Провадження № 11-кп/824/2691/2026 Категорія: ч. 2 ст. 309 КК України
ЄУН: 759/23260/24 Суддя у суді І інстанції: ОСОБА_1
8 січня 2026 року м. Київ
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: ОСОБА_2
суддів ОСОБА_3
ОСОБА_4
за участю
секретаря ОСОБА_5
прокурора ОСОБА_6
захисника ОСОБА_7
обвинуваченого ОСОБА_8
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві матеріали кримінального провадження № 12024105080001251за обвинуваченням
ОСОБА_8 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Буча Київської області, громадянина України, з базовою вищою освітою, одруженого, непрацюючого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимого:
- 7 листопада 2023 року вироком Ірпінського міського суду Київської області за ч. 1 ст. 309 КК України до 1 року обмеження волі, на підставі ст. 75 КК України звільненого від відбування покарання випробуванням з іспитовим строком 1 рік,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 309 КК України,
за апеляційною скаргою обвинуваченого ОСОБА_8 на вирок Святошинського районного суду м. Києва від 25 серпня 2025 року,
Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 25 серпня 2025 року ОСОБА_8 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 309 КК України, та йому призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 1 (один) рік.
На підставі ст.ст. 71, 72 КК України за сукупністю вироків до призначеного за цим вироком покарання частково приєднано невідбуту частину покарання, призначеного вироком Ірпінського міського суду Київської області від 7 листопада 2023 року, перевівши менш суворий вид покарання в більш суворий вид, виходячи з їх співвідношення, - одному дню позбавлення волі відповідає два дні обмеження волі, та призначено ОСОБА_8 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 1 (один) рік 1 (один) місяць.
Цим же вироком вирішені питання щодо долі речових доказів та відшкодування процесуальних витрат.
За вироком суду ОСОБА_8 визнаний винуватим у тому, що у невстановлений час, місці та спосіб, але не пізніше 29 жовтня 2024 року придбав у невстановленої особи дві пігулки наркотичного засобу - метадону для особистого вживання без мети збуту.
Надалі, усвідомлюючи, що вказані пігулки містять у собі наркотичний засіб метадон, ОСОБА_8 , маючи злочинний намір, спрямований на незаконне придбання та зберігання без мети збуту наркотичного засобу, обіг якого обмежено, - метадону, поклав їх до кишені штанів, в які був одягнутий, таким чином придбав та став зберігати при собі без мети збуту для особистого вживання.
Приблизно о 15 годині 29 жовтня 2024 року за адресою: м. Київ, вул. Героїв Космосу, 1-В, ОСОБА_8 був зупинений працівниками поліції, та у подальшому в період часу з 16.34 год. до 17.00 год. на їхню законну вимогу передав для огляду дві пігулки білого кольору, які містять у своєму складі наркотичний засіб, обіг якого обмежено, - метадон (фенадон) масою 0,044 г.
Метадон (фенадон), відповідно до Списку № 1 «Наркотичні засоби та рослини, обіг яких обмежено» в Таблиці ІІ «Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 року № 770, є наркотичним засобом, обіг якого обмежено.
Згідно з наказом Міністерства охорони здоров'я від 2 серпня 2000 року № 188 «Про затвердження таблиць невеликих, великих та особливо великих розмірів наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, які знаходяться у незаконному обігу» розміром наркотичного засобу, обіг якого обмежено - метадону (фенадону), є маса від 0,02 г до 20 г.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, обвинувачений ОСОБА_8 подав апеляційну скаргу, в якій просить змінити вирок суду, призначити більш м'яке покарання.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги обвинувачений посилається на те, що оскаржуваний вирок суду підлягає зміні у зв'язку з невідповідністю призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, оскільки, зважаючи на наявність обставин, які пом'якшують покарання, є усі підстави призначити йому, ОСОБА_8 , менш суворе покарання в межах санкції ч. 2 ст. 309 КК України, не пов'язане з позбавленням волі.
На думку апелянта, призначене йому покарання у виді позбавлення волі не відповідає особі засудженого та меті покарання, визначеної законом. Зокрема, апелянт, посилаючись на положення ст. 65 КК України, вважає, що, враховуючи щире каяття, повне визнання ним своєї вини у вчиненому та активне сприяння у розкритті злочину, на переконання апелянта, є всі підстави для призначення більш м'якого покарання.
Крім того, обвинувачений зазначає, що він має серйозні проблеми зі здоров'ям, що підтверджується медичними довідками та потребує постійного лікування, розмір вилученого наркотичного засобу є незначним та призначався виключно для власного вживання. Також звертає увагу на те, що на його утриманні перебувають неповнолітні діти, які потребують турботи та забезпечення.
На думку апелянта, усі перераховані обставини у сукупності свідчать про можливість та наявність законних підстав для призначення йому менш суворого покарання в межах санкції ч. 2 ст. 309 КК України.
На стадії апеляційного розгляду 30 грудня 2025 року захисник ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 подав до суду письмове клопотання про зміну обвинуваченому запобіжного заходу з тримання під вартою на більш м'який запобіжний захід, не пов'язаний з позбавленням волі, або визначити мінімальний розмір застави, яке обґрунтоване тим, що ОСОБА_8 на даний час відбув половину строку визначеного покарання, його стан здоров'я за період перебування в умовах слідчого ізолятора значно погіршився, оскільки у нього відірвався тромб, опухли ноги, та він потребує негайної госпіталізації, так як належної медичної допомоги в Київському СІЗО обвинувачений не отримує.
Заслухавши доповідь судді, позицію обвинуваченого та захисника на підтримку доводів апеляційної скарги обвинуваченого та поданого захисником клопотання; прокурора, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги та клопотання захисника, вважаючи вирок суду законним та обґрунтованим, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів доходить такого висновку.
Перевіркою матеріалів судового провадження встановлено, що фактичні обставини кримінального правопорушення під час судового розгляду ніким не оспорювалися і докази відносно них відповідно до положень ч. 3 ст. 349 КПК України не досліджувалися. Фактичні обставини кримінального правопорушення не оспорюються як в апеляційній скарзі, так і ніким з учасників апеляційного розгляду кримінального провадження, а тому висновки суду першої інстанції щодо фактичних обставин згідно з ч. 2 ст. 394 КПК України перевірці апеляційним судом не підлягають.
Дії обвинуваченого за встановлених судом обставин правильно кваліфіковані за ч. 2 ст. 309 КК України як незаконне придбання та зберігання наркотичного засобу без мети збуту, вчинене протягом року після засудження за ч. 1 ст. 309 КК України.
Кваліфікація дій обвинуваченого за ч. 2 ст. 309 КК України також не оспорюється жодним з учасників кримінального провадження.
Що ж стосується доводів апеляційної скарги про суворість призначеного покарання, то колегія суддів доходить такого висновку.
Так, вирішуючи питання про призначення обвинуваченому виду та розміру покарання, судом враховано, що кримінальне правопорушення за ч. 2 ст. 309 КК України відноситься до нетяжких злочинів, дані про особу обвинуваченого, який не працює (що, на думку суду, робить недоцільним призначення йому покарання у виді штрафу), має судимість та вчинив кримінальне правопорушення в період іспитового строку, на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває, а також врахував обставини, які пом'якшують його покарання, а саме - щире каяття, яке виразилося в дачі правдивих показань, жалю про вчинене, готовності понести заслужене покарання. При цьому судом не визнано обставинами, які пом'якшують покарання обвинуваченого, наявність на його утриманні неповнолітніх дітей, про існування яких заявляв останній, у зв'язку з недоведеністю вказаних обставин належними та допустимими доказами. Водночас судом визнана відсутність обставин, що обтяжують покарання обвинуваченого.
Беручи до уваги встановлені обставини, враховуючи кількість наркотичного засобу, вилученого в обвинуваченого, суд дійшов висновку про необхідність призначення обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі на мінімальний строк, передбачений санкцією ч. 2 ст. 309 КК України, що, на переконання суду, буде необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.
Також судом враховані приписи ч. 3 ст. 78 КК України, відповідно до яких, у разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового кримінального правопорушення суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими в статтях 71, 72 цього Кодексу.
Оскільки обвинувачений вчинив нове кримінальне правопорушення протягом іспитового строку, визначеного вироком Ірпінського міського суду Київської області від 7 листопада 2023 року, відповідно до вимог ч. 1 ст. 71 КК України суд призначив йому покарання за сукупністю вироків шляхом часткового приєднання до покарання, призначеного за новим вироком, невідбутої частини покарання за попереднім вироком. При цьому суд на підставі ч. 1 ст. 72 КК України перевів менш суворий вид покарання в більш суворий вид, виходячи з їх співвідношення - одному дню позбавлення волі відповідає два дні обмеження волі.
Оскільки ОСОБА_8 вчинив нове кримінальне правопорушення протягом іспитового строку, встановленого попереднім вироком, суд не вбачав підстав для звільнення обвинуваченого від відбуття покарання.
Колегія суддів погоджується з таким рішенням місцевого суду.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів враховує, що згідно зі ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й повинно досягти мети виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.
За змістом ч. 1 ст. 65 КК України суд призначає покарання:
1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу;
2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Згідно з ч. 2 вказаної статті особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
При цьому відповідно до роз'яснень, які містяться у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди зобов'язані врахувати ступінь тяжкості злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують та обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів, а згідно з п. 3, визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити із особливостей конкретного злочину й його обставин. Виходячи з того, що встановлення пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його призначення, судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення. При цьому таке рішення має бути повністю самостійним і не ставитись у залежність від наведених в обвинувальному висновку обставин, які пом'якшують чи обтяжують покарання. Суди, зокрема, можуть не визнати окремі з них такими, що пом'якшують чи обтяжують покарання, а також визнати такими обставинами ті, які не зазначено в обвинувальному висновку.
Згідно з положеннями ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або суворість.
Визначення ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення у значенні ст. 414 КПК України полягає у з'ясуванні судом насамперед питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що відображається у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання, на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак.
Особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК України слід розуміти сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду на мету і засади його призначення.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено з урахуванням обставин, які підлягають доказуванню, зокрема тих, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
На переконання колегії суддів, суд першої інстанції дотримався наведених вимог закону.
Доводи обвинуваченого про можливість призначення йому більш м'якого покарання колегія суддів вважає непереконливими та погоджується з висновком суду першої інстанції, що виправлення та перевиховання, а також попередження вчинення нових кримінальних правопорушень як обвинуваченим, так і іншими особами, можливо лише з призначенням обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі, оскільки ОСОБА_8 , будучи засудженим вироком Ірпінського міського суду Київської області за ч. 1 ст. 309 КК України до 1 року обмеження волі та звільненим на підставі ст. ст. 75, 76 КК України з іспитовим строком на 1 рік, будучи обізнаним про наслідки вчинення протягом іспитового строку нового кримінального правопорушення, під час іспитового строку вчинив новий злочин, що свідчить про свідоме порушення ним закону та про те, що обвинувачений належних висновків для себе не зробив.
При цьому колегія суддів доходить висновку, що, застосовуючи принцип індивідуалізації та співмірності покарання, з урахуванням всіх встановлених під час судового розгляду обставин кримінального провадження, даних про особу обвинуваченого, позиції сторін під час судового розгляду, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про недоцільність призначення обвинуваченому покарання у виді штрафу, та призначення обвинуваченому за ч. 2 ст. 309 КК України покарання у виді позбавлення волі у мінімальному розмірі, передбаченому санкцією ч. 2 ст. 309 КК України, - у виді 1 року, що не є занадто суворим та явно несправедливим.
Окрім того, з огляду на те, що обвинувачений вчинив кримінальне правопорушення під час іспитового строку, встановленого за попереднім вироком, суд першої інстанції обґрунтовано застосував положення ст. 71 КК України, призначивши за сукупністю вироків покарання у виді 1 року 1 місяця позбавлення волі, що також не є занадто суворим та явно несправедливим
Підстав для пом'якшення обвинуваченому як виду, так і розміру призначеного покарання, колегією суддів не встановлено, як і не встановлено підстав для застосування до обвинуваченого положень ст. 69, ст. 75 КК України.
На переконання колегії суддів, призначене обвинуваченому покарання не свідчить про його несправедливість тає необхідним і достатнім для виправлення та попередження скоєння ним нових кримінальних правопорушень.
Таким чином, на переконання колегії суддів, розмір призначеного обвинуваченому покарання відповідає тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, даним про його особу, а також відповідає критерію справедливого покарання, вимогам ст. 65 КК України та меті покарання.
Що ж стосується клопотання захисника про зміну обвинуваченому запобіжного заходу, то колегія суддів враховує, що відповідно до п.п. 4 п. 1 ч. 4 ст. 374 КПК України у резолютивній частині вироку суд може прийняти рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, в тому числі рішення про застосування запобіжного заходу до набрання вироком законної сили.
За вироком суду до обвинуваченого, якому призначено покарання у виді позбавлення волі, яке слід відбувати реально, до набрання вироком законної сили застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою.
У пунктах 46, 47 рішення у справі «Руслан Яковенко проти України», заява № 5425/11, рішення від 4 червня 2015 року, Європейський суд з прав людини чітко розмежував підстави обмеження гарантій, встановлених статтею 5 Конвенції.
Суд зазначив, що попереднє ув'язнення у розумінні положень Конвенції закінчується зі встановленням вини та призначенням покарання судом першої інстанції.
Також Суд вказав, що підсудний вважається таким, що перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції, з моменту оголошення вироку судом першої інстанції, навіть, якщо він ще не набрав законної сили і його можна оскаржити. У зв'язку з цим Суд дійшов висновку, що словосполучення «після засудження» не може тлумачитися як таке, що обмежується вироком, який набрав законної сили, оскільки це виключатиме випадки затримання під час судового засідання осіб, яких за результатами судового розгляду було засуджено і які на такий судовий розгляд з'явилися, ще будучи вільними, незалежно від доступних їм засобів юридичного захисту (див. рішення у справі «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany), від 27 червня 1968 року, С. 23, п. 9, Series А № 7).
Починаючи з дати постановлення вироку (навіть якщо лише судом першої інстанції), підсудний перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції (п. 31).
Згідно з практикою ЄСПЛ у такому випадку судовий контроль за позбавленням свободи, що вимагається згідно з пунктом 4 статті 5 Конвенції, вважається вже інкорпорованим у постановлений вирок та призначене покарання (п. 32).
Окрім того, з урахуванням положень ст. 377 КПК України, колегія суддів, ознайомившись з матеріалами кримінального провадження і доводами клопотання захисника, будь-яких виняткових обставин, які б виникли після постановлення вироку і не були досліджені судом першої інстанції, не встановила.
Аналіз наведених вимог чинного законодавства та встановлених на даний час обставин свідчить про те, що тримання під вартою обвинуваченого за наявності вироку суду, який хоча і не набрав законної сили, однак, яким обвинуваченому призначено покарання у виді позбавлення волі, є таким, що у повному обсязі відповідає принципам законності, пропорційності та не є свавільним.
Таким чином, тримання обвинуваченого під вартою за вироком суду, яким йому призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік 1 місяць, є обґрунтованим.
За встановлених обставин колегія суддів не вбачає підстав для зміни обвинуваченому запобіжного заходу у виді тримання під вартою, на інший, не пов'язаний з триманням під вартою, а, відтак, клопотання захисника до задоволення не підлягає.
При перевірці законності вироку суду першої інстанції колегія суддів дійшла висновку, що місцевим судом були встановлені дійсні обставини справи та надана належна оцінка зібраним доказам, правильно застосовані норми матеріального права та не допущено порушень норм процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів не вбачає підстав для скасування або зміни вироку суду, а тому апеляційна скарга обвинуваченого не підлягає до задоволення.
Керуючись ст. ст. 376, 404, 405, 407 КПК України, колегія суддів, -
Клопотання захисника ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на інший, не пов'язаний з триманням під вартою, - залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_8 - залишити без задоволення.
Вирок Святошинського районного суду м. Києва від 25 серпня 2025 року щодо ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 309 КК України - залишити без змін.
Ухвала може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня її проголошення, обвинуваченим ОСОБА_8 , який утримується під вартою, у той же строк з дня вручення копії ухвали.
Судді:
____________________ _______________ _______________
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4