05.2021 року) направив відповідачу апостильовану та нотаріально завірену особисту заяву позивача про поновлення виплати пенсії на поточний банківський рахунок.

Слід вказати про те, що у цьому випадку волевиявлення позивача щодо виплати пенсії на відкритий ним поточний рахунок в уповноваженому банку оформлено письмово, подано через її представника, що не суперечить жодній нормі діючого законодавства.

Доводи відповідача, що заява про виплату пенсії надійшла від представника позивача без дотримання вимог Порядку № 1596, є неналежним, оскільки як вже зазначалося, цією заявою позивачем визначено його волевиявлення та реалізовано право на отримання пенсії на відкритий ним поточний рахунок в уповноваженій банківській установі.

До того ж, врегульований на законодавчому рівні порядок відкриття рахунків у національній та іноземній валюті покладає на банк відповідальність за достовірність даних, внесених уповноваженим працівником банку до заяви про виплату пенсії щодо проведення у повному обсязі ідентифікації одержувача під час відкриття рахунку.

При цьому, відповідно до абз. 6 п. 10 Порядку № 1596 уповноважений банк може відмовити у відкритті поточного рахунка одержувачу з підстав, визначених законодавством та/або нормативно-правовими актами Національного банку, або у разі надання не в повному обсязі та/або недостовірної інформації чи документів, що містять недостовірну/неправдиву інформацію, та/або будь-яких інших відомостей, необхідних уповноваженому банку для відкриття поточного рахунка згідно з вимогами законодавства та/або нормативно-правових актів Національного банку, про що повідомляє відповідному органу Пенсійного фонду України або органу соціального захисту населення із зазначенням причин відмови у відкритті рахунка для інформування одержувача або подання відсутньої/уточнювальної інформації, відсутніх відомостей та/або документів.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позивач має право на виплату пенсії, в тому числі і суму недоотриманої пенсії, на банківський рахунок, відкритий в АТ АКЦЕНТ-БАНК, а тому відповідач зобов'язаний здійснити виплату пенсії, в тому числі суму недоотриманої пенсії на визначений пенсіонером банківський рахунок за заявою, поданою представником позивача.

Суд звертає увагу, що Верховним Судом у постанові від 20.01.2022 року у справі №280/4551/21 сформульовано правовий висновок, згідно з яким:

«подання заяви про поновлення виплати пенсії пенсіонеру, який виїхав на постійне проживання за межі України, у період дії Порядку № 22-1 у редакції постанов правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014 № 13-1 та від 16.12.2020 № 25-1 допускається, у тому числі, представником такого пенсіонера за довіреністю і така заява повинна бути розглянута Пенсійним органом з урахуванням інших вимог Порядку № 22-1».

Вказаний правовий висновок розповсюджується і на порядок виплати грошових коштів на карткові рахунки пенсіонерів, які фактично перебувають за кордоном (постанова Верховного Суду від 24.07.2023 по справі №280/6637/22).

У вказаній постанові Верховний Суд зазначив, що «колегія суддів вважає за можливе проводити виплату пенсії громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, шляхом її перерахунку на діючі карткові рахунки, відкриті в українських банках. При цьому, відповідну заяву із зазначенням реквізитів рахунку може подавати представник пенсіонера за довіреністю. Особиста присутність пенсіонера під час подання такої заяви чинним законодавством не вимагається».

За змістом висновку Верховного Суду у постанові від 20.01.2022 №280/4551/21 необхідність приїзду людей похилого віку, які виїхали на постійне проживання за межі України, виключно з метою особистого звернення до Пенсійного органу задля виправлення помилки, допущеної державою, є додатковим тягарем для таких осіб і не сприяє відновленню їх порушеного права. Такий підхід суперечить тезам, покладеним Конституційним судом України в основу рішення від 07.10.2009 №25-рп/2009.

З пункту 3 резолютивної частини рішення Конституційного суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 випливає, що Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.

Проте, відповідні зміни до законодавства до цього часу не були внесені.

Відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвела до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови, за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.

Зазначені висновки узгоджуються і з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20.05.2020 у справі №815/1226/18.

Матеріалами справи підтверджується, що представником позивача, який діяв на підставі нотаріальної довіреності, подано безпосередньо до управління Пенсійного фонду України особисту заяву позивача про поновлення пенсії.

При цьому, пенсіонер наділений правом вибору щодо особистого звернення до органу, що призначає пенсію, або через свого представника, а тому посилання відповідача на те, що позивач повинен особисто звернутися із заявою про поновлення пенсії є помилковими.

Зазначені висновки суду узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 30.01.2020 у справі № 489/5194/16-а, від 05.02.2020 у справі № 501/28/17, від 31.03.2020 у справі № 826/14837/16, від 18.05.2022 у справі № 160/5259/20.

У зв'язку з наведеним суд встановив факт протиправної бездіяльності відповідача щодо невиплати пенсії позивачу на його рахунок відповідно до заяви, поданої уповноваженим представником.

Щодо припинення виплати пенсії позивачу з жовтня 2019 року, слід зазначити таке.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 49 Закону №1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Суд зазначає, що стаття 49 Закону №1058-ІV передбачає припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду.

Згідно зі статтею 51 Закону № 1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Водночас рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІVвтратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в пункті 3.3. цього Рішення, оспорюваними нормами Закону № 1058-IVдержава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні ЄСПЛ від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України» (заява №10441/06, пункти 41-43, 52) Суд акцентував увагу на тому, що: якщо в Договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства; хоча Перший протокол не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат з соціального страхування, якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 […]; сторони провадження не оскаржували того, що якби заявник продовжив проживати на території України, він і надалі б отримував пенсію; із цього випливає, що інтереси заявника належать до сфери застосування статті 1 Першого протоколу та права на майно, яке вона гарантує; Судом встановлено, що Уряд не надав ніякого обґрунтування позбавлення заявника його пенсії лише через те, що він проживав за кордоном; ані рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року не вказує на те, що національні органи наводили відповідні причини для виправдання відмінності у ставленні, на яку заявник скаржився, ані Уряд під час провадження в Суді не навів жодних таких обґрунтувань.

У пункті 53 цього рішення також наголошено, що Суд неодноразово повторював, що Конвенція є живим інструментом, який повинен тлумачитися «з огляду на умови сьогодення» (див. рішення ЄСПЛ від 25 квітня 1978 року у справі «Тайрер проти Сполученого Королівства» (Tyrer v. the United Kingdom), пункт 31, Series A№ 26), а підвищення мобільності населення, більш високі рівні міжнародного співробітництва та інтеграції, а також розвиток банківського обслуговування та інформаційних технологій більше не виправдовують здебільшого технічних обмежень щодо осіб, які отримують соціальні виплати, проживаючи за кордоном, що могли вважатися розумними на початку 1950-х років.

У рішенні ЄСПЛ від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України» Суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (пункт 70 цього рішення).

Відповідно до частин першої та другої статті 46 Закону № 1058-ІVнараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.

Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Згідно із частиною другою статті 49 Закону № 1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому статтею 46 цього Закону.

Водночас згідно з пунктом 2.8. Порядку № 22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

Орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2) (пункт 4.1 Порядку № 22-1).

Не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України (пункт 4.3 Порядку № 22-1).

Відповідно до застосованих судом правових норм право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом.

Необхідно відрізняти пенсію за віком, яка призначається довічно, та пенсії, які можуть мати термін дії (наприклад, пенсія по інвалідності - на період встановлення інвалідності; пенсія у зв'язку з втратою годувальника дітям померлого годувальника призначається до досягнення 18 річного віку, а тим, що навчаються у вищому навчальному закладі - до закінчення навчання, але не більше, ніж до досягнення 23 років).

З жовтня 2019 року виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону № 1058-ІV. Із цього часу орган Пенсійного фонду має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 (провадження №11-1206апп19).

Стосовно строку, з якого має бути поновлено пенсія позивачу Великою Палатою Верховного Суду у справі №815/1226/18 зазначено, що пенсія за віком призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу та розміру заробітної плати, яку вона отримувала, та відповідно до відрахувань до спеціального фонду.

Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. Водночас пенсія стає «нарахованою» в момент призначення пенсії і залишається такою («нарахованою») до її чергової зміни.

У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме стаття 46 Закону № 1058-IV, визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Аналіз зазначених положень статті 46 Закону № 1058-IVсвідчить про те, що в Україні не існувало та не існує на сьогодні жодного строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.

Отже, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України та Закон № 1058-ІV гарантують всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що при первинному встановленні розміру пенсії орган Пенсійного фонду діє на підставі звернення громадянина із заявою про призначення йому пенсії. У випадках поновлення раніше призначеної пенсії органи Пенсійного фонду діють на підставі цієї ж заяви пенсіонера у строки, встановлені статтею 49 Закону № 1058-IV.

При цьому законодавцем було чітко встановлено, що поновлення виплати пенсії проводиться протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Водночас відповідно до пункту 3 резолютивної частини Рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України(254к/96-ВР) положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.

Велика Палата Верховного Суду також окрему увагу звертає на рішення ЄСПЛ від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України» (заява № 10441/06), у якому було встановлено порушення Україною статті 14 у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Проте, сам факт прийняття Конституційним Судом України Рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 та рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» не забезпечує необхідної правової визначеності, яка є головною умовою дії «презумпції знання закону», тим більше коли мова йде про літню людину, яка проживає в іншій країні, тобто поза інформаційним полем України.

Саме з метою забезпечення правової визначеності Конституційний Суд України у своєму рішенні звернув увагу Верховної Ради України на необхідність внесення відповідних змін до законодавства, які до цього часу не були внесені.

Водночас відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.

У справі, що розглядається, відповідач не наводить жодних доказів того, що:

- відповідачем або іншими суб'єктами владних повноважень України розроблялися та були прийняті акти, спрямовані на врегулювання ситуації, яка виникла після винесення рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009;

- наявна вина позивача у припиненні виплати пенсії;

- підстава, яка зумовила припинення пенсії, була правомірною (конституційною);

- існують положення закону, який зобов'язує позивачку вживати будь-які дії (подавати заяви, ініціювати позови до суду тощо) для поновлення виплати пенсії, виплата якої була їй припинена Пенсійним фондом України саме на підставі, яка в подальшому була визнана компетентним органом (Конституційним Судом України) неконституційною.

Наведе свідчить про те, що така поведінка держави в особі її компетентних органів по відношенню до пенсіонерів, які є громадянами України та проживають за межами України, не відповідає принципу належного врядування, зміст якого розкритий у багатьох рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у рішенні від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України». Очевидно, що на виконання рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 державні органи, відповідальні за його виконання, не діяли вчасно та послідовно.

Невиконання державою покладених на неї обов'язків щодо соціального забезпечення та захисту громадян породжує масові звернення до суду з позовами про визнання неправомірними дій органів пенсійного фонду, що, серед іншого, підриває довіру громадян до належного виконання всіма суб'єктами владних повноважень своїх функції та до можливості отримати в старості з боку держави в обмін на свою трудову діяльність справедливий соціальний захист.

Зважаючи на те, що нарахування пенсії в повному обсязі («правильному» розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, не проведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачу після 07 жовтня 2009 року свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права позивача на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Отже, за таких обставин обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності.

Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку Європейського суду з прав людини, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.

Отже, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції.

Верховний Суд України в постанові від 08 грудня 2015 року у справі № 21-5653а15, у якій спір є аналогічний тому, який розглядається в цій справі (№815/1226/18), тобто щодо поновлення раніше призначеної пенсії (але припиненої відповідно до пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування») починаючи з 07 жовтня 2009 року - дати прийняття Конституційним Судом України Рішення №25-рп/2009, а не дати звернення із заявою про поновлення пенсії до органу Пенсійного фонду України, висловив правову позицію про те, що виниклі в зв'язку із цим спори мають вирішуватися з урахуванням норм процесуального права.

У подальшому така правова позиція була неодноразово застосована Верховним Судом України (зокрема, у постановах від 12 квітня 2016 року у справі № 462/9427/13-а, від 08 червня 2016 року у справі № 505/2135/14-а та від 11 жовтня 2016 року у справі №404/4541/15-а).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що статті 99,100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) не підлягають застосуванню до спорів, які виникли у зв'язку поновленням виплати раніше призначених (нарахованих) пенсій громадянам України, які проживають за її межами, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009. Зважаючи на те, що непроведення виплати пенсії таким особам відбулося з вини держави в особі її компетентних органів, поновлення виплати пенсії має проводитися без обмеження будь-яким строком.

Такий висновок Великої Палати Верховного Суду є застосовним при розгляді подібних справ і щодо статей 122 та 123 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), які за змістом є аналогічними статтям 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).

Суд зазначає, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 викладено правовий висновок щодо застосування строків звернення до суду саме в спорах про поновлення виплати пенсії, а тому вказаний правовий висновок підлягає застосуванню судом при розгляді цієї справи.

Питання призначення пенсії громадянам України регулюється Порядком про подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженим Постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 року за № 1566/11846.

Перелік документів, необхідних для призначення, перерахунку пенсії або поновлення виплати раніше призначеної пенсії, визначений у розд. ІІ Порядку №22-1. Зокрема, пунктом 2.8 розділу ІІ Порядку №22-1 передбачено, що поновлення виплати пенсії здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, суд зазначає, що право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в статті 46 Конституції України.

Як вже було зазначено, з пункту 3 резолютивної частини рішення Конституційного суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 слідує, що Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.

Проте, відповідні зміни до законодавства до цього часу не були внесені.

Відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвела до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.

Суд зазначає, що жоден з пунктів Порядку №22-1 не містить обов'язку пенсіонера звертатись із заявою про виплату пенсії особисто. Вжитий у пункті 1.2 Порядку №22-1 термін «заявник» на переконання суду, дає підстави стверджувати, що таким заявником може бути і представник за довіреністю.

Так, як вже зазначено, наразі відсутній чіткий механізм щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, а тому існуючі «загальні» норми не повинні тлумачитись Пенсійним фондом з надмірним формалізмом, зважаючи на те, що непроведення виплати пенсії таким особам відбулося з вини держави в особі її компетентних органів.

Очевидним є те, що необхідність приїзду людей похилого віку, які виїхали на постійне проживання за межі України, виключно з метою особистого звернення до пенсійного органу задля виправлення помилки, допущеної державою, є додатковим тягарем для таких осіб і не сприяє відновленню їх порушеного права. Такий підхід суперечить тезам, покладеним Конституційним судом України в основу рішення від 07.10.2009 №25-рп/2009.

Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом у постанові від 20.01.2022 у справі № 280/4551/21, який ураховуються судом при розгляді цієї справи.

Верховний Суд у постанові від 24.07.2023 у справі №280/6637/22 вказав, що наразі відсутній чіткий механізм щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне місце проживання за межі України, а тому існуючі загальні норми, на думку суду, не повинні тлумачитись Пенсійним фондом з надмірним формалізмом, зважаючи на те, що не проведення виплати пенсії таким особам відбулося з вини держави в особі її компетентних органів. Таким чином, колегія суддів вважає за можливе проводити виплату пенсії громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, шляхом її перерахунку на діючі карткові рахунки, відкриті в українських банках. При цьому, відповідну заяву із зазначенням реквізитів рахунку може подавати представник пенсіонера за довіреністю. Особиста присутність пенсіонера під час подання такої заяви чинним законодавством не вимагається.

В силу частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Водночас і Законом №1058 не передбачено обов'язкового звернення до відповідача із заявою про поновлення виплати пенсії. Факт ненарахування та невиплати пенсії відповідачем не заперечується.

Таким чином, з дня набрання чинності рішенням № 25-рп/2009 від 07.10.2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49 та другого речення статті 51 Закону № 1058, громадяни України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон користуються правами на призначення пенсії на рівні з тими громадянами України, які проживають на території України.

В частині заявлених вимог про припинення дискримінації та здійснення необхідних дій для відновлення принципу недискримінації, суд вказує, що з формулювання таких вимог неможливо встановити, стосовно якої особи вони спрямовані, які дії вчинити чи утриматись від вчинення яких дій просить зобов'язати сторона позивача.

В обґрунтування заявлених в цій частині вимог представник позивача стверджує, що громадяни України, євреї та асоційовані з євреями не євреї, що виїхали на місце постійного проживання в Ізраїль та проживають в Ізраїлі, які у зв'язку з виїздом в Ізраїль були незаконно позбавлені їх пенсії, та яким була поновлена або яким була призначена пенсія внаслідок скасування дискримінаційних норм Закону № 1058 рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009, стикаються з однією і тією ж постійно повторюваною дискримінаційною ситуацією.

За відсутністю нормативного механізму щодо здійснення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне місце проживання за межі України, внаслідок реалізації та застосування загальних правових норм Порядку №1596 для громадян України, які належать до дискримінованої групи, в порівнянні з іншими громадянами, які проживають в Україні або тимчасово перебувають за кордоном, виникають менш сприятливі умови та становище в сенсі об'єктивної неможливості для них виконання умов Порядку стосовно подання заяви про виплату пенсії на банківський рахунок через електронний кабінет ПФУ з використанням електронного підпису або особистого звернення до органів ПФУ чи до банку на території України.

Заперечуючи проти заявлених вимог відповідач вказує, що позов не містить жодних критеріїв чи характеристик, які б дозволили оцінити обґрунтованість, достатність чи помилковість доводів позивача стосовно наявності по відношенню до нього дискримінації.

Вирішуючи спір, суд вказує, що за приписами статті 24 Конституції України не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України від 06.09.2012 № 5207-VI Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні (далі Закон № 5207) дискримінація ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Згідно зі статтею 5 Закону № 5207 формами дискримінації є: пряма дискримінація, непряма дискримінація, підбурювання до дискримінації, пособництво у дискримінації, утиск. Пряма дискримінація ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Непряма дискримінація ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Стороною позивача не обґрунтовано, за якою саме ознакою позивач зазнає обмежень, з якою особою чи групою осіб порівнює себе позивач; що на думку позивача є аналогічною (схожою) ситуацією та ким саме порушено принцип недискримінації.

З огляду за обсяг наданих стороною позивача доказів суд не встановив, що до позивача, який виїхав для проживання до держави Ізраїль, застосовані інші правила чи процедури, порівняно з особами пенсійного віку, які виїхали на постійне проживання до інших країн.

За наведених обставин суд не знайшов підстав для задоволення позову в частині припинення дискримінації.

В частині позовних вимог про компенсацію майнової шкоди, слід зазначити таке.

Майнова шкода представником позивача обґрунтовується посиланням на статтю 1192 ЦК України.

З цього приводу суд зазначає, що відшкодування шкоди, передбачене Главою 82 ЦК України, стосується випадків, коли шкода завдається заподіювачем, який не перебуває з потерпілим у певних правовідносинах, передбачених законом, та відноситься до так званих позадоговірних деліктних зобов'язань.

Визначення шкоди в такому розумінні надане у статті 22 ЦК України:

1. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

2. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Проте, між сторонами деліктні зобов'язання відсутні, оскільки спірні правовідносини врегульовані законодавством про державне пенсійне страхування, зокрема, Законом № 1058-IV, за яким відповідач є страховиком, а позивач застрахованою особою.

Відповідно, сума протиправно невиплаченої пенсії не може відноситись до позадоговірної шкоди чи збитків в розумінні цивільного права, через що вимоги про відшкодування збитків не можуть бути задоволені через помилковий в даному випадку спосіб судового захисту порушеного права.

Таке право на поновлення нарахування пенсії з листопада 2017 року захищено судом за результатами розгляду адміністративної справи №160/3084/19, при цьому невиконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.05.2019 року не може змінювати змісту правовідносин між сторонами.

У частині позовних вимог про стягнення моральної шкоди суд враховує зміст статті 23 ЦК України:

1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

2. Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

3. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Наявність моральної шкоди позивач обґрунтовує змістом наданої копії «висновку спеціаліста-психолога».

Однак, слід вказати про те, що судом у цій справі не призначався спеціаліст, а матеріали справи не містять відомостей про наявність оригіналу висновку психолога, долученого до справи.

Вирішуючи по суті спір у зазначеній частині позовних вимог, суд вказує, що вимоги про відшкодування моральної шкоди ґрунтуються переважно на дискримінації за національною ознакою. Доводів про моральні страждання через певні майнові втрати стороною позивача не заявлено.

Як зазначено вище, суд не встановив ознак дискримінації в межах спірних відносин.

Крім того, суд зауважує, що у законодавстві України не передбачено документації, фіксування, відображення тощо будь-яких відомостей про національну належність особи, за якою можливо б було тим чи іншим способом цілеспрямовано обмежувати реалізацію особистих прав чи інтересів.

Відповідно, стороною позивача не надано жодного доказу про те, з яких обставин чи документів відповідач мав би можливість встановити національну належність позивачки, що могло б бути передумовою для дискримінації за національною ознакою.

Крім того, наведені стороною позивача висновки щодо психологічного стану позивачки не обмежуються спірними відносинами, оскільки містять історичні, політичні та інші причини.

Наведені стороною позивача системні проблеми пенсійного забезпечення мають місце з певних об'єктивних причин, які виходять за межі предмету розгляду у цій адміністративній справі. Так само, як і посилання на неналежне нормативне регулювання спірних відносин не може підлягати оцінці в межах цього адміністративного спору, оскільки оскарження нормативно-правових актів відбувається у спеціальному процесуальному порядку.

Оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку про недоведеність заподіяння позивачці моральної шкоди діями чи бездіяльністю відповідача у справі, що обумовлює часткове задоволення позову у вищезазначеній частині.

Щодо виплати грошових коштів відповідно рішення суду по справі №160/3084/19, слід вказати про те, що позивач не обмежений правом, в межах справи №160/3084/19 звернутись до суду із заявою про зміну способу і порядку виконання рішення, яке виніс Дніпропетровський окружний адміністративний суд та стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на користь позивача суму нарахованої доплати до пенсії.

Щодо клопотання позивача про зобов'язання відповідача подати звіт про виконання рішення суду, суд зазначає наступне.

Частиною першою статті 382 КАС України передбачено, що суд, ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

За наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (частина 2 статті 382 КАС України).

Отже, аналіз статті 382 КАС України свідчить про те, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень - відповідача подати звіт про виконання судового рішення є однією із форм судового контролю за виконанням ухваленого судового рішення та може бути застосовано судом під час прийняття рішення у справі.

Такий контроль здійснюється судом шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, надати звіт про виконання судового рішення, після його надходження - розгляду поданого звіту, а за наслідками розгляду поданого звіту або в разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту або накладенням штрафу на керівника такого суб'єкта владних повноважень.

При цьому, зазначені процесуальні дії є диспозитивним правом суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об'єктивних обставин, які підтверджені належними та допустимими доказами.

Однак, позивачем у позовній заяві не наведено аргументів на переконання необхідності вжиття таких процесуальних заходів і не надано доказів на підтвердження наміру відповідача на ухилення від виконання судового рішення.

За таких обставин, суд дійшов висновку щодо відсутності законодавчо передбачених підстав для задоволення клопотання позивача щодо встановлення судового контролю про виконання судового рішення у цій справі.

VІІ. ВИСНОВКИ СУДУ

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини четвертої статті 242 КАС України судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права, яка проявляється в рівності всіх перед законом, цілях і засобах, що обираються для їх досягнення.

Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід та неупередженість.

Положеннями частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частинами першою та другою статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає, про таке.

Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч. 3 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до приписів статті 139 КАС України, суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 726,72 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо припинення пенсійних виплат ОСОБА_1 , починаючи з жовтня 2019 року.

Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити виплату раніше призначеної ОСОБА_1 пенсії, враховуючи висновки, які здійснені у цьому рішенні суду та здійснити виплату заборгованості за час затримки виплати, починаючи з жовтня 2019 року.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати з оплати судового збору в сумі 726,72 гривень.

Позивач: ОСОБА_1 (адреса для листування: АДРЕСА_1 , адреса проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ).

Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м.Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26, код ЄДРПОУ 21910427).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення складено 26.01.2026 року.

Суддя В.В. Ільков

Попередній документ

133728445

Наступний документ

133728447

Інформація про рішення:

№ рішення:	133728446
№ справи:	160/31055/25
Дата рішення:	26.01.2026
Дата публікації:	04.02.2026
Форма документу:	Рішення
Форма судочинства:	Адміністративне
Суд:	Дніпропетровський окружний адміністративний суд
Категорія справи:	Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення та соціального захисту громадян та публічної житлової політики, зокрема зі спорів щодо; управління, нагляду, контролю та інших владних управлінських функцій (призначення, перерахунку та здійснення страхових виплат) у сфері відповідних видів загальнообов’язкового державного соціального страхування, з них; загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, з них

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Відкрито провадження (20.03.2026)
Дата надходження:	26.02.2026
Предмет позову:	визнання бездіяльності протиправною, зобов’язання вчинити певні